Усю дорогу додому Діана відчувала, як її звідусіль дірявлять поглядом ці таємничі «охоронці». Майк тримався впевнено, і його впевненість потихеньку передалася й Діані. Від нападу дрижаків вона вже втомилася, тому за крок від рідної багатоповерхівки нею опанували хвилі роздратування.

Чому вони повинні ігнорувати цих незнайомих типів? Чому не підійти й прямо не запитати, навіщо вони ходять за ними по п’ятах?

Не зважаючи на невдоволений вираз обличчя Майка, Діана підійшла до найближчого «охоронця» в чорному плащі, каптур якого вже за звичаєм був опущений вниз. Набравшись хоробрості, вона голосно викрикнула:

― Чого вам треба?

На її здивування, переслідувач підняв голову, де замість лиця була сіра маска, з розрізів якої виглядали чорнющі очі, на дні яких лиховісно танцювали вогні від ліхтарів. Діана чомусь була впевнена, що чоловік у цей момент злісно шкірився, аж занадто колючим був його погляд. Зненацька він прошепотів:

― Незабаром дізнаєшся… Ось-ось скоро… ― Через маску його голос звучав приглушено, і через це більш зловісно.

― Дізнаюсь що? ― одними губами пробелькотіла Діана.

«Охоронець» промовчав, лише продовжував витріщатися.

― Відповідай!

Почулося хихотіння ― воно Діану ще більше роздраконило, аж кров вдарила в голову. Якби не Майк, який стрімголов кинувся до неї, із силою розвернув до себе й потягнув до під’їзду, точно наробила б лиха й, ба більше, накинулася би на переслідувачів. Вона вже за себе не ручається!

― Ти що робиш?! ― просичав Майк, міцно тримаючи її за плечі. ― ЩО ― ТИ ― РОБИШ?! Навіщо лізеш на рожен? Тобі страх як жити не хочеться? Вони ж озброєні як битком набиті!

― А що, бути в невіданні?

― Поки що так! ― гаркнув він й озирнувся на незнайомців. Переконавшись, що ті залишалися на місцях, Майк повернув свій погляд на Діану. І зовсім тихо й уже не так сердито промурмотів: ― Діано, я тебе розумію… Вони хвилюють до скаженства… Але потрібно проявляти хоч краплину розсудливості! ― вибухнув він. ― Інакше не доживеш і до наступного дня!!!

― Припини мене залякувати.

Вона вирвалася з ланцюгів його рук і відійшла на добрячий крок, спопеляючи поглядом «охорону». Той, з ким Діана говорила, пильно дивився прямо на неї.

― Я не залякую, а попереджаю, Єдино. ― Очі Майка кресали блискавки. ― Чим раніше ти це зрозумієш, тим краще для тебе ж самої!

Діана у хвилюванні закусила губу й заплющила очі. Вогкий вітер обдував прохолодою, освіжаючи й приводячи її до тями. Звісно, Майк має рацію. До того ж, подумалося їй, якщо вона дійсно така важлива фігура на шаховій дошці, а Майк її охоронець, то своїми діями вона поставила б і його під удар. Переслідувачів під будинком же ж було більше ніж десять! Один Майк проти зграї ворогів? Страшенно й змоделювати таке майбутнє.

Діана зробила декілька важких ковтків повітря й розвернулась до дверей.

― Дякую, що провів… ― здавлено прохрипіла вона. ― Далі я сама.

І Діана тремтячими пальцями ввела стандартний код, вкотре подивувавшись, чому його досі не змінили. Двері до під’їзду з пронизливим пищанням відчинилися.

― На цьому твоя роль як охоронця на сьогодні, вважай, завершена, ― вбитим голосом кинула через плече вона й зайшла, не чекаючи відповіді.

Втім, Майк пішов слідом. Він що, ні на хвилину її не залишить? Діані хотілося все обдумати наодинці, а не дивитися на його перекошене водночас від болю та злості лице.

― Я тебе провів не тільки через ті противні мармизи, ― кинув їй навздогін він.

Діана звично натиснула на кнопку виклику ліфта й запитально обвела очима Майка, піднімаючи брови.

― Потрібно відверто поговорити з твоєю бабусею, ― процідив він, примружуючись.

Діана схрестила руки на грудях.

― З якого це дива? ― здивувалась вона.

Майк теж схрестив руки на грудях і прихилився до стіни.

― Вона в тебе ой-як непроста пані. ― Майк чомусь гидливо скривився. ― Вельми непроста, ну-ну, адже стільки років забивала тобі баки. ― Його очі таємничо зблиснули.

Діанине лице витягнулося в подиві водночас з відкриттям дверей.

Майк першим прожогом влетів до ліфтової кабіни, а потім затримав на Діані очікувальний погляд. Мовляв, ще довго будеш там стовбичити?

Діана отямилася від заціпеніння тільки тоді, коли двері почали зачинятися. Вона стрілою кинулася всередину. Схоже, сьогоднішній вечір принесе з собою ще декілька потрясінь, до яких її схарапуджене серце не було готове.

Діана хотіла натиснути на кнопку з цифрою «сім», але Майк її випередив.

― І навіть це ти знаєш… ― шоковано пробелькотіла вона.

На його щоках заграли лукаві ямки, які, втім, миттєво й погасли.

― Не забувай, я вчорашню ніч провів тут. ― Він обвів руками навколо себе.

― Тут, ― вона повторила його рух, ― не написано, де я живу.

Майк підняв праву брову, а очі так і промовляли «годі тупити».

І тут в Діаниній голові стрельнув здогад:

― Ти стежив за мною ще відучора?!

― Так і знав, що ти розумна дівчинка, ― підштрикнув Майк і злегка скуйовдив на маківці їй волосся, від чого її тіло пробралося електричними імпульсами.

Він додав, виходячи з кабіни:

― Але неуважність ― твій найбільший ворог ще з дитинства.

Діана глухо загарчала й пішла слідом. Чесно кажучи, вона ледве стрималась, аби не надавати Майкові добрячої прочуханки.

Як і очікувалось, Майк знайшов потрібні двері й впевнено натиснув на чорну круглу кнопочку ― почувся дзвінок, а за ним і кроки. Це Діану здивувало: бабуся завжди проявляла обережність і ніколи не відчиняла двері в пізню вечірню годину. Мовляв, кого не чекаємо, того не впускаємо. Але не сьогодні. Двері рвучко відчинилися.

Проте далі на Діану чекало ще більше потрясіння. Бабуся була одягнена, як на свято, в улюблену синю оксамитову сукню. Сиве волосся зібрала на потилиці золотою шпилькою з коштовним камінням, губи підвела червоною помадою, а сині очі ще більше виділялися завдяки туші. Бабуся немовби чекала гостей. А саме на Майка.

― Скільки літ, скільки зим! ― сплеснула в долоні бабуся й посміхнулась кутиком вуст.

― І вам доброго вечора, пані Зоряно. ― Майк зробив легкий уклін, проте в очах заіскрилися бісики.

― Дозволь запитати, яким вітром у наших краях?

― Зимнім, ― туманно відповів той.

Діана слухала їхнє вітання з роззявленим ротом. Он, навіть бабуся пам’ятала Майка! Чому ж тоді їй пам’ять геть зовсім відбило?

Бабуся з Майком мовчки обпікали одне одного поглядом. Здавалося, у повітрі де-не-де з’являлись вогняні спалахи від їхнього дихання.

Награна привітність сповзла спершу з Майкового лиця, потім ― із бабусиного.

― Ну що ж, ― незвично грубо мовила бабуся, ― годі протирати поріг. Ласкаво прошу до оселі.

Бабуся відійшла вбік, пропускаючи їх до квартири. Очі Майка закружляли по вузькому маленькому коридору з блакитними шпалерами. Як на зло, на люстрі дві лампочки з трьох перестали працювати, а третя підозріло замигала. Діана у зв’язку з останніми пригодами геть-чисто забула про таку дрібницю, як похід у магазин за побутовими речами.

Майк невдоволено присвиснув:

― І ось тут зростала майбутня Королева? Ну-ну. ― Він смачно прицмокнув.

― І чим це ти не задоволений? ― захистилася Діана, склавши руки в боки. ― Цілком звичайна квартира.

― Ти повинна була зростати в розкошах, а не в собачій будці!

― Щоб вирости такою наглою, зухвалою й гордою, як ти? Ну вже ні!

― Говори та не заговорюйся, мала. ― Було видно, що Майк ледве стримується, аби не нагрубіянити більш експресивною лексикою.

Бабуся вчасно втрутилася в їхню перепалку:

― Це було рішення Діаниних батьків. І ти повинен його поважати, юначе.

― Гм-м, цікаво, ― Майк висловлювався повільно, ніби пережовував каміння, ― а чи Агап з Маріам бажали, щоб хтось отруював мозок їхній доньці? Га?

Запанувала панічна тиша.

Діана першою її порушила:

― Вибач, що?.. На що ти натякаєш?

― На те й натякаю. Твоя бабуся… ― Куточки вуст Майка витягнулися в дивну дугу. Було незрозуміло, чи він посміхається, чи скалиться.

― Досить! ― перебила бабуся. ― Усі розмови потім. А зараз роззуйтеся, скиньте верхній одяг і марш на кухню. Ви, мабуть, зголодніли.

― Зараз от прямо на часі виконувати всі наші традиції, пані Зоряно, ― пирхнув Майк, але взуття зняв.

Діана востаннє глибоко вдихнула цитрусовий запах, який діяв на неї немов заспокійливе, зняла пальто Майка й повісила на крючок. Краєм ока зиркнула в дзеркало й отетеріла: волосся до непристойності сплутане, шкіра позбавлена природного кольору, в очах незвичний гарячковий блиск, а лице похмуре-похмуре, здатне позмагатися з Майковим. І це вона ― принцеса? Скоріше, прислуга, яка цілий день провела за роботою, не розгинаючи спини.

― Видон у тебе, звісно, ще той, ― ушпигнув Майк, опинившись поруч. ― Як, власне, і в мене. ― Він захихотів. Його волосся стирчало в різні боки, а на обличчя немовби налягла тінь. Майк продовжив наче до себе: ― Потім якось приведемо себе в порядок, а зараз готуймося до нових відкриттів. Шоу тільки починається.

Він розвернувся й покрокував до кухні. Діані нічого не залишалося, як подріботіти слідом.

Майк чомусь завмер у проході, перекривши шлях.

― Чого застряг?

― Ну-у-у… ― Він провів долонею по потилиці й посунувся. ― Чесно кажучи, я ще ніколи не бачив такого багатства людської техніки…

― Що, серйозно?

Діана обвела поглядом дерев’яні сірі шафи, мікрохвильову піч, духовку, мультиварку, вафельницю, холодильник, блендер… Кухня як кухня. І що тут незвичайного?

Бабуся вже накрила їжею круглий стіл із білою мереживною скатертиною, що біля вікна. Духмяні пахощі від тушкованої картоплі з м’ясом так і лоскотали ніс. Тільки зараз Діана зрозуміла, наскільки сильно вона була голодною. Вранці не поснідала, бо проспала, обід пропустила через неспокій, а вечеря… А вечеря буде зараз.

Діана звично всілась на білий стілець з вирізьбленою спинкою. Майк вмостився навпроти. А бабуся вже давно їх чекала, розмістившись на своєму улюбленому місці коло підвіконня, уставленого вічнозеленими вазонами.

― Пригощайтеся! ― запросила їх до їжі бабуся й першою взялася до смакування. Діані здалося, що її завжди зібрана бабуся зараз дуже напружена й схвильована.

Майка довго вмовляти не прийшлося ― миттєво став вивчати вміст своєї тарілки.

Виявляється, окрім картоплі з м’ясом бабуся зробила ще й салат. Але Діані й шматок в горло не ліз. Тому вона розгублено водила виделкою по тарілці, поринаючи в похмурі думки.

Майк ні сіло ні впало штурхонув Діану ногою:

― Поїж, ― тихо, але чітко мовив він. ― Це тра-ди-ці-я.

― Яка ще традиція?

Він закотив очі під лоба. Замість нього відповіла бабуся:

― Якщо гість взявся до їжі, значить, він налаштований доброзичливо.

― От-от. ― Майк вказав виделкою в Діанин бік. ― Ти ж налаштована доброзичливо, правда? ― звузив очі він.

― Якась дивна традиція… ― Діана хитнула головою, але декілька шматків картоплі таки проковтнула.

― Це ще нормальна традиція! А от коли ввійдеш з головою в наш світ, тобі відкриються найрізноманітніші звичаї. ― Майк подивився на бабусю. ― А якби хтось не постарався на славу в стиранні твоєї пам’яті, ти й так знала б усі нюанси світоустрою Пір року. ― Він особливо виділив слово «хтось». ― І нікому не довелося б витрачати час на розсусолювання й так відомих істин. Правду говорю, пані Зоряно?

Замість відповіді бабуся встала й дістала з середини столу кришталевий пузатий чайник із квітковим малюнком, почала наливати в такі ж чашки трав’яний чай. Ніздрі вловили запах м’яти.

Майк прокоментував, беручи в руки кухоль:

― А чаювання означає, що співбесіда буде щирою, відвертою, без натяку на ухиляння від правди. ― І він гучно відсьорбнув.

Зоряна також прихилилася вустами до чашки. Ну, якщо це така традиція… Діана відпила й зі свого кухля. Ого, бабуся додала ще й імбир, цедру апельсина та корицю. Приємне тепло прокотилося по тілу, зігріваючи кожну клітинку.

Майк з бабусею одночасно відставили чашки вбік. Хлопець рвучко випростався на стільці, схрестив руки на грудях і став спідлоба стежити за бабусею.

― Так що, поговоримо на чистоту? ― єхидно запитав той.

― Не розумію твої натяки, юначе, ― жорстоко відрізала бабуся й навіть сердито стенула плечима.

― Ти дивись, традиції ми виконуємо, але не розуміємо їхньої суті, ну-ну… ― Він поворушив кутиками вуст. ― Пані Зоряно, від кого, від кого, а від вас я такої каверзи не очікував. Невже перебралися на темний бік, га?

― Звинувачуєш мене в чомусь?

― Чому у вашої внучки зникла вагома частина спогадів? ― повільно продовжив Майк. ― Впевнений, ви знаєте відповідь на це запитання, але чомусь криєтеся. Хоча їжею пригостили, чайком нас напоїли… Негарно так діяти з вашого боку. Ой як негарно. Я розчарований.

Майк раптом піднявся, вчепившись пальцями за край столу.

― І далі будете грати в мовчанку?! ― спалахнув він.

― Невже Діана ― єдина зі свого роду, хто претендує на ту трикляту корону?! ― зненацька зірвалася бабуся, повторюючи Майкову позу.

― І саме тому ви споюєте її забороненим препаратом?!

― У мене не було іншого вибору!

Діана відчула, як стабільна й надійна пристань почала руйнуватися від шторму. Смертельний холод розтікся в її грудях. Вона підскочила й обернулася до бабусі:

― Ти що… Він каже правду? Ти… що ти робила? ― Її думки плуталися й не могли ніяк скластися в цілісну картинку. Єдине, що Діана чітко усвідомлювала: її все життя обманювала найрідніша людина.

― Так, Діано, ти все забула не просто так, ― промовив Майк, дивлячись їй прямо в очі. ― Скоріш за все, твоя бабуся споювала тебе дуже небезпечним препаратом, забороненим ще в середині минулого століття. Я вже й забувся про його існування, бо кому в голову збреде при здоровому глузді стирати найболючіші моменти життя? Тим паче, що наслідки вживання цієї чудодійної мікстури непередбачувані. Антиспогад… ― Хлопець затарабанив пальцями по столі. ― Цікаво, куди ви його підмішували? ― Він злодійкувато обдивився кімнату й раптом швидко підійшов до кухонних шухляд. Відкрив першу, другу, третю… ― У крупах? Тоді Діані довелося б кожного дня їсти одне й те саме… Це має бути щось таке, що вживається кожного дня, на регулярній основі. Гм, смаколики? Точно ні. Діана не схожа на ту, хто тоннами споживає солодке. Хоча їй не завадило б… Чай? Можливо… Але знаючи Діанину любов до кави… ― Майк зловісно посміхнувся, переможно тримаючи в руках банку з кавовими зернами. ― Зізнайтеся, пані Зоряно, ви підмішували Антиспогад у каву. От тільки навіщо? Навіщо ви затіяли цю гру в стирання пам’яті? Невже вам зовсім не шкода внучки?

― Отож бо й воно, Зимній парубче! ― Бабуся підступила до Майка, забираючи банку. ― Мені її було дуже шкода, тому я й пішла на такий крок.

― При чому заборонений крок. Антиспогад же ж можна дістати тільки шляхом контрабанди, уявляєш, Діано?

― Антиспогад? ― перепитала Діана, міцно стиснувши зуби.

― Ага. Така ріденька речовина, яку можна накрапати на будь-що й з’їсти чи випити ― і вуаля, найвразливіші миті життя стерті, а в деяких випадках і величезні фрагменти спогадів, а то й ціле життя. От тільки для кращого ефекту Антиспогад треба приймати регулярно, січеш?

― Дурість якась…

Діана зустрілась очима з бабусею й збагнула: Майк говорить правду. Виходить, пиття Антиспогаду в кавовій личині божевільними дозами, кожного дня, вплинуло на стирання її пам’яті, а точніше ― дитячих років? Як там Майк казав?.. Антиспогад стирає найболючіші моменти життя? Що ж тоді сталося такого жахливого, що бабусі прийшлось зважитись на таке?

Майк ніби її думки прочитав:

― Діанині батьки не загинули в автокатастрофі, чи не так? Ходять чутки, ніби Темний Лорд особисто завітав на гостину й скоїв те, що скоїв. Еге ж?

― А ви, Зимні, як завжди, ріжете правду в очі! ― уїдливо вигукнула бабуся. Вона поставила банку на стіл і склала руки на грудях, дивлячись з викликом на Майка.

― То це таки були не просто теревені? ― Очі Майка перетворились на дві холодні крижинки. ― Діана бачила Темного Лорда особисто… І ви це приховали, та ще й пам’ять їй стерли? Та як ви взагалі посміли?!

― Ти не знаєш, через що їй довелося пройти. Вона на власні очі бачила, як вбивають її батьків… Її ж саму батьки встигли заховати в скрині, тому Темний Лорд і не дістався до неї… Її емоційний стан після пережитого не порівняти ні з чим… Тобі ніколи цього не зрозуміти.

― Це мені ніколи не зрозуміти? Мені?! ― вибухнув Майк. ― Моїх батьків убили прямо перед моїми очима! ― Він замовк, переводячи подих. Через мить продовжив, карбуючи кожне слово: ― Тому я прекрасно знаю, як це… боляче… коли життя одномоментно втрачає всі барви... Але щасливі спогади при мені. Це все, що в нас залишилося. І ви не мали жоднісінького права позбавляти її цього!

― Ти інший, Майку. Ти ― Зима.

― То й що?

― Твоє серце холодне, як крига.

Майк криво посміхнувся, усім своїм видом показуючи, що не погоджується зі сказаним, але продовжувати суперечку не став. Натомість промовив, хитаючи головою:

― Ви вчинили дуже підло, пані Зоряно. Ви повинні були продовжити місію Діаниних батьків: готувати її до королівського життя, усьому навчати. А замість цього вирішили наплювати на її минуле. Невже ви дійсно гадали, що про вас усі дружно візьмуть і забудуть? Не тут то було. Судді нічого і нікого не забувають. Плюс до всього, якщо я все правильно розумію, Діана бачила Темного Лорда в той роковий момент. Це здорово б полегшило його пошуки, знаєте… А тепер шукай голку в сіні! ― Майк махнув рукою. У його очах забриніла волога. ― Я… Мені потрібне свіже повітря. Діано, раптом що, ти знаєш, де мене знайти, ― кинув він, дивлячись затуманеним поглядом, і притьмом вибіг із квартири.

Ефемерна тиша всіяла повітря. Діана стояла розгублена, у заціпенінні. Вона навіть не могла підняти голову до бабусі. Останній наріжний камінь минулого похитнувся. Цієї миті бабуся видавалась їй абсолютно чужою людиною. Як (ну як?!) вона могла обіймати її, піклуватися, дарувати тепло ― і одночасно так відверто брехати, приховувати істину? В очах зрадливо защипало.

Діана поривалася побігти вслід за Майком, але голос бабусі її зупинив:

― Колись ти зрозумієш, чому я так вчинила.

― Зрозумію? ― Діана рвучко обернулась до бабусі. ― Ти хоч уявляєш, як я себе ненавиділа всі ці роки? Де ж це бачено, щоб рідна дитина забула геть усе про тих, завдяки кому завдячує своїм життям? Як звучав голос моїх батьків, як вони виглядали, що полюбляли? Чи я зрозумію? ― Вона відчула, як по щоках покотилися сльози. ― Не впевнена, що я зможу колись тебе зрозуміти…

― Доню, припиниш пити Антиспогад ― і весь ефект пройде. Якщо пощастить, пам’ять повернеться. Але чи потрібно воно тобі?

― Якщо пощастить? Чи потрібно? ― Діана не вірила в те, що ці слова належать бабусі. Серце боляче стислося. ― Звісно, що потрібно! А як же інакше?

― Я просто хотіла вберегти тебе від фанатиків, поділених на клани й помішаних на святості крові!.. ― ніби й не почувши Діану вела далі бабуся. ― Мала примарну надію, що про тебе всі дружно візьмуть і забудуть. Але цей Зимній має рацію, будь він… ― Вона не договорила, сердито зіжмурилась і продовжила: ― Темний Лорд об’явився, а значить, ти в ще більшій небезпеці. Тобі потрібен захист, який я, на жаль, не зможу тобі забезпечити… Ех, а я так боялася саме такого розвитку подій. ― Бабуся похмуро посміхнулася. ― Ну що ж, раз випали саме такі карти, тобі, доню, потрібно виспатися, а завтра Зимній забере тебе до своєї фортеці, де ти будеш у цілковитій безпеці.

Діана обурено пирснула:

― Дякую за турботу.

Вона стрімко розвернулася й щодуху помчала до своєї кімнати, гучно грюкнувши дверима.

Якусь мить Діана просто стояла й давилася беззвучними сльозами. Її сполохані та наповнені туманом думки перебивав дощ, що гучно періщив по шибці.

А потім вона, піддавшись імпульсивному рішенню, підійшла до шафи, дістала джинси та теплий вовняний світер і побігла до ванної кімнати. Виникло нестерпне бажання змити з себе весь бруд сьогоднішнього дня, оманливі мари минулого й це противне відчуття в грудній клітині, від якого хотілося вовком вити.

Вона так захопилася, що просто підставила своє тіло крижаній воді на пожирання. Все одно не захворіє. Від цієї думки Діана захихотіла крізь сльози.

Згадуючи минувшість, вона все більше впевнювалась у правдивості історії Майка про Пори року. Діана ніколи не хворіла, незважаючи ні на що. Зубний та головний біль їй були не відомі, що таке лихоманка ― також. Та що там, коли у світі розгорілося полум’я пандемії, коли навіть Вікторія не оминула цієї хвороби й помирала в гарячці, Діана стійко трималася. Просто міцний імунітет, як вона вважала.

Але в її минулому бували й інші дивні речі, які на міцний імунітет аж ніяк не спишеш.

Коли Діана ранилася, падаючи з велосипеда, випадково різалася ножем під час готування їжі чи отримувала опіки ― будь-яка фізична шкода загоювалася прямісінько на її очах. Спершу вона вважала, що це так у всіх. Але рани Вікторії й інших однолітків заживали довго: декілька тижнів, а то й місяців, тому від цієї думки Діана відмовилася. Вона вирішила нікому не говорити про ці дивності й старалася поводитися вкрай обережно, аби не видати свою суперздібність. Їй не хотілося бути піддослідною мишкою в секретній лабораторії десь в підземеллі. А тепер усе стало хоч трохи, але на свої місця.

Вона ― Єдина.

ПРИНЦЕСА.

Істеричний сміх уже було несила стримати.

Діана як-небудь витерлася й накинула на себе одяг. Волосся вирішила не висушувати. Для її місії це не мало сенсу. Ні слова не говорячи бабусі, вона вийшла з квартири й побігла, перестрибуючи відразу через декілька сходинок, на дах.

Діана відразу опинилася в тенетах дощу. Небо немовби гнівалося на землю й градом посилало важкі холодні краплі, а впереміш із вітром виходило геть-зовсім грізно.

Як і очікувалося, Майк був тут. Він лежав на спині, заклавши руки за голову, і сміливо ловив обличчям краплі.

Діана повільно підійшла до нього, із секунду повагалася ― зрештою, теж лягла на спину. Вмить змокла до нитки, але це було зовсім неважливо. У цей момент їй було начхати абсолютно на все.

― Я вже було думав, ти зараз знову навернешся, ― кинув шпичку Майк, але вийшло якось млявенько.

― Ти мене тоді застав зненацька…

― А ти мене як…

Вони зустрілися поглядами. Майк першим порушив тишу:

― Якщо чесно, я тоді злякався, що побачу теорію одного падіння на власні очі. ― Діані здалося, ніби Майк готовий говорити про що завгодно, тільки лишень не продовжувати нещодавню розмову.

― Теорію одного падіння?

― Ага. Не завжди існували такі багатоповерхівки на кшталт цієї. Серед наших ходять різні роздуми, що буде, якщо стрибнути вниз. Чи виживе представник Пори року, чи ні… Ясна річ, ніхто на практиці це не перевіряв. А можливо, й були такі умільці, але про них нічичирк. Хоча тоді я не знав, що ти Єдина… ― запнувся він.

― А якби знав, не врятував би? ― насторожено запитала Діана.

Майк деякий час мовчав, перш ніж твердо відповісти:

― Я врятував би тебе в будь-якому випадку.

Діана криво посміхнулася, відвернулася, втупившись поглядом у небо, потягнулася й чомусь згадала, як Майк нещодавно втік з цього даху під звук зливи. Мабуть, йому тоді було нестерпно її бачити, як і весь наступний день. Та й зараз…

― Ти вже не втікаєш… ― здавлено прохрипіла вона.

― Куди я від тебе дінусь… ― Його слова ледь не потонули в гучній мелодії дощу, такими тихими вони були.

Деякий час вони в цілковитому мовчанні вбирали в себе дощові краплі, їхній запах та спів. Діані здалося, що вона могла так пролежати тут довго-довго, не думаючи ні про що. Тільки аби знову не засинати, тільки аби не брати на себе цю незрозумілу їй роль принцеси.

Бабуся хотіла вберегти Діану від болю втрати ― нічого не вийшло. Діана чітко збагнула: її сни ― віддзеркалення підсвідомості. Страх, паніка, кров повсюди… Як від минулого не ховайся, воно завжди йшло слідом за нею, постійно переслідувало її в нічних кошмарах.

Раптом Діана відчула, як Майк взяв її за долоню й міцно стиснув. Вона здригнулася. Його пальці були холодними, але чомусь, коли він тримав її ось так за руку, робилось комфортно та тепло.

― Шкода, що я тебе не пам’ятаю… ― вирвалось з Діаниних вуст. ― Цікаво, яким ти був у дитинстві…

На Майкових щоках з’явились сумні ямки.

― Тут я вперше радію, що ти цього не пам’ятаєш. Сподіваюсь, ніколи ті моменти й не згадаєш, ― виснажено захихотів він.

― Чому? ― нахмурилась Діана.

― Бо комусь буде дуже соромно.

Сказавши цю таємничу фразу, Майк підняв Діанину долоню й обережно провів пальцем по каблучці.

― Молодець, що не знімаєш…

Діана закусила губу. Чесно кажучи, їй страх як кортіло зняти цю прикрасу й викинути далеко-далеко. До того ж раніше вона, окрім ланцюжка, нічого з коштовностей не носила, тому на руці відчувала деяку тяжкість. Але Майк тоді, в бібліотеці, загадково сказав: «Це традиція». І погляд у нього ще був такий серйозний... Тому провокувати його на гнівні позирки Діані зовсім не хотілося. Ось і продовжує носити каблучку.

― Можна подивитися на твою? ― раптово для самої себе попросила вона. Майк нахмурив чоло, проте прохання виконав.

Каблучка Майка також була срібною, але масивнішою, зі сніжними завитками й літерою «З». Діана провела пальцем по внутрішній стороні й остовпіла: разом з написом «Зима» красувався ще один символ ― половинка серця.

― У всіх Зимніх каблучки позначені серцями? ― Діана вже збагнула, що серце ― це символ її племені, роду Єдиних. Тоді чому на каблучці Майка цей символ?

― Тільки на моїй, ― глухо відповів Майк, повертаючись до неї. І додав: ― Точніше, на каблучках Зимніх-охоронців. Наші долі з Єдиними взаємопов’язані. ― Він глузливо посміхнувся.

― Ясно.

Деякий час вони мовчали, вивчаючи одне одного.

Зненацька Майк прохрипів:

― Трохи заздрю тобі.

― Знайшов, чому заздрити, ― пирснула Діана.

― Ти нічого не пам’ятаєш. Це і щастя, і прокляття водночас. ― Його погляд затуманився. ― Ти не пам’ятаєш болі, як удар за ударом… ― Він застогнав, різко лягаючи на спину.

Діані хотілось розпитати, що саме сталося з його батьками. Але ятрити рани хлопця… Ні, ні й ще раз ні. Йому би поспати зараз. Вигляд мав зовсім змучений.

Втім, Майк сам став повільно розповідати свою історію, продумуючи кожне слово:

― Мені було шість. Ми прийшли до Тронної Зали, де мала б відбутися майбутня коронація. Охорони з нами не було. Не знаю, чому… Це загадка для мене й до сьогодні. Але були вони ― воїни Темного Лорда. Чимось схожі на твоїх переслідувачів: чорні плащі та сірі маски. У них була небесна сталь, а мої батьки… були без зброї. Щоправда, лише у мене був клинок, з яким я ніколи не розлучався. ― Він гірко посміхнувся. ― Але я закляк. Заховався за мармуровою колоною й нічого не міг вдіяти… Вони мене бачили, але чомусь «пошкодували». Я… Я не зміг їх захистити…

Діана рвучко піднялася на ліктях й нахилилась до Майка:

― Не вини себе, будь ласка. Ти був всього лише дитиною! Ти ні в чому не винен, чуєш? Ні в чому.

Її слова прозвучали занадто палко. Майк застиг, витріщившись на Діану, захоплений зненацька.

― Діано… ― Він важко ковтнув і провів язиком по верхній губі. ― Повір мені на слово, шестирічним я був здатен на багато що. Мене готували до ролі охоронця з пелюшок. Зброя ― це продовження моєї руки, так би мовити. Я тренувався кожного дня у військовому мистецтві. Тому в той фатальний момент я міг хоч щось, але зробити. Але я заціпенів… Страх і біль взяли наді мною верх. А якщо… Якщо це знову повториться? ― Майк спохмурнів, наче здивувався своїй відвертості.

Діана не могла підібрати правильних слів. Мабуть, їх у цій ситуації просто не було. Часом тиша ― найкраща відповідь.

Вони просто дивилися одне на одного ― у цьому погляді і в мовчанні було щось лікувальне.

Раптом Діанин мокрий локон зісковзнув на Майкову шию. Майк гучно зареготав. Цей сміх настільки ошелешив Діану, що вона й сама мимоволі захихотіла. Але недовго, бо Майк, піддавшись несподіваному пориву, забрав неслухняний локон їй за вухо, на дещицю секунди затримавшись на щоці. Діана на мить навіть дихати перестала.

Втім, Майк швидко відсунувся й сів, блукаючи очима по даху. Діана сіла навпроти, але так само оминала його поглядом.

― Кх-м, Діано, ― розрізав зніяковілу тишу Майк, ― ти маєш іще дещо знати.

Він дістав із рюкзака шкіряний чорний футляр і витягнув на світ невеликий кинджал, лезо якого сяяло в темряві ледь помітним блакитним мерехтінням, а рукоятка була всіяла крихітними червоними камінцями, звісно ж, у формі серця.

― Це небесна сталь, ― повідомив Майк.

― Чому ви називаєте цю зброю назвою з античної міфології?

― Тому що тільки нею, як і богів, можна нас вбити, ― приголомшив Діану Майк. Її губи витягнулися в букву «о».

― Це через те, що наші рани швидко заживають і… ― обережно розпочала вона, але так і не змогла закінчити речення. Слова відлетіли геть і зникли, але Майк їх матеріалізував.

― Так, рани від звичайної зброї заживають на нас, як на псах. Зашвидке відновлення клітин. Регенерація. Називай, як хочеш. Але тільки завдяки небесній сталі можна нас вбити. Говорю це не для того, щоб налякати тебе, а щоб ти була готовою до всього.

― Та це зрозуміло… ― Діана мимовільно здригнулася.

Майк заховав кинджал назад до футляру й простягнув його Діані.

― Тримай. Це тобі. Я не завжди зможу бути поруч. Звісно, ліпше було б, аби він тобі ніколи не знадобився. Але ми не в тій ситуації, щоб сліпо вірити в краще.

Діана обережно взяла футляр, ніби той був небезпечною бомбою. Вона здивувалась, наскільки легкою видалася зброя, немов точно зіткана з небесних хмарин. На жаль, її призначення далеке до райського…

― Тобі потрібно поспати, ― заявив раптом Майк безапеляційним тоном.

― Тобі також, ― у тон йому відповіла Діана.

― Постелиш мені в коридорчику, як вірному песику? ― з’єхидничав він, проте в голосі чітко вчулася гіркота.

Діана важко видихнула. У неї не залишилося сил на нову суперечку.

― Ти ж десь живеш… ― втомлено пробурмотіла вона.

― Усі десь живуть. ― Він знову ліг на покриття. ― Мені й тут добре.

Діана не стрималась і злегка вдарила його в плече.

― Ти не будеш тут ночувати: ні на даху під дощем, ні в мене вдома.

― Боляче треба, ― пирхнув він, піднімаючись. Його лице опинилося занадто близько. ― А на мене руку більше не підіймай, гаразд? Пам’ятаєш, що сталося в бібліотеці? Я можу помститися, і моя помста буде жахливою. ― У його очах, на дні зіниць, оточених блакитною райдужкою, замерехтів лукавий блиск.

Діана не витримала й рвучко піднялася, ледве не посковзнувшись. Майк розкотисто реготнув, але також піднявся.

― Я жартую. Про місце, де ночуватиму, ― уточнив він. ― Ті «охоронці» сюди не попруться. Чомусь я впевнений у цьому на всі сто відсотків. Головне, ти не виходь на вулицю, і все буде пречудово. А я… піду до себе додому, звісно ж.

― І далеко ти живеш? ― запитала Діана, коли вони спускалися сходами.

― Секрет. ― Зараз уже за північ, поки Майк добереться, поки… ― Мені, щоб виспатися, треба декілька годин, ― перебив її міркування він.

― Ага, виспатися. ― Діана пирхнула. ― Щоб не збожеволіти уві сні.

Майк нервово захихотів і додав:

― Сьогодні особлива нічка для кошмарів, чи не так?