Діана подумала, що Шакл поведе її сходами вниз ― на екскурсію до підземелля. Занадто стальним був його погляд, а постава так і випромінювала жорстокосердість. Одначе він пішов, не мовивши ні слова, тьмяним коридором, а потім ― кам’яними гвинтовими східцями вгору. Діані нічого не залишалося, як дріботіти слідом. Її серце пульсувало немов у самих п’ятах, обпікаючись кров’ю.

Нарешті східці закінчилися напівтемним прохолодним коридором, освітленим поодинокими настінними свічниками, які розсіювали навколо себе химерні жахні тіні.

За всю дорогу вони не зронили ані слова. І Діана не витримала напруженої, мовби туго натягнена тятива, мовчанки:

― Ви про щось хотіли поговорити? ― Вона злилася на себе за те, що її голос прозвучав вищим на декілька октав.

Шакл напівобернувся, кинув швидкий нищівний погляд, а потім просто безмовно продовжив шлях.

Кожною клітинкою Діаниного тіла опанував панічний страх, обплітаючи бридким павутинням, однак вона старалася не зважати на це. Власне, як і на дикий біль у ногах через мозолі, що, Діана впевнена, вже не один раз лопали й кровоточили. Втім, ті швидко та безслідно загоювалися, але на їхньому місці з’являлись нові.

Врешті-решт Шакл зупинився на вже знайомій Діані навісній галереї, звідки бовваніла статуя з мечем та трояндою. Він спрямував свій їдкий погляд саме туди.

Зараз Діана могла добре розгледіти Шакла: чорний строгий мундир з високим коміром щільно облягав його тіло, відтіняючи жилаву статуру. Його обличчя, попри землистий колір, могло б бути навіть вродливим, але ворожі риси міцно в’їлися в шкіру. Він мав мигдалеподібні, як і в сина, очі зі світло-блакитним, крижаним, без натяку на теплоту, відтінком, чітко окреслені вилиці, прямий та довгий ніс, а в чорному, зібраному у хвостик, волоссі проглядалася ледь помітна сивина.

― Троянда й вістря меча… ― нарешті озвався Шакл хрипким, немовби з потойбіччя, голосом. ― Цікаве поєднання символів, одначе. Чистота та невинність ― і водночас сила та влада. А предок у нашого дорогого охоронця був ще тим романтиком. ― Останнє слово він зневажливо протягнув, зловісно шкірячись.

Кров загусла в Діаниних жилах, а прохолодне повітря не мало змоги наповнити її легені життєдайним киснем. Навіщо Шакл покликав її на прогулянку? Щоби поміркувати про символізм статуї з бозна-якого століття? А втім, його слова засіли в її голові намертво ― вони містили, без сумніву, жорстокий підтекст.

Зненацька Шакл рвучко обернувся до Діани всім станом і подивився їй прямо у вічі ― її аж морозом по хребті пройняло.

― Як же ти схожа на свою матір… ― прошептав він, зневажливо ворушачи ніздрями. Це був анітрохи не комплімент, а різкий осуд. ― Зізнаюсь, ми дуже здивувалися, коли твої батьки, Агап та Маріам, нагрянули з проханням виховувати тебе окремо від нашої цивілізації. Та ще й прохали дозволу познайомити тебе із Зимнім-охоронцем. Зробити виняток, так би мовити. ― Він прискіпливо оглянув її з голови до п’ят. Діану не полишало відчуття, що вона ніяка не принцеса, а іграшка в крамниці, яка не вдовольняла ймовірних покупців своєю дефектністю. Шакл знову подивився їй у вічі. ― Скріпивши серце, виняток ми зробили. Й ось ти тут, як і мало б бути від самого початку. Дозволь поцікавитися, як же тобі жилося серед звичайних людей ― без відповідного статусу та благ, що пророчили б тобі ледве не божественне життя?

― Жилося мені дуже добре, ― тихо, але твердо відповіла Діана. «Там хоча б ніхто не зиркав на мене, як на непотріб, і не залишав синці».

― Звісно, Зоряна дбала про тебе. Але належної освіти не надала. Чого ж може навчити божевільна бабця з лісу? ― Шакл гидливо пирхнув і нахилив голову вбік.

― З лісу? ― миттю сторопіла Діана.

― Ну от, ти й цього не знаєш. Що й варто було довести. Майбутня Королева ― і без основних азів нашої цивілізації? Яка ганьба!

― Я швидко вчуся. ― Вона виструнчилася й усім зусиллям волі тримала голову високо, розправивши плечі. Зовні залишалася спокійною, однак всередині заново спалахнув вогонь невдоволення. Вона не просила цієї ролі! Хотілося послати Шакла під три чорти усіма лайливими словами, які тільки знала. Натомість вона неквапом продовжила: ― Впевнена, за чотири роки я зможу все освоїти.

Шакл злостиво гмикнув:

― Достоту за чотири?

Опустилася тиша, ущерть просякнута лиховісним передчуттям.

― Авжеж, що за чотири… ― одними губами пробелькотіла Діана, не чуючи власного голосу.

― Не впевнений, що ти маєш чотири роки, ― грубо відрізав Шакл, а його очі стали зовсім чорними від неприхованого гніву. ― От тільки скажи, як тобі вдалося провернути таку зухвалу авантюру?

― Ви… про… що? ― Діана здригнулася й мимоволі відступила на крок.

Шакл вишкірився, показуючи гострі ікла.

― Я вже довго живу на світі і думав, що мене вже нічим здивувати. Помилявся! Як тобі вдалося викрасти Зиму?

Діана, не очікуючи такого звинувачення, істерично зареготала. Її охоплений панікою та збуджений від переляку мозок відмовлявся тверезо сприймати почуту інформацію. Що за маячня? Вона і викрала Королеву-Зиму?! Рябої кобили сон!

Шакл зберігав незворушний вигляд, роблячись схожим на кам’яну статую. Попри це його очі метали іскри, а повітря стало наелектризованим, немовби перед роз’ярілим штормом.

Впоравшись із емоціями, Діана відрубала:

― Я не викрадала Зиму. Нащо це мені? І, як ви слушно підмітили, мої знання Законів вашої цивілізації обмежені.

Шакл злісно посміхнувся, склавши руки за спину:

― Тебе виховувала Зоряна. А вона вельми хитромудра пані. Хтозна, які зерна вона встигла посіяти у твоїй світлій голові?

― Та навіщо мені це? ― щиро не розуміла Діана. Звинувачення звучало як неправдоподібний сон, від якого робилось і смішно, і слізно. ― Я так чи інакше через чотири роки посяду престол!

― Революція, ― прямо відповів Шакл, не моргнувши оком. ― Незадоволення у деяких прошарках нашого суспільства зростає. Стримувати його дедалі складніше. І тут з’являєшся ти, юна принцеса, недорозвиненим мозком якої можна легко керувати. Хтозна, з ким ти могла зспіватися.

І тут Діана не витримала. Обурення від безпідставного звинувачення досягло свого піку, розтікаючись у грудях пекельною хвилею.

― Та як ви смієте взагалі?! Звинуватити людину без жодних доказів ― це верх абсурду! Я не викрадала Зиму ― і крапка. ― Слова лилися потоком, наче вода крізь зруйновану дамбу. ― І які ви Судді після цього? Ви маєте слідувати Законам, а не звинувачувати абикого! Чи ваші Закони не передбачають детальний розгляд справи із з’ясуванням усіх обставин?

Діана не знала, що ще могла наговорити, якби не поява Майка. Той безгучно виринув за її спиною і миттєво збагнув: справи кепські. Мовчки обійняв Діану за талію ― тільки тоді вона усвідомила, як нестямно тремтіла ― і холоднокровно звернувся до Шакла:

― Якісь проблеми?

― Він зви… ― Діана стишилася, бо Майк непомітно її вщипнув, мовляв, прикуси язика.

Шакл вискалився:

― Хтось викрав Зиму. Найімовірніше, це були ви.

Якщо Майк і здивувався, то виду не подав: жоден мускул на його тілі не здригнувся.

― Яке цікаве звинувачення, ― тихим, але твердим голосом озвався він. Навіть всміхнувся, ніби йому тільки що розповіли кумедний анекдот, а не звинуватили в семи смертних гріхах. ― Без вагомих доказів слухати вас не будемо.

Той відповів не одразу.

― Будуть вам докази. ― Шакл обвів їх озлобленим поглядом. ― А поки подумайте над тим, щоб повернути Зиму на місце. ― І він рвучко розвернувся, попрямувавши геть.

Майк дочекався, поки за Шаклом і слід зачах. Лише потім відпустив Діану ― й вибухнув гнівом:

― Ти про що тільки думала? Зовсім схиблена на всю голову?! Якщо на своє життя начхати, то про інших подумай. Звинувачують тебе ― автоматично звинувачують і мене! Сперечатися з Суддею… ― постукав по скроні він. ― Мізки включай хоч часом!

Цієї миті Діані хотілось або розревітися, або заліпити Майкові добрячого ляща. Натомість вона міцно стиснула долоні в кулаки, залишаючи на шкірі півмісяці, і теж викрикнула:

― Я що, по-твоєму, повинна була мовчки стояти й терпіти безглузді звинувачення?!

― Та дідько, ти знову це робиш ― вступаєш у суперечку!

― Та ти сам вступив з ним у суперечку! ― Образа застрягла в її горлі важким клубком.

― Так. Але як я це зробив, а? ― Майк зненацька пом’якшився. Його погляд посвітлішав, ставши збентежено-лагідним. Він нахилився й зовсім тихо зашептав: ― Діано, ти можеш сперечатися з будь-ким: зі мною та навіть з Деном. Але не з Суддями. Поміркованість повинна стати твоїм другим ім’ям.

― Але… ― Діана опустила погляд, важко глитнувши. ― Я не робила цього… Я не викрадала Зиму. Це звинувачення не має жоднісінького розумного сенсу. Тим паче я не зростала у твоєму світі, Майку.

― Насправді це не зовсім так. ― Майк наморщив чоло, роздумуючи над поясненням. ― Судді дозволили твоїм батькам виховувати тебе окремо від нашої цивілізації за однієї умови: ніхто про це не знатиме. Для всіх інших ти зростала в нашому суспільстві. Ніхто не знає, що ти звичайне дівчисько, яке нічого не мислить у світі Пір року. Тому про тебе зараз можна заявити що завгодно ― і ніхто не засумнівається. Власне, я так і думав… ― Майк тяжко видихнув, заплющивши очі. ― Думав, що ти зростала десь замкнена у вежі, яка сумлінно охороняється. Мені і в голову не приходило, що ти жила собі вільно всі ці десять років. Мало того, що серед звичайних людей, так ще й без вартових! ― Він знічено похитав головою, дивуючись власній відвертості, але продовжив: ― Я декілька разів піднімав цю тему перед дядьком. Думав тебе ще тоді до себе переселити. Годі говорити, що дядько темнив і грубо затикав вуста. Ну, тепер, в принципі, усе зрозуміло, ― втомлено посміхнувся він, дивлячись Діані у вічі. ― Тебе не ховали від Темного Лорда, на відміну від мене.

― От! ― Майк швидко закліпав, явно не розуміючи, до чого Діана хилить. Вона затараторила: ― Час спливає. Зиму викрали. І це зробили не ми. Чи я щось про тебе не знаю?

Вона підозріло примружилася, а Майк здивовано здійняв праву брову.

― Мала, я Зиму не викрадав, ― вражено протягнув він.

― Значить, потрібно з’ясувати, хто це зробив!

Деякий час Майк незмигно витріщався на неї, а потім демонстративно закотив очі до стелі:

― Та не потрібно нічого з’ясовувати. ― Діана здивовано блимнула. Майк розсипався у поясненнях: ― По-перше, нам заборонено покидати Кригожар. Це ми, власне, й обговорювали із Суддями. ― Майк чомусь кисло скривився, вочевидь згадавши щось неприємне. Втім, він швидко накинув на себе поважний вид. ― По-друге, питання про зникнення Королеви також піднімалося, але без жоднісінького звинувачення в наш бік. На пошуки Королеви кинуті найкращі слідопити Імперії. Її обов’язково знайдуть. Живою чи… ― Майк затнувся й, зібравшись, повторив: ― Її обов’язково знайдуть. І мені здається, що… ― Він підозріло оглянувся, чи немає нікого поруч, а потім мимоволі перейшов на шепіт, зблиснувши очима: ― Це була перевірка особисто для тебе, яку ти з тріском провалила.

Він глузливо посміхнувся, показуючи ямки, а Діана обурено пирхнула:

― Ну, знаєш… Просвіти давай, як я повинна була відреагувати? На коліна перед ним стати? Чи, може, благати про помилування?

― Запевнити у своїй відданості, ― спокійно відрізав Майк, незважаючи на її сарказм. Його посмішка стала ще ширшою. ― А натомість ти взяла й звинуватила Шакла у його некомпетентності. ― Він тихо захихикав.

― Ну вибачайте… ― наїжачилася вона.

― І що ж мені з тобою робити, м-м-м? ― Майк приречено зітхнув, ступивши ближче. По-доброму сказав: ― Божевільне дівчисько. На крок від себе відпускати не можна. ― Немов забувшись, він із незвичною ніжністю забрав волосся з її шиї за спину, ледве торкаючись шкіри. Холод від його пальців зумів прогнати лють, звільняючи місце п’янкому теплу по всьому стану, а тремтіння перетворилося на солодку лихоманку. Тим часом Майк продовжував дивно нарікати, дивлячись затьмареним поглядом: ― І запалюєшся швидко, мов сірник. Гаси потім пів лісу.

Діана, остаточно зашарівшись, не знала, чи всміхнутись у відповідь, чи кинути гостру шпичку. Просто у заціпенінні, немов точно лялька, що не вміла зв’язати й двох слів, витріщалася на Майка. Насилу зібравши думки докупи, вона стиха запитала:

― І що ж нам тепер робити? Просто чекати?

Майк замислився:

― Взагалі-то, є одна ідея.

І він закотив рукав на правій руці, де зблиснув масивний браслет, схожий на годинник. Щось понатискав, хмурячись. Тільки потім додав:

― Надіслав повідомлення Максові. ― Він постукав вказівним пальцем по браслету. ― Це його винахід. Ручний аналог лист-шету. ― Майк за звичкою зморщив носа й стенув плечима, мовляв, пояснив, як міг.

― Знайшов, чим здивувати. ― Діана нарешті розслабилась і щиро посміхнулася. ― Схоже на звичайний смарт-годинник.

― Що таке «смарт-годинник» не знаю. ― Майк зблиснув ямками, хитро мружачись. ― Але знаю, що Макс із Мей чекатимуть нас в моїй кімнаті через хвилин десять.

― А ось ви де! ― мов грім серед ясного неба залунав голос Дафні, миттєво зруйнувавши спокійну атмосферу.

Майк ковзнув по ній злим поглядом:

― Чого тобі?

Та, наблизившись впритул, грайливо заправила пасмо за вухо й кокетливо проспівала:

― Невже ти забувся? Якщо господар встає зі столу, вечеря вважається завершеною. ― І вона згарячу й дуже неспішно провела кінчиком довжелезного нігтика по грудям Майка.

Діана навіть і уявити до цього моменту не могла, наскільки боляче їй буде спостерігати подібну картину. Серце, не питаючи дозволу, обіллялося кров’ю, немовби його нараз розрізали сотні ножів, і в грудній клітині запекло. Вона, бувши неспроможною з достоїнством витримати побачене, відвернулася, важко ковтаючи кисень.

Між тим Майк перехопив долоню Дафни й м’яко відпустив. Його блакитні очі перетворилися на дві холодні крижинки. Він з єхидством мовив:

― Прикро, що перервав вашу милу вечірку з Владом. Слухай, мені здалося, чи в тебе щось було і з ним? ― Красномовна мовчанка Дафні була переконливішою за будь-які слова. Майк зневажливо зітхнув: ― Справді, краще перефразувати це питання на «з ким ти ще не заводила шури-мури». Так буде доречніше, ну-ну.

Майк раптом захихотів, а Дафні ображено склала руки на грудях і прошипіла з якимось холодочком у голосі:

― Це моя особиста справа.

― Та мені начхати. Роби що хочеш. Не мені ж перед твоїм батьком червоніти. ― Тут Майк уже зареготав, остаточно розвеселившись. Зненацька він взяв спантеличену Діану за руку й зробив декілька кроків. Їх наздогнав викрик Дафні:

― Який же ти бовдур дурноверхий!

Майк зупинився і спроквола кинув, криво посміхаючись:

― Та ні, я розумник. Правильно зробив свого часу, що провів між нами межу. ― Він нервово хихикнув і через мить цілком серйозно додав: ― Чекаю тебе через десять хвилин у себе в кімнаті. Діло є.

Вочевидь і не сподіваючись на відповідь, Майк пришвидшив крок. Діана ледве за ним поспівала. Він злегка потискував її долоню, нібито запевняючи, що все буде гаразд. Однак сам перебував у підвішеному стані мов холодною водою облитий.

Вони мовчки перетнули декілька склепінчастих арок, які тонули в напівмороку. Відтак дійшли, оминувши вартових у лицарських обладунках, до кам’яних східців, що вели до кімнати Майка ― на самісіньку верхівку вежі. Діанину душу запекло від передбачення майбутніх мук, як Майк без попередження взяв її на руки. Діана аж охнула від здивування.

― Тільки не сперечайся, сонце, ― видихнув він їй на вухо. І побіг східцями вгору.

― Та я і не збиралася… ― Вона ненароком притулилася ближче, відчуваючи його сильне тверде тіло, через що почувалася зовсім крихітною, немов за кам’яною стіною, ― і мимоволі покрилася приємними жагучими сиротами від маківки до п’ят.

Несподівано тривоги пережитого дня кудись випарувалися, немов останні темні смуги перед світанком, а звинувачення Шакла здалося лишень примарним жаским сновидінням, не вартим уваги.

Якийсь час вони мовчали. Майк першим порушив тремку тишу, шепочучи:

― Вибач... Я не мав права кричати на тебе. ― Він лагідно, без поспіху, водив носом по її скроні. Діані навіть на мить привиділося, наче його вуста злегка торкнулися її шкіри. Серце нараз забриніло від захвату ― і вона перестала відчувати своє тіло, немовби воно обернулося на легку хмаринку, зіткану лише з шаленого потоку крові по венах, що стугонів не тільки у вухах, а ще й на кінчиках пальців.

― Ти милий у гніві… ― прохрипіла вона, пригортаючись ще ближче.

― Щоб більше я такого не чув.

Діана з-під важких повік помітила, як пульсувала жилка на його шиї. Не тямлячи себе, вона вткнулася туди носом, спрагло дихаючи ним ― насилу стримала оп’янілий мозок від задоволеного стогону. Здається, саме про це вона і мріяла відтоді, як Майк обійняв її після нестямної історії з ґудзиками: заново тонути в його одурманливому ― і такому вже рідному ― запаху.

Майк злегка затремтів, але протестувати не став.

― Апельсинчик… ― промуркотіла вона. ― Ти мені теж вибач.

― За що?

― Ну… ― Діана не могла підібрати правильних слів. ― Мені здається, я своєю появою сплутала всі карти, зруйнувавши… кхм… твою дружбу з Даф.

― Пф, чого здумала! ― щиро обурився Майк. ― Викинь це зі своєї голови ― і то негайно. Моя дружба з Даф тріщала по швах вже давно. Я, виявляється, багато що про неї не знав… ― Він зітхнув, вичекавши коротку паузу. ― Ти, звісно, сплутала деякі карти... Але Даф це не стосується. Затямила?

― Угу…

Решту шляху вони не зронили ні слова, перебуваючи у своїх думках. Діана прислухалася до спокійного дихання Майка, до його рівного серцебиття, що луною віддавалось у її скронях. І постаралася заховати якомога далі, у найглухіший закуток свідомості, бажання перебувати ось так, на Майкових руках, вічно.

У кімнаті на них вже чекали Макс із Мей, сидячи на килимі біля ледве палаючого каміна. Вони про щось захоплено сперечалися, а, побачивши Майка з Діною, замовкли і з тривогою впилися на них очима.

Перше, що Діана зробила, так це зняла ненависні підбори ― і враз полегшено зітхнула, плюхнувшись на килим. Майк залишався стояти, прикіпивши поглядом до її стіп. Його права брова за звичкою вигнулася. Придивившись, Діана помітила причину його здивування: засохлі цівки крові.

― Ти знаєш, де ванна, ― нарешті озвався він.


***


З-під відчиненого вікна проглядалося темне небо, виткане безрадісними, наповненими вологою, хмарами. Хоч буря за вікном і вщухла, повітря в кімнаті було важким, немовби перед ураганом.

Уся компанія була в зборі. Макс, Мей та Діана сиділи на пухнастому килимі, тримаючи в руках гарячий, свіжозварений Майком, трав’яний чай. Дафні перебувала на кріслі, підібравши ноги, і байдуже накручувала пасмо волосся на палець. А Майк, помітивши, що вогонь майже затух, по-господарському підкидував дрова до каміна.

― Зараз розгориться і стане тепліше, ― пробурмотів він радше до себе. У його зіницях відблискували жовтогарячі спалахи від багаття, наче відображали незримий бурхливий вогонь його душі ― Діана, заворожена, не могла відірвати від його очей погляду. Здавалося, Майк це помітив, бо його щоки на одну мить зайнялися ямками.

― Раніше тебе це не турбувало, ― весело пирхнув Макс у горнятко, ховаючи посмішку.

Майк, не відповівши, теж взяв свою чашку і в задумі вп’явся очима на камінне багаття. Воно, чимдуж розгоряючись, приємно потріскувало.

― Не знала, що ти вмієш робити такий смачний чай, ― здивувалася Мей, хитро всміхаючись.

Діана зробила маленький ковточок гарячого напою ― ледве не заплакала. Він пахнув м’ятою, обліпихою та лимоном. Майк ще додав корінь імбиру, гвоздику та шкірку апельсина. Схожий чай робила бабуся, коли Діана приходила засмучена чи то з тренувань, чи то зі школи. До міри терпкий, до міри солодкий ― дійсно, смачний чай…

― Подобається? ― раптом запитав Майк, трішки нахилившись. Його обличчя набуло дивного виразу, немовби від Діаниної відповіді залежала доля світу.

― Дуже… ― Вона приховала збентеження у горнятку.

― Цей чай готується за спеціальним рецептом, ― повернувся Майк до Мей, ― на вогнищі. Тому він має такий незвичний гіркий післясмак.

Мей всміхнулася:

― Ти ще, мабуть, і головешку туди додав.

― Ні, ти що? ― скривився Майк. ― Це ж блюзнірство! Щоб з головешкою, то треба на свіжому повітрі, зі справжнім багаттям.

― От завтра це і влаштуємо! ― з ентузіазмом мовив Макс, навіть долонею по коліні стукнув. Вогонь у каміні, наче злякавшись, збурено швиргнув на нього сніп іскор.

― До завтра ще дожити треба… ― Майк спохмурнів. На його чоло набігла тінь. Зібравшись з думками, він нарешті розповів про обвинувачення Шакла.

Макс спантеличено почухав за потилицею, Мей вражено охнула, а Діана тяжко зітхнула. Лише одна Дафні зберігала відчужений настрій.

― Я не викрадала Зиму, ― навіщось запевнила Діана, сердячись на себе за жалість у голосі.

Майк промовисто закотив очі до стелі:

― Та ніхто тебе не звинувачує, мала. Видихни.

― Дивно це все, ― стиха озвався Макс, хмурячи лоб.

― Так, ― підтримала його Мей. ― Не подобається мені це.

― Я Діані вже говорив, повторю ще раз. ― Майк обвів усіх, окрім Діани, довгим прямим поглядом. І впевнено прорік: ― Це була перевірка, а не звинувачення. Судді, тим паче Шакл, не ідіоти, щоб свідомо вважати Діану, якусь малявку, що нещодавно вигулькнула і нічогісінько не мислить у світі Пір року, важливою шаховою фігурою.

Його слова чомусь боляче вжалили в Діанине серце, але вона мовчки проковтнула образу. Здоровий глузд підказував, що Майк слушно мовить.

― Шакл іще дещо дивне сказав, ― неспішно протягнула вона й розповіла про можливу революцію та занепокоєння у різних прошарках суспільства. На диво, ніхто не виглядав приголомшеним.

― Це відомо всім, ― пояснив Майк, поблажливо стенувши плечима. ― Пам’ятаєш, я розповідав тобі про велику війну? ― Діана обережно кивнула. ― Так от, хоч у нас і мир, але напруга нікуди не зникла. Представники різних Пір року не воюють, але й дружби особливої не мають.

― Угу, ― підхопив Макс. ― Ось так, як ми зараз зібралися, ― величезна рідкість. Літні, Весняні, Зимні, Осінні ― і тим паче Єдині ― чайок разом не п’ють. ― І він, сумно посміхаючись, підняв горнятко й досить гучно відсьорбнув.

― І правильно роблять, ― грубо відрізав Майк, гнівно блимнувши очима. ― Нової війни ніхто не хоче, а її не уникнути, якщо зберуться всілякі…

― Ремісники та непотріб, ― люб’язно доповнила Дафні, грайливо кліпаючи.

Майк зиркнув на неї лютим поглядом:

― Протилежності. У нас, як не крути, різний світогляд. Тому, Діано, ― він подивився їй у вічі, похмуро всміхаючись, його долоня раптом накрила її долоню, ― не забивай собі цим голову. Сподіватимемося, що війна не настане при твоєму правлінні. ― Він ледь стиснув її пальці, а відтак відпустив.

Дафні сердито пирхнула й дошкульно проспівала:

― Ти так їй довіряєш… Прямо не надивуватися. Звідки така впевненість, Майку, га? Ти ж її знаєш вважай що відучора!

― Діані цілком і повністю можна довіряти! ― занадто палко вигукнув він. Діанине серце солодко стислося. Їй не вірилося, що Майк ТАК про неї сказав.

― Серйозно? ― продовжувала й далі наполягати на своєму Дафні. ― Ти ж не знаєш, з ким вона могла весь цей час одним духом дихати!

― Невже ти натякаєш на Темного Лорда? ― Майк захихотів, ніби ймовірність цього дорівнювала нулю.

― Хоча б і на нього, ― повела далі Дафні, тамуючи лють. ― Тобі не здається дивним, що ти жив окремо від усього світу, а вона ні від кого не ховалася, а?

― І що ж тут дивного, Даф? ― злостиво зіжмурився Майк. ― Я сам винний у тому, що мене довелося ховати, бо свого часу не зміг стримати язика за зубами. А Діана… Їй до шістнадцяти нічого не загрожувало. Та й легенди…

― Та чхала я на легенди! ― обірвала його Дафні, різко підводячись. ― Ти осліплений, Майку. І не бачиш очевидного! Їй не можна довіряти. Для цього немає жодних підстав!

― Та чия небесна сталь метала? ― роздратовано процідив Майк. ― А тобі, Даф, тобі можна довіряти? Це ж ти в нас чи то зі зрадником мутиш, чи то зі психопатом! І взагалі, ― жорстоко повів далі він, зовсім незважаючи на розлюченість Дафні: її обличчя було червоним, мов буряк, а малахітові очі жбурляли іскри, ― можеш на мить забути про дурнувату ревність і пошевелити мізками? Я бачився сьогодні з Суддями. Говорив з ними віч-на-віч. І якби я запідозрив би в їхній поведінці щось непевне, невже я зараз поводився б так спокійно, а? До того ж усе, що стосується принцеси, я дізнаюся першим. Такі правила.

Запанувала задушлива мовчанка.

― Он воно як… ― нарешті озвалася Дафні, усе ще закопиливши губу. ― Ну, тоді моя допомога тобі не потрібна. ― І вона стрімголов розвернулася до дверей.

Майк яро пирхнув. Процідив тихо, але чітко:

― Підеш зараз ― нашій дружбі, вважай, кінець.

Рука Дафні зависла над дверною ручкою. Мить дівчина простояла в заціпенінні, роздумуючи. Аж ось розвернулася ― її обличчя було позбавлене жодних емоцій.

― Ти хочеш, ― спроквола розпочала вона, немовби пережовувала каміння, ― щоб моя сім’я ― бо мій батько був останнім Королем з племені Осінніх ― зробила вигляд, ніби приютила в себе останні десять років цю… принцесу-Єдину? ― Вона замовкла, нагороджуючи всіх по черзі крижаним поглядом, особливою увагою наділивши Діану. Відтак втупилася на Майка й відрізала: ― Не смій навіть вплутувати в це мою сім’ю! Ніколи ― чуєш мене? ― ніколи моя сім’я не прийняла б у стінах свого маєтку Єдину. Негоже з твого боку просити мене про таке. І якщо через це, ― гірко посміхнулася вона, ― нашій дружбі настане кінець… то що ж, нехай буде так.

Двері кімнати зненацька рвучко відчинилися. З них показався ніхто інший, як Владислав ― Діана аж підскочила, мов громом прибита. Здавалося, той і не помітив гнітючого настрою ― ступив до кімнати, наче в себе вдома, покружляв поглядом і вражено присвиснув:

― І це тут живе охоронець? Дідько, очуміти можна! Та-а-ак, тільки стеля якась низькувата... О, а там що? ― зиркнув він на східці справа від входу.

Майк подивився на нього так, ніби збирався убити, і притьмом піднявся (власне, як і решта):

― Стій там, де стоїш, ― озлоблено прошипів він. ― А краще геть вимітайся звідси! І взагалі, як ти пройшов крізь вартових?

― Так вимітайся чи… ― Владислав хижо гмикнув, впіймавши на собі гнівний погляд Майка. ― Та запросто! Я всього-на-всього показав їм свою каблучку. І-і-і… прикинувся твоїм найкращим другом. ― Він вмить гидливо скривився. Втім швидко накинув на себе глузливий вид. ― Краще треба за прислугою дбати, Майку, краще. А то ж біди не уникнути! Гаразд, я прокрався… А якщо це буде, грішним ділом, Темний Лорд? Непорядок же ж, ― захихотів він.

― Я сам розберуся зі своєю прислугою, ― процідив крізь зуби Майк, метаючи громи та блискавки. ― А тебе, либонь, провести до твоєї кімнати потрібно? Ковдрою накрити? Чи, може, подушечку допомогти поправити? ― Його рука смикнулася до небесної сталі. Не тямлячи себе, Діана перехопила його долоню, переплівши пальці. Майк відповів взаємністю, міцніше стиснувши її долоню. А втім, весь його вигляд так і говорив: якщо ця погань тільки здригнеться, мій удар буде в саме серце.

― Я сама його проведу, ― солодко проспівала Дафні, обіймаючи Владислава за стан. Той пригорнув її до себе у відповідь і став гладити її оголену спину. Відтак вона зашепотіла пестливим тоненьким голоском ― Діану ледве від нього не знудило: ― Дякую, Владику, що зайшов за мною.

― Невже я міг оминути таку спокусливу пропозицію? ― Владислав посміхнувся страшенно милою посмішкою, що Діана ледь не задихнулася від нудотного позиву. Так і кортіло цих двох виштовхати за двері до дідька лисого! ― До речі, я вже запалив твої улюблені свічки, з ароматом гарбузового пирога.

― А вино? ― закопилила губку Дафні.

― Ображаєш! Куди ж без вина? Те саме, Астрогір! Ледве випросив у татуся. Уявляєш, ніяк не хотів ділитися, ― захихикав він. І раптом згадав про присутність інших: ― А вас ми на свою милу вечірку не кличемо. Розважайтеся якось самі, дітки.

І вони нарешті-таки покинули приміщення. Здавалося, загальне очманіння впереміш із зажурою можна було розрізати гострим ножем.

― Владик? ― за мить видихнув Макс і враз скривив кислу міну.

― М-да-а-а… ― протягнула Мей, похнюпившись.

Діана вражено похитала головою, усе ще відходячи від передозу любощів у атмосфері.

Один Майк зберігав незворушний вигляд, немовби йому було байдуже абсолютно на все. Одначе Діана нутрощами чула: в його серці панувала буря з протилежних емоцій. І вона не знала, як йому допомогти. Сказати: «Усе буде гаразд»? Обійняти? Залишити наодинці?

Безліч думок роїлося в її голові. Однак жоден варіант дій не був саме тим ― найправильнішим.

― Майку, ― стишеним тоном звернувся до друга Макс, відвівши погляд, ― ви обов’язково помиритеся. І гірша ж кішка пробігала…

― Я в цьому не впевнений. ― Блакитні очі Майка стали зовсім інакшими: холодними, льодовими ― немовби покрилися крижаною сіткою.

― Почекай! ― вибалушив очі Макс від раптового здогаду. ― Ти серйозно хотів запропонувати той план?

― Так. Це було б цілком логічно. ― Навіть тон голосу видозмінився на підкреслено бездушний. ― Якщо про майбутню Королеву можна говорити що завгодно, нам потрібно випередити Суддів у цьому, допоки вони не наплели сім мішків гречаної вовни. Мій замок відпадає, бо це порушення традицій. Сім’я Дафни ж Королівська. Її батьки цілком могли б… ― Немов отямившись, Майк труснув головою і роздратовано відрізав: ― Ай, годі про це!

― А варіант, ― нарешті наважилася озвучити свої міркування Діана, ― що я зростала, як звичайне дівчисько, не підходить?

― Не будь смішною! ― люто зиркнув на неї Майк.

― Та чому ж? ― наполягала на своєму Діана. ― Є ж докази: вчителі, учні, фотки врешті-решт.

― Усім плювати з високого дерева на твої докази! Як ти цього не розумієш? Ти могла співпрацювати з будь-ким, та навіть з самим Темним Лордом, знаходячись будь-де!

― Отож-бо й воно! Будь-де, Майку. Навіть із твого замку! ― Як Діана не старалася, однак гіркі сльозинки вже встигли навернутися на очі. Вона, щоб приховати слабкість, хутко відвернулася. Втома накотилася важким каменем. Їй уже нічого не хотілося. Тільки плюхнутися на ліжко ― і забутися в кошмарному сновидінні. Жахи починали здаватися бажаною казкою у порівнянні з запаморочливими подіями сьогоднішнього дня.

Зненацька Діана відчула, як Майк обійняв її ззаду, сховавши голову у волоссі. Вона завмерла, ледве-ледве дихаючи, у безгучному ніяковінні, а серце защемило в дивному сум’ятті з болю та радості.

Макс із Мей ввічливо, мов по команді, розвернулися до вікна.

― Пробач мене, ідіота, будь ласка… ― глухо видихнув Майк і притиснув до себе ще міцніше. Його дихання було важким, а голос раз у раз збивався ― Тільки не плач… Чорт, яка ж я сволота! Пробач, сонце, пробач…

Від його палких вибачень Діанине серце розривалося надвоє, з кожним словом чимдуж наливаючись кров’ю. Будучи безсилою чинити опір, вона розвернулася й обійняла Майка за стан. Заспокійливо гладила його спину, а Майк все шепотів і шепотів слова вибачення, водячи руками по її волоссю, плутаючись в ньому. А коли його долоня ненароком торкалася шиї, Діану пропалювало наскрізь від нежданої ейфорії ― і вона взагалі забувала про що-небудь думати.

― Я зовсім не злюся на тебе… ― сказала вона чисту правду.

― Справді?.. ― Майк обережно взяв її обличчя в долоню і неквапом провів пальцем по щоці. ― Твої сльози говорять про протилежне.

Діана важко ковтнула, опустивши погляд. Вона зовсім проґавила той момент, коли почала нестямно плакати.

― День був непростим… ― вичавила вона з себе, почуваючись донезмоги розбитою.

Майк знову із силою притиснув її до себе, немовби намагаючись таким чином захистити від усього світу. Немовби запевняв: нікому не дам тебе в образу, а хто образить, з тим матиму справу особисто.

― Я ще раз поговорю із Суддями, ― твердо мовив він. ― Вони не мають права оббріхувати тебе. Усе буде добре. Віриш мені? ― Майк ще раз ніжно погладив її щоку, змушуючи подивитися очі в очі ― Діана вмить розтанула під його збентежено-лагідним поглядом, а тіло вже давним-давно тонуло в ядучо-пекельному тремтінні.

― Вірю… А ти мені?

― Цілком і повністю…

Майк раптом опустився з очей на її губи. Спливла недовга хвилина ― тендітна, мов мрія. Відтак повернувся назад, обпалюючи поглядом.

Деякий час вони мовчали, прислухаючись до власних почуттів.

― Спробуй виспатися, сонце… Двері закрий на ключ. Будь-який підозрілий шерех ― зараз же зв’язуйся зі мною через лист-шет. І пам’ятай… ― На його щоках виступили глузливі ямки. ― Я теж маю ключ. Тому можу прийти до тебе будь-якої миті.

― Ей! ― прожогом спалахнула Діана, а туман в голові заважав чітко висловлювати свої думки. ― Без попередження не можна, затямив? І… цеє… стукай перед тим, як заходити. Раптом я… ― Вона збилася під його насмішкуватим поглядом. Кахикнула, приховуючи збентеження, й додала: ― Коротше, стукай.

― Домовилися. ― Майк вкотре з незвичною ніжністю став гладити прохолодними пальцями її щоку, збираючи залишки сліз. Діана мимоволі заплющила очі від задушливої насолоди, яка пекельним вогнем розтікалася по всьому стану. І чому це так приємно?..

― Кхе-кхем, ― напрочуд голосно кашлянув Макс. Видно, довго стримувався. ― Ми вам не заважаємо?

Майк, зовсім не звертаючи уваги, накрутив локон Діаниного волосся на палець. А Діана готова була згоріти від сорому: вона зовсім забулася про присутність інших ― ніби час зупинився і цієї миті світ існував тільки для них двох.

Вона з останніх сил вивільнилася й ніяковіло відступила, уникаючи Майка очима. Той здивовано примружився, але швидко опанував себе, ставши звично-незворушним.

― Що ж, ― защебетала Мей, опинившись біля Діани, ― день був не з легких. Принцесі час спатоньки. ― І вона взяла Діану за руку й повела до виходу.

Макс лише руками розвів й поплентався слідом.

Діані страх як не хотілося залишати Майка самого. Жага знову віддатися в полон кільця його міцних рук була майже нестерпною. Здається, Майк відчував те саме. Його погляд пильно прикипів до її спини. Діана обернулася ― у ту ж мить впіймала на собі його сумну і якусь зніяковілу посмішку. Бажання обійняти його ще дужче обпекло зсередини, у жагучому щемі стискаючи серце.

Ось Майк ступив крок, як Макс перегородив шлях:

― Бро, куди намилився? Тобі відпочити треба, бо геть лиця немає. А за дівчат не переживай, я їх проведу. По дорозі ж.

― Та я до вартових спущусь, ― чомусь сконфузився Майк. ― Треба дати їм нову інструкцію, а то зовсім від рук відбилися. У цю вежу ніхто зі сторонніх не має права підніматися.

― Ясен пень! ― зрозуміло кивнув Макс, за звичкою шкрябаючи потилицю.

Уже на виході Майк кинув, дивлячись кудись вдалечінь:

― На добраніч.

Діана насторожилася, спантеличившись від його раптової холодності. Але теж пробурмотіла під ніс мляве «на добраніч», спостерігаючи, як дужа, широкоплеча, міцно збита фігура Майка стрімко віддалялася.