Ніч плела мереживо над вежею замку, що самотою височіла над лісовим покривалом. Де-не-де чувся вигук сови. Вітер шелестів над деревами, з гуркотом вдаряючись об середньовічні стіни замку.

На перший погляд, це було покинуте місце. Люди обминали цей ліс десятою дорогою. Один лише погляд на нього сіяв паніку та страх.

У всіх вікнах замку стояв морок, окрім одного ― вікно на самій верхівці вежі палахкотіло сяйвом від свічок.

Допитливий сич опустився на підвіконня. У його очах віддзеркалилась округла кімната, у якій чоловік та жінка схилилися над колискою. Не помітивши нічого цікавого, він змахнув крилом і полетів на пошуки пригод.

― Вона така маленька, ― прошепотіла жінка, одягнена в легеньку білу атласну сукню. ― Аж не віриться, що через двадцять років наша дівчинка стане Королевою.

Чоловік, вбраний у чорні вільні штани та білу сорочку, обійняв жінку, заправив неслухняний русявий локон за вухо й промовив:

― Маріам, роки промайнуть дуже швидко. От побачиш, люба.

― Коханий, чому саме її вибрали на цю роль? ― У тоні її голосу вчувся метал.

― Ти прекрасно знаєш, чому. Це велика честь для кожного з нас.

Вона пирхнула:

― Та яка це честь? А раптом… Раптом ВІН об’явиться? Ти про це подумав, Агапе?

― То ось чому ти така збентежена після оголошення… ― Чоловік знічено похитав головою.

― Так. Нам потрібно про це подумати.

― Ми й думаємо, кохана. Думаємо… Поки ще рано про це переживати. Про нього не чути вже багато років. Та й не факт, що він взагалі вирішить об’явитися при нашій же зміні.

― Не факт, ― погодилася Маріам. ― Але потрібно вже хоч щось робити!

― Нашій дівчинці нічого не загрожує. Обіцяю тобі. Віриш мені?

― Тобі так, але…

― У неї твої очі, такі яскраво-блакитні, ― перебив Агап, пильно дивлячись на доньку, ― і волосся…

― Не переводь тему!

Агап засміявся.

― Взагалі-то, у нас тут серйозна розмова, а ти… ― надула щоки Маріам.

― От за це я тебе й полюбив, ― прошепотів він у самісіньке вухо, носом провів по волоссі й ніжно поцілував у скроню.

― За те, що я панікую на рівному місці?

― Ні, ти що… ― Агап подивився очі в очі. ― За твою розважливість. До речі, і не один я… ― У його очах з’явився хитрий блиск, а вуста іронічно вигнулися.

― Хто старе згадає...

― Ну так, ну так. Тебе було не так просто завоювати, знаєш. Цей Зимній-бешкетник вічно крутився десь поруч. Аж бісить!

― Ти зараз ревнуєш, а? ― підняла брови Маріам і злегка посміхнулася.

― Ні, люба. Хіба що трішки. Знаєш, про що я думаю? За якоюсь дивною випадковістю саме його брата вибрали на роль охоронця.

― Тебе це здивувало?

― Чудернацька випадковість, не знаходиш? Мені аж закортіло викликати Суддів на перевірку. Чи не було там якогось підкупу? А раптом це таким чином сама-знаєш-хто хоче триматися поближче до моєї коханої дружини?

Маріам дзвінко засміялася.

― Ну ти даєш! ― Вона обійняла чоловіка за шию. ― Дурник ти. Годі ревнувати. У нас все закінчилося, не розпочавшись, ще в школі. Ти вчасно з’явився і вправив мої мізки на місце.

― А я то думав, що замарив тобі голову! ― Агап награно тяжко видихнув. ― А воно он як, ай-яй-яй.

Він міцно притиснув дружину до себе і став ніжно гладити її спину. Маріам тихо мовила:

― У нас би все одно нічого не вийшло… Зізнаюсь, харизма в нього ще та. Мені було всього п’ятнадцять, а він міг вразити будь-яку дівчину. Але він Зима, а я ― Єдина. Ми попросту несумісні.

― Я розумію, сонце, розумію. Тому я радий, що зміг, висловлюючись твоїми ж словами, вправити твої мізки на місце. Але ти сама до цього дійшла б, рано чи пізно. Я впевнений.

― Але тоді було б дуже багато болі, ― приглушено сказала Маріам.

― Не без цього. Багато хто в нашому світі спотикається на ці граблі любові. Невідоме так манить…

― І ти? ― здивовано запитала вона.

― І я.

― Ти мені ніколи про неї не розповідав... ― У голосі Маріам чітко пролунали образливі нотки.

― Це вже неважливо. Я кохаю тільки тебе. Ніколи не сумнівайся в цьому.

― Я й не сумніваюсь. Просто… ти все про мене знаєш, а деякі сторінки твого життя залишаються для мене закритими.

Чоловік з дружиною підійшли до колиски. Їхня донька міцно спала, смішно стиснувши кулачки.

― Ми вбережемо нашу доньку, ― впевнено сказав Агап, пригортаючи Маріам однією рукою до себе.

― Обов’язково.

Запанувала тиша. Її огортало потріскування свічок та дихання присутніх, а ще коливання штори з цупкого полотна біля відчиненого віконця.

― Помітила, ― зненацька пригадав Агап, ― який кумедний шрам в обраного охоронця?

― Так. Серце, викарбуване на обличчі. Символ Єдиних… ― Маріам здригнулася.

― Дивно, що хлопчик з ним народився. Це дуже дивно… Подейкують, судді перевернули всі архіви, аби перевірити, чи дійсно хлопчина ― Зимній. Адже тільки в Єдиних є родимки в обрисі серця, а тут цілий шрам…

― Справді, чудно якось…

― Це просто збіг. Чудернацький, але збіг. Доказів же ж не знайшли. Він ― чистокровний Зимній.

― А хто б сумнівався! ― закотила очі Маріам.

― Але все ж таки це виглядає, ніби якась насмішка над хлопцем… ― Ледве помітна складка намалювалася на його лобі. ― Адже наші діти тепер навіки взаємопов’язані.

― Не навіки, а на двадцять років після коронації, ― виправила Маріам.

― Це те саме. Ти пам’ятаєш про так зване прокляття, правда ж?

― Якщо він хоча б пальцем доторкнеться до доньки, я йому… ― пригрозила вона, міцно стискаючи кулаки.

― Це за хлопчину треба переживати, ― захихотів Агап. ― З Єдиними все добре, а от із Зимніми постійно якась біда стається.

― Наша донька не стане безжальним монстром! ― Маріам обернулася до чоловіка. ― Нізащо! ― Для впевненості вона вдарила правою рукою по лівій. ― І взагалі, мені здається, що вся ця колотнеча якраз через те, що Зимні занадто руки свої розпускають!

Агап підійшов до Маріам, поклав долоні їй на плечі, заспокійливо їх стиснув.

― Саме тому ми й вирішили їх познайомити, ― наголосив він.

― Я все ще сумніваюся, що це хороше рішення… ― невпевнено мовила вона, дивлячись немов крізь чоловіка.

― Це найкращий вибір у нашій ситуації.

― Мені би твою впевненість.

― Сама подумай, ― видихнув Агап і закусив губу. ― Кохана, згадай себе в юності. Згадай, як на тебе впливав той Зимній, як тобі дах зносило в його присутності.

― Ой, не нагадуй! ― скривилася вона.

― От-от. Щось схоже цілком може статись і з нашою донькою, якщо її познайомити, як гласить Закон, у віці шістнадцяти років із Зимнім… ― Агап палко продовжив: ― Тільки уяви. Вони ще підлітки. Страшенно вродливі й такі різні. Їх неодмінно буде манити одне до одного. Від гормонів будуть просто шалено дуріти ― а це може конче призвести до біди. А якщо їх познайомити зараз, якщо вони здружаться і знатимуть одне про одного все… О, тоді є шанс вберегти їх обох.

― Ну, не знаю… Недарма ж їх тримають одне від одного якнайдалі…

― Можливо… ― Агап накрутив пасмо дружини на вказівний палець. ― Можливо, це було помилкою?

― Хочеш сказати, що Судді помиляються? ― примружилася вона.

― Усі ми можемо приймати неправильні рішення.

― Це правило існувало століттями: не підпускати Єдину-принцесу й Зимнього-охоронця одне до одного до шістнадцяти років!

― І до чого це призводило? ― Агап іронічно посміхнувся. ― Це не наш шлях. Я не бажаю допустити ще одне кровопролиття.

― Цьому не бувати!

― Саме тому, Маріам, ми й вирішили: нехай діти здружаться. І як добре, що сім’ю Зимнього не довелося довго вмовляти.

― Це ж у їхніх інтересах ― вберегти сина.

― Точно. Взагалі, хороша сім’я в нашого охоронця. Древній рід, ще з тих перших Зимніх. Але от старший синочок у них гад! ― Чоловік пирхнув, чим викликав смішок у Маріам.

― Він непоганий, просто…

― Хотів порушити Закон, ну-ну, ― перебив Агап.

― Ти сам зараз порушуєш Закон, ― ушпигнула Маріам.

― Це інше… Дозвіл Зимніх ми отримали. Тепер залишилося вмовити Суддів. Сподіваюсь, вони мають голову на плечах і, зрештою, дозволять. А якщо ні… Ну що ж, так тому й бути ― порушимо приписи. Адже до нас цього ніхто й не намагався зробити все-таки. Варто спробувати, ― захитав плечима Агап.

― Ну, спробуємо. Хоча й трохи лячно. Так багато невідомого… А що, якщо почуття між ними неминучі? А що, якщо…

― Кохана, не існує ніякого прокляття. Це просто звичайна арифметика. Та й коли вони ще діти, їх легше направляти, ніж коли вони в полоні підліткових гормонів. І… ми виховаємо нашу доньку правильно, еге ж? Вона не збожеволіє.

― Щодо виховання… Наша донечка зростатиме якомога далі від цивілізації Пір року, нашого світу…

― Ти також сумніваєшся й щодо цього? ― промовив Агап, допитливо дивлячись в очі дружини.

― Зовсім трохи. Я розумію, так буде краще. Якомога далі від замків, від всього цього пафосу…

― Так, люба. І це ж непогано, правда? Ми її всього навчимо. Правила етикету, танці, Закони… Для цього не потрібні аристократичні школи, де буде повнісінько нахаб, і де наша донька зможе запишатися своїм становищем.

― Гм, дивно що Зимні саме на цьому пунктові нашого плану засперечалися, ― задумалась Маріам.

― Вони ж бо хочуть дати своєму синові найкращу освіту. Їм нас не зрозуміти.

― По твоїй логіці, коханий, Зимній виросте просто-таки шаленим нестерпним хлопчиськом, ― пирснула вона.

― Він так і так виросте таким, ― підтвердив Агап. ― Така вже їхня природа, цих Зимніх. Дивно, що батько нашого охоронця, Астрей, більш-менш адекватний. Та й Зореслава доволі мила.

― Безперечно, вони дуже збентежені таким поворотом подій…

― Повір, для них це водночас і честь, і кістка поперек горла. Так, за хлопця потрібно потурбуватися. ― Чоловік подивився вбік, зосередившись на тремтінні свічки. Вона майже затухла. ― Але доля нашої доньки понад усе. Ти маєш рацію, Зимні занадто вільно себе почувають.

― От-от. Якби вони контролювали себе, свої емоції… Та й мені здається, що…

Маріам подивилась зі сторони в сторону, ніби боялася, що хтось може їх підслухати. Але окрім них та сича, що знову сів на гілку біля вікна, у замковій вежі більше нікого не було.

― Що? ― Агап стурбовано нахилився до дружини. ― Що тобі здається?

― Я все думала, чому Єдині так сходять з розуму. Повинна бути якась причина! І… Можливо… Всьому виною влада?

Агап примружився. Він доторкнувся до своєї шиї, обдумуючи почуте. За мить роздумів чоловік невпевнено мовив:

― Та ну, не може бути.

― Коханий, подумай лишень, ― її дихання стало частішим, ― Зимні завершають коло правління, і Зимні ж стають охоронцями…

― Це Єдині завершають коло правління, ― втрутився чоловік. ― А Зимні… Я поговорю з Астреєм про це.

― Коханий! ― заметушилася Маріам. ― Зрозумій мене правильно: я просто хочу вберегти нашу доньку.

― Я також, люба. ― Агап міцно пригорнув дружину до себе. ― Усе буде гаразд. Ми з усім впораємося. І діти також.

Чоловік повільно гладив дружину по спині. Він чув, як її серце дико билося від переживання. Щоб заспокоїти Маріам, Агап повторив:

― Усе обов’язково буде добре…

Декілька свічок одночасно перестали палахкотіти, а за замковими стінами темрява опанувала кожною шпаринкою. Вона тінню опустилася на листя, на землю, на кожну живу істоту в цьому похмурому лісі.

Запанувала безпроглядна тьма.

16 років по тому

Ніч огорнула безмежний океан, посеред якого здіймався вверх самотній замок. Хвилі з гуркотом вдарялися об нього, намагаючись через біль та страждання дізнатися секрети химерної споруди, зазирнути за залізні шибки, дотягнутися до палахкотіння свічок в одній із веж.

На поміч хвилям прийшов дощ. Величезні краплини посипалися на океан та замкову вежу. Здійнявся нестримний вітер. Йому вдалося зробити неможливе: погасити світло в кімнаті на верхньому поверсі.

― Суперово просто! ― незадоволено пробурчав Майк, із шумом закриваючи книгу.

Він піднявся з ліжка, підійшов до відчиненого вікна й визирнув назовні. Його лице миттєво стало мокрим.

― Це надовго.

Майк вирішив не зачиняти вікно спальні. Шалений вітер почав гратися з гардиною темно-фіолетового кольору. Здавалося, це Майка зовсім не бентежило. Замість того, щоб боротися зі стихією, він дістав із шафи рушник та витер ним обличчя й шию. Потім запалив гніт на масляному світильникові. Стало світліше.

Далі Майк поніс недочитану книгу до книжкової шафи, що простягалася на всю стіну, помістив її на місце, рвучко розвернувся ― і зустрівся поглядом зі своїм відображенням у величезному овальному дзеркалі з вінтажною рамою. Він підійшов ближче.

Мокре чорняве волосся стирчало в різні боки, а на фоні блідого лиця яскраво-блакитні очі ще більше виділялися. Побачивши шрам в обрисі серця, Майк скривився і з люттю вдарив кулаком об дзеркало.

― От дідько! ― вигукнув він, буцнувшись головою об дзеркальну поверхню. Глибоко видихнув повітря. Дзеркало затуманилося, приховуючи лице. ― Який же ж сюр…

Зненацька двері кімнати відчинилися. Майк нікого не чекав. І хто б це міг бути? У дзеркалі він помітив відблиск знайомого світлого волосся ― Дафні.

― Потрібно стукати, перш ніж заходити! ― розсерджено викрикнув він, повертаючись до гості. ― Можливо, я тут не сам.

― І тобі доброго вечора, Майку. ― Її погляд зосередився на відчиненому вікні. ― На вулиці буря, взагалі-то.

― Боїшся захворіти?

Майк зловив на собі погляд Дафні, котрий так і промовляв «ти ідіот». Він закотив очі. Тим часом подруга залізла на крісло, підібравши ноги.

― Даф, ну ти як завжди, ― роздратовано похитав головою Майк.

― Що «як завжди»? ― Вона дивилась у дзеркало, поправляючи пальцями й так акуратні локони.

― Прийшла без запрошення, залізла взутою на крісло…

― Хочеш, я пришлю своїх слуг, і вони приберуть?

― Та я не про це!

― А-а-а, тебе хвилює моя присутність? ― хитро примружилася вона. Майк тільки пирхнув на це. ― Та не парся ти так, ― захихотіла Дафні, змахнувши долонею. ― У мене був незапланований урок з твоїм дядьком, а через негоду я не можу повертатися додому. Тому доведеться ночувати у вашому печерському замку.

― Чого це він печерський? ― невдоволено пробурчав Майк. Його бентежило, що Дафні зараз у його кімнаті, а не в гостьовій. Якщо дядько про це дізнається… Майк усім нутром чув: складної розмови не уникнути.

― І як це ви досі живете без електрики? Не розумію.

Майк нічого не відповів. Цей замок належав його батькам. Вони обожнювали все середньовічне: старовинні речі, свічки, каміни... Тому електричне світло аж ніяк не вписувалося в їхнє бачення картини світу.

Він повернувся до вікна. Краплі дощу знову накинулися на нього, охолоджуючи. Хвилі продовжували шалено битись об скелі, а вода ― пінитись у забутті.

― Даф, ти пам’ятаєш, чому ми не змогли бути разом?

― Ти Зима, а я Осінь, ― прошепотіла вона. ― Але ми все ще друзі, чи не так?

― Друзі-друзі, ― підтвердив Майк, шарпаючи ногами. ― Даф, пам’ятай це. Холод і холод не можуть існувати разом.

Раптово Дафні дзвінко засміялася, чим викликала його підозрілий погляд.

― Ох, Майку… ― борючись зі сміхом вичавила вона. ― Невже ти думаєш, я все ще сохну за тобою? Ото кумедний. Ой, я не можу.

Ні, Майк так не думав. Він досить начувся про любовні походеньки своєї подруги. Дафні вибирала залицяльників, не слідуючи правилам їхнього світу ― їй було начхати, до якої Пори року вони належать. Окрім цього, любовні інтрижки Дафні тривають недовго, і зазвичай вона першою завершує стосунки.

― Тобі самому пора подумати про якусь дівчину. А то скоро зовсім скнієш у чотирьох стінах, ― сказала Дафні, заспокоївшись.

― Не видумуй, ― різко відповів Майк, прямо дивлячись на неї. ― Скоро наближається одна дуже важлива подія, чи не так?

― Саме так, Майку. Саме так! Ось чому тобі варто когось полюбити зараз, а не…

― Я не покохаю її, затямила? Тут, ― він доторкнувся до грудей, у районі серця, ― тільки ненависть.

― Не зарікайся. Так було завжди. Чи ти в нас особливий?

Майк зціпив зуби. Йому не потрібно розжовувати їхні легенди. Прекрасно усвідомлений, про що в них говориться.

― Так, я особливий, Даф, ― без тіні гордості мовив він.

― Як хочеш. Я просто тебе попереджаю, як друг. Коли ти зустрінешся з нею, тобі…

Майк нервово захихотів, перебиваючи.

― Даф, давай хоч сьогодні обійдемося без цих лекцій, гаразд?

Дафні махнула рукою, мовляв, роби, що хочеш. Вона піднялася й підійшла до книжкової шафи ― присвиснула:

― І ти їх усі прочитав?!

― Уявляєш, ― буркнув Майк.

Освіта ― частина його виховання. Він має знати все про все, вміти все. Та й забивати свою голову також чимось потрібно. І нехай це будуть краще книги, а не мстиві думки.

Майк побачив, як подруга потягнулася до книги, яку той якраз нещодавно читав.

― Не чіпай! ― Він підбіг і вихопив книгу з її рук.

― Особистий щоденник Зимнього-охоронця? ― Дафні все-таки встигла прочитати заголовок. Її очі округлилися. ― Нащо тобі це?

― Вивчаю поведінку Єдиних, ― прямо відказав Майк. ― Мені потрібно знати, з ким матиму справу, зрозуміло?

― Цілком. Але… тобі не здається, що ти якось… занадто серйозно до цього питання підходиш?

― Ну, не всім же ж забивати голову рожевими шмарклями.

― От якраз-таки в таких Щоденниках в основному про любовні походеньки й написано!

― Не без цього, ― погодився він. ― Але характер Єдиних також дуже добре прослідковується.

― Як знаєш, книжковий Ромео.

Дафні підійшла до вікна, але довго стояти біля нього не змогла ― бризки все ще добряче долітали. Вона верескнула й розсерджено попросила:

― Дай рушника!

― Що, пташечка крильця намочила? ― зі сміхом промовив Майк і кинув їй рушник.

― До речі, Майку, тебе дядько викликав, ― ніби поміж іншим сказала Дафні, витираючись.

Посмішка миттєво зникла з Майкових вуст.

― І ти тільки зараз про це сказала?! Ну ти… ― У нього не знайшлося слів.

Дядько ненавидить, коли запізнюються. А ще більше він ненавидить, коли приходять не в шкільній формі. І хоча Майк навчається з дому, це правило його не обходить. Він дуже добре пам’ятає, як ще малим забувся одягти форму. Ото дядько тоді розізлився! Змусив сто аркушів розписати одним єдиним словосполученням: «Шкільна форма». Таким чином Майк надовго запам’ятав урок: кожній події своє вбрання.

Майк стрімголов кинувся до шафи й витягнув звідти обережно складену форму. Одним оком зиркнув на годинник ― одинадцята година вечора.

― І що йому знадобилося в таку пізню годину? ― бурмотів він собі під ніс, знімаючи светра.

― Почекай, ― спантеличилась Дафні. ― Ти збираєшся переодягатись ТУТ?

― А де ще? Це, взагалі-то, моя кімната, ― резонно підмітив Майк.

― У тебе є ванна.

― Даф, я поспішаю. А якщо тобі щось не подобається, тебе ніхто тут не тримає.

Знявши футболку, Майк потягнувся до чорної сорочки. Він відчув на собі прискіпливий погляд подруги.

― Можливо, обернешся?

― Ти ще більше став займатися спортом? ― Її брови вигнулися дугою.

― У мене немає вибору. Тренування ― вагома частина мого життя. І ти це знаєш.

Майк випрямився. У нього було в міру накачане тіло. За останній рік він ще більше підкачався ― це факт. Якби тренер не забороняв, то Майк проводив би в тренувальній залі весь свій вільний час. Йому потрібно бути готовим до всього. Фізична підготовка ― це дуже важливий пунктик. До того ж тренування допомагають відкидати зайві думки.

Майк швидко одягнув сорочку й піджак. Залишилися штани.

― Даф, ти так і будеш продовжувати витріщатися на мене?

― Ух, з віком ти робишся все більш нестерпним, ― прошипіла крізь зуби вона й обернулася.

― Ти також.

Він швидко перевдягнувся, а потім підійшов до дзеркала, щоб поправити краватку темно-синього відтінку.

― Та не спіши ти так, ― сказала Дафні.

― Я не порушую правила, на відміну від декого. ― Майк намагався уникати поглядом шрам біля носа.

― Бу-бу-бу.

― Не кривляйся. Час ставати серйознішою, Даф. ― Він повернувся до подруги. ― І як я тобі?

― Як завжди, маєш бомбезний вигляд. До речі, ― Дафні відвела погляд, ― Ден також тут.

― А цей що тут робить? ― роздратовано видихнув Майк.

― А мені звідки знати? Ти ж прекрасно усвідомлений: уроки у твого дядька мають цілковито таємний характер.

Дядько викладає секрети родоводу. Девіз цих занять: «Пізнаєш свій родовід ― пізнаєш себе». Ці уроки індивідуальні, і нікому не можна розповідати про деталі пізнаного.

― Якось підозріло багато Пір року зібралося в один вечір, ― втомлено промовив Майк. Дафні на це тільки плечима стиснула.

― Твій дядько також не сидить на місці. От тільки особисті мемуари Зимніх він не читає, ― глузливо сказала вона.

― Це він мені й порадив ці книги, балда! ― сердито вигукнув Майк, торкаючись ручки дверей. Звістка, що Денис тут, у його замку, остаточно зіпсувала йому настрій.

― Майку, будь добрий, тримай свої кулаки при собі.

― Уж постараюся, ― процідив крізь зуби він, виходячи з кімнати. Майк не міг нічого з собою вдіяти: як тільки бачить самовдоволену пику Дениса, руки так і чешуться йому вмазати. Дійсно, от тільки побитися з Денисом не вистачало для повного щастя.

І що дядькові знадобилося так пізно? У Майка, взагалі-то, час відбою по графіку. Дикі кішки зашкрябали по серцю. Майк відчував: цього вечора на нього чекає ще не одне відкриття.

Шлях до кабінету дядька пролягав через слабоосвітлені коридори та сходи. Потрібно було перейти аж в іншу вежу ― Майк не просто швидко йшов, він летів.

Ось Майк дістався до кабінету дядька. Коли він збирався відкривати двері, ті самі з шумом відчинилися. З них вийшов своєю улюбленою котячою ходою Денис. Побачивши Майка, той зупинився.

― Які люди! ― вигукнув Денис, широко посміхаючись. Майк напружився: він ненавидів цей лицемірний усміх. ― Хіба тобі не пора спатоньки?

― Зараз ти в мене заснеш, і надовго, ― тихо, але впевнено відповів Майк.

― Це погроза? ― награно пискливо запитав Денис, проводячи долонею по білявому волоссі. ― Боюсь-боюсь. ― Він захихотів.

― Це порада. ― Майк стиснув руки в кулаки. Дивитися на цю дволику морду йому було несила. Хотілося зробити все можливе, аби той припинив так скалитися.

― Майку, на честь наших давніх дружніх стосунків скажу тобі… ― цілком серйозно почав Денис. Он, навіть вказівними пальцями доторкнувся до підборіддя. ― Попустися трохи, хлопче. Твоя пихата фізіономія тебе не красить.

― Обійдуся без порад лицемірної тварини.

― Ех, а я просто хотів добро зробити.

― Тобі краще сидіти і не висовуватись. Так ти точно принесеш добро в наш світ.

― Ех, друже. ― Денис підійшов впритул до Майка й поплескав того по плечу. Майк прослідкував за цими діями вбивчим поглядом. Він сам із себе дивувався, як ще не зірвався. ― Зовсім скоро, ― прошепотів Денис, ― почнеться справжня гра. ― Він вичекав паузу. ― Шалено не можу дочекатися, коли ти відкинеш копита, друже.

Майк не втримався й вхопив Дениса за плечі.

― Ах ти ж…

― Хочеш влаштувати бійку прямо тут? ― спокійно запитав той. ― Твій дядько буде не радий, ой як не радий. Минулого разу тобі здорово дісталося від нього, еге ж? Тиждень, мабуть, просидів у підземеллі, бідося.

― А твої рани гоїлися цілий рік, чи ба? ― злісно відказав Майк, але все ж відпустив Дениса й відійшов на крок. Від гріха подалі.

― Я тобі того все ще не пробачив, малий. Наступного разу переможу я.

Не дочекавшись відповіді, Денис засунув руки в кишені штанів і попрямував геть. Він помахав на прощання:

― Бувай, психопате!

У руці Дениса зблиснула каблучка. Майк впевнений, що чітко розгледів на ній чотири літери. І тут не потрібно багато думати, щоб збагнути, хто є справжньою власницею тієї каблучки.

― От чорт! ― Майк з гуркотом вдарив стіну, випускаючи пар. ― Здається, гра, на яку я чекав десять років, починається.