― Це твоя кімната, ― з іскорками в очах заявив Макс.

Діана не змогла стримати здивованого й водночас захопленого вигуку. Вона очікувала, що Майк поселить її серед темнючих голих стін, а натомість… Ця кімната перевершила всі її сподівання.

Тут було багато сонця.

Наперекір бурі за стінами Кригожару ця кімната випромінювала тепло та затишок. Такий ефект створювали стіни, пофарбовані в приємний золотистий колір. Вони ніби світилися зсередини. А ще кожна деталь інтер’єру була ретельно кимось продумана, наче хтось підбирав речі з думкою про майбутнього мешканця. Діані так і хотілося побігти й усе тут пороздивлятися.

Ось зі стелі звисала кришталева люстра з сотнями вогниками-свічками у витіюватих чашах. У кожному кутку кімнати стояли бронзові свічники на ніжках у формі трояндових пелюстків. На стінах де-не-де теж розміщувалися бронзові канделябри з чашами-квітками.

Також тут було широке ліжко, застелене ніжним бежево-ліловим атласним покривалом, а над ліжком звисав балдахін із майже прозорого невагомого мережива.

Недалеко від ліжка знаходився туалетний різьблений білий столик із невеликим дзеркалом в овальній рамі з химерними пелюстковими завитками.

На столику Діана помітила старовинні гребінці різних форм. Вони були схожими на мамині, що залишилися в проданому будинку в селі. Діанине серце враз боляче кольнуло, що аж дихати стало складно.

Щоб відволіктися, вона подивилася в овальне величезне дзеркало, яке розташовувалося в кутку біля туалетного столика. Його рама була викладена мерехтливим червоним коштовним камінням, і ніжки теж були подібні на трояндові пелюстки.

Уважно вгледівшись у своє відображення, Діана зі здивуванням виявила, що в ній щось змінилося. Звісно, зовнішність та сама, однак погляд... Він став упевненішим, а в очах з’явився дивний гарячковий блиск.

«Недарма кажуть, нові обставили загартовують дух».

Одна стіна була повністю заставлена книгами. Зацікавившись, Діана підійшла ближче. Тут були найрізноманітніші книги як у шкіряних старих палітурках, так і у твердих, сучасних. Розміщені вони були по жанру на будь-який смак: від любовних романів до наукової літератури. Серед такого різноманіття Діана виявила книги, написані невідомою мовою. Можливо, колись вона знала цю мову.

Знайшовши вільне місце, Діана помістила туди книгу, подаровану Любомиром. Ввечері обов’язково почне її читати й постарається віднайди якомога більше прихованих сенсів. А зараз…

Діана охнула, побачивши свою улюблену дитячу книгу з казками. Вона обережно взяла її до рук, боячись прогнати дивне тепло, що щемом огорнуло грудну клітину. А коли відкрила книгу ― охнула ще більше.

Форзац містив напис:

«Моєму Апельсинчику від Діани. Разом назавжди. Сердечко».

В очах знову неприємно засвербіло, а горло стислося у вузлі з гіркоти та печалі.

Діана не пам’ятала, коли писала ці слова. Не пам’ятала своїх почуттів та думок у той момент, коли дитячою рукою виводила літери. Однак усім єством чула:

Вона любила людину, якій присвячувала напис.

Злякавшись цього усвідомлення, Діана миттєво поставила книгу на місце.

Майк має рацію: минуле потрібно залишити в минулому. Вони виросли, стали інакшими. У кожного свої біси всередині, з якими потрібно вчитися давати раду.

Потрібно думати про теперішнє, а не викликати привидів минулого.

Але…

Чому Майк повернув їй подаровану книгу? Це виглядало немовби мовчазний ляпас. Мовляв, для мене ці слова вже нічого не означають. Відпусти минуле і живи теперішнім.

Діану раптом охопило тремтіння, а серце почало судомно здавлюватися, немов перебувало в лещатах.

Річ у тім, що вона не хотіла нічого відпускати. Вона хотіла тонути в примарах минувшини. Згадати все до найдрібніших деталей. Навіть нехай це означає дикий біль, бо так, як було, уже ніколи не буде… ― вона хоче це пережити.

Вона хоче зберегти спогади про того, кого називала своїм Апельсинчиком.

От би дія Антиспогаду якомога швидше розвіялася!

Макс застиг у проході, склавши руки на грудях. Він уважно слідкував за Діаниними діями. Здавалося, він помітив її хвилювання, але розтлумачив його по-своєму:

― Тобі не подобається?

― Чому ж? Подобається… Тут дуже гарно. ― Діана постаралася зобразити якусь подобу посмішки, однак вийшло кисло.

Щоб відволіктися, вона ступила до каміна, у якому спокійно горіло багаття, розсіюючи химерні контури на білосніжний пухнастий килим. Мабуть, тут буде комфортно читати книги, попиваючи гарячий напій.

― Зараз тут трохи прохолодно, ― незвично напружено мовив Макс, ― але через годинку-другу має стати тепліше.

Діана звернула увагу на фортепіано зліва від каміна:

― Я не вмію грати на фортепіано… ― розгублено прошепотіла вона.

― Можливо, колись уміла. А може, Майк буде тобі концерти влаштовувати, ― намагався віджартуватися Макс, проте вийшло мляво.

Взагалі, вигляд він мав дивний: серйозне обличчя, на яке ніби осіла тінь, натягнутий тон голосу, наче він з осторогою ставиться до Діани, щосекунди очікуючи підступу. І де той добродушний веселун, який був радий зустрічі з нею?

Атмосфера в кімнаті була заряджена, немовби перед ударом блискавки та грому.

Діана обняла плечі руками й кинула погляд на два м’яких крісла, обшитих кремовою тканиною букле, що нагадувала шерсть вівці. Вони знаходилися навпроти вікна з рожево-бежевими шторами, гаптованими золотистими серцями.

На одному з крісел Діана помітила невеликий клаптик цупкого паперу. Вона піднесла його тремтячими долонями до очей ― побачила каліграфічний текст з акуратними літерами-завитками.

Від прочитаного її серце завмерло, а потім стрімко кинулося в танець у спробах розірватися на малесенькі шматочки. Його стукіт відлунням віддавався у вухах, і в скронях зашуміло.

«Сонце, звідси відкривається шикарний вид на світанок.

Перевірено!

Апельсинчик»

Перша буква була закреслена, наче Майк вагався, чи звертатися так тепло, а потім взяв і передумав.

― Майк… ― убито промовила Діана, не чуючи власного голосу.

Вона, усе більше покриваючись сиротами, незграбно сіла на крісло.

Це ж треба так… Виникло стійке нав’язливе відчуття, ніби Майк думав про неї щосекунди. І ніколи не забував.

А ще це «сонце»… Тепер Діані не хотілося, щоб хтось інший так її називав. Тільки Майк.

Раптом вона зловила поглядом на підлозі збоку від себе кришталеву вазу, яку не відразу помітила через напівморок. Ваза не була порожньою. У ній були квіти.

Червоні троянди.

Кілька довгих секунд Діана просиділа, зовсім не кліпаючи. Вона не могла повірити власним очам.

Їй ніколи ніхто не дарував квітів. Хіба що Денис, і то один раз: коли залицятися почав, подарував букет ніжних біло-червоних троянд. Від Майка вона такого жесту аж ніяк не очікувала. І видно, не лише вона одна.

Макс присів на підвіконня і примружено зиркав на троянди.

― Сам шокований. ― Він перевів уважний погляд на Діану і продовжив, розтягуючи слова: ― Майк нікому ніколи не дарував квіти. Навіть Даф. Звісно, можливо, це така традиція ― зустрічати Єдину-принцесу трояндами. Але я про таку не чув. І це все, до біса, дивно! ― Немов присоромившись того, що його голос зірвався на крик, Макс подивився вбік.

― Дійсно, дивно…

Попри нереалістичну казковість ситуації, Діану немов теплою ковдрою вкрили. Майк ― колючий Майк, цей нестерпний хлопчисько ― залишив їй у кімнаті троянди. Ну не дивак же?

Діана мимоволі всміхнулася, відчуваючи, як щоки заливаються рум’янцем.

Запанувало зніяковіле мовчання, яке можна було ножем розрізати.

Макс пильно дивився на Діану, немов намагався дати собі відповідь, чого це Майк так неждано-негадано розщедрився.

Він першим порушив тишу, і в тоні його голосу чітко вчулися неприховані нотки підозри та спантеличення:

― Не уявляєш навіть, як я, м’яко кажучи, очманів, коли Майк вирубився біля тебе. Майк, який ніколи не засинає в присутності інших, заснув біля тебе як миле кошеня. ― Він тяжко видихнув, збираючись з думками, і продовжив: ― Не зрозумій мене неправильно, Діано. Я особисто нічого проти тебе не маю. Ти ніби прикольна дівчина. Але наші легенди про Єдиних… Так, вони місцями туманні, проте й водночас грізні.

― Якщо ти маєш на увазі ту частину, де сказано, що Королева вбиває охоронця ― це не про мене! ― занадто палко вигукнула Діана. ― Я цього не зроблю.

Макс раптом посміхнувся, а в очах з’явилися бісики, які, втім, миттєво погасли:

― У цьому я навіть не сумніваюсь. ― Він склав руки на грудях, окинув Діану гострим поглядом. І твердо промовив: ― Майк ― мій друг. І я безмежно радий, що він починає, хоч і потроху, але вибиратися з того лайна, в якому з головою загруз протягом останніх десяти років.

― Усе було аж так… погано?

Макс спохмурнів. Наморщив лоба, прикусив губу. Нарешті через недовгу паузу повільно мовив:

― Так. Усе було дуже погано. Якщо ти думаєш, що зараз він темніший найчорнішої хмари, то глибоко помиляєшся. Уяви картину устократ гіршу. Зараз він хоч часом посміхається, але раніше… ― Макс із сумом похитав головою. ― Спершу він пережив смерть батьків, а потім і зраду найкращого друга. Тут будь-хто зламається! ― Макс знову тяжко видихнув і відвів погляд вбік. ― Майк нікого до себе не підпускає, Діано. Навіть мене. Мені довелося довго пробиратися крізь стіну недовіри, але я повністю крізь неї так і не пробрався. Я ж Літо, а від Літа Майк уже одного разу обпікся, ― гірко захихотів він.

― Це від Дена, так? ― обережно запитала Діана.

― Угу. Від нього.

― Що саме Ден йому зробив? ― У неї все всередині стислося, передчуваючи жахливу відповідь.

Одначе Макс зміряв її хмурим поглядом і різко відказав:

― Це особисте. Майк захоче, сам тобі розповість. Цікаве інше… ― Він підозріло примружився. ― Ти ж для нього не просто абстрактна Єдина-принцеса, яку він має охороняти, правда? Не просто робота, чи не так? ― Макс вичекав паузу. ― Ви були знайомі. Саме тому Майк до тебе так, не побоюсь цього слова, трепетно ставиться. Це все пояснює. А я тільки сьогодні це второпав! ― Він невесело гмикнув і раптом заявив: ― Уявляєш, Майк власноруч умебльовував цю кімнату. Навіть стіни сам фарбував. І нікого сюди не підпускав.

Діанине серце швидко й болісно затріпотіло, немов намагалося вирватися з грудей. Її підозри підтвердилися і зазвучали рефреном:

Майк ніколи її не забував.

Майк ніколи її не забував.

Майк ніколи її не забував.

Макс нервово почухав потилицю.

― Майк мене приб’є, звісно, що я це ляпнув. Точно без язика залишуся. Але мені здається, ти маєш це знати. Сам він ніколи не зізнається. Гордий! ― Макс невесело посміхнувся, опускаючи погляд. ― А я все думав, куди він ті речі скупляє… Час від часу спостерігав таку картину. Майк уважненько так розглядає якусь річ, наприклад, цю лампу, ― кивнув він на масляну лампу на столі поруч. ― І його обличчя набувало дивного виразу… ніжного, чи що. А потім брав і купував ту річ. Але в його кімнаті я ніколи придбаних речей не спостерігав. Тільки потім, коли він попросив мене дещо придбати, я збагнув, що він це все СЮДИ звозить! У цю кімнату. ― Макс кинув на ошелешену Діану довгий погляд. ― Тепер до мене, тугодума, нарешті дійшло. Майк знав тебе раніше. Тому так запарився над твоєю кімнатою. Міг же ж когось найняти, а ні, усе зробив власноруч. ― Макс прикусив губу, примружуючись. І прошепотів так тихо, що Діана ледве його розчула: ― Тепер зрозуміло, чому він так реагував на ті розмови про тебе...

― Які розмови? Як реагував? ― Діана важко ковтнула. Ця розповідь її неабияк схвилювала. Нові грані особистості Майка продовжували вражати й водночас заганяти в стан ступору. Одначе Діана достеменно розуміла: був би Майк цієї миті поруч, не обійшовся би без міцних обіймів ― до взаємного хрускоту в ребрах. І чхати їй на шпички, які могли за цим настати.

Макс довго дивився на Діану, ніби роздумував, чи варто говорити далі. Зрештою, він зважився, розжовуючи слова:

― Майк ніколи про тебе не заговорював першим. Це завжди робили інші. Щоправда, у теорії. Ти ж жива легенда! Усім цікаво, хто вибраний на роль майбутньої Королеви. Яка вона, ця таємнича принцеса. Але далеко не всі розмови були в привабливому світлі. Деталі цих розмов переповідати не буду. Боюсь, твої вуха пов’януть. Скажу лишень одне: здебільшого, це говорили Зимні. А вони одними словами не обмежуються. Завжди їхні слова виливаються в дії. ― Макс непомітно здригнувся й повів далі: ― Майк ні разу не брав участі у цих розмовах. Вислуховував мовчки. Ніби він тут зовсім ні при чому. Ніби його це не стосується. Але по його погляду я розумів: ВІДПЛАТА БУДЕ.

Діана охнула, не стримавшись:

― Відплата?!

― Відплата. ― Макс закинув ногу на ногу. ― Не переживай, усе було по-чесному. З-за рогу ніхто не вискакував.

Діана вп’ялася в нього пильним поглядом, очікуючи на продовження. І Макс не забарився. Говорив тихо, але чітко:

― Зимні мають давню традицію. Тут, у Крижаному замку, кожного місяця заведено влаштовувати поєдинки, перший раунд яких добровільно-примусовий. Майк завжди був добровольцем. І оскільки він переважно перемагав, йому дозволялося вибирати собі супротивника. Вгадай, кого він обирав? ― Макс замовк. Його очі звузилися, а вуста стислися в одну тонку лінію. Після недовгої паузи він злісно продовжив: ― Відплата була жорстокою, Діано. Дуже. Така, що ці покидьки починали жаліти, що взагалі розмовляти вміють. У митях помсти Майк завжди цілиться прямісінько біля серця. Його супротивники потім дуже довго рани залічують. Місяцями жити нормальним життям не можуть. Хоча такі, як вони, звісно, не мають почуття провини… Тому деяких доводилося повторно віддухопелювати до півсмерті. ― Макс перевів подих. ― Зрештою, до всіх дійшло, що це система. Патякати стали менше, а за Майком навіки закріпилася кличка «псих», якою його щедро нагородив Ден.

Опустилася могильна тиша. Чути було тільки тріскіт багаття і ледь вловиме завивання вітру за щільно прикритим вікном.

Раптове відкриття тиснуло Діані на груди, крадучи все повітря з легень. Звісно, будь-якій дівчині приємно, коли за неї заступаються. Однак Діані не було приємно.

Про що Майк взагалі думав? Навіщо було йти на такі жорстокі дії? А раптом…

Раптом він постраждав би? Раптом проти нього теж була б організована помста? І вже не на «полі бою», а з-за рогу!

Цей хлопчисько зовсім не думає про наслідки!

― Вважаєш, це жорстоко? ― Серед тиші голос Макса прозвучав напрочуд голосно.

― Ні, я… ― Діана глибоко видихнула і затараторила: ― Чорт! Так, це жорстоко. А як інакше? Але це Майк. Я вже збагнула, що він часом діє імпульсивно і…

― Це не було імпульсивним рішенням, Діано, ― різко урвав Макс. ― Майк діяв холоднокровно, зваживши всі за і проти. Він знав, що йому нічого не буде, бо відплата була здійснена за правилами бою. А напасти опісля на нього ніхто не посмів би. Де? У межах Кригожару? ― Макс злісно пирхнув. ― Не можна нападати на чужій території. Це порушення Закону. ― Він стенув плечима і промовисто повів далі: ― Я розповів тобі це, Діано, не просто так. У тебе сильний захисник, який всіх за тебе порве. Який буде стояти за тебе горою. На якого ти можеш повністю покластися. І довіряти також. Кому ж іще? ― Макс зненацька змовницьки підморгнув і нарешті щиро посміхнувся, розслабившись. ― Мені теж можеш довіряти. Я допоможу, чим зможу. У біді не залишу ― це точняк.

Діана про себе подумала, що пізніше влаштує Майкові гнівну тираду. Так, він ― її охоронець. Але який толк від охоронця, якщо його раптом приб’ють на законному поєдинку, бо той, бачте, не зміг стриматися і вирішив помститися за бридкі словечка в бік принцеси?!

Про подвійне дно його спалахів люті Діана вирішила не задумуватися.

Макс зітхнув і сплеснув у долоні, рвучко зістрибуючи з підвіконня:

― Добре. Переходьмо до діла, а то щось ми зовсім заговорилися. Я ж мав тобі одну цікавезну штуку показати, а замість цього кісточки Майку перетираю. Дурбецало я! Скоро мене Майк на поєдинок викличе ― і мене чекатиме швидка болісна смерть.

Він втомлено засміявся й притягнув поближче зі столу прямокутну річ на підставці.

Діана, проявивши цікавість, потягнулася її роздивлятись.

― Планшет? ― запитала вона, іронічно вигинаючи брови.

― Лист-шет, ― напористо виправив Макс. ― Незамінна річ у Кригожарі. Але ти права, ― пом’якшав він, ― за прототип ми взяли планшет.

― Тобто ви вкрали ідею у звичайних людей? ― Діана раптово для себе самої розреготалася, а Макс спостерігав за нею, як лікар перед оголошенням смертельно-хворому його діагноз.

― Не вкрали, а позичили, ― спокійно відповів той, коли Діана оговталася.

― А це не те саме? ― не втрималася Діана від шпички.

― Дідько! Ти точно Єдина? ― вразився Макс і зненацька хитро посміхнувся, а Діана насупилася, вирішивши, що буде мовчати, як риба. І всередині все побагровіло від негативних емоцій. Єдині повинні будь-яку інформацію сліпо приймати, не ставлячи зайвих питань? От справді? ― Ей, я просто пожартував. Ти чого? ― Макс збентежено нахилився до Діани.

― Нічого. Показуй давай, без чого тут мені гаплик настане.

― Лади, ― протягнув Макс, усе ще косо дивлячись на неї.

Він двічі клацнув по екрані ― лист-шет засвітився, презентуючи заставку, яку Діана подумки назвала «Зоряне небо».

― Ти дійсно маєш рацію, Діано. Лист-шет за функціоналом схожий на планшет з обмеженими можливостями. Тут є чат для переписки, але тільки з мешканцями Кригожару. Це ж локальна мережа. Ось, дивися.

Макс вибрав іконку з трьома крапочками ― відкрився список імен з аватарками та без. Діана зі здивуванням виявила, що першим у списку був Майк. Власне, Макс натиснув на його зображення ― чорно-білу портретну фотографію, зроблену на плівку.

Здавалося, Макс помітив, як Діана пристально витріщалася на знімок, не мигаючи. Він без тіні посмішки промовив:

― Пам’ятаю, як була зроблена ця фотка. Рік тому. На ось цей фотик. ― Макс взяв у руки фотоапарат із підвіконня. ― Це улюблений фотик Майка. Подарунок його батька. І Майк нікого не підпускав до цього фотика, окрім випадків, коли сам був у кадрі. ― Макс недовірливо пройшовся поглядом по Діані. ― Хто ти така для нього, чорт побери? Майк мені нічого про тебе не розповідав. Хоча він взагалі про дівчат не говорив… Не любить цю тему. Може, й правильно, що не розповідав. Лади, забудь. Я не зі зла, ― примирливо затарахкотів він, зітхаючи.

Незважаючи на образу, що ланцюгом стисла горло, Діана постаралася накинути на себе безтурботний вид і згладити гострі кути. Вона посміхнулася й повернулася до лист-шету:

― Окей. Значить, через цю штуку можна пересилати повідомлення?

― Агась. ― Макс ледь помітно посміхнувся, явно бувши радим змінити тему. ― Функціонал дуже схожий на планшет. Тому, думаю, ти швидко розберешся. ― Він задумливо провів по волоссі. ― А, ще тут є доступ до бібліотеки. Можеш вибрати будь-яку доступну книгу, не вилазячи з кімнати.

― О, тобто це ще й читалка? ― весело додала Діана.

― Точняк. Упс, ледве не забувся. Під екраном знаходяться частинки небесної сталі впереміш із сонячною батареєю. Схожа технологія, як і в машині, ага. Тому, щоб бобик не здох, варто час від часу повертати лист-шет екраном до вікна. Угу. ― Він нервово прикусив губу. ― В принципі, на цьому функціонал лист-шета міг би бути завершений.

― Не густо.

У Максових очах загорілися яскраві вогники.

― Не густо. Але конкретно над твоїм лист-шетом я трохи пошаманив. ― Його вуста неспішно розтягнулись у посмішку. Він гордо заявив: ― За допомогою твого лист-шета можна зв’язатися з будь-ким, у кого є інтернет.

Діана вчасно прикусила язика, щоб із сарказмом не вигукнути: «Оце так здивував!». Скоріш за все, у світі Пір року інтернет щось із розряду диковинки.

― Щоправда, для цього потрібно було «зламати» Ілона Маска… ― винувато додав Макс.

― Що?!

― Я незаконно підключився до одного зі «Старлінків», от що! ― весело пояснив він. ― Потрібно було діяти швидко. Часу на укладання угоди не було. ― Він знизав плечима, мовляв, що поробиш, у житті всяке буває.

Діана нервово захихотіла:

― Ну ти даєш! І я можу от прямо зараз зв’язатися з… бабусею, наприклад?

― Звичайно! Без питань. ― Макс декілька разів провів пальцем по екрану. ― Так-с, Діанко, вводь номер чи нікнейм, а програмка сама перенаправить з того боку на потрібний месенджер.

І він відступив до вікна, ввічливо розвернувшись.

Дедалі більше хвилюючись, Діана набрала потрібні цифри.

Що сказати бабусі? Вони розсталися на напруженій ноті. Це потрібно терміново виправити. Проте всі слова одномоментно зникли, залишаючи за собою тільки флер порожнечі. Руки спітніли, і живіт скрутило.

Діана чекала до останнього, вслухаючись у тривожні гудки, але бабуся так і не прийняла виклик. Дивно... Бабуся зазвичай у цей час вдома. Можливо, щось трапилося? Відганяючи нав’язливу паніку, Діана набрала ще раз, а потім ще раз і ще раз. Спроби виявилися безуспішними.

― Може, ― спробував заспокоїти її Макс, ― бабуся пішла за продуктами чи, на худий кінець, звук вирубила?

Діана спантеличено похитала головою.

― На бабусю це не схоже…

Трохи подумавши, Діана вирішила подзвонити Вікторії. Можливо, подруга щось знає? Та й переконатися, що з Вікторією все гаразд, також не завадило б.

Через довгих три гудки Вікторія прийняла виклик.

І тут на Діану чекало декілька приголомшливих відкриттів.

Відкриття перше: лист-шет працює ще і як відеозв’язок.

Відкриття друге: виклик прийняла не Вікторія, а Денис.

Відкриття третє: Денис сидів у хутряному товстому светрі весь закутаний у ковдру і помітно тремтів. Його завжди ідеально укладене волосся було до непристойності розпатлане, а очі підозріло блищали, ніби хлопцеві не здоровилось.

Відкриття четверте: Діанине серце, яке ще нещодавно галопом билося, як тільки на обрії показувався Денис, ніяк не відгукнулося. Суцільна байдужість. Хоча ні, не так ― відраза.

― Якого біса? ― викрикнула вона. Діана стійко відчула дежавю: сьогоднішній ранок починався схоже.

― І я тебе теж радий бачити, крихітко. ― Всупереч своїм словам Денис скривився, немов від болю. ― Убав трішки ультразвук, будь ласка, а то башка й без тебе дико розколюється.

Діана підозріло прищурилася.

― Ти під кайфом? ― вражено прошипіла вона.

― Зовсім здуріла? ― Денис різко підняв голову й знову скривився. ― Чорт! ― Він приклав до скронь лід. Через мить відчеканив: ― Я ніколи не приймав заборонених препаратів. Утямила?

Макс на повні груди пирхнув:

― Аякже! Зате ти щедро любиш ділитися ними з іншими.

Денис зіжмурився:

― Хто це там?

Макс вийшов наперед, щоб опинитися в об’єктиві камери.

― Упізнав? Чи те, що ти там наковтався, мізки туманить, м-м-м?

― А-а, моя заміна! Приємно бачити, ― злостиво посміхнувся Денис.

― Оригінал виявився бракованим, ― не розгубився Макс.

― Дивись, аби тебе теж не забракували. ― Денис пхекнув і знову скривився від болю. ― Та дідько б його! ― Він здавлено застогнав.

Діана непідробно занепокоїлася:

― Та що з тобою таке?

― Пігулочок наковтався, от що, ― зіронізував він. І раптом закричав: ― Та як ти взагалі могла про мене таке подумати, а?

― Та я вже не знаю, що про тебе думати! Виявляється, я тебе зовсім не знаю. Ти багато що приховав…

― А ти? ― Денис зіщулився. ― Ти теж багато що, крихітко, приховала. Нізащо не повірю, що ти ні разу у своєму житті не отримувала поранень. Зізнайся, ти завжди знала, що незвичайна дівчинка. І приховала це від усіх, навіть від найкращої подруги.

Діані ніби під дих дали. Денис майстерно пройшовся по больовій точці, і оком не моргнув.

― А ти, Дене, ― відгукнувся Макс, ― бачу, зовсім не змінюєшся. Усе так само вишукуєш слабкі місця й тиснеш на них. Кретин! ― Він смачно сплюнув.

― Стули пельку. Не з заміною зараз розмовляю, ― процідив Денис і важко видихнув, заплющивши очі. Через мить він пронизав Діану гострим поглядом. ― Давай розставмо крапки над «і», сонце…

― Не називай мене так! ― миттєво спалахнула Діана.

Денис спантеличився:

― Як так?

― Не називай мене «сонце».

Обличчя Дениса витягнулося в здивуванні, але сперечатися він не став:

― Гаразд, як скажеш. ― Денис зробив ковток із величезної чашки. Його руки неабияк трусилися. Ось він видихнув, відставивши чашку, і наче й не було нічого став розповідати: ― Я вирішив перевірити, як це бути Зимнім. Винайшов один препарат, але всі піддослідні мишки розбіглися. Довелося на собі експериментувати. Одначе я трохи переборщив із дозою ― і тепер моя температура тіла замість 34,6 має 27 градусів. А це величезний скачок, крихітко. Відчуття, ніби зараз здохну, ― поморщився Денис.

― Усі тільки зрадіють! ― злорадно кинув у відповідь Макс.

Денис його проігнорував:

― Бути Зимнім ― паршиво. Тепер розумію, чому Майк постійно вкутаний ходить. Не тільки через те, що соромиться своїх шрамів.

― Шрамів? ― отетеріла Діана. Хоча це логічно. Якщо Майк частенько брав участь у поєдинках, у нього повинні бути й шрами.

Денис зацікавився: приклав одну руку до підборіддя, нахилившись до пристрою, а обличчя набуло хитрого виразу.

― Шрамів, крихітко, шрамів. У нього весь торс у рубцях. І як це він ще не похизувався, дивом дивуюсь?.. Хоча чого це я? Для нього ж будь-які нескромні жести ― перетин межі, ― гидливо скривився він.

А Діанині щоки притьмом зрадливо запалали, і в жар немовби з розбігу кинуло. Діана все ще відчувала на своїй спині приємне поколювання від Майкових доторків. Вони точно виходили за рамки пристойності.

Денис помітив її шаріння:

― Ти чого так розчервонілася, а? Майк встиг зробити щось таке?

― Нічого не встиг… ― в’яло відповіла Діана, відводячи погляд.

― Ти мене не обманиш, крихітко. ― Денис лукаво посміхнувся. ― Невже наш маленький хлопчик виріс, а? Ну що ж, гра обіцяє бути цікавою. ― Він облизав губи й раптом додав: ― Так і знав, що його балачки про вічну ненависть ― чистої води блеф! Так тому й бути... Сподіватимемося, Судді виявляться тупішими й дадуть йому трохи пожити.

― Не зрозумів… ― ошелешено озвався Макс, звівши брови дашком. ― Це ти про що зараз?

Денис відкинувся на стілець і прискіпливо зміряв Макса очима.

― А що, хлопчика не посвятили у великі плани? ― єхидно запитав він і добив: ― От того ти завжди будеш лише жалюгідною копією. Моєю тінню. Не більше. Місце оригіналу не зможеш посісти. Майк тобі ніколи повністю не довірятиме.

― Навіть не старайся, Дене, ― холодним голосом відрізав Макс. ― Отруту посіяти не зможеш. Якщо Майк мені щось не розповів, значить, у нього були на це свої причини.

― Ну тоді не дивуйся ти так.

― А ти припини псувати Майкові життя! ― Макс голосно стукнув по столі, нахилившись до лист-шету. ― Думаєш, я не вловив, чого ти з Даф ні з того ні з сього замутив?

― Це я замутив? ― щиро здивувався Денис і зненацька розреготався. Втім, сміх його тривав недовго. Він миттєво скривився від болю. Вгамувавшись, Денис вкрадливо промовив: ― Даф, звісно, гаряча штучка. Мені такі подобаються. Але не я розпочав з нею мутити, а вона зі мною. Годі стрілки переводити! До речі, я розгадав її хитрий задум. Можеш так їй і передати. Хоча ні, я сам, ― вишкірився він. ― Люблю такі речі обговорювати віч-на-віч.

― Як у тебе все завжди гладко, змія підколодна, ― процідив Макс і шпарко розвернувся до вікна.

Якби не одне невирішене питання, Діана вже давним-давно послала б Дениса якомога далі. Набрид до скаженства!

― Дене, поклич Ві. ― Вона здивувалася, як спокійно прозвучав її голос.

― Сестричка приймає ванну. Я міг би її, звісно, покликати, але тоді, боюсь, мені настане кранти. У неї зараз… цеє… менструація, і вона в ці дні шалена злюка. А я ще жити хочу, ― глухо захихотів він.

― Жодних експериментів на Ві, ― з люттю відчеканила Діана. ― Затямив?

― Та затямив я! Двічі повторювати не варто. Але, крихітко, я тут працюю над одним цікавим препаратом…

― Ні.

― Навіть якщо я зможу полегшити їй біль? ― вразився Денис.

― Твої препарати тільки причиняють біль. ― У різкому голосі Макса прозвучали металеві нотки.

― Ну, репутація в мене не найкраща, ― раптом погодився той. ― Другом я був нікудишнім і не заслужив, щоб про мене добре озивалися, ага. Але Діанко… ― Денис вп’явся зором у Діанині очі, ніби зважував, чи варто говорити наступні слова. Зрештою, він промовив своїм звичним лінивим тоном: ― Діанко, ти мені справді подобаєшся… ― Він роздратовано похитав головою, збагнувши, що його знову не туди понесло. Уже з впевненістю прорік: ― Діанко, мушу тебе попередити на майбутнє. Майку не довіряй. Такі, як він, не вміють любити.

― Та про що ти говориш? ― обурилася Діана, схрестивши руки на грудях. ― А такі, як ти, що заглядають під кожну спідницю, значить, вміють? Так, по-твоєму, виходить?

― Чорт, яка ти гаряча! ― Очі Дениса набули хтивого відтінку. ― Була б поруч, поцілував би тебе.

― Була б поруч, отримав би ще один ляпас! ― Діана спалахнула, немов сірник.

― Ще один? ― весело здивувався Макс і кинув на Діану захопливий погляд. ― Отакої! Не перестаєш мене дивувати. ― Він розреготався, піднімаючи два великі пальці.

Денис ніяк не прокоментував Максові слова й повернувся до попередньої теми:

― Крихітко, я цілком серйозно. Майк не вміє любити. У нього не було жодних стосунків…

― Ти за кількістю стосунків міряєш, чи може людина любити? ― різко перебила Діана, остаточно розгнівавшись. ― Тоді, по твоїй логіці, я теж не вмію любити. У мене ж теж не було жодних стосунків. Уявляєш!

Денис на мить закляк у заціпенінні, а потім спокійно протягнув, примружуючись:

― Так, тут ви з ним схожі. Бережете себе. Я ж берегти себе для однієї єдиної не збираюся. ― Побачивши, як лице Діани витягнулося в огиді, Денис злісно затараторив: ― У Майка крижане серце, Діано. Він Зима. Ти Зимніх не знаєш, а я знаю. Вони вміють майстерно одягати маски ніжності, а потім причиняти дикий біль! Я уберегти тебе хочу, взагалі-то!

Гнів опанував кожною клітинкою Діаниного тіла, пульсуючи електричним розрядом, і кров із шаленством вдарила в голову.

― Дене, я не потребую твоєї турботи, ― з люттю прошипіла вона. ― Ділись з іншими, скільки влізе. Тебе на всіх вистачить, велелюбний ти наш. А мене залиш нарешті у спокої! Мене і Майка! ― Діана піднялася, вчепившись за край столу.

Денис аніскілечки не спантеличився. Жоден мускул на його обличчі не затремтів.

― От як ми заговорили… ― повільно розпочав він. ― Цікаво-цікаво. Ти ж його зовсім не знаєш, а так захищаєш. Цікаво, чому?

Діана боляче прикусила губу. Їй пригадалася перша зустріч з Майком там, на даху. Тоді вона навіть і подумати не могла, що настане такий момент, коли вона захищатиме цього нестерпного хлопчиська в праведному гніві.

Ніхто ― ніхто! ― не сміє говорити про Майка погано. Тим паче це не дозволено Денису, цій підступній зміюці.

Але разом з тим прийшли й інші спогади ― дуже і дуже приємні. Як Майк заспокоював її в казковій бібліотеці, як прибіг рятувати від зміюки-Дениса, як обережно обіймав та шепотів заспокійливі слова, коли та ридма плакала на його плечі…

І нехай Діана зараз виглядала як героїня наївної казки, вона була щиро впевнена: У МАЙКА АЖ НІЯК НЕ КРИЖАНЕ СЕРЦЕ! Їй хотілося прокричати цю аксіому на весь світ, щоб до всіх нарешті дійшло. А до кого не дійде, вона ладна була, як пантера, очі видряпати.

На превеликий жаль, Денис зараз дуже далеко. Через екран його симпатичну мордочку жодним чином не розцарапати.

Через мить Діана зовсім тихо, але люто прошипіла словами Майка:

― Не твого блондинистого ума діло, друже.

Відповісти Денис нічого не встиг, бо зв’язок перервався.

― Видно, на тому боці сіла батарейка, ― перебив очманілу тишу Макс.

― Схоже на те…

Діана втомлено осіла на крісло. Вона зловила себе на думці, що Денис, немов енергетичний вампір, висмоктав з неї всі сили.

― А ти крута! ― розвеселився Макс. ― Ще ні разу не бачив, щоб хтось із дівчат так з ним розмовляв. Ти вибач, будь ласка. Наговорив тобі усілякого.

― Та нічого… ― відмахнулася Діана. Їй нестерпно хотілося побути на самоті.

― Здається, я знаю, що Майк у тобі знайшов. ― У його очах замерехтіли лукаві бісики.

Раптом пілікнув лист-шет, сповіщаючи про нове повідомлення. Писав Майк:

@ Через годину буде вечеря із Суддями. Вибери зі скрині сукню на свій смак.

@ А ще…

@ Розпусти, будь ласка, волосся.

Діана мовчки загарчала: побути на самоті не вийде.

― Судді? ― здивувався Макс. ― Веселуха. ― Він спантеличено почухав за потилицею.

Безшумно відкрилися двері. У кімнату влетіла Мей, переодягнена у вільні штани та блузку.

― Привітики! ― Її вуста були розтягнені в посмішку, але, відчувши напружену атмосферу, вона вмить посерйознішала: ― Максе, набридаєш Діані своїми балачками? От негідник.

Макс закотив очі до стелі:

― Уже йду. ― Він повернувся до Діани. ― Діанко, ще раз пробач мені. Язик у мене довгий. Майкові самовільно ножа принесу, щоб відрізав. Обіцяю.

― Ловлю на слові. ― Діана від душі посміхнулась.

― Іди вже. ― Мей випроводила Макса, б’ючи того по спині, а потім оцінила Діану прискіпливим поглядом. Невже буде говорити, як їй тут не раді? Діана відчувала, що ще однієї подібної «лекції» не переживе ― подавиться крокодилячими сльозами.

Через недовгу паузу Мей сказала те, від чого Діана немовби гарячим вогнищем зайнялася:

― Я пам’ятаю цю сукню. Самостійно застібнути ґудзики неможливо. Гм… Невже Майк допоміг?

***

Денис усім серцем проклинав закон Мерфі: батарейка здохла під час самісінького апогею. А ще цей бісячий біль!

Денис себе так паскудно ще ніколи не відчував. Навіть тоді, коли пробував коктейль, котрий робив його схожим на звичайну людину. Безперечно, чудно відчувати себе без «суперсили», але тоді було ще стерпно, а зараз…

Зараз його ніби розрізало зсередини тисячами метальних клинків, тіло перетворювалося на крижану брилу, а мозок заполонювали мільйони холоднючих комах.

Бридота.

Наступного разу треба буде убавити дозу в десять, ні ― у двадцять разів!

Мимоволі Денис пригадав Діанині очі, які палахкотіли лютими іскрами. Великі, яскраво-блакитні ― вони пронизували його душу наскрізь.

А ще цей лютий вогонь…

Він і раніше його помічав, але тоді то були лише маленькі іскринки, які наразі перетворилися на величезне полум’я, здатне спалити весь світ дотла.

Божевільне дівчисько!

І чому він ніяк не може викинути її з голови?

Денис уже не перший рік запитується: що в ній такого особливого? Чому звучання її імені таке приємне на язиці й змушує серце судорожно стискатися, а крихітна маленька фігурка безсоромно заполонила сни?

А Денис просто злякався ― вперше у своєму житті! Злякався ймовірності, що хтось може заволодіти ним цілком і повністю. Це він усе завжди контролює, а не навпаки. І якійсь блакитноокій не вдасться поламати цю систему.

«Який же я ідіот! Потрібно було брати її ще тоді, коли була теплою».

Він сам усе зіпсував: своїми вибриками, вустами, репутацією. Тепер вона йому ніколи не довірятиме. А потрібно було б... У халепу вляпається ж!

Єдині потребують тепла ― усі це знають. І Денис міг би, навіть контролюючи, подарувати блакитноокій тепло. А що може цей ідіот Майк зі своїм крижаним серцем? Тільки в кригу закувати…

Майк не вміє любити. Жодних стосунків ― як це взагалі можливо? Який адекватний пацан не бажає з дівчатами обжиматись? Денис прямо бачить, як Майк відмахується, мовляв, звідки стосункам узятися, у замку ж замкнутий. Ха. Смішний. Поруч завжди крутилася Дафні. Чом не варіант? Вона була б не проти. Навіть дуже не проти.

Дафні Денисові ще з дитинства подобалася. Але щось мутити з нею? Чорта з два! Вона тільки на Майка слиньки пускала, ненормальна. А Денисові таке не підходить. Не звик ділитися. Якщо володіти кимось, то цілком і повністю.

Яке було його здивування, коли ця дика штучка накинулася на нього в бібліотеці Кригожару рік тому, та ще й з язиком! І хто він такий, щоб відмовляти? Відповів взаємністю, грубо поваливши на диван. Вона з тих дівчат, хто любить грубість ― Денис такі речі відчуває. А Майк мав необачність припертися в бібліотеку ― і все не так зрозумів. Розізлився не на жарт! Хоча Денисові це було тільки на руку. Задумав тоді дещо цікавеньке. І план удався. Майк повівся. Аж занадто легко той заводиться ― нудьга безпросвітна.

«Лід у моєму серці потроху танув. Але чи можливо сонце закувати у кризі?»

Денис уже давним-давно розгадав значення цієї фрази зі Щоденників Зимніх-охоронців, подарованих Любомиром.

Все-таки цікаво, який вибір зробить Майк: куватиме сонце у кризі чи не куватиме? Хоча що б той не вирішив, все одно приречений на погибель. Це лише питання часу.

Зимні-охоронці завжди помирали. І Майк не стане винятком. Якщо він десь проколеться ― а він обов’язково проколеться ― колісниця гри може різко змінити свій вектор руху.

Потрібно лише набратися терпіння. Що-що, а терпіти Денис вміє. Занадто багато лежить на кону, щоб так просто взяти й відступити. І він не здасться. Особливо перед початком великої гри.

А вона обіцяє бути цікавою!