Старовинний годинник у людський зріст мирно вистукував секунди. На його скляному корпусі відбивалися смуги світанкового сонця, що сутужно продиралися крізь туго напнуті, цупкі, чорні штори. Вогонь байдуже потріскував у плиті за заслінкою. І лишень поривчасті удари ножа по шинці, немовби та чимось завинила, порушували одностайну мелодію ранку.

― Та трясця! ― спересердя вигукнув Майк, гнівливо жбурнувши ніж вбік.

Його природа зіграла з ним злий жарт: почуття, які він так завзято намагався затаїти під грубою корою крижаного серця, від яких несамовито втікав, мов достоту міфічний чорт, що боїться ладану, здуру вилізли назовні ― наче й десяти років і не було зовсім! Наче тільки-но вчора він, шестирічний, зустрічав із Діаною багряно-кровавий світанок, ніжився під його щасливими промінцями, тонув у Діаниних чарівних, пронизливо-блакитних очах… та врешті-таки пізнав насолоду першого поцілунку...

І ось два світанки заледве не перестрілись у знавіснілій мрії.

Несамохіть Майк протяжно зітхнув: він знову проявив слабкість, знов-таки піддався спокусі, бувши цілковито безсилим протидіяти досвітній марі. Пригортати Діану до себе, плутатись пальцями в її шовковистому волоссі, відчувати на відстані подиху нестямний трепіт її тіла було схоже на рубікон реального та нереального. А її очі, наче ввібравши в себе сяйво сонмищ зірок із нічного неба, мерехтіли дивним відлиском, так і вабили, знадливо кличучи тонути в їхньому теплі… На якусь мить Майк піддався, потягнувся до таких жаданих, мов цілюща вода, вуст, повністю забувши про насущність.

…Спрожога Майка мов блискавкою по хребті шварконуло від несподіваного розуміння, що виразно, із чітко окресленим обрисом, замиготіло в роз’ятреному та розпаленому почуттями розсудкові.

― Я ніколи не переставав її любити… ― вражено шепнув він у порожнечу, обсипаючись осточортілими дрижаками.

Майк усвідомлював це завжди, але тільки-но зараз сприйняв як кляту догму ― незаперечну та непохитну істину, від якої відкараскуватися було б верхів’ям абсурду.

Краще б він воістину її ненавидів!

Діанине тепло має стати для нього забороненим плодом, а власне серце ― крижаним навсправжки. Інакше він не зможе довести до кінця те, що запланував.

Нехотя Майк кисло скривився, наче проковтнув махом лимон: перед очима яскравим спалахом промайнула нещодавня розмова із Суддями. Ті йому прямим текстом наказали тримати Єдину-принцесу під контролем, по суті приборкати «цю відьмочку», як єхидно-люб’язно висловився Шакл, «допоки маленька проблемка не стала великою», причім не нехтуючи харизмою, притаманною Зимнім від народження. Іншими словами, звести її з розуму любовними почуттями, щоби до безтями закохане серце не мало навіть і права на власні думки.

Це завдання можна вважати, ще не розпочавшись, ганебно проваленим. Діана, звісно, завдала жару Шаклові… Той тепер аж до самої судної дошки пам’ятатиме її зухвальство. Подумати лишень: вона насмілилася йому суперечити! Так ще й з яким видом: гордо здійнявши підборіддя, широко розправивши плечі, а очі так і пашіли лютим іскристим вогнем.

Майк мимовіль розплився в посмішці, а відтак лунко розреготався: щоб там не було, а він готовий все віддати, аби ще раз на власні очі узріти ту картину. Приниження Шакла вартувало всіх мук Танта́ла!

Несподівано його спогади урвали: за дверима кухні, десь в коридорі, вчулося чиєсь човгання, хибкі кроки, ремствування. Згодом з-за проходу вистромилася золотоволоса розпатлана голова Дафні, а її розчепурена червона сукня була до непристойності зіжмакана, ба більше, зі свіжими плямами від вина. Опріч того Дафні хилиталася, насилу тримаючись на ногах. Майк було думав, що його вже нічим здивувати ― пф, наївний.

― Бачу, ти добре провела час, ― не втримався від єхидної шпички він.

Тієї ж миті Дафні скривилася від болю й вчепилася пальцями за скроні. Майк подумки закотив очі. Зізнатися, такою подругу, п’яною мов чіп, він бачив вперше.

― Як і ти, ― спідлоба просичала вона, нарешті впоравшись зі стражданням, викликаним алкогольним передозуванням. Астрогір ― дуже підступне вино. Можна пити годинами й анітрохи не сп’яніти, а потім як вставить! Щоправда, цю інформацію Майк колись довідався від Дениса. Сам-бо ніколи не хмелів. Либонь, через те, що годинами вино не хлебтав.

А відтак Дафні неквапом, хилитаючись вусібіч, присунулася впритул до Майка. Його ніздрі миттєво вловили запах її улюблених солодко-трояндових парфумів впереміш із вином. З близької відстані він чітко розгледів червонясті жилки на її білках, що виразно різнилися зі смарагдовою райдужною оболонкою.

Дафні завжди була, як, власне, й належить Осінній сутності, трохи вітряною дівчиною. Її вподобання різко змінювалися, емоції мов на терню, а дії вряди-годи позбавлені здорового глузду, чим неодноразово завдавала клопотів своїм батькам ― Королю з попередньої зміни Ардану та його дружині Морі. До слова, вони були тільки раді дружбі своєї доньки із Зимнім-охоронцем принцеси з племені Єдиних. Це не лише почесно, а й може в далекозорій перспективі принести їхній родині певні блага. От тільки Ардан був збіса проти любовних стосунків Майка та Дафні, про що свого часу прямо й повідомив. Ще б пак! Він же бажає для своєї доньки належної пари, щоб її шлюб тільки зміцнив і не без того сильне становище родини Ардана. А втім, Майк сумнівається, що та взагалі коли-небудь вийде заміж, з її-то норовливим характером…

Майк знає Дафні як облуплену, одначе нині він з усією впевненістю може сказати, що не розуміє її від слова «зовсім». Що ж із нею коїться таке? Невже достоту скаженіє від ревнощів? Ще цього не вистачало… Він же ж із нею так добре поговорив, усе по полицях розклав, й натяку на романтичні флюїди не залишив, і тут на тобі!

― Ти провів цю ніч із нею? ― ледве не задихаючись від лютощів, випалила вона. Очі її так і метали іскри.

Прокволом права брова Майка поповзла догори. Розсипатися в поясненнях наразі було б схоже на розкидання бісеру перед свинями.

― Це моє особисто діло, ― повільно, з холодним спокоєм, проказав він. ― Я ж у тебе не запитую, де ти провела цю ніч.

Майк хутко пройшовся поглядом по Дафні та враз бридливо поморщився: тут й до ворожки не слід ходити, щоб здогадатися, з ким і як Дафні зависала.

― З Владом нічого не було, ― мало не проревіла вона. ― Ми просто…

Майк зупинив її помахом руки й сухо мовив:

― Мені абсолютно байдуже, чим ви там займалися. Тобі було весело? Ну й добре. От тільки попрошу тебе сьогодні ж покинути мій замок.

― Ти мене проганяєш? ― Її голос здійнявся на шалений вереск. ― Мене?! Я теж, до речі, як-не-як принцеса. ― Дафні намагалася випростатися, проте це їй вдалося з похитуванням верхньої частини тіла туди-сюди. Більш принизливого видовища Майкові ще не доводилося спостерігати.

― Ні, ти що… ― Його голос набув до краю лагідного звучання. ― Лише люб’язно прошу тебе відбути з Кригожару. Бажано сьогодні і в компанії Влада. А перед цим добряче виспись. ― Він кинув блискавичний позирк на годинник. ― До сніданку ще півтори години, а ти заледве на ногах тримаєшся. Негоже в такому стані перед Суддями поставати.

Дафні сердито зім’яла губи, її очі стали вужчими та колючішими ― обличчя аж перекосилося від гніву.

― Отже-таки нашій дружбі дійсно кінець? ― В її голосі брязнув метал.

Щось гидотне дряпнуло Майкові всередині. Роки їхньої дружби виринули в пам’яті: години задушевних розмов, палких суперечок, навіжених спроб навчити Дафні володіти мечем (щиро кажучи, вона була вправною ученицею й схоплювала на льоту)… Однак є речі, якими Майк нехтувати аж ніяк не може: Дафні самовільно полишила його компанію в скрутний час, віддавши перевагу його ворогові. По суті ― зрадила. Не маленький, навчений вже гірким досвідом: зробила це один раз, значить, зробить іще.

Майк глипнув сердито око-в-око.

― А ти як думаєш? Невже дійсно вважаєш, що все залишиться, як раніше?! ― скрикнув він, умить видавши свої справжні почуття: злість, ярість, обуреність.

Дафні розкрила рота, а втім, нічого не відповіла, тільки-но із ша́лом витріщалася.

Спливла довга хвилина, перш ніж Майк, вгамувавши лють, повів далі:

― Знаєш, я вже був готовий змиритися з твоїми та Деном фіґлями-міґлями. Все-таки складно було не помітити, як ви очима стріляли одне в одного... Опріч того, він адекватнішим буде за безліч твоїх кавалерів. ― Його горло здушила нудота, а проте Майк звик дивитися правді у вічі. Рік тому він дійсно погарячкував, неправильно розтлумачивши пристрасну сцену в бібліотеці. Бр-р, як згадає, аж з душі верне!.. ― І тут ти кидаєшся на шию ― та ще й кому? ― Владові! Грець із тим, що в мене з ним непрості, м’яко кажучи, відносини... Так він же ж мерзота повна, якої ще світ не бачив!

― Це все наклепи, ― незв’язно заперечила Дафні. ― Він доволі… кхм, хороший.

― Наклепи? Хороший? ― не повірив своїм вухам Майк і кисло вишкірився, зобразивши щось схоже на сміх.

У спогадах спливли нечасті мандрівки до Академії, де Єдині боялися його, мов найміцнішої небесної сталі, сторонилися, мов власної тіні, ― як і, далебі, всіх Зимніх. Поза всяким сумнівом, Владислав та його шайка зіграли в цьому не останню роль, піддаючи жару у вогонь страху. Рука цієї скотини, що ще зовсім нещодавно міцно стискала Діанин лікоть, досі мерехтить у Майка перед очима. (І тільки завдяки Діаниному відчайдушному втручанню той все ще живий. Якби не ця хоробра витівка, так тому й бути, на місці прирізав би! І чхати йому, чий він там синочок…)

Майк впевнений: Владислав пророблював речі й гірші за фізичну наругу. На жаль, прямих доказів у нього не було. Але він, чого б це йому не коштувало, обов’язково їх знайде, і таки покладе несправедливості край.

― Це не я осліплений, Даф, а ти, ― рубав Майк кожне слово нещадно. ― Очарував таки тебе Владик, ой-як очарував… А ти повелася на його шарм, немовби малолітка соплива. ― Очі Дафні скажено блискали, наповнюючись сльозинками лютощів, однак Майка було не зупинити: ― Авжеж, ти зараз вважаєш, що Влад не такий, що він хо-ро-ший, ― проскрипівши останнє слово по складах, Майк водномить скорчився, наче з’їв щось гниле і його зараз виблює. Продовжив жорстко: ― Одначе це майстерно пророблена облуда. Ми, Зимні, вмістилище всіх негативних емоцій. Любити не вміємо. Істинну насолоду нам приносить біль та страждання інших. Коли Владові набридне грати в хорошого хлопчика ― а йому обов’язково набридне, ― це лише питання часу. Чесно кажучи, не думав, що ти піддасися під дію його чар. Думав, це тільки на Єдиних працює…

З кожним словом Майка обличчя Дафні багровіло, наливаючись кров’ю, а дихання ставало частішим від ярості, що рвалася назовні.

― Як же вас, одначе, легко обкрутити навколо носа, ― іронічно протягнув далі Майк, дошкульно хитаючи головою. ― А що ж, діло нехитре: кинути любеньку посмішку, проявити ласку, розсипатися компліментиками врізнобіч… І все, ви, так тому й бути, миттю розтікаєтеся гарячою струйкою. Плети потім будь-які мотузки з вами.

Очі Дафні образливо загорілися. У цю ж хвилину вона завдала Майкові добрячого ляпаса. Попри її хиткий стан, удар вийшов міцним та хльостким, а втім, Майкові було хоч би хни. Усе ж в думці він похвалив Дафні: тренування не пройшли даремно.

― Дурень несосвітенний! ― зірвалася на крик вона.

Куточки Майкових вуст криво сіпнулися: удар таки він заслужив, нічого гріха таїти.

Відтак Дафні сквапно поправила пасмо волосся, що ні на дрібку не покращило її зачіски, випросталася, гордовито обсмикнула сукню й, закопиливши губу, з розстановкою прорекла:

― Так тому й бути, сьогодні я покину твій замок.

Тоді рвучко розвернулася, мало не гепнувшись, і почвалала геть.

Майк провів її довгим напруженим поглядом, а потім нахмурив лоба, звівши брови на переніссі: ранок почався прекрасно, очманіти просто.

Далі він перевірив грибний суп. Впевнившись у його готовності, наскоком кинувся до тренувальної зали ― на зустріч виснажливим фізичним вправам поза розкладом. Тренер, будучи незадоволеним його поведінкою, знову довбатиме…

***

Всупереч похмурому Діаниному настрою ранок видався погожим. З-за відчиненого на всю широчінь вікна вимальовувалося небо, осяяне досвітніми променями. Сірувато-бузкові хмари, підсвічені пурпуровим та жовтогарячим відблиском, неквапом пливли над водним свічадом, закручуючись у витончені, вигадливі, надмірно вишукані завитки.

Діана, забравшись з ногами на крісло, усе ще в Майковій кофтині поверх нічної сорочки, безтямно спостерігала за світанком. Майк мав рацію: краєвид ізвідси був непомірно красивий. А коли вранішні спалахи досягали стін, ті починали немовби світитися зсередини, випромінюючи ілюзорні іскорки увсебіч.

Час від часу до Сонячної кімнати ― як вже встигла прозвати її Діана ― прокрадався легенький океанічний вітерець, понуро та напівсонно тріскотіли, догоряючи, вуглинки в каміні, а годинникові стрілки робили оберти, без поспіху наближаючи час до восьмої години ранку. Рівно о стільки Діані слідувало спуститися до сніданку.

За чверть восьма Діана підвелася, ліниво помахала руками-ногами, зробивши сяку-таку зарядку, неквапом переодяглася в зарані вибрані зі скрині джинси й темний светр із товстої пряжі. А відтак привела волосся в порядок, спершу підібравши його ажурною шпилькою, та потім передумала, зустрівшись зі своїм надто прилизаним відображенням, й залишила волосся звикло-розпущеним, навіть не розчесавшись знову. І так запізнюється!

Влетівши до кухні, Діана заледве не врізалася в Майка, який явно збирався вирушати на її пошуки. Сердито змірявши її очима, він холодно кинув:

― Щоб більше без запізнень.

А відтак розвернувся й попрямував до плити: розливати суп із каструлі в глибокі дерев’яні миски. Діана поривалася допомогти, але Майк зупинив її одним лише попереджувально-обуреним поглядом: мовляв, не лізь, нещодавно ж бо це обговорювали.

Вбито знизавши плечима, Діана з неповороткістю вмостилася на стілець. Їй нічого не зоставалося, як спостерігати за Майком. Тимчасом той вправно рухався, сервіруючи стіл на чотири особи й мугикаючи щось собі під ніс. Нею раптом оволоділо шалене бажання почути спів Майка в повний голос. Але попросити коли-небудь про таке вона навряд чи наважиться, а Майк не виконає її прохання й поготів.

Після нічної пригоди Майк теж перевдягнувся у чорні штани та такого ж кольору кофту, а пасма його вологого волосся, немовби тільки з душу, неохайно стриміли врізнобіч. Діанине серце жалібно забриніло. «Занадто багато чорного в його житті…» ― із сумом промайнуло в думці їй.

― Як спалось? ― перебила тишу, що до неприємності затягнулася, вона.

― Взагалі не спалось, ― пробурчав Майк, поставивши перед Діаною тарілку з грибним супом, від якого йшов пар, насичений пряним лісовим ароматом. А сам сів навпроти, вряди-годи поглядаючи на двері.

Розмова не клеїлася: залягла ніякова, незручна павза.

― Виглядає смачно. ― Діана вдячно подивилася Майкові прямо у вічі. Натомість той відповів їй вовчим позирком.

― На смак не гірше, ― процідив він, набурмосившись до краю.

Діана опустила зір: вона дала собі тверду обіцянку триматися гідно, анітрохи не виказуючи, що її зачіпає за живе Майкова байдужість. Однак дотримуватися обіцянки виявилося набагато важче, ніж вона могла це собі уявити.

Накинувши на себе подобу посмішки, Діана вичавила:

― Зараз і перевіримо, що ти тут нахімічив. ― А тоді демонстративно відправила до рота срібну ложку з супом, причім встигнувши помітити, як Майк затримав на ній свій погляд: либонь, йому все-таки цікава її думка. Та так і застигла, вражено заплющившись. На смак суп перевершив всі її сподівання: ніжний, пряний, так і танув у роті.

― Очманіти! Це найсмачніший суп, який я колись їла! ― розсипалася в компліментах вона, нарешті повернувши собі здатність говорити. ― Дійсно сам приготував?

― А хто ж іще? ― пирхнув Майк, а проте його обличчя на мить проясніло, зблиснувши ледь помітними ямками.

― Якщо готуватимеш так мені кожного ранку, ― Діана тицьнула на нього ложкою, лукаво зажмурившись, ― остаточно розбалуєш.

― Звучить як погроза, ― глухо захихотів Майк. Одначе, немов опам’ятавшись, миттю накинув на себе безпристрасність і взявся вправно орудувати ложкою.

Деякий час вони так і поглинали їжу в мертвій мовчанці, допоки напружену нервову тишу не роздерло хихотіння десь на іншому кінці коридору, що яскраво контрастувало з похмурою атмосферою милозвучністю, буцім із дитячої розмальованої книжки. Аж ось у приміщення ввірвалися задоволені Мей з Максом, які, втім, зловивши напругу, махом прикисли.

― Запізнюєтеся, ― похмуро привітався Майк.

― І тобі доброго ранку, бро, ― глузливо вигнув брови Макс та відсунув стілець для Мей, чиї вуста розплилася в щасливій посмішці:

― Дякую. Ти справжній джентльмен.

― Для такої красивої дівчини хоч зірку з неба дістану, ― підморгнув їй Макс, спостерігаючи, як та заливається яскравим рум’янцем.

― Ой, ляпнеш таке, ― грайливо захихотіла Мей, сідаючи. По всьому було видно, що їй вельми приємна увага друга.

Макс присів біля неї, посміхаючись на всі тридцять два. А, вловивши очима, що жартома іскрилися, вміст тарілки, несподівано скривився:

― Фе-е! Не люблю гриби. Не міг щось їстівне приготувати, а?

Майк закотив очі:

― Дарованому коневі в зуби не дивляться. ― І він показово закинув ложку, повну грибів, до рота.

― Щось ти не в гуморі сьогодні зовсім… ― Макс колупався ложкою в тарілці, намагаючись прибрати до стінок якомога більше ненависних грибів. Зненацька його обличчя осяяла хитра посмішка, а карі очі, спрямовані на Діану та Майка, так і зблиснули іскрометними вогниками: ― У товаристві такої гарненької дівчини гріх понурим ходити, бро.

― Добазікаєшся зараз. ― Нагородивши друга лютим поглядом, Майк продовжив відсторонено їсти.

― Діанко, ― намагалася втихомирити розбурхану атмосферу Мей, ― як пройшла ніч у новій кімнаті?

Не втримавшись, Діана крадькома зиркнула на Майка і враз зустрілася з його очима. Втім, той відразу ж опустив погляд, та ще й більше наїжачився, немовби згадав щось неприємне. Повітря застигло, а подих став наче душити її, обплутуючи горло бридкими мацаками.

― Не виспалася, ― стиха мовила вона, мляво всміхаючись. ― Все-таки рідко коли ночувала не в себе вдома. Не звикла.

Майк миттєво здійняв підборіддя.

― А в кого тоді ночувала? ― доволі різко запитав він, дірявлячи її настороженим поглядом.

Наче на команду Макс із Мей обмінялися лисячими позирками, проте наступної миті скорчили однакові непроникні міни, вп’явшись у тарілки.

Проти волі Діана налилася вогнем від збентеження: як би Майк не силкувався це приховати, йому було не байдужки на неї.

― Здогадайся з першого разу, ― піддражнювала вона, насолоджуючись його реакцією: злегка прикушена нижня губа, нахмурені брови, а в очах наче поселився кипучий нестримний вогонь.

― У Вікторії, ― ствердно прохрипів він, незадоволено похитуючи головою. І раптом вигукнув, гахнувши долонею по столу: ― Нівроку місце для ночівлі прямо!

Крізь тишу, що запанувала після цього, чітко пробивався цокіт годинникового механізму, який, здавалося, відбивав час точнісінько в скронях.

― Бро, ― обережно подав голос Макс, ― видихни. Не з Деном же ж.

― От тільки цього ще не вистачало, ― прошипів Майк, люто жмурячись. Його очі нині скидалися на синющу кригу.

Зненацька Діану прострелив сліпучий, мов грімниця, здогад: невже Майк лускається від ревнощів зараз? Вражена цим, вона мимовіль захихотіла гучно-гучно, прикривши рот долонею. Воднораз три пари очей звернулися до неї в німому зачудуванні. Утихомирившись, Діана повернулася до їжі, ніяк не коментуючи свою реакцію.

― Кхм, ― озвався Макс до Майка, вмочаючи шматочки чорного хліба з зернятками в суп, ― ти літальну машину добряче таки поламав, бешкетник. Доведеться з’їздити на ярмарок прикупити деякі деталі… Каву треба пити в кухні, а не деінде! ― значуще підсумував він.

― Кава більше смакує на свіжому повітрі, ― глухо зронив Майк, метнувши стрімкий погляд на Діану, щоки якої зрадливо жаріли вогнем по саме нікуди.

Безумовно, неждана прогулянка під нічним небом ще довго не йтиме їй з голови, подовгу жеврітиме в пам’яті, а прохолодні пальці Майка досі відчувалися там, де він торкався її.

― Але не в літальній машині, чувак! ― напустився Макс. ― Це тонкий механізм, а ти туди ще своїми кривими руцями поліз!

― Не хочеш лагодити, не лагодь, ― «змилосердився» Майк. ― Сам розберуся.

― Ага, розберешся, ― зажмурившись, знічено похитав головою Макс. ― Я полагоджу. Від Любомира, якщо той дізнається, тобі на горіхи перепаде ж, як і минулого разу, угу.

― Не перепаде, ― із твердістю мовив Майк, проштрикнувши гострим, мов стріла, поглядом Макса. ― Любомир наді мною не владний: я відтепер повнолітній.

На часинку опустилася оглушена мовчанка. Здавалося, можна розчути, як встеляються пилинки на всі поверхні невеличкої кухні.

― Це пов’язано з тим, що ти охоронець? ― першою оговталася Мей.

― Ніколи не чув про такий Закон, ― пригнічено додав Макс, замислено чухаючи підборіддя.

― Ну, тепер знаєте, ― наче й не було нічого, стенув плечима Майк.

― А що в цьому такого, гм, особливого? ― немов прокинувшись від напівочманіння, запитала Діана. Її серце ненароком стислося в тривожному передчутті.

― Мої вітання! ― невесело сіпнув вустами Макс. ― Твій охоронець ― віднині найбагатша особа в нашій Імперії. Небосталь і ще ціла купа фабрик та крамниць тепер офіційно в його володінні.

― Я б так сильно про це не патякав, ― сказав, наче відрізав, Майк. ― Це поки що секретна інфа. Сам розумієш, зайвої шумихи нам зараз не треба.

Діана щиро вразилася тим, як Майк тримається: без тіні пихи чи гордині. Наче те багатство, що водномить звалилося йому на голову, не важить ані грама в його очах. Мовляв, є та й є, що ж тут поробиш.

Та раптом навіжене припущення змусило похолонути всі Діанині нутрощі. Краще було б, аби це припущення залишилося тільки припущенням, а не чорною, пекучою правдою.

Пересиливши себе, Діана підняла розпачливий, невідривний погляд на Майка ― всі її побоювання воднораз розбилися, поступаючись місцем палахкотючому відчуттю нереальності. Майк виглядав хоч і пополотнілим, однак всією своєю поставою випромінював рішучу спокійність, а на денці його зіниць затаїлася ледь жевріюча теплість, в якій Діана готова була, щоб там не сталося, самовільно розчинятися до загину.

― Ображаєш, бро! Я німий, як риба, ― вихопив Діану з тенет роздумів Макс, проводячи пальцями по своїх губах, мовби застібав у замочок.

― Авжеж! ― демонстративно закотив очі до стелі Майк, явно натякаючи на те, що вже одного разу Макс не зміг придержати язика за зубами, прохопившись про поєдинки. А потім погрозливо вп’явся зором у друга: ― Якщо хоч одна душа в Академії дізнається про це, я в курсі, звідки ноги ростуть. Втямив?

― Та втямив-втямив. Як могила я, ага, ― ні краплинки не збентежився Макс. Аж ось ні з того ні з сього протяжно застогнав, рвучко відкинувшись на стілець. ― Хай йому сім гаспид, проклята Академія!

― Що, знову не підготувався до екзаменів? ― коротко реготнув Майк і повернувся до Діани: ― В Академії навчання завершується не тоді, коли у твоїй школі.

― Ага, ― додала Мей, що весь цей час мовчала. ― Акурат на тридцять перше грудня: свято Єднання двох кровавих місяців, ― замріяно подивилася вгору вона. ― Обожнюю це свято.

Хлопці не поділяли її захопленого настрою: Майк набурмосився ще більше, а на Макса так взагалі було боляче глянути.

― Гм, ― нервово зайорзала на стільці Діана, дивлячись наче в пустоту. ― А чому це свято так називається? ― нарешті зважилася озвучити вона своє запитання вголос.

Майк зрозумів її без слів:

― Єднання двох кровавих місяців, ― неквапом мовив він, ― ніяк не пов’язане з Новим роком. Це свято своїми витоками сягає сивої давнини й пов’язане з однією легендою.

― Романтичною, ― докинула Мей, заправляючи пасмо рудого волосся за вухо. Майк пирхнув на це, склавши руки на грудях: він вочевидь був іншої думки.

― Подейкують, ― взяв на себе роль оповідача Макс, ліктями спершись об стіл й хитро блискаючи очима, ― що ще на зорі історії небо обрамляли два місяці, забарвлені в червоний колір. У той час люди не відчували страху перед дивним нічним явищем. А навпаки ― схилялися перед ним, щиро вважаючи, що кроваві місяці приносять вічний мир та щастя. Одначе таке поклоніння тривало недовго. ― Макс стишив голос, тон якого здіймав до кісток. ― Аж ось розпалилася Велика війна, яка на віки стерла з полотна неба кроваві місяці.

― Не на віки, ― втрутилася Мей, зарозуміло здіймаючи голову. ― Згідно легенди, кроваві місяці здійнялися ще один раз: якраз після оголошення перемир’я, коли на трон зійшли Зимні.

Вона продекламувала:

Без просвітку ночі кроваві місяці досягли суходолу,

Притьма окропивши блідолику кригу та троянду сяйливу.

Ізразу ті потяглись одне до одного в пломенистій жазі,

Щоб насититься теплом обопільним доволі.

Союз їхній став початком незатьмареного майбуття,

Де місця брані більше нема.

Діана вся закам’яніла, вчувши знайомі образи з «Балади».

― Допоки троянда закута вістрям меча… ― тихцем додав Майк, потуплюючи очі.

― Звідки це? ― всім серцем здивувався Макс. ― Цей рядок відсутній в легенді.

― У загальнодоступних легендах багато що відсутнє, ― єхидно заявив Майк. ― Тобі для здачі екзаменів варто знати лише те, що в публічному доступі. А тобі, ― повернувся він до Діани, ― що свято Єднання двох кровавих місяців ― найважливіше свято в році, адже присвячене жаданому перемир’ю між Порами року. Перемир’ю, окропленому кров’ю.

― Рік у рік збираються сім’ї, вбрані в ошатний червоний одяг, ― незабаром продовжила Мей уже не так натхненно. Її голос злегка тремтів, а очі бриніли сльозами. ― Їдять хліб, спечений за спеціальним рецептом. Танцюють особливий танок під місячним сяйвом. Промовляють слова молитви вдячності, щоб ніколи не забути ціну, заплачену за мир.

Залягла могильна тиша: всі принишкли, снуючи думками про щось своє.

Чому зазвичай рум’яне обличчя Мей стало безкровним, а її очі, що завше випромінювали радість, нині заполонилися смутком? Чому вираз веселуна Макса цієї миті такий серйозний, а очі набули сталевого відстороненого відтінку? Чому вся постава Майка свідчила про те, що його наче скупали в мертвій крижаній воді? І чому в Діаниному серці поселилася липка гидотна смола, розповсюджуючись все далі по стану?

Зненацька Майк випростався на повен зріст, сполохавши вогонь у смолоскипах, встромлених в залізні петлі.

― Мей, покажеш Діані бібліотеку? ― діловито розпорядився він. ― Думаю, їй буде цікаво поглянути й на карту її майбутнього володіння.

Мей відчужено кивнула, піднімаючись.

― А тобі, Максе, я проведу невелике тренування, ― продовжив Майк. ― Щоб ти хоч п’ять хвилин на екзамені протримався, не впавши лицем у багнюку.

― Та годі тобі, бро, не треба… ― раптом знітився Макс. ― Закладаюсь на свою літальну машину, ти вже побував на вранішньому тренуванні. Тренер тебе за це приб’є. Та й зброя далеко не моя спеціалізація.

Майк приречено зітхнув, однак твердо сказав:

― Не сци в штанці. Покажу тобі прийоми, завдяки яким Літніх наповал вразиш.

― От тільки наповал не треба, ― швидко замахав руками Макс, але таки підвівся. І вони, обмінявшись легкими штурханами, попростували на вихід.

Діану злегка кольнуло, що Майк навіть одним оком не зиркнув у її бік. А втім, її відразу ж взяла попід руку Мей, виводячи з хиткого прокволистого стану, й повела до вже знайомого кам’яного обмурування стін. Дорогою їм майже ніхто не трапився, окрім вартових, яких значно побільшало після вчорашнього дня. Схоже, Майк серйозно взявся за її безпеку…

Виявляється, що бібліотека знаходилася прямо під галереєю другого поверху Центральної вежі, куди дістатися можна було або вузькими сходами, що гадючилися надщербленими півкільцями, або через подвір’я, де знаходився фонтан зі статуєю троянди, закутої вістрям меча. Тепер Діана по-іншому дивилася на неї ― без тіні романтизму. А її уражене серце раз по разу боляче тліло в грудях, поширюючи сизий ядучий дим до найпотаємніших закутків свідомості: поза всяким сумнівом, історія цієї статуї таїть моторошні, позбавлені справедливості сторінки.

Денне світло змінилося присмерком бібліотечного склепіння. За освітлення правили кришталеві люстри та свічки, які густо стриміли у високих багатосвічниках ― шандали, керамічні розмальовані вази, позолочені фігури вишуканих птахів, схожих на жар-птицю, але найчастіше траплялися троянди та мечі.

Неквапом простуючи крізь вузькі стелажі, Діана з захопленням роздивлялася корінці старовинних томів, які були щільно притиснуті одні до одних. Звичайно ж, більшість фоліантів містили назви невідомої мови ― стародавньої мови Пір року, букви якої походили на ієрогліфи з красивими завитками. Діаною опанувало дивне відчуття, наче тут зібрані всі втрачені книги світу. І нехай весь Всесвіт розлетиться на друзки, якщо це не так.

― Для мешканців і почесних гостей Кригожару доступ до бібліотеки вільний, ― висвітлила Мей, повертаючи Діану до реальності. ― Хочеш взяти щось почитати чи спершу глянемо на карту? Авжеж, що на карту, ага, ― відповіла вона на своє ж запитання, прискоривши ходу. Коли знаскоку зупинилася біля дерев’яного пюпітра, на якому розміщувалася розгорнута товстезна книга з пожовтілими цупкими сторінками.

Нахилившись над фоліантом, Діана вдивлялася на малюнок, що проступав грубими штрихами ― карта Імперії Пір року. Немов заворожена, вона водила пальцями по вигинах території, а серце схарапуджено билося в грудях, силкуючись вирватися назовні.

Імперія складалася з чотирьох Королівств, розміщених на одному острові, що загубився в океанічному просторі. Зимнє, Весняне, Літнє, Осіннє Королівства йшли колом, в центрі якого ― Проклятий Ліс з підписом «Єдині».

Праворуч, в куточку, дрібним шрифтом був напис:

― Атлантида… ― шепнула Діана тихо-тихо, не чуючи власного голосу. Вона вже готова була повірити в будь-що, що раніше видавалося неспростовною вигадкою. ― Імперія Пір року розташовується на міфічному острові, що вважається зниклим?

― Саме так, ― підтвердила Мей. ― Легенди звичайних людей також повідомляють, що Атлантида не щезла з лиця землі. Просто високорозвинена цивілізація атлантів навчилася жити в тіні.

― Невже за сотні років людство так і не змогло віднайти цей острів? ― продовжувала дивуватися Діана.

― Чому ж? Знайшло. ― Очі Мей набули дивного металевого відтінку. ― Навіть були неодноразові спроби захопити наш острів. Але всі вони увінчалися провалом.

― Небесна сталь, ― здогадалася Діана. ― Вона небезпечна для людей, правда ж?

― Не просто небезпечна, Діано. Для звичайних людей один лише доторк до небесної сталі є смертельним. Саме тому джерело небесної сталі тримається в найсуворішому секреті. Ти ж уявляєш, що буде, коли ця зброя опиниться в руках сильних світу цього?

Перед Діаною пронеслися стрічки з постапокаліптичних фільмів, де зображуються руйнівні наслідки людських дій. Але там завжди присутня тендітна надія, мов та ниточка павутиння, що все можна змінити, що краще майбутнє можливе. Однак якщо людству на блюдечку вручити небесну сталь, надія розчиниться в димі кривавого вогню, що накриє планету водномить.

Несамохіть Діана облизнула пересохлі від хвилювання губи. Було ще дещо, що не давало їй спокою.

― У всіх Пір року є свої Королівства, ― тяжко зглитнула вона. ― А Єдиних загнано в Проклятий ліс… Чому?

Погляд Мей затуманився.

― Говорять, що це для нашої безпеки, ― ухильно відказала вона.

Діана коротко реготнула, не вірячи почутому. Їй здавалося, що вона опинилася на краю чорної завіси жаху.

― Безпеки? Чим Єдині вам насолили таким, що ви їх вважаєте злом во плоті?! ― Її голос надломився від неконтрольованого викрику.

Мей затупцяла в нерішучості, через що Діана миттєво відчула провину. Однак вибачитися вона не встигла.

― Не просто злом во плоті, а прекрасними відьмами, ― пролунав тихий, з легким хрипом голос прямо в неї над вухом. Голос, що жебонів лестощами. Поборовши себе, Діана підняла голову й тієї ж миті схрестилася з колючими очима Владислава. Мимоволі вона сахнулася вбік, чим викликала його хихикання. ― Сонце, мені вельми приємно, що я справляю на тебе таке сильне враження, ― білозубо вишкірився він.

― Що ти тут забув? ― нарешті оговталася Діана, однак напровсяк відступила на крок. ― Невже вирішив книжечку вранці почитати?

― Радий, що почуття гумору тобі не зраджує, ― гигикнув Владислав. А відтак набув безпристрасного вигляду, метнувши блискавичний погляд на фоліант.

Непомітно Діана відступила ще на крок, взявши принишклу Мей за руку.

― Я можу розповісти, ― мовив Владислав, дивлячись Діані прямо у вічі. Від його лагідного тону віяло ворожістю, що аж кров загусла в жилах. Одначе цікавість взяла гору.

― Розповісти що?

― Чому вас загнали в Проклятий ліс.

Спливла довга хвилина, мов тиша перед бурею, перш ніж Діана з завмиранням серця спитала:

― І чому ж?

Владислав без поспіху облизав губи, пропікаючи Діану довгим, вивчальним поглядом наскрізь, лише тоді озвався, злостиво рубаючи кожне слово:

― Єдині небезпечні, неконтрольовані істоти. Помилка природи. ― Діана вся спалахнула від нестримного гніву, що знову підступив до самого горла. Тимчасом Владислав вів далі: ― Ти можеш заперечувати це. Маєш право, сонце. Одначе один факт заперечити не зможеш: через вас розпочалася Велика війна, в якій загинуло безліч умів.

― Це ще не доведено, ― пробелькотіла Мей. Владислав неохоче повернув їй свій погляд, наче вперше побачив.

― Звичайно, тут, ― він ліниво озирнувся врізнобіч, ― ви цього не прочитаєте. Та для сонму обраних це прописна істина. Єдині розпочали війну, а відтак були загнані в темний ліс. Це наймилосердніше покарання з усіх можливих. Їх не знищили, до того ж дали право короною володіти. Як бачиш, Судді перемінили гнів на милість. Не віриш мені, запитай у свого охоронця. Впевнений, він знає більше мого, ― зловіще вишкірився Владислав. Та раптом стрілою кинувся до Діани й шепнув їй так, щоб це чула тільки вона: ― А заодно спитай його, що означає фраза: «Чи можливо сонце закувати у кризі?». Гаразд, сонце? ― І ніби й не було нічого відступив, яскраво посміхаючись.

Діана напружено мовчала, сфокусувавшись на візерункові, що гаптований золотистими нитками по краях парадного чорного піджака Владислава. Мигцем її обсипало жаром від вулкана, що прокидався на серці, а по жилах вже шумувала розпечена лава, щомиті намагаючись прорватися назовні й настигнути всіх, хто стоїть поблизу.

Неждано вчувся до болю знайомий голос, що бовванів роздратуванням:

― Ти що тут забув, чортів виплодку?

З тіні книжкових стелажів виринула постать, що крокувала легкою котячою ходою, засунувши руки в кишені штанів бордового костюма поверх ідеально-випрасуваної білої сорочки. Впіймавши вражений Діанин погляд, Денис на мить всміхнувся, а потім нагородив Владислава вбивчим зором, зупинившись впритул біля нього.

― Глухих повезли? Вшивайся геть, дотіль втришия тебе звідси не випер!

― Ти що, записався на роль її охоронця? ― реготнув Владислав. Він ледь помітно змінився на обличчі, але вишкірився ще ширше. ― Вибачай, друже, ця роль уже зайнята.

― Можливо, й записався, ― зловісно примружився Денис. Їхні погляди вп’ялися, мов свердла. ― Хочеш перевірити мою витривалість у чесному двобої?

Через довгу хвилину напруженого споглядання Владислав хижо сплюнув:

― Немає мені що робити, як руки марудити об якогось шмаркача.

Відтак рвучко повернувся до Діани й низько вклонився. Це сталося так раптово, що в неї аж дар мови зник.

― Радий був познайомитися, принцесо Діано, ― із кепкуванням мовив він. Тільки тоді перевальцем покинув бібліотеку.

Деякий час Діана з Денисом витріщалися одне на одного в цілковитій мовчанці. Вона була настільки приголомшена бачити колишнього друга віч-на-віч, що їй на мить здалося, наче він ― всього-лишень примара.

― Чого ти сама тиняєшся замком? І де ошивається твій бісів охоронець, чорт забирай?! ― не витримав першим Денис. Його карі очі гарячково блищали, а обличчя все ще не набуло звичного рум’янцю.

― Ти що тут робиш? ― холодно парирувала Діана, однак всередині неї все кипіло.

― Не рада мене бачити? А я-то думав, обіймеш по старій дружбі, ― глузливо розкинув руки вбік він, а потім за звичкою провів по білявому волоссі. Продовжив, ліниво розтягуючи слова: ― Приїхав на навчання до Любомира. Зайшов до бібліотеки взяти книгу, й ось я тут. Як бачиш, вчасно. Влад ― ще та небезпечна тварюка, яка вміло ховається за маскою невинності.

― Як і ти.

Очі Дениса скривджено зблиснули, відбивши сяйво від настінних світильників.

― Усе не так, як видається на перший погляд, крихітко, ― нарешті видушив він, мимовіль ступивши крок до Діани. Й раптом зупинився, мов укопаний, винувато прикусивши губу. ― Усі роблять помилки…

Діана застигла, неприродно випроставшись. Майже фізично відчувала, як від неї починають вискакувати роздрібнені, ядушні іскри злості ― немовби від феєрверка, що незабаром вибухне купою полум’яних жаринок.

― Твоя помилка ледве не обірвала життя, ― загрозливо процідила вона.

Денис умить перемінився в лиці, перетворившись на непробивну маску. Лише очі скажено миготіли, розсипаючи іскри.

― Давай не будемо зараз копирсатися в минулому, крихітко, ― доволі різко відказав він. ― Бачу, твій охоронець тебе не ображає, ну й прекрасно. А мені час на заняття. Любомир не жде.

Взявши першу-ліпшу книгу з полиці, Денис нахилив голову, допитливо вивчаючи Мей, що старалася злитися з пітьмою весь цей час.

― Чудово виглядаєш як на ту, хто без роду та племені. ― Після дивного компліменту він прожогом вилетів з бібліотеки, залишивши після себе шлейф сплутаних відчуттів.

― Без роду та племені? ― вражено перепитала Діана про себе. Вона була впевнена, що в Мей тремтіли сльози на очах, які та намагалася щосили здавити.

― Не зважай, ― відмахнулася Мей, а наступної миті накинула на себе найсліпучішу зі своїх посмішок. ― Пішли краще їсти щось солоденьке. У Кригожарі готують найсмачнішу випічку.

***

Макс воістину вправлявся з мечем, мов той зашмарканий першокласник, якому дали зброю в руки й наказали битися до першого серйозного поранення, ― абсолютно не відчував вагу руків’я, мляво відбивався, боячись йти в наступ.

― Слухай, так не піде, ― пригнічено хитнув головою Майк, вибивши зброю з Максових рук менше ніж за хвилину. Навіть Дафні справляється з мечем набагато краще, перетворюючись на скажену фурію. Згадавши подругу, Майкові неприємно шкрябнуло на серці, але що зроблено, те зроблено. Не на часі піддаватися самокатуванню.

― Я тобі говорив, зброя ― це не моє, ― промимрив Макс.

― Ти боїшся зробити боляче. Нашкодити супротивникові. У цьому твій огріх, ― карбував кожне слово Майк, ловлячи зором очі друга, що невпевнено блукали тренувальною залою. ― Це поєдинок, Максе. Тут немає місця жалощам. Або ти, або тебе. Іншого не дано.

Дрібку поміркувавши, Майк добув зі сховку два мечі з небесної сталі. Волею випадку він якось бачив, як тренер діставав зброю зі скрині, що в комірчині, й дбайливо вичищав її від пилу до блиску ― пф, знайшов, де ховати, чесне слово… Таким маніром міг би й на стінах залишити.

Майк із повагом вручив Максові меч, на що той запротестував, відступаючи:

― На небесній сталі битися не буду.

Подумки Майкові закортіло з усієї сили торохнути Макса кулаком поміж ребра, аби той припинив нарешті нюні пускати. Замість цього резонно мовив:

― Якщо будеш боятися небесної сталі, як вогню, вважай, перемога за супротивником. Не небесна сталь жахлива, а в чиїх руках небесна сталь.

Дещицю повагавшись, Макс таки прийняв меч, всім своїм видом демонструючи невпевненість та страх. Тимчасом Майк обхватив міцніше руків’я.

― Правило перше: ніколи не виказуй свого страху. В душі ти можеш хоч скільки завгодно тремтіти, але супротивник про це знати не повинен. Інакше тобі кінець.

― Тобі легко говорити. Ти…

― Природжений боєць? Можливо, ― куточки Майкових вуст зловісно сіпнулися вгору. ― Однак Літні, з якими ти будеш на двобої, достоту не вроджені машини для вбивств. Саме тому навіть не вздумай надавати їм психологічну перевагу.

Після формального рукопотискання Майк вичекав секунд п’ять і першим напав, скеровуючи меч обома руками по Максовому лезу. Той хоч із запізненням, але таки парирував удар. Трясця йому в печінку, якби це був справжній двобій, він виявився б найкоротшим у Майковому житті!

Макс продовжував несміливо парирувати удари, а коли небесна сталь проносилася в міліметрі від його обличчя, з характерним шумом розсікаючи повітря, настрашено заплющувався.

― Вивчай свого супротивника, ― продовжував наставляти Майк, несамовито наступаючи. ― У бою ніхто неідеальний. Так, у тебе заслабка підготовка. Але ти можеш використати перевагу несподіваної атаки.

Меч Майка на мить завис перед ним, щоб Макс скористався шансом і перейняв ініціативу. Але цього не трапилося. Саме тому Майк перехопив меча зручніше й став рубати з новими силами у будь-який спосіб: як згори, так і збоку.

Леза брязкаючись схрещувалися, розсіюючи навсібіч гарячі іскри. Майк ввійшов у знайому стихію танцю. Вряди-годи ловив очі Макса, які з кожним відбиванням набували все збудженішого відлиску.

Макс не йшов в атаку, але й не здавався, проявляючи властиву йому настирливість. Зрештою, йому потрібно протриматися в бою всього-на-всього п’ять хвилин, а не бути вмістилищем гніву. Парируванням цього досягти цілком можливо.

― Ще одне правило, ― мовив Майк через п’ятнадцять хвилин виснажливого для друга двобою. Як він і очікував, Макс сіпнувся, втрачаючи пильність, тим самим стаючи вразливим для вирішальної атаки. ― Ніколи не реагуй на слова супротивника.

І Майк різко опустив меч, вдаривши краєм небесної сталі по Максовому, і штовхнув донизу так, що меч випав з його рук, описавши коло. А потім штурхонув шокованого та беззахисного Макса ногою в живіт, відкидаючи того на підлогу. Відтак приставив лезо до його серця, спостерігаючи, як зіниці друга розширюються від жаху. Час від часу Майк помічав в нього подібну реакцію. І в такі миті почував себе по-справжньому паршивим виродком.

Жбурнувши меч вбік, Майк простягнув руку Максові, дозволяючи підвестися.

― Молодець, добре тримався, ― щиро похвалив він, а втім, погляд все-таки вбік відвів.

Хекаючи, Макс став струшувати невидимі пилинки зі штанів. Цей несвідомий жест нагадав Майкові Дениса. Той теж обожнював надмірно дбати про свій зовнішній вигляд.

― Подивімося правді у вічі: цей екзамен я провалю, ― підсумував Макс, закінчивши з причепурюванням. ― Добре, що загальна оцінка залежатиме від всіх предметів.

― От тільки без самобичування, лади? Ти впораєшся, ― злегка поплескав по плечу друга Майк.

― Куди я дінусь? ― всміхнувся Макс. І раптом спохмурнів, спрямувавши вивчальний погляд на Майка. ― Ти сам як, а? Зі вчорашнього дня на тобі лиця нема.

Погляд Майка потупився: це питання для нього ненависне ще зі шести років. Описати всю чорноту його почуттів жодні слова світу не зможуть.

― Я повідомив Діані, що ненавиджу її, ― почав він з того, що взагалі не планував повідомляти. І тільки висловившись вголос, Майк збагнув величину безглуздості цих слів.

Реакція Макса була передбачуваною: щелепа валялася побіч небесної сталі, а брови полізли від очманіння на лоба. Авжеж, він не очікував такої заяви.

― І як ти все ще живий ходиш, чувак? ― не посоромився висловити своє обурення Макс. ― Якого біса ти взагалі таке ляпнув?!

От і Майк задається цим питанням. Спершу все здавалося логічним: Діана, яка колись душі в ньому не чула, повинна була позбутися полуди з очей. Біль та образа мусили б затьмарити ті крихти симпатії до нього, що не вирвав з корінням час. Безумовно, це мало б крихкий, але сенс, якби не одна змінна, яка вилізла нізвідкіль та здорово сплутала всі карти, залишивши після себе лише пусті звуки. Хто б міг подумати, що Діані ― його маленькому сонечку ― зітруть спогади, та ще й таким безчесним способом як Антиспогад! Якби Майк знав це раніше, нізащо б не додумався до безжального різання словами.

Якщо Діанині очі, по-дитячому великі й досі, ще хоча б раз сповняться нестямним острахом, Майк помре на місці й відправиться навпрошки до пекла.

― Не тут, ― на силу обронив він. Його горло зсудомило від смертельного холоду, що аж мусив зробити ковтальний рух, аби повернутися до тями. А тоді повів ошелешеного Макса до своєї кімнати.

Майк ще нікому не показував Щоденники Зимніх-охоронців. Скоріш за все, за розголошення секретної та ретельно прихованої інформації чекає сувора кара. Однак Майк відчував: якщо ні з ким не поділиться важким тягарем, що носить останнє десятиліття, просто-таки вибухне зсередини неконтрольованим розпачем та передсердям!

Поки Майк, сидячи на ліжку, несвідомо перебирав акорди на своїй улюбленій гітарі, залишеній від батька, Макс збуджено намотував круги кімнатою, уважно вивчаючи кожен підкреслений Майком рядок у клятому Щоденникові. Від усвідомлення написаного від руки тексту його обличчя мало-помалу темнішало, втрачаючи всі фарби.

― Закувати сонце у кригу… ― кінець-кінцем приголомшено шелеснув у порожнечу він. ― Ти впевнений, що це не просто фігура мови?

Струна на гітарі видала противний та скривджений писк. Майк блимнув чортом на друга й доволі грубо відрік:

― Ні, це не звичайна метафора. ― І він переказав вчорашню розмову з Суддями слово в слово.

Коли Майк поставив фінальну крапку в розповіді, Макс ще дуже довго мовчав, втупившись зором у мляві язики камінного полум’я. Повітря ущільнилося від задухи, що витала кімнатою. Водномить гітара в Майкових руках поважчала сторицею, а струни боляче врізалися в пальці. Він і не помітив, як акорди перетворилася на давно забуту неквапливу мелодію, кожен звук якої пронизаний скаженою, аж до болю в кістках, тугою за Діаною та диким бажанням ізнов її обійняти й ніколи більше не відпускати. На жаль, простодушним дитячим мріям суджено розбитись об жорстоку невблаганну реальність.

― Чорт, нічого не розумію… ― Усім своїм виглядом Макс проявляв розгубленість, немовби світ, що донедавна видавався йому міцною фортецею, в один мах обернувся на пил. ― Закувати сонце у кригу… Троянда закута вістрям меча… ― без упину повторював він. І раптом його прорвало на шалений крик: ― Дідько б його, що за маячня? Тотальний контроль над Єдиною буцімто як кара за прогріх давньої давнини? Серйозно?! Якому пришелепуватому придуркові це взагалі в голову прийшло? І чому це божевілля триває й понині?! Діана знає?

Якщо першу частину монологу Майк слухав краєм вуха, то останнє запитання взяло його в штики. Тієї ж миті весь кисень наче загус, полонячи слова, що застрягли в грудях тяжким каменем.

― Ні, не знає, ― нарешті, пересилюючи себе, відказав він.

Максове ошелешення поступилося місцем щиросердному обуренню:

― А ти не подумав, що вона має право про це знати, як ніхто інший, м-м-м? ― помахав він Щоденником люто. Його очі так і блискали гнівом. По правді кажучи, давненько Майк не бачив вічно веселого друга таким розхитаним. Навіть після скандалів із батьком з його обличчя не сходив силуваний усміх, а тут наче дамбу праведного гніву прорвало.

― Гм, цікаво, як ти це уявляєш? ― миттю напустився Майк. ― Слухай, Діано, тут таке діло… Я маю не охороняти тебе, а мізки запудрити. Це ще одна бісова традиція, врубаєшся? Так, по-твоєму?!

― Не утрируй, ― гучно видихнув Макс, усім своїм виглядом показуючи явне несхвалення. ― Двом ліпше, ніж одному ― чув щось про таке? Часом звичайна розмова спроможна вирішити безліч питань. Удвох ви цілком могли б придумати щось краще, ніж за твоє «я тебе ненавиджу», ― перекривив він і добив: ― Це найтупіше, що я чув від тебе, бро.

Майк опустив очі: Макс таки правду мовить. Від усвідомлення цього хотілося самовільно шубовснутись у чорний, густий морок відчаю.

― Ти думаєш, твоя сутність візьме над тобою гору, ― через невелику павзу повів далі Макс. Кожне слово друга віддавалося в Майкових вухах голосніше за брязкіт небесної сталі. ― Ти думаєш, що станеш ― ні, що ти вже став ― таким, як ці гниди, ― кивнув він на Щоденники Зимніх-охоронців. ― Однак пригадай слова свого батька. Астрей неодноразово повторював, що сутність не важить ні грама, допоки ти сам вершиш свою долю.

У відповідь Майк промовчав, міцно стиснувши долоні. Суворе напучування друга різало по серцю тупим ножем.

― Ти зробиш все задля її благополуччя. Навіть ціною власного життя. Знаєш, чому я так в цьому впевнений? ― вуста Макса вигнулися в гірку лінію. ― «Ти сяєш», ― це ти сказав Діані вчора. Перше і найпростіше значення: «Відірвати від тебе очей неможливо». Друге значення…

― «Ти полум’яна зоря, життя без якої ― безпроглядна тьма», ― глухо додав Майк важким, напівмертвим тоном, що відповідав його почуттям.

Діана не перетвориться на сотні, ба більше, тисячі сонць, закованих у кригу, чи сяйливих троянд, що тягнулись в пошуках тепла до блідоликої криги, а натомість були безжально закуті вістрям меча.

Зимні не мають відчуття провини ― беззаперечна істина. Одначе якщо Майкові не вдасться захистити Діану у грі за корону, він собі цього не пробачить до скону.

Здається, він таки достоту несправжній Зимній.