У залі було велелюдно. Слуги снували туди-сюди, завзято готуючись до вечері: переставляли стільці, накривали стіл у формі літери «П» біля трьох драконівських пащ каміна білосніжними скатертинами, носили дзеркальні таці, прикрашали червоними трояндами високі кришталеві вази, запалювали свічки ― щоб і стеля, і стіни, і мозаїчна підлога запалахкотіли яскравими барвистими вогнями.

Діана неспішно спускалася східцями, тримаючись руками за тонкі металеві поручні, внутрішня сторона яких була виконана у вигляді сніжного вихору.

Майка вона помітила відразу. Той стояв посеред зали, переодягнений у чорний строгий мундир зі срібними ґудзиками. У цю мить він здався Діані ще дорослішим, ніж зазвичай: такий розважливий, зосереджений, поміркований. І водночас ніби чимось засмучений. Хоча з усього видно, що той докладав усіх зусиль, аби приховати свій стан. І чим закінчилася його розмова з Любомиром? Схоже, нічим веселим, раз на Майкове обличчя налягла незвична сіра-пресіра кам’яна тінь…

Діана сама перебувала в гнітючому настрої. Ладна була, щоб нарешті опинитися на самоті, самовільно попроситися до славнозвісного підземелля. І, здається, Майк бажав того самого. Мимохіть Діана посміхнулася цій думці.

Поруч із Майком знаходився похилого віку чоловік, якого Діана вже встигла подумки охрестити «дворецьким». Адже на ньому був темний сюртук з довгими полами та біла сорочка, а на шиї ― широка шовкова хустина. Вони щось жваво обговорювали. Час від часу до них підходили слуги ― мабуть, уточнювали певні деталі ― і, отримавши вказівки, продовжували й далі працювати, як бджілки.

Діана застигла в заціпенінні на останній сходинці. З якоїсь невідомої причини їй було лячно ступати далі. А що як вона не мала права спускатися до зали, позаяк до вечері залишалося ще пів години? Хтозна, які порядки заведені в Кригожарі… А що як Майк знову включить режим «їжачковості»? А що як… Ні, нехай він краще ще раз назве її «сонцем». Це слово, сказане його вустами, здатне розвіяти всі безрадісні хмари навкруги та прогнати з крові ядовиті спалахи страху ― Діана була впевнена в цьому, як ні в чому раніше.

Зненацька Діана відчула на собі чийсь довгий пронизливий погляд. Піднявши голову, вона зустрілася з Майковими яскравими очима, що пропікали її аж до самісіньких кісток. І серце враз зажило власним життям: у ньому, не питаючи дозволу, почали зриватися феєрверки з блискавичних ударів, посилаючи громовими поштовхами п’янке тепло до кожної клітинки тіла.

Деякий час вони мовчки витріщалися одне на одного, вивчаючи. Аж ось Майк широко посміхнувся, а погляд із затуманеного перетворився на задоволений, немовби йому сподобалося побачене. Коли він помахав рукою, кличучи до себе, у Діани ніби полуда з очей спала ― і до неї нарешті повернулася здатність дихати та ясно мислити.

«Так, потрібно терміново взяти себе в руки. Якщо я і надалі буду реагувати на нього, як якесь малолітнє дівчисько, донесхочу напхане рожевими гормонами, ні до чого хорошого це не призведе», ― вмить остудила себе Діана й щодуху покрокувала до Майка.

― Вітаю! ― якомога безтурботніше привіталася вона, кивнувши дворецькому.

― Діано, знайомся, ― розпочав Майк, усе ще посміхаючись. На його щоках виблискували ямки, якими хотілося милуватись вічність. Подумки проклинаючи хімічні реакції власного організму, Діана обернула всю свою увагу в бік чоловіка. ― Перед тобою незмінний дворецький Кригожару ось уже як двісті п’ятдесят років ― пан Йосиф.

Діана з несподіванки аж охнула. Скільки?! Вона дала б цьому чоловікові ну років вісімдесят, не більше. Скоріш за все, вік у представників Пір року протікає інакше, ніж у звичайних людей. Тоді скільки років її бабусі?

― Радий знайомству, принцесо Діано, ― ніби й не помітивши її здивування шанобливо промовив дворецький. ― Будуть якісь питання, звертайтеся. Вельми радий допомогти, чим зможу, поки час мій не добіг до кінця.

― Ой, та годі вам! ― захихотів Майк і злегка поплескав дворецького по плечі. ― Ви ще всіх нас переживете: і мене, і Діану. І навіть Любомира.

― Синку, Любомира, ― Йосиф змовницьки нахилився до Майка і стиха продовжив, ― сам чорт не переживе. Подейкують, що час до нього благоволить.

― Це точно, ― відсторонено погодився Майк і раптом запитав: ― Думаєш, скільки твоїй бабусі років?

Діана не відразу збагнула, що це питання адресоване їй.

― А-а?.. Так. ― Вона опустила погляд і прошепотіла, ледве розтуляючи губи: ― Здається, їй далеко не сімдесят, як вона мене запевняла.

― Ви про Мирославу? ― втрутився дворецький, радісно жмурячись. ― Пам’ятаю її. Такі бали влаштовувала! Щоправда, Зимнім туди вхід був заборонений.

― Мирославу? ― спантеличилася Діана.

― Пане Йосиф, ми про Зоряну, ― спокійно виправив Майк, а потім обернув погляд на Діану, від якого ту морозом пройняло від поганого передчуття. ― Діано, Зоряні, якщо пам’ять мені не зраджує, двісті тридцять років.

У Діани аж очі на лоб мало не полізли. Оце так новина! Хоча цього й варто було очікувати… Її турбувало інше.

― Хто така Мирослава?

Вуста Майка стислися в щільну лінію, вилиці напружилися, а очі перетворилися на дві синющі крижинки.

― Ти дійсно хочеш це знати? ― нарешті озвався він.

― Ще б пак! ― ледве не загарчала Діана. Видихнувши, уже спокійніше додала: ― Звичайно. Я хочу це знати.

Йосиф раптом заметушився:

― Так, молодь, я мушу відклонитися. Ще раз був радий знайомству, принцесо Діано. Пам’ятайте, я завжди до ваших послуг. Будь-яких! ― наголосив він і, зробивши низький уклін, покинув залу.

― Я слухаю. ― Діана впритул наблизилася до Майка й подивилася йому прямо у вічі.

― Звідки ти знала, що я хотів, аби ти одягла саме цю сукню? ― ошелешив її Майк несподіваним запитанням, сказаним із ледь помітною посмішкою. У Діани на мить навіть дар мови зник. А потім все всередині побагровіло від люті: цей хлопчисько спеціально тему переводить! ― Я серйозно. Звідки? ― зі спокійним видом продовжив він. Це Діану ще більше роздраконило.

― Нізвідки, ― процідила вона, запалюючись вогнем. Їй і на думку не спадало підбирати таку сукню, щоб та Майкові сподобалася. Вона просто вибрала зі скрині першу-ліпшу сукню ― звичайну, довгу, до підлоги, ніжного тепло-пастельного відтінку, облямовану золотими квітковими візерунками. І без жоднісінького ґудзика.

― Ти ніби зменшилася. ― Майк намагався оцінити Діанине взуття, яке ховалося за полами сукні. А в Діани все більше і більше зростало просто-таки навіжене бажання торохнути Майка по голові так сильно, щоб у того аж зірочки повискакували. Їй навіть кров бухнула до голови, й у вухах зашуміло. Ще мить і… ― Тільки не кажи, що ти в кросівках? ― Майк недовірливо здійняв праву брову.

― А якщо й так, то що тоді, а? ― Майк осудливо похитав головою. Опам’ятавшись, Діана розсипалась у поясненнях: ― Ще одні походеньки кілометровими сходами я б точно не витримала. Мей обіцяла принести підбори.

― Ну-ну. Молись, щоб вона швидше за Суддів прийшла. Інакше… ― урвав себе він і раптом щиро посміхнувся, знову показуючи ямки. ― Ну ти даєш! У тебе явно проблеми із самозбереженням. Точно схиблена на всю голову. ― І він залився гучним хихотінням. ― Божевільнішої дівчини я ще не зустрічав.

― А то ти багато дівчат бачив… ― насупилася Діана, однак її серце радісно забриніло від усвідомлення, що вона зуміла викликати його сміх.

― Ти права, мала, ― знову посерйознішав Майк, проте посміхатися не припинив. ― Але ти однозначно посідаєш коронне перше місце найбожевільніших дівчат. Тільки додуматися: прийти на зустріч із Суддями в кросівках! Без крихти сумніву, вони це запам’ятають надовго. Така неповага. Та ще й від кого? Від Єдиної! ― Він спохмурнів і вже без тіні посмішки додав: ― Вони тобі цього ніколи не пробачать. Ні-ко-ли.

― Мої кросівки матимуть такий фурор? От дійсно?

― Матимуть-матимуть, навіть не сумнівайся. Суддів так принижувати вміють тільки Єдині, ― незадовільно прицмокнув язиком він, креснувши очима.

― Гаразд, ― буркнула Діана, втомившись від його дивної повчальної тиради. ― Якщо для тебе це так важливо, побіжу за підборами. А ти тут поки згадуй, хто така Мирослава, бо, бачу, тобі памороки вщерть забило.

І Діана хутко розвернулася, щоб піти геть, як Майк вхопив її за руку й розвернув до себе. Діану вже вкотре немовби електричним струмом пробрало ― це катування колись припиниться? Втім, Майк швидко її відпустив.

― Не йди. ― Він тяжко видихнув і знервовано пошкріб за потилицею. ― Вибач. Я сам як на нервах, тому й несу всіляку нісенітницю.

― Переживаєш? ― здогадалася Діана. Від її гніву й слід прохолов.

― А ти як думаєш? ― Майк нарешті подивився їй прямо у вічі. ― Це буде перша зустріч із Суддями. Мабуть, вона повинна була відбутися набагато раніше, але дядько мене від цього обмежив. Хоч якась користь від нього… ― Він за звичкою поморщився. А потім його обличчя знову набуло серйозного виразу. ― Діано, я знаю, хто така Мирослава. Однак боюсь, тобі від цього знання легше не стане. Скоріше, навпаки.

― Та кажи вже! ― нетерпляче відгукнулася вона, роздратовано покусуючи щоки. Невже залишилося ще щось, що зможе її остаточно доламати?

― Гаразд, я розповім. Але пообіцяй мені дещо: ти вислухаєш із тверезим розумом і без жодних сліз. Потім ― будь ласка, але не зараз. Обіцяєш? ― Діана, збившись з пантелику, кивнула, відчуваючи, як засмоктало під ложечкою. ― Добре. ― Майк вичекав паузу й нарешті почав розповідь, уважно слідкуючи за її реакцією, готовий будь-якої миті замовкнути: ― Діано, Мирослава ― твоя бабуся по маминій лінії. Вона відмовилася від тебе, повністю викресливши з усіх заповітів. Щоправда, про це поки що мало хто знає. Я сам випадково дізнався, підслухавши розмову твоїх батьків, коли одного разу приїздив до тебе.

― Чому вона відмовилася? ― ледь чутно запитала Діана. ― Що я встигла такого накоїти?

Майк рвучко нахилився до неї, щоб його очі опинилися навпроти її, та палко промовив:

― Твоєї вини тут немає ― і крапка. ― Він озирнувся й зовсім тихо продовжив: ― Це все твої батьки. Розумієш, вони порушили святий Закон, забажавши виростити тебе, майбутню Королеву, серед звичайних землян, відгородивши від усієї нашої цивілізації. Мало цього, так вони ще й зблизились із Зимніми, тобто з моїми батьками, а це порушення негласного правила. Між Зимніми та Єдиними завжди були напружені стосунки. Того то Мирослава й розлютилася, обірвавши всі мости.

― Угу. Ясно. ― Як Діана не старалася приховати сум’яття, її голос прозвучав убито. У голові не вкладалося, що можна от так от просто взяти й відмовитися від рідні через порушення якихось там традицій! Зібравши докупи думки, Діана запитала: ― А Зоряна ― моя бабуся по татовій лінії?

Майк деякий час мовчав. Одначе зрештою відповів:

― Зоряна ― твоя прабабуся по маминій лінії. Твоя єдина кровна родичка, що залишилася. Окрім Мирослави, звісно.

― Пра… Прабабуся? ― заїкнулася Діана.

― Саме так. От тільки не починай зараз плакати, добре?

― Це дурниця, щоб я через неї сльози лила, ― відмахнулася вона. Яка різниця, була Зоряна бабусею чи прабабусею? Головне, що вона піклувалася про неї всі ці роки й була поруч. На відміну від цієї загадкової Мирослави… ― До речі, сьогодні я плакала ледве не вперше у своєму житті, затямив? ― пригрозила Діана, навіть вказівний палець для більшої впевненості підняла.

― Ага. Звісно. Ледве не вперше… ― Його обличчя набуло дивного виразу, схвильованого, чи що, і в очах замерехтіла тривога.

― Невже в дитинстві я була дикою рюмсою? ― примружилася від недовіри вона.

― Ні. Аж ніяк. На диво, ти ніколи не плакала. ― Майк знову показав ямки. ― Ти була дуже сміливою. Можна навіть сказати, не з полохливих. І божевільною. Ні краплини не змінилася. ― Він раптом спохмурнів. ― Насправді я бачив твої сльози лише один раз, коли ми востаннє зустрічалися. Ти тоді взагалі дивно поводилася. Тому, мала, загадай усе якомога скоріше. І розкажи мені нарешті, що з тобою тоді коїлося. Бо я, знаєш, досі мучаюсь у здогадах. А мені це набридло… ну… перебувати в постійних здогадах.

― Кхм… ― кахикнула Діана, приховуючи збентеження. ― Я постараюся. Але не впевнена, що вийде.

― Вийде-вийде. ― Він посміхнувся. ― Куди ж ти дінешся? А якщо не вийде, ми щось придумаємо. Обов’язково. Хоча, можливо, тобі краще й не згадувати нічого. ― Його очі тієї ж миті хитро зблиснули.

― Чому? Знову скажеш, комусь буде соромно? З якого б це дива? ― Діана зухвало підняла голову ― і вмить пошкодувала про це, бо Майк теж нахилився, опинившись на недозволеній відстані. І вони ледве не зіштовхнулися носами або, того гірше…

Діанин погляд мимоволі опустився на Майкові губи. Вона відчувала, що Майк теж невідривно дивився на її вуста. У голові миттєво запаморочилося, кров прилила до обличчя, а ноги стали ватяними ― приємне відчуття. Дуже…

Цікаво, його вуста так само холодні, як і долоні? Такі темно-червоні… Мабуть, мають бути теплими. Хоча… Навіть якщо й холодні…

Несвідомо Діана провела язиком по верхній губі. Майк гучно ковтнув і моментально відсахнувся.

― Точно божевільна… ― шепотом видихнув він. Його очі були зовсім темними, із гарячковим блиском. ― Не роби так більше. Інакше… Яка ж ти все-таки балда!.. Чорт.

Не робити більше «що»? Чомусь підтекст сказаного Майком у цю мить доходив до Діани туго, немовби пробирався крізь чорну діру.

А коли нарешті дійшло, Діана ладна була тричі провалитися крізь землю.

Яка ж вона балда! І про що вона тільки думала?

А чи думала вона взагалі?

Діана потребувала крижаної води. Терміново. Ще мить ― і згорить від сорому. Від остаточної смерті її врятувала поява Мей з Максом. Ті перебували у веселому настрої, але, відчувши загальне ніяковіння, зараз же накинули на себе байдужий вираз.

― Усе гаразд? ― першою порушила тишу Мей.

― Ви немов тільки що цілувалися, ― хитро мовив Макс, підклавши дров у вогонь. Майк блимнув на нього таким злим поглядом, що в Діани аж волосся дибом стало, а Максові хоч би що. Той навіть посміхнувся на всі зуби й безстрашно додав: ― Бро, тут не найкраще місце для поцілунків. Велелюдно ж.

― Та не цілувалися ми! ― мов за командою загарчали Майк з Діаною.

― Значить, думали про поцілунок, ― докинув Макс із усміхом.

― Тобі страх як жити не хочеться? ― гаркнув Майк, нагородивши друга ще одним лютим поглядом.

― Бажаєш нарешті позбутися цього ремісника? Я всіма руками «за», ― єхидно мовила Дафні, непомітно підкравшись. На ній красувалася яскраво-червона сукня з пишною спідницею до колін, демонструючи довгі ноги на височенних шпильках, а у високо зібраному волоссі виблискувало безліч рубінів. Чесно кажучи, виглядала Дафні неперевершено.

― Даф, прошу по-хорошому, ― почав Майк злісним тоном, ― припини поводити себе як останнє стерво.

― Раніше тебе не турбувала моя ганебна поведінка.

― Раніше вона не переходила на моїх друзів!

― О! Цікаво, а вона тобі теж друг? ― Дафні махнула на Діану.

Майк на мить завис, а потім з кам’яним обличчям мовив:

― Можливо, вона мені більше, ніж друг. Але тебе це аж ніяк не стосується.

Дафні сердито пирхнула:

― Ідіот! Підписуєш сам собі смертний вирок. Правду говорив Ден, ти довго не протягнеш.

― Це ми ще побачимо… ― процідив Майк.

― От тільки я не бажаю бачити твою кончину! ― просичала Дафні. Нагородивши Діану зміїним поглядом, вона різко розвернулася, презентуючи оголену спину, і покрокувала, виляючи стегнами, до столу з протилежного боку. Тільки каблучки зацокотіли.

Запанувало мовчання.

Діана намагалася вгамувати внутрішню бурю з протилежних емоцій. Виходило кепсько. Що Майк мав на увазі, сказавши «більше, ніж друг»? Мабуть, просто вирішив підколоти Дафні. Навряд чи ці слова слід сприймати буквально… І розпитати Майка при такій купі свідків аж ніяк не вийде. А чи потрібно?

Від неминучого вибуху нейронних зв’язків Діану вберегла Мей, яка вручила їй підбори.

― Спасибі, виручила. ― Подякувавши, Діана перевзулася.

― Звертайся! Підбори ― це зло. І хто їх тільки придумав? ― захихотіла Мей.

Діана тільки плечима стенула. Майк опинився поруч і скоса зиркнув на неї.

― Тобі пощастило, мала, ― нарешті озвався той, перетворившись на колючого їжачка. ― Але більше без таких фокусів, затямила? Кросівки взувай тільки у вільний від важливих подій час.

― Та ти просто ніколи не носив підбори, ― пішла в наступ Діана, випроставшись. ― От якби хоча б раз походив би східцями туди-сюди, зрозумів би, як це незручно!

― Чого це я не ходив на підборах? ― ошелешив присутніх Майк.

Макс, не стримавшись, реготнув вголос:

― Чувак, не ганьбися.

Майк вкотре стрельнув на нього гнівним поглядом, аж іскри з очей посипалися.

― Ти ходив на підборах? ― не повірила Діана й теж захихотіла.

― Ну так, ― насупився Майк і обвів усіх лютим позирком, явно бувши не радим раптовому зізнанню. ― Що ви всі ржете? Немов не з цієї планети, чесне слово. Є такі підбори, чоловічі. Коли батьки влаштовували тут бали, доводилося взувати для сприяння атмосфери середньовічної епохи. ― Його обличчя невловимо змінилося, немовби легка тінь набігла. Проте Майк швидко зібрався, накинувши на себе безтурботний вид.

Усі вмить перестали сміятися. Опустилася мертва тиша, пронизана гіркотою та сумом: ні звуку, ні шереху, немовби зупинився час.

Діана зітхнула й стала кружляти поглядом залою, що тонула у свічкових вогниках. Слуги давним-давно покинули приміщення, виконавши роботу. Столи вже були красиво сервіровані золотими тарілками та приборами, вазами з трояндами та свічниками. Один стіл був навіть заставлений бутербродами й всілякими напоями. Коло нього, власне, й стояла Дафні, смакуючи напій. Мимоволі Діана спрямувала на неї свій погляд, точніше ― на її оголену спину. Дафні однозначно розумілася на тому, як виглядати привабливо та спокусливо. Диви, ще й спинку граційно вигнула. Лялька розмальована.

Діана роздратовано пирхнула й скосила погляд на Майка ― нею миттєво опанувала шалена лють. Майк дивився ― уважненько так, пильно, не мигаючи ― прямісінько на спину Дафні! Мабуть, вивчав кожен сантиметр її оголеного тіла. Якщо раніше цього ще не зробив…

І не тільки поглядом, а ще й…

Діана подумки загарчала, немов розлючена пантера.

Значить, нещодавно Майк торкався пальцями Діаниної спини, а тепер Дафні поглядом пожирає? Ну нормально?! А вона його ще захищала перед Денисом… ― дурепа! Як же Діані кортіло цієї миті завдати Майкові сильнющого ляща, а Дафні повиривати всі її золотаві патли!

Дико! Дістали! Обоє!

― Свічка затухла… ― раптом прошелестів Майк.

― А-а?.. Що?.. ― оторопіла Діана.

― Кажу, свічку потрібно замінити! ― підняв голос він і зненацька хитро примружився. ― А ти куди дивилася?

― Ага. Теж на свічку, ― розсерджено прошипіла вона, блукаючи очима в пошуках тієї самої свічки. І дійсно, справа від Дафні на золотому свічнику потухла одна-єдина свічка. От дідько!.. Невже Майк справді туди дивився?

― На свічку, кажеш… ― На його щоках заграли пустотливі ямки, а в очах замиготіли знайомі бісики.

Макс із Мей вже давно потухали від хихотіння, слідкуючи за їхньою розмовою, а Діані було не до сміху ― вже вкотре за короткий проміжок часу вона спопелялася від сорому.

― На свічку… ― повторив Майк, насолоджуючись тим, як Діана наливалася жаром.

― На свічку, ― у тон йому відповіла вона, злосливо звузивши очі.

Цієї ж миті Майк підступився, затуляючи огляд на Дафні. Деякий час він пильно дивився Діані очі в очі, лукаво посміхаючись, аж ось повільно нахилився й прошепотів над самісіньким вухом. Одначе Діана не змогла розібрати слова, адже ті були сказані невідомою тягучою мовою, схожою на мелодію.

Макс із Мей багатозначно переглянулися, зрозумівши сенс слів. А Діана розгублено витріщилася на Майка.

― Що ти тільки що сказав? ― пробелькотіла вона.

― Ти колись знала цю мову. Древню мову Пір року. Буде тобі стимул її швидше вивчити. Чи згадати. ― Майк промовисто посміхнувся, явно натякаючи на нещодавню розмову.

Зненацька десь за межами зали залунала повільна мелодія. Хтось грав на фортепіано.

― Час «Ікс» настав… ― глухо підсумував Майк.

― Ндя-я, ― протягнув Макс. ― Коротше, ні пуху вам, ні пера. А ми з Мей підемо геть. Не будемо псувати блакитну кров своєю присутністю. ― Він скривив огидну гримасу Дафні, поки та не бачила.

― Я, як господар Кригожару, дозволяю вам залишитися, ― цілком серйозно мовив Майк, без тіні гордості та пихи.

― Та ні, бро. Щоби Любомир тобі потім голову скрутив через порушення традицій? ― пирхнув Макс. ― Та й чого ми тут не бачили? Ні, я краще проведу час у симпатичній компанії, ― підморгнув він Мей, та у відповідь закотила очі. А втім, наступної миті вона виструнчилася, грайливо заправила пасмо волосся за вухо й залилася рум’янцем.

― А ви розслабтеся, ― наказала Мей, обвівши Діану з Майком прискіпливим поглядом. ― Бо щось зовсім як на голках.

― Так-так, ― додав Макс. ― Поцілуйтеся ― і напруга мине.

І вони, взявшись за руки, стрілою покинули залу під супровід вбивчих поглядів двох пар очей.

― Спробуй тут розслабитися… ― похмуро кинув Майк, провівши рукою по потилиці й дивлячись затьмареним поглядом кудись вдаль.

Опустилося знічене мовчання. Діана роздивлялася лінії мозаїчної підлоги, намагаючись приборкати сплутані почуття. А ще її донезмоги лякала зустріч із Суддями.

Аж ось вона впіймала на собі пильний погляд Майка. Той дивився на неї не так, як зазвичай, а зовсім по-іншому. На дні його зіниць Діана чітко вбачала ніжність, турботу й дрібку занепокоєння. І навіть лінії обличчя розгладилися. Від несподіваного видовища Діанине серце приємно стислося, а тіло стало немовби невагомим.

Раптом Майк здійняв руку, наче хотів забрати пасмо Діаниного волосся за вухо, але передумав і опустив, відвівши погляд. Діана теж, усе більше ніяковіючи, подивилася вбік.

― Діано… ― Голос Майка прозвучав ледве чутно та хрипло, зумівши розбудити тисячу різнобарвних метеликів у кожній клітинці Діаниного тіла. І як їй тепер бути, коли одна його присутність, голос, ба більше, доторк позбавляють землю з-під ніг? ― Дозволиш дещо зробити?

Діану щосили кинуло в дрож. Вона й гадки не мала, чого більш за все злякалася: дивного блиску в Майкових очах чи прохання, яке піде слідом за запитанням.

Нарешті вона зважилася:

― Що саме?..

― Обійняти тебе за талію.

Діана, очманівши, ледве не втратила рівновагу, а дрож стала ще сильнішою. Усі думки з її голови відлетіли геть і зникли, залишаючи за собою шлейф зі знаків питання.

― Раніше ти не запитував дозволу… ― збиваючись, прошепотіла вона.

― А тепер запитую. ― У погляді Майка Діана помітила німі нотки благання, мовляв, будь ласка, це питання життя і смерті.

Несподівано вона збагнула: Майк щось затіяв, але правила гри їй навіть і не збирався розтлумачувати.

― Це традиція? ― про всяк випадок уточнила вона.

― Якби це була традиція, дозволу я не питав би. Це негласне правило.

― І чим же воно відрізняється від традицій?

― Сонце… ― пригнічено видихнув Майк і зовсім тихо затараторив: ― Я не можу зараз усе пояснити. Просто дозволь мені тримати тебе за талію. Будь ласка. ― І він пронизав Діану таким благальним поглядом, ніби від її рішення прямо залежала вся його подальша доля.

І вона здалася:

― Гаразд… Тільки без фокусів, домовилися? ― пригрозила вона.

Майк повільно розпливсь у задоволеній посмішці:

― Обіцяю, історія з ґудзиками більше не повториться. ― Він наблизився впритул і, піддавшись пориву, все-таки доторкнувся до її волосся, ніжно заправляючи пасмо за вухо. Діана аж очі заплющила від несподіванки, повністю забувши про здатність дихати. ― Ти мене вже вкотре за сьогоднішній день дивуєш своєю слухняністю.

Від останніх слів Діана чомусь вся спалахнула, аж кров закипіла в жилах. Вона відступила на крок, спопеляючи Майка лютим поглядом.

Вона не якась там дівчинка на побігеньках!

Вона «слухняна» тільки через те, що не хоче підставляти цього нестерпного хлопчиська під удар. Не хоче, аби в нього виникли через неї проблеми. Була би її воля, рознесла би всі традиції так, щоб каменя на камені не залишилося.

Майк зрозумів свою необачність:

― Вибач. Я не те мав на увазі. ― Він закрив очі й тяжко зітхнув, повністю відкривши свій справжній стан ― втому та хвилювання. ― Повір, я дуже хочу тобі все пояснити. Але не можу. Просто знай, ― Майк швидко підійшов і обережно обійняв її однією рукою за стан, ― я дуже сильно вдячний тобі за підтримку.

Діана вся затремтіла, вмить розтанувши. Їй божевільно хотілося заховати голову на Майкових грудях, відгородившись від усього світу. Але вона не наважилася.

― Справді дякую, сонце. ― Майк злегка погладив її талію, змушуючи серце шалено тріпотіти від щастя. ― Обіцяю, це тільки на сьогоднішній вечір. Таке прохання більше не повториться.

― Добре. ― Діана сподівалася, що жаль, яким пробрався її затуманений мозок, не відобразився на тоні голосу.

Майк ледь помітно всміхався, уважно прикипівши до Діаниних очей, і це дивним чином її хвилювало.

Вони ще трохи помовчали, насолоджуючись тишею, як Майк запитав:

― Знаєш, чому я хотів, аби ти одягла саме цю сукню? ― Діана заперечно похитала головою. ― Ти в ній схожа на полум’яне сонце з наших легенд. А з розпущеним волоссям так взагалі!.. Мей підказала?

Діана знову похитала головою:

― Я сама вибрала. Це була єдина сукня без жоднісінького ґудзика.

Вони одночасно захихотіли, але вийшло якось нервово.

― Бісові ґудзики, ― докинув Майк і раптом ніжно провів вверх по її спині.

Діана ледве стрималася, аби не охнути, а низ живота вже встигло стягнути в тугий вузол. Він хоча б уявляє, як на неї впливають його доторки?!

― Не роби так більше, ― дорікнула вона. Цей вечір обіцяє бути довгим, і їй потрібен ясний розум ― без натяку на дофамін.

Майк часто закліпав, немовби щойно прокинувся ― а потім шпарко прибрав руку зі спини й обережно помістив назад на талію.

― Отак от краще, ― промурмотіла Діана.

― Яке ж ти все-таки полум’яне сонце… ― зовсім тихо прошептав він.

― Дивись, щоб не спопелило! ― в’їдливо ушпигнула Дафні, підійшовши й ошпарюючи поглядом Майкову долоню на Діаниній талії.

Майк на мить відірвався від Діани, щоб стати між нею та Дафні, а потім так само обережно обійняв Діану за талію. Його обличчя миттєво скувала кам’яна маска.

Ось він набрав повітря, щоб кинути гостру відповідь, як Діана його випередила:

― Можливо, тобі час піти на гостину до Дена? Він там, бідолашний, замерзає, тепла бажає. А зігріти немає кому.

Дафні зі здивуванням вирячилася на неї. Либонь, не очікувала такої відповіді. Майк же злегка погладив Діанину талію, мовляв, заспокойся, і попрохав:

― А з цього моменту, будь ласка, детальніше. Коли це ти з Деном встигла порозмовляти?

― Пізніше розкажу, ― відмахнулася Діана, відчуваючи, як несподівана лють підступила до самого горла.

― А в нашої принцеси, виявляється, гострі зубки є, ― вишкірилася Дафні. ― Який жах! А в школі такою тихонею була.

― Виросла в стерильних умовах, а потрапила в зміїне кубло, ― огризнулася Діана.

Дафні незадоволено похитала головою, а Майк ще міцніше стиснув Діанину талію ― тримай рот під замком, мов. А втім, не стримався і реготнув.

― М-да-а. ― Дафні кокетливо завела пасмо волосся за вухо, повертаючись до Майка. ― Забираю свої слова про джентльменство назад. Здається, нашу принцесу час провчити й показати, яке її справжнє місце.

Діана всіма м’язами тіла напружилася. Про що патякає ця розмальована лялька? Невже Дафні давала якісь поради Майкові, а той прислухався і змінив своє ставлення до неї?

Майк, відчувши напрям її думок, став заспокійливо малювати долонею на талії знаки, які зійшлися в одне слово ― «ні».

Він повернув голову до Дафні й процідив:

― Охолонь. І, для довідки, я приймаю рішення самостійно ― без сторонніх вказівок.

Дафні злісно пирхнула, маючи намір ще раз піти в наступ, як почулися кроки. Двері до зали рвучко відчинилися, пропускаючи делегацію в чорних мантіях на чолі з Любомиром.

Майк непомітно шепнув Діані на вухо:

― Усе буде гаразд. Стій смирно і мовчи. Говоритиму в основному я.

Діана ледь помітно кивнула на знак згоди.

Тим часом делегація вишукалась у два ряди. Перший ряд складався з п’ятьох осіб разом із Любомиром (той стояв посередині). Здається, це й були ті самі Судді. На їхніх руках пишалися громіздкі персні з різноманітним коштовним камінням. У чорних мантіях та каптурах вони були схожими на таємне зібрання масонів, яке мусило вирішувати долю світу.

Другий ряд складався з дуже знайомих Діані персон ― чорні плащі та сірі маски. Придивившись, Діана помітила на їхніх плечах вишивку з пів крила кажана та корони. Без сумніву, це ті самі переслідувачі.

Майк також це збагнув, ледве вловимо повівши вилицями, але в основному залишався незворушним. Діана позаздрила його здатності приховувати переживання. На її обличчі ж можна прочитати будь-яку емоцію, а цієї миті ― переляк. Аж кров у жилах похолола. Майк спокійними рухами малював кола на її талії, але це аж ніяк, на жаль, не допомагало втихомирити стривожені думки.

― Ласкаво просимо до Кригожару, ― поштиво відізвався Майк і зробив уклін. Мабуть, від Діани цього теж вимагалося, проте вона настільки заціпеніла, що не змогла й головою кивнути.

― Раді нарешті особисто з вами познайомитися. ― Вперед виступив чоловік з алмазом на персні. Він скинув каптур і продовжив: ― Мене звати Шакл і я представляю Суддів з роду Зими.

Слідом за ним вийшов чоловік зі смарагдовим перснем, скинувши каптур. Діана ледве стрималася від здивованого вигуку ― це був Теодор Франкович, вчитель математики.

― Радий вітати принцесу особисто, ― хитро посміхнувся він. ― Я представляю Суддів з племені Осені.

Далі подав голос наступний чоловік, у якого був сапфіровий перстень:

― Сподіваємося на віддану співпрацю. Мене звати Яр і я представник Суддів з Весняного роду.

Останнім виступив чоловік, перстень якого містив олександрит:

― Вітаю. Я Орест. Як ви вже здогадалися, представляю Суддів з Літнього племені.

― Єдині, як завжди, не з’явилися, ― хижо вишкірився Шакл і оглянув Діану з голови до п’ят, немов та була іграшкою на вітрині. Він скривився, залишившись незадоволеним побаченим.

― І правильно роблять, ― втрутився Любомир. ― Бояться розпалити нову війну.

Шакл зневажливо пирхнув:

― Війну? Називай речі своїми іменами, друже: вони нас, Зимніх, зневажають! Тому до вашого славнозвісного Кригожару ні ногою не ступлять. Окрім однієї Єдиної, звісно. ― І знову цей незадоволений погляд, який на мить затримався на Майковій руці, що міцно обгортала Діанину талію.

― Гаразд, ― примирливо відгукнувся Яр, ― не будемо протирати з пісочком тих, хто не з’явився. Перейдімо відразу до діла.

― Майку, ― звернувся Шакл, пропікаючи того гострим поглядом, ― приділи нам хвилину свого дорогоцінного часу. Наодинці. Без… ― Він зморщився в зневазі.

― Без не менш дорогоцінної принцеси, ― люб’язно доказав Теодор Франкович.

― Так. Без дорогоцінної принцеси, ― прошипів той і рвучко розвернувся, крокуючи до виходу.

― Дозвольте запитати, ― нарешті подав голос Майк. ― Позаду вас ваша охорона?

― О! ― прицмокнув Теодор Франкович. ― Звісно. Від якої ви, мої любі, так безпощадно відмовилися. До речі, як дібралися? Без пригод?

― Без пригод, ― відказав Майк, дірявлячи охорону поглядом, а потім уважно поглянув на Теодора Франковича. ― Дякуємо, що запитали. Попрошу надалі такі речі узгоджувати зі мною.

― Звичайно-звичайно, Майку, ― махнув рукою Орест. ― Це була звичайна обережність. Як тільки принцесі виповнилося шістнадцять, ми приставили до неї нашу власну охорону. А то глядиш, раптом Темний Лорд об’явиться. ― Він глузливо пирхнув, ніби ймовірність цього видалася йому неправдоподібною.

― Ще раз дякую, що потурбувалися про безпеку принцеси. Надалі це буду робити я. ― Голос Майка прозвучав водночас і спокійно, і різко, з нотками ледь прихованої злості.

― Ось про це ми й хочемо поговорити! ― сплеснув долонями Теодор Франкович.

Майк з розумінням справи кивнув, а потім на дещицю секунди затримався на Діані очима, розтулив вуста, немовби хотів щось сказати, але передумав, на прощання одними кінчиками пальців провів по талії та рішуче пішов за делегацією.

***

І ось Діана вже як битих хвилин двадцять стоїть біля столика, крутить в руках злощасний бутерброд з ікрою та невідривно слідкує за стрілкою високого дерев’яного годинника в людський зріст, якому вже було, напевно, не одну сотню років.

Їй і шматок в горло не ліз через хвилювання. І що вони там так довго можуть обговорювати? Невже дійсно питання її безпеки? Щось не дуже то й вірилося. Судді виглядали не надто привітними. Взяти хоча б того Шакла… Та він був готовий першим кинутися роздирати її на шматки!

Здавшись, Діана поклала бутерброд назад на тарілку, натомість взяла стакан з апельсиновим соком. Краєм ока вона помітила, як до зали ввійшов незнайомий хлопець у чорному мундирі. Той приєднався до Дафні, що стояла за кілька метрів від Діани. Вони відразу про щось мило защебетали. Вірогідно, знали одне одного. Навіть дуже добре знали, адже незнайомий хлопець спокусливо став гладити спину Дафні, а та грайливо прикусила губу й залилася кокетливим сміхом. Діана закотила очі до стелі й відвернулася. Пф, робити їй більше немає що, як підглядати за любовними справами Дафні. Ні, краще порахує секунди, прикипівши поглядом за стрілкою годинника й нервово попиваючи сік.

Аж ось неждано над вухом роздався чийсь приємний бархатний голос ― Діана від несподіванки ледве не поперхнулася соком:

― Ну привіт. Нудьгуєш? ― До неї підійшов той самий незнайомець, солодко всміхаючись. У нього була бліда шкіра з миловидними рисами обличчя, мигдалеподібні світло-блакитні очі, а волосся стирчало їжачком, видаючи брутальну натуру. На перший погляд він виглядав привітним, ніби й мухи не скривдить, але щось було в ньому незбагненно відштовхувальне. Краще триматися від цього типа якомога далі. Бачачи, що Діана не відповідає, незнайомець продовжив: ― Дозволиш приєднатися?

― Щось мені підказує, тобі мій дозвіл не потрібний, ― із холодом в голосі відказала вона.

― Маєш рацію, красуне. Не бажаєш чогось міцнішого? ― Він доторкнувся до келиха з вином. ― Сік ― це, звісно, круто, але хочеться в такий важкий вечір трішки розслабитися. Ми тут у шторм потрапили... Думав, нам гаплик прийде, ― гигикнув він.

― Як бачу, буря вам виявилася нестрашна, ― напружено зіщулилася Діана. І що цьому типові треба від неї?

― Певна річ! Якби з нами щось трапилося, оголосився б міжнародний скандал. Вгадай, на кого полетіли би всі шишки? ― Він зробив невелику паузу, а потім весело пирхнув: ― На тебе!

Діана недовірливо витріщилася на нього:

― Чого б це?

― Ти Єдина, ― просто пояснив він. ― Відьма.

― Ти з дуба рухнув? Чи буря непробивний мозок простудила? ― роздратовано запитала вона.

― Не сердься, ― промуркотів той. І наче й не було нічого продовжив, водячи пальцями по краях келиха: ― Ну, як щодо вина? Для розслаблення того самого непробивного мозку... Запевняю тебе, Трунок ліри ― найкраще вино світу.

― Дякую. Я відмовлюся. ― Діана відвернулася від незнайомця і втупилася в годинник, стрілка якого невловимо наближалася до дев’ятої години вечора.

― Як забажаєш, ― розчаровано зітхнув він і взяв гранатовий сік. ― Ой, а я ж не привітався! Мене звати Владислав. Для такої симпатичної дівчини, як ти, просто Влад. ― Ото приставучий тип! Невже натяків не розуміє? Діана нічого не відповіла. ― Знаєш, вітання ― це двосторонній процес, ― образився той. ― Тепер твоя черга.

― Типу ти не знаєш? ― кинула шпичку вона. Очі Владислава від здивування широко розчахнулися. Діана долила масла у вогонь: ― Відьма! Так мене звати.

Владислав не вимовив ні слова, перебуваючи в очманінні, а потім щиро посміхнувся, показуючи білі зуби:

― А ти цікава! Ді-а-на… ― по складах вимовив він її ім’я, смакуючи.

Несподівано Владислав став перед нею й зазирнув прямо в її вічі, а потім опустився поглядом по всьому тілу, вивчаючи сантиметр за сантиметром. У Діани аж морозом поза шкірою сипонуло. Вона ледве себе спинила, щоб не обілляти соком обличчя цього надокучливого типа.

― А ти відрізняєшся від інших бачених мною Єдиних, ― хрипло відізвався той, дивлячись їй очі в очі. ― Насправді в академії навчається мало Єдиних, але ті, хто є, усі до однієї налякані сірі мишки. Ти інша, ― гмикнув він. ― Цікавий Майкові екземплярчик дістався, одначе. Щасливчик. ― Убачивши, що Діана й далі продовжувала грати в мовчанку, Владислав відщепнув декілька виноградинок і закинув собі до рота. Поміж тим уважно розглядав її обличчя. ― Знаєш, а я міг би бути на його місці.

Діана злісно пирхнула, подумки радіючи, що її охоронцем став саме Майк. Так, він далеко не цукор, але з ним комфортно навіть у суперечці. А від цього Владислава незрозуміло, якої свині можна очікувати. Хоча той зараз мило посміхався, але його посмішка виглядала фальшивою, награною, немовби маска. А ще в очах мерехтіло ледь вловиме незадоволення, ніби той очікував зовсім іншої реакції на свою появу. Мабуть, думав, що Діана одним духом візьме й розтане під його поглядом. Не на ту напав!

― Але ти не на його місці, ― дошкульно мовила Діана й відсьорбнула сік, аби змочити пересохле горло, а потім, покрутивши стаканом, поставила того назад на стіл. Від гріха подалі.

― Не на його, ― спокійно кивнув Владислав. ― Листочок з моїм ім’ям був зовсім поруч, але, але, але… Я не шкодую, ― вишкірився він. ― Не божевільний. Помирати в юному віці не хочеться. Хоча від такої симпатичної дівчини не гріх і померти. ― Знову цей хтивий погляд. Діана міцно зціпила зуби. ― Ти точно як полум’яне сонце… ― раптом прошептав він. Діана напружилася: ці слова говорив і Майк, але з його вуст вони звучали ніжно і ні краплинки не грубо, а з вуст Владислава немовби ножем по серцю різнули.

― Полум’яне сонце? ― обережно запитала вона.

― Ну так. ― Владислав посміхнувся, радіючи, що Діана нарешті пішла на контакт. ― Полум’яне сонце ― так у легендах говориться про Єдиних. Майк не розповідав?

― Не встиг, ― ухилилася вона.

― Чудак! ― пирхнув він. ― Хоча, либонь, і правильно зробив. Нащо тобі знати такі деталі? Хтозна, ще візьмеш і заріжеш у гніві, ― зовсім не весело реготнув він. А потім неждано-негадано змовницьки нахилився до її вуха, обпікаючи морозним подихом. ― Легенди гласять, що нас, Зимніх, нестримно тягне до вас, Єдиних, немов магнітом. Ваше тепло створене для нашого холоду ― так написано.

― То, може, до Літніх потягнетеся? ― відхилилася Діана на достатню відстань. ― Вони гарячіші будуть.

Владислав раптом вибухнув сміхом.

― Скажеш таке… «Гарячіші будуть». Ха-ха! Вони то, звісно, будуть гарячіші ― повір, я знаю ― але ти ж не хочеш, аби ми повністю розтанули, правда? Ні, сонце, ваша температура для нас найоптимальніша. Майкові, мабуть, складно боротися з одвічним бажанням до тебе торкатися. Я он, як узрів тебе, ледве стримуюся від тваринних інстинктів.

Цікаво, подумалося Діані, а чи випадкового не цього Зимнього Майк повторно віддухопелював до півсмерті? Вона би всім серцем підтримала б його у такому рішенні.

Мимоволі Діана скривилася в огиді й відступила на добрячий метр.

― Я тебе біля себе не тримаю, ― процідила крізь зуби вона. ― Он, поруч Дафні стоїть і сумує від нестачі уваги.

― Я вже з нею грався. Гаряча штучка, але занадто доступна. А ти… ― Владислав хтиво облизнув губи. У його очах поселилася нестримна похіть. Аж ось він прожогом підійшов до Діани й різко взяв за лікоть, міцно стискаючи. Гортанним голосом промовив: ― З тобою хочеться гратися подовше. Цікаво, ти будеш так само кричати, як ті Єдині, чи стриманішою будеш? Чорт, як же вони, бідолашні, благали про допомогу, але ніхто не прийшов, уявляєш? Ніхто їх не визволив, ніхто не врятував. Сподіваюсь, Майк не буде проти, якщо я приділю тобі крихту свого часу. Обіцяю, боляче не буде.

На противагу своїм словам, він ще міцніше стиснув її лікоть, до болю. Але Діана не видала жодного звуку. Їй було страшно, але це був німий страх. Їй не вірилося, що це відбувається насправді.

Ураз страх повільно та безповоротно замінив вогонь люті: спершу з’явився маленький язичок спалаху, який поступово розрісся у неконтрольоване вогнище, здатне спалити весь світ дотла. Цей тип тільки що, не соромлячись, заявив, що ґвалтував Єдиних! І як тільки земля таких тримає?

Діана чітко усвідомила, що так просто це не залишить. Але що вона може зробити, коли сама немов у кайданах? Найжахливіша річ у світі ― несправедливість. А ще гірше ― незмога протидіяти тим, хто чинить кривду.

― Як же я вас ненавиджу, усіх Єдиних. Ви ― помилка природи, яку потрібно тримати в шорах, інакше весь наш світ полетить в тартари.

― Ваш світ такий слабкий, що полетить в тартари через існування якоїсь там помилки природи? Тоді він дійсно не заслуговує на існування! ― Діана намагалася вирвати руку, але Владислав вхопився мертвою хваткою, ще й сильніше здавив, явно насолоджуючись її болем. Проте Діана ззовні залишалася холоднокровною ― це його ще більше привело в стан біснування. Діана зрозуміла це по його лютому поглядові.

― Дивись, сонце, ― хижо випльовував слова він, ― існують чотири категорії Пір року, які прекрасно співіснують разом. Тільки от Єдині у цю концепцію аж ніяк не вписуються, січеш? Ви ― лишень жалюгідна помилка природи, яку потрібно знищити. Шкода, що цього під час великої війни не сталося. Але справедливість рано чи пізно візьме гору. Можливо, ти навіть не доживеш до того часу. Така маленька, така крихітна… Мало що з тобою може трапитися… А Майк не завжди зможе бути поруч. І Темний Лорд так вчасно з’явився. Виправить помилку природи ― і все стане добре. Як треба.

― Тобто у твоєму уявленні Темний Лорд ― поборник справедливості? ― незворушним тоном мовила Діана, хоча всередині все кипіло. ― Тоді чого ж він зачепив ваше плем’я своєю справедливою рукою, вбивши Майкових батьків?

― Ото ти кумедна! Батьки Майка ― така ж сама помилка, як і Єдині. Вони ж злигалися з твоїми батьками, тим самим порушивши негласне правило і підписавши собі смертний вирок. Так, вони заслуговували смерті не менш ніж всі Єдині разом узяті.

― І тобі, значить, зовсім не жаль? ― зовні спокійна, запитала Діана. ― Не жаль, що загинули невинні люди? І можуть загинути ще?

― Я Зима, сонце. ― Владислав стиснув так міцно її лікоть, що в неї аж серце ледве не розірвалося від дикого болю. Але Діана з незвичною наполегливістю продовжувала не виражати жодних емоцій, бувши холоднокровною. Вона не дозволить цій мерзоті насолоджуватися своїм болем. ― У мене крижане серце. Жаль і провина мені не відомі. Повір, Майкові теж. Ми ж не якась там жалюгідна помилка природи.

― Ей ти, жалюгідна помилка природи, швидко відпустив її! ― Несподівано виринув за спиною Владислава Майк і ― о боже! ― як Діана була рада його цієї миті бачити. ― Глухий?! Відпустив, я сказав!

Владислав ліниво повернув голову до Майка:

― Ти чого? Не даси погратися?

Майк визвірився не на жарт. Таким лютим Діана його ще ніколи не бачила: попри кам’яне обличчя очі просто-таки метали гарячі блискавки, а повітря навколо було розпалене до шаленства.

― Вона моя, затямив?! ― відчеканив кожне слово він.

Владислав із розумінням гмикнув і нарешті відпустив Діанину руку. Майк притьмом затулив Діану своїм тілом і холоднокровно вигукнув:

― А тепер забирайся геть, інакше я покажу, як у нас вчать з безпристрасністю розчленовувати Зимніх.

Владислав зневажливо пирхнув, а потім змовницьки нахилився до Майкового вуха й голосно зашептав:

― Не хочеш ділитися? Правильно. Я також на твоєму місці не став би ділитися. От тільки скажи, яка вона в ліжку, а? Либонь, шалена, раз має такий гострий язичок. Просто-таки діамант серед Єдиних. Хоча чого це я? ― Він театральним жестом хлопнув себе по лобі. ― У вас же ж тільки сьогодні це має статися, еге ж. Весела буде нічка.

― Ти тупоголовий зовсім? ― нарешті озвався Майк тихим сухим голосом, але в ньому відчувалася нестямна лють. ― Бережи своє крижане серце. Наступного разу можу промахнутися. Так, чисто випадково.

― Слухай, геть-чисто вилетіло з голови, ― з маніакальною безстрашністю не вгавав той. ― У тебе ж зовсім не було досвіду в любовних справах. Можу дещо порадити. Якщо хочеш, аби їй було боляче…

Майк стрімголов вхопив Владислава за комір і з силою притиснув до стіни, дістаючи кинджал небесної сталі, який підставив тому до самого горла.

― А тепер слухай мене ти, ― озлоблено зашипів Майк. Владислав і бровою не повів. ― Жалюгідна помилка природи, ще раз побачу, як ти вештаєшся біля Діани, так тебе віддухопелю, усі нутрощі повивертаю. Без жалю та провини. Хоча, знаєш, навіщо відтягувати невідворотне, згода? ― Майк злегка провів лезом по шиї, розрізаючи тканину коміра. ― Під моїм замком глибокі води. Вік шукатимуть ― не знайдуть. М-м-м?

Діана аж заціпеніла від раптового усвідомлення: а Майк же ж зараз цілком серйозно говорить! Не тямлячи, що робить, вона притьмом підбігла до Майка й доторкнулася до його руки з небесною сталлю, поклавши голову на спину ― Майк здригнувся, важко дихаючи.

― Не треба, ― видихнула вона. ― Він не заслуговує ні краплини потрачених тобою сил.

― Послухайся свою подружку, ― спокійно відізвався Владислав. ― Розумні речі говорить. Як ти будеш її захищати, коли сам відбуватимеш покарання?

Мить нічого не відбувалося, як Майк зрештою відпустив зброю, але спопеляти поглядом Владислава не перестав.

― Сьогодні тобі пощастило, ― процідив він. ― Геть звідси і не попадайся мені більше на очі.

Владислав відступив на крок і розвів руками:

― Не вийде. Зараз відбудеться святкова вечеря. Татусь запитуватиметься, де я. А воно тобі треба? Ні, я краще потеревеню з іншою твоєю подружкою, ― кивнув він у бік Дафні, яка стріляла в їхній бік дикі іскри. ― Сподіваюсь, тут ти вже не будеш кинджалом вимахувати, як цілковитий псих? ― Не вислухавши відповідь, Владислав дійсно взяв і пішов до Дафні.

Майк важко дихав, і Діана теж. Вона майже кинулася його обійняти, як той холоднокровно мовив:

― На майбутнє: коли я тримаю небесну сталь, до мене навіть не наближайся. ― У його очах палахкотіли люті вогні. ― Якщо тобі раптом стало його шкода, то знай: на його рахунку декілька смертей, а в мене біля серця три рубці від його ударів. Втім, свого часу я також його здорово прикрасив, ― гнівно вишкірився він.

Діана вмить спалахнула:

― Та я за тебе, ідіота, переживала!

Майк невесело пирхнув:

― Знайшла, за кого переживати. За себе краще переживай. ― Його погляд зачепився за Діанин лікоть, який ще зовсім нещодавно безжально стискав Владислав. Діана тільки зараз помітила, що на ньому залишилися величезні синці, які, втім, поступово зникали. Очі Майка широко розкрилися. Він злегка провів пальцями по синцях. ― Це він тебе так?.. От гнида! Йому не жити.

Він ступив у бік Владислава, як Діана перегородила шлях, поклавши долоні йому на груди ― його серце шалено билося в такт з її.

― Не варто. ― Якщо Майк зараз влаштує бійку, біди не уникнути. Діана шостим чуттям чула: розгориться полум’я конфлікту, яке не зупинити.

Майк зробив декілька важких ковтків повітря і знову став водити прохолодними пальцями по синцях ― Діана заплющила очі, поступово заспокоюючись.

― Ти ж розумієш, що я йому цього не пробачу? ― зовсім тихо мовив Майк. Діана кивнула, прекрасно його розуміючи. Їй і самій не хотілося спускати цю ситуацію з рук. Зло повинно бути покаране. ― Пробач… Мені потрібно було здогадатися, що він теж припреться. Синочок Шакла же ж.

Діана більше не могла стримуватися: прихилилася головою до Майкових грудей. Її миттєво огорнув його запах ― і враз стало затишно та спокійно.

― Усе гаразд… ― шепнула вона.

― Нічого не гаразд. ― Майк став ніжно гладити її: від плечей до ліктів. ― Цей покидьок завжди виходить сухим із води. Вбивав на законних поєдинках же ж. Щоправда, вбивства заборонені... Але якщо раптом небесна сталь чисто випадково проткнула серце… Що ж поробиш, так вийшло. ― Він злісно видихнув. ― Ще ходять чутки, що він і Єдиних… кхм… ґвалтував. Але як доказати? Рани загоюються безслідно. А він ― виплодок Судді. Хто повірить? Тотальна несправедливість… ― Майк зробив невелику паузу. ― Оминай його не просто сьомою дорогою, а сімдесят сьомою. Таких, як він, теж. Взагалі, усіх Зимніх. Ми, всі до одного, моральні виродки. ― Діана хутко підняла голову. Вона хотіла заперечити, але Майк випередив: ― Так, я теж один з них. Не забувай про це.

― Майк… ― Він не один з них ― однозначно. Але якщо тобі від самого народження будуть повторювати, що ти моральний виродок, рано чи пізно ти сам станеш так вважати ― відома істина. І Майк, на жаль, опинився у її полоні.

Зненацька двері рвучко відчинилися, пропускаючи делегацію. Діана відсахнулася від Майка. Втім, той миттєво обгорнув її талію своєю рукою і з неприхованою люттю витріщився на Шакла.

Любомир запросив усіх до столу під акомпанемент приємної повільної музики. На щастя, кожен із гостей міг сідати, де хотів. Тому Судді на чолі з Любомиром вмістилися по центрі столу, Діана з Майком ― зліва, а Дафні з Владиславом ― справа.

Хоч стіл і вгинався від всілякої смакоти ― гарячого гарніру, м’ясних та рибних страв, різноманітних салатів та пирогів ― Діані жоден шматочок їжі не міг полізти в горло. Навпаки, її нудило від пряного аромату, що лоскотав ніс.

Ось підійшов слуга з пляшкою вина, щоб наповнити келихи, але Діана відмовилася.

― Чому відмовляєшся? ― обурився Майк, підозріло мило посміхаючись. ― Це найсмачніше вино світу.

― Дідько, та ви наче зговорилися, ― миттєво запалилася вогнем вона. ― Чого це ви всі дружно вирішили мене споїти?! Не п’ю я вино! Не п’ю! Затямив?

Діана впіймала на собі гострі, мов мечі, погляди Суддів ― вони пропікали її наскрізь. Аж мороз пробрався до самих кісток. Діана відвернулася від них і зосередилася на палахкотінні свічки поруч.

Майк приховав свій келих рукою, мовляв, мені теж вино не треба. А потім накрив Діанину долоню, що лежала на коліні, нервово стискаючи сукню, своєю та став вказівним пальцем заспокійливо водити по ній, а сам дивився кудись в порожнечу.

― Діано, пити вино ― хороший тон. Тобі потрібно буде рано чи пізно цього навчитися. Гаразд?

― Гаразд. ― Вона відчула, як її дірявив поглядом Владислав. Той підняв келих з вином і показово відпив, злісно шкірячись.

― А зараз поїж щось, ― промурмотів Майк, не звертаючи жодної уваги на кривляння Владислава. ― Ще одна твоя втрата свідомості мені не треба.

Діана злегка кивнула, подумки погоджуючись. Їй дійсно потрібні сили, щоб ростити свої кігтики. Вона потрапила в середовище, де їй радий, здається, несподівано-негадано лишень один Майк. Усі інші кидали дивні ― гнівні, розсерджені чи незадоволені ― позирки.

Майк спершу похмуро втупився в тарілку, а потім взявся без видимого задоволення до їжі. Здавшись, Діана теж перейшла від простого колупання їжі виделкою до її смакування, проковтнувши декілька шматків м’яса.

Аж ось Шакл голосно промовив:

― Не бажаєте піти прогулятися зі мною замком?

Діана, яка цієї миті пила сік, захлинулася, закашлялася і відразу ж поставила стакан геть. Вона не помилилася: Шакл дивився прямо на неї, значить, його питання було адресоване їй.

― Я?

― Авжеж. ― Шакл підвівся. ― Я звертаюся саме до вас.

Ніяковіючи, Діана повільно випросталася, незграбно відсунувши стілець. Несподівано піднявся Майк, але відразу ж і сів назад. Його обличчя у світлі свічок та настінних канделябрів виглядало геть-зовсім мертвотним та блідим.

― Майку, не переживай, ― помітив його рух Шакл, ― принцесі зла не заподію. Не Темний Лорд же ж. Ми ненадовго.

Майк тяжко видихнув, але нічого не відповів, з кам’яним лицем втупившись назад у тарілку.

Діана ж у заціпенінні не знала, куди йти. Шакл проявив люб’язність: підійшов до неї та запропонував руку, зігнуту в лікті. Діана вхопилася в неї, відчуваючи, що перебуває на межі нервового зриву. Занадто багато потрясінь за один-єдиний день. А попереду ще була ціла ніч, повна невідомості. Чи переживе її вона?