Вони швидко прямували крізь широкий коридор, кам’яну підлогу якого устеляв червоний килим. Тут панувала сутінь.

Стіна з темно-сірого каменю праворуч була прикрашена картинами в громіздких золотих рамах, із зображенням пейзажів та портретів людей як у середньовічному вбранні, так і в сучасному. Мабуть, подумалося Діані, це були портрети господарів Кригожару або їхніх родичів: усі зображені люди мали бліду шкіру та чорне волосся. Поміж полотнами кріпилися смолоскипи в залізних кільцях та канделябри на ланцюгах. Час від часу Діана помічала зброю ― мечі та щити, а також лицарські обладунки.

Ліворуч були арочні вікна, вітражні чи ґратчасті, крізь які линуло тьмяне сіре світло. Буря ні на йоту не вщухла, а навпаки ― ще з більшою інтенсивністю посилала дощ разом із вітром боротися зі стінами Крижаного замку.

― Тут дуже часто штормить, ― пояснив Майк, усе ще міцно стискаючи Діанину долоню. ― Особливо о цій порі року. Це справжнє диво, що нас буря по дорозі не наздогнала. А втім, світанки в нас прекрасні.

― Справді? ― Діана уявила, як сонце піднімається над спокійним океаном, розсіюючи смуги різних відтінків червоного… Це видовище повинне аж дух захоплювати. От би до завтрашнього ранку буря вщухла!

― Справді-справді. Ми зараз у Центральній вежі, ― повів далі Майк. Діані здалося, ніби той спеціально змінив напрямок розмови. ― Я живу на самій верхівці, твоя кімната буде поверхом нижче, а дядько мешкає в Північній вежі. І ми, ― Майк зиркнув на годинник, зітхаючи, ― злегка запізнюємося. А дядько цього не любить. Тому якщо не хочемо зустрічати світанок у підземеллі, варто прискоритися.

Діана запідозрила щось неладне:

― Почекай, і часто ти зустрічав там світанки?

― Кожен гість замку повинен хоча б раз зустріти світанок у підземеллі, балда, ― процідив Майк, злісно прижмурившись.

«Зрозуміло. Уходить від теми ― значить, часто», ― зробила висновок вона. І він знову випустив свої колючки, ніби й зовсім не було ще мить назад теплих обіймів. От що за хлопець, а? Варто тільки на хвильку наблизитися, так той відразу закривається. А ще кажуть, у дівчат настрій скаче…

Діана вже зрозуміла, що це в Майка захисна реакція така. Він пережив занадто багато як для своїх юних років і звик приймати самостійні рішення, покладаючись тільки на себе. Та ще й зростав під покровительством дядька, методи виховання якого далекі від гуманних.

― Цей твій дядько якийсь ненормальний. Ми ж не в середньовіччі, щоб наказувати підземеллям!

― Мала, озирнись навколо! Ми в середньовічному замку. Тут діють свої правила. До того ж я не схожий на слухняного хлопчика, еге ж? І якщо ми запізнимося хоча б на секунду, ти відчуєш на собі гнів мого дядька власною персоною.

― Ти мене просто залякуєш.

― Можливо. Але випробовувати долю я не хочу.

Вони дійшли до гвинтових сходів з високими кам’яними східцями.

Майк обвів очима Діанині підбори:

― Ех, схоже, доведеться тебе знову нести на руках.

― Знову? ― Діану дрожем пройняло.

― А як ти гадала, опинилася в моїй кімнаті? Мей перенесла чи, либонь, Даф?

― Є ще Макс… ― пробелькотіла вона, дедалі більше заливаючись рум’янцем.

― Тобі на його руках було би комфортніше, ніж на моїх? ― Майк здійняв праву брову, немовби йому ця думка видалася смішною.

Правду кажучи, Діані хотілося, щоб саме Майк, цей нестерпний хлопчисько, ніс її на руках, але в цьому вона йому не зізнається ― нізащо.

― Поки ми тут сперечаємося, ― Діана ступила на першу сходинку, ― дорогоцінний час втікає. Тому вперед, мій охоронцю.

― Слухаюсь, моя Величність.

І Майк побіг сходами вниз. Діана ледве за ним поспівала. Виникло нестерпне бажання зняти ці трикляті підбори й продовжити шлях босою. Але Діана ― принцеса. А принцеса повинна йти з гордо піднятою головою, що б не відбувалося навколо.

Вона почала мовчки проклинати мультфільми Дісней: через них у її голові закарбувався образ гордої незламної принцеси.

Уже на сотій сходинці Діанині ноги почали нестерпно боліти від напруження. Все-таки, вона давненько не носила підбори, а сходи в поєднанні з підборами ― катування, жахливіше за будь-яке підземелля, навіть з мільярдами пацюків.

Нарешті сходи припинилися виходом на навісну галерею, звідки було добре видно брукований двір. Там розташовувалися альтанки, молочно-білі статуї, а посередині ― круглий фонтан з кам’яними бортиками. Щоправда, останній, судячи з усього, давно не працював.

У центрі фонтану бовваніла дивна статуя, вирізьблена з сірого каменю: бутон троянди, де замість стебла був меч, вістря якого простромлювало безводне дно, а замість листочків ― половинки серця. Статуя ніби підсвічувалася зсередини й виглядала живою. Здавалося, вона ось-ось так і сколихнеться від раптового подиху вітру.

Майк перехопив Діанин зачудований погляд:

― Ходять легенди, що цю статую збудував мій предок Зимній на честь його безмежної любові до Єдиної.

― Твоїм родичем був охоронець-Зимній?

― Можливо. ― Майк виструнчився. Вираз його обличчя був непорушною маскою. ― Так, цілком можливо. Однак навіть якщо хтось з моїх предків і був охоронцем, тут нічим пишатися.

Останні слова він вимовив з ледь помітною люттю. Діана запідозрила, що Майк щось приховує від неї. Щось дуже й дуже важливе. Однак зараз не час розпитувати про це.

Вони пішли далі крізь ряди високих округлих склепінь, які тонули в мороці. Лише де-не-де тьмяно мерехтіло світло з настінних свічників-чаш.

― Ось ви де! ― їх наздогнав Макс. Його комбінезон був забруднений у щось чорне, і руки також. ― Це мастило, ― прокоментував він, обернувшись до Діани. ― А тобі, бро, я забороняю наближатися до техніки взагалі! Ти нащо панельку приборів розібрав, га?

― Там почало щось барахлити… ― Майк почухав за потилицею, а очі так і забігали туди-сюди.

― Почало щось барахлити, кажеш…

― Я прочитав уважно інструкцію, вивчив будову літальної машини…

― Нащось розібрав панель, а назад зібрати до купи не зміг, агась. На практиці все виглядає не так, як на картинці, уявляєш! Перш ніж лізти в саму панель, потрібно було перевірити масло, братан. А ти так нелюдяно до техніки підступився! Тут же, як із дівчиною, ніжність треба.

― Зараз як дам тобі ніжність!

― Не кип’ятись, бро. Я масло замінив, а панель пізніше складу. Якщо всі детальки, звісно, на місці… Дупою чую, ти там копирсався не просто так і щось-таки зламав.

Майк замахнувся для удару ліктем, але вчасно схаменувся: видно, боявся забруднитися.

― Максе, ти нестерпний.

― Це я то нестерпний? Я сама доброта. По-хорошому, руки тобі повідривати за таке треба, звірюга! А ще біля приборки валялися шматки від розбитого посуду… ― добив Макс, підозріло змірявши Майка поглядом. ― Оце так збіг, не знаходиш?

Майк закотив очі під лоба:

― Нічого від тебе не приховаєш. Розкусив мене, дідько! Так, я пив каву й вирубився. Зізнаюсь, не каюсь. ― Він поклав праву руку на серце.

― Ідіот! Хто засинає, п’ючи каву?

― Той, у кого проблеми зі сном?

― Відпад! Лади. Сподіватимемося, там нічого важливого не накрилося. Пізніше розберуся. А зараз піду встановлю те, що ти просив, у кімнаті Діанки.

― Біжи, і то скоріше.

Макс махнув рукою на прощання й попрямував у зворотному напрямку.

Майк полегшено видихнув:

― Можна сказати, відбувся «малою кров’ю». Не любить він, коли я техніку ламаю, а я це роблю часто.

Діана не змогла стримати хихотіння:

― Хочу побачити це на власні очі.

Майк пхекнув і раптом щиро сказав:

― Макс насправді дуже крутий! І ніякий він не ремісник, як про нього базікає Даф. Його батько ― власник фабрики з виготовлення літальних машин.

― Ого!

― Але Макс наважився на те, що мені не під силу. ― Майк прикусив губу і через недовгу паузу зізнався: ― Він зумів піти проти системи, вибрав собі інше призначення. Розумієш, у нашому світі копирсатися в мазуті ― діло не з престижних. Особливо для Макса. Він же ж має успадкувати цілу фабрику, а замість цього техніку розбирає. А ще мріє створювати нові механізми, «кру-у-утя-я-як», як він каже. Звісно, Макс так і так успадкує фабрику, бо єдиний спадкоємець. Одначе зараз він займається тим, від чого по-справжньому кайфує. І я йому щиро заздрю.

Діана спробувала уявити, як це шістнадцять років готуватися до ролі охоронця, без жодного права на самовизначення… Це вкрай жахливо! Вона ж бо виросла без усвідомлення своєї ролі. Так, зараз усі її плани та мрії розлетілися на друзки, але в неї була певного роду свобода дій. Майк же цього не мав. Цікаво, чим би він хотів займатися, окрім як із нею возитися?

Запитати про це Діана не встигла, бо вони дійшли до ще одних гвинтових сходів.

― Та ти знущаєшся?! ― Діану аж у піт кинуло від усвідомлення, що потрібно ще раз пройтися сходами, і тепер уже нагору. ― Люди вже давним-давно придумали ліфт.

― Мала, мої руки завжди до твоїх послуг. ― Майк відверто над нею насміхався.

Пропозиція, звісно, приваблива, але не тоді, коли він так лукаво на неї витріщається.

― Обійдусь, ― різко відказала Діана й першою ступила на сходинки.

― Можливо, все-таки на ручки? ― Майк порівнявся з нею. ― Підійматися високо-високо, аж на саму верхівку.

Діана лиховісно зиркнула на нього:

― Я зараз цими підборами тебе як стукну! Сказала, що сама піднімуся, значить, сама.

― Не злись, ― примирливо посміхнувся Майк. І зненацька додав: ― А ти молодець! Стійко тримаєшся як на дівчину, яку забрали зі звичного світу в абсолютно нове середовище. Якщо чесно, думав, репету буде більше.

― Дякую… ― Діані була дуже приємна його несподівана похвала, що навіть біль у ногах трохи вщух.

Далі вони підіймалися, не зронивши ні слова. І що більше сходинок було подолано, то гірше ставало Діані на серці. Як її сприйме цей дядько, Любомир? Про що говоритиме з нею?

Нарешті східці закінчилися виходом у коридор, стіни якого мали дивний темно-фіолетовий колір з легким мерехтінням.

― Аметист? ― припустила Діана. Вона чула про цей камінь від Вікторії.

― Ага. Спершу тут були звичайні стіни, але дядько вирішив їх прикрасити в такий чудернацький спосіб. ― Майк наморщив носа. ― Це його вежа, тому нехай робить, що хоче.

Впродовж усього шляху Діана не помітила жодного світильника, портрета чи вікна ― одні порожні стіни з аметисту.

Ось Майк зупинився біля чорних важких дверей ― і раптом злегка стиснув Діанині плечі, уважно дивлячись їй у вічі:

― Зроби декілька глибоких ковтків повітря. Ось так. ― Він глибоко вдихнув разом з нею.

Діана тільки зараз помітила, що вся трусилася, і дихалося важко, і серце стукотіло часто-часто, болісно вдаряючись у ребра.

― Усе буде гаразд, сонце. Не бійся.

Майк поправив декілька квіток на її волоссі. А Діана ще сильніше почала труситися від того, як прозвучало «сонце» з його вуст: ніжно й зовсім не схоже на нього. І так знайомо…

― Я буду поруч. Готова? ― Майк простягнув правий лікоть. Діана вхопилася за нього, мов за рятівне коло, відчуваючи, як дубіє кожна клітинка тіла.

― Угу…

― Спинку рівно, підборіддя вперед. Усе буде гаразд, ― повторив він.

Діана збагнула, що Майк був схвильований не менше за неї, але виду не подавав. Його обличчя набуло кам’яного виразу, і навіть очі не видавали жодних емоцій.

Ось він сміливо потягнув за ручку дверей ― ті безшумно відчинилися. Вони ступили до кабінету Любомира разом.

На Діанин подив, цей кабінет виявився доволі затишним. Стіни були облицьовані темно-синім каменем з фіолетовими прожилками. Зі стелі звисала кришталева люстра з кулями-свічниками. Біля віддаленої стіни знаходився камін у вигляді крила кажана, де мирно потріскувало багаття.

Сам господар стояв біля одного-єдиного вікна, повернутий спиною.

Любомир сказав тихим і спокійним тоном:

― Запізнилися рівно на п’ять хвилин і десять секунд. ― Він рвучко розвернувся. ― А втім, дівчатам потрібно більше часу на збори. ― На його вустах заграла яскрава посмішка.

У Діаниній голові Любомир малювався старшим, а натомість ним виявився доволі молодий чоловік у розквіті сил. Він мав бліде обличчя з чітко-окресленими вилицями, прямий та довгий ніс, темно-блакитні очі, а довге чорне волосся було зібране у хвостик. Його одяг ― чорний костюм, чимось схожий на мундир, зі срібними ґудзиками у вигляді сніжинок ― підкреслював силу та мужність.

Любомир справляв враження людини, якій хотілося довіряти. Його чіпкий погляд, направлений на Діану, випромінював теплоту. І Діана нарешті зітхнула з полегкістю.

― Просимо вибачення за запізнення, ― поштиво відказав Майк, однак його погляд був спрямований на камін.

Любомир це помітив:

― Вирішив обновити вигляд каміна. Завжди цікавився цим символом. Крило кажана. Символ довголіття. Ніхто з нас не живе вічність, а хотілося б, правда? ― Він іронічно посміхнувся. ― Так, нам відведено більше, ніж звичайним людям, ― двісті-триста років. І через це ми можемо почасти відчувати себе як боги. А втім, ми відволіклися.

Любомир підійшов до них впритул, дивлячись тільки на Діану: пильно, не мигаючи, ніби оцінював, що вона з себе представляє. Від цього неприємний холодок пробігся по її спині.

― Мене звати Любомир, ― представився він, розтягуючи кожне слово. ― Ласкаво прошу до Кригожару, принцесо Діано.

Любомир взяв її долоню й поцілував у кісточки пальців. Діані спершу хотілося шпарко вирвати руку, але вона вчасно схаменулася: схоже, це було щось з серії традицій. А проте Любомир її швидко відпустив.

Діаниних сил вистачило тільки на те, щоб злегка кивнути.

― Моя люба, ти так підросла за десять років. І так схожа на свою матір.

Ці слова Любомира чомусь приголомшили Майка. Той скинув маску беземоційності й доволі грубо запитав:

― Ти бачив Діану, коли вона була малою? Коли встиг?

Любомир повернув голову до Майка:

― Бачив. Коли Діані було п’ять років, я просив у її батьків дозволу навчати дівчинку основам родоводу. Але вони не дозволили.

― Можливо, у них була на це причина? ― Майк підозріло примружився.

― Була, ― спокійно відрубав Любомир. ― Любий племіннику, ти ж знаєш: Агап та Маріам хотіли навчити Діану основам нашого світу САМОСТІЙНО, без допомоги ззовні. І нам усім відомо, до яких плачевних наслідків привело їхнє рішення. А тепер, Майку, залиш нас. Я хочу поговорити з Діаною наодинці.

Майк впевнено відчеканив, надягаючи назад свою маску:

― Я залишусь тут на правах охоронця принцеси.

Любомир задумливо обвів його поглядом і гмикнув:

― Не довіряєш? Похвально. Я завжди тобі повторював, що з довірою не потрібно легковажити. Трішки довіри ― добре. ― Любомир неквапно підійшов до каміна й запалив сірника. ― Довіра, як вогник на цьому сірнику, здатна подарувати спокій та умиротворення. А якщо переборщити, ― Любомир кинув сірник до камінного багаття, ― довіра спалить тебе дотла, як неконтрольований вогонь. Так, довіряй ― але не цілком і повністю.

Діані здалося, ніби цей спектакль був зроблений спеціально для неї: коли Любомир говорив, то дивився тільки на неї.

― Тому я і залишусь, ― тихо, але твердо констатував Майк.

Любомир раптом захихотів, проте через мить став серйозним, нагородивши Майка гострим, наче спис, поглядом:

― Любий племіннику, будь добрий, покинь приміщення.

В очах Майка промайнула тривога, хоча він і старався це усіма силами приховати. Ось він глибоко вдихнув повітря для нового заперечення, але Діана не дала ― злегка стиснула його долоню й прошепотіла одними губами:

― Усе гаразд.

Майк дещицю секунди повагався, пристально дивлячись на Діану, але зрештою кивнув Любомиру й вийшов із кімнати.

Коли двері за Майком зачинилися, уся Діанина хоробрість прожогом кудись випарувалася. Вона ледве трималася на ногах. Любомир продовжував кидати на неї дивні позирки ― і це ще більше вганяло в дрож.

Любомир сів на крісло, обшите темно-фіолетовим оксамитом, і вказав на таке ж крісло навпроти. Діана обережно присіла на нього й поклала руки на спідницю, час від часу зіжмакаючи її. Хоча їх розділяв дубовий стіл, Діані все рівно було некомфортно, ніби Любомир дихав їй прямісінько на обличчя.

Ось він підвівся, аби налити чаю з фарфорового чорного чайника. Діанині ніздрі вловили знайомий трав’яний запах. Бабуся робила точно такий самий чай: м’ятний, з імбиром, чебрецем та корицею. Любомир підсунув чашку до Діани і всівся на місце.

Діана згадала, що пити чай ― це традиція, яка означає добре ставлення присутніх одне до одного. Тому вона зробила декілька ковтків напою. Той виявився дуже терпким. Діана щосили стрималася, аби не скривитися. Навпаки, вона всміхнулася:

― Дякую. Смачний чай.

Любомир широко посміхнувся, показуючи білі зуби:

― Не лукав, Діано. Я знаю, тобі цей чай загіркий.

Діана відсунула чашку вбік, вмить насторожившись: вона пила чай, а Любомир ― ні. Можливо, він щось туди намішав?

Любомир ніби прочитав її думки:

― Чай абсолютно безпечний.

Як доказ своїм словам, він у декілька ковтків опорожнив свою чашку, а потім розслаблено відкинувся на спинку крісла, закинувши ногу на ногу.

― Розкажи про себе, ― раптом зажадав він.

Діана розгубилася:

― Що саме… вас цікавить?

― Усе. Як тобі жилося останні десять років? Де? З ким?

Діана задивилася в задумі на спалахи вогню в каміні. Навіщо Любомиру це знати?

Зваживши всі за і проти, Діана неквапливо розпочала свою розповідь: про бабусю, школу, хобі. Любомир часом перепитував, а коли Діана дійшла до появи Майка, різко обірвав:

― На цьому досить! Значить, ти жила серед звичайних землян… ― Він задумливо примружився і продовжив з новою твердістю: ― Можливо, це навіть на краще. Ти зможеш об’єктивно дивитися на речі, усе піддавати критиці, гнучко мислити. Так, дуже добре. ― Він застукотів по лакованому підлокітнику. ― Навіть пречудово! ― Любомир раптом в’їдливо посміхнувся й заявив: ― Майк говорив, тобі не вистачає стриманості.

Діана миттєво спалахнула. Що ще Майк встиг наговорити?

Любомир продовжив:

― Запевняю тебе, моя люба: ти істинна Єдина. Я знаю це, бо уважно стежив за твоїм родоводом. Він дуже древній. Лінія ведеться ще від найперших Єдиних ― це безсумнівно.

Діана напружилася: як це «уважно стежив за родоводом»? І звідки така впевненість у її походженні? Прозвучало так, ніби Любомир на власні очі бачив її найперших предків. Але ж це неможливо!

― Чому ви так вважаєте? Історія має здатність переписуватися.

Любомир склав долоні разом, поклавши на стіл:

― Якби твої батьки дозволили мені тебе навчати, ти б знала: те, що знаходиться в секретних архівах Суддів, змінам не піддається.

― Отак от просто? ― не витримала Діана. ― Можливо, Судді там самі сидять і підтасовують дані!

Любомир раптом гучно розреготався, піднявши голову доверху. Він сміявся довго, а Діана, захоплена зненацька, в очманінні спостерігала за цією картиною.

― З тобою, люба, ― Любомир змахнув сльозинку з-під очей, ― не заскучаєш. ― Хихотіння. ― «Сидять і підтасовують дані», ¬― добре сказано. ― Хихотіння. ― Розумниця! ― Знову хихотіння.

А Діана не могла збагнути: Любомир зараз серйозно чи це в нього відчуття гумору таке?

― Ні, ― відрубав серйозним тоном він. ― Судді не сидять і не підтасовують дані. Ні за які скарби у світі. А якщо і так… ― Любомир приклав вказівний палець до вуст. ― Тс-с-с.

Він рвучко встав і підійшов до книжкової шафи:

― Думаю, тобі саме час дещо почитати. Це повинно бути десь тут… ― Любомир провів рукою по корінцям. ― А, ось де я її заховав, стару книгу з такими ж древніми, як світ, легендами.

Любомир шанобливо простягнув Діані книгу з назвою «Легенди Пір року»:

― Читай уважно, моя люба. І пам’ятай: істина прихована між рядками. Попрошу нікому не розповідати, окрім Майка, звісно, що я дав тобі цю книгу. А втім, йому теж особливо не довіряй. Довіра ― дуже небезпечне почуття, здатне знищити дотла. Про це теж не забувай.

***

І про що вони там так довго розмовляють?

Майк підпирав спиною стіну ― ззовні спокійний, а всередині буря.

Він не повинен був залишати Діану наодинці.

Він повинен бути завжди поруч.

Без крихти сумніву, Любомир Діані не зашкодить. Хоча дядько ніколи не приховував своєї ненависті до Єдиних, про Діану він постійно озивався добре. Майк це зауважив ще тоді, коли був малим. І це його завжди насторожувало.

З якої це радости Любомир так тепло відноситься до принцеси-Єдиної?

А ще цей погляд… Складно було не помітити, як Любомир витріщався на Діану: з теплотою, ніжністю, ба більше ― любов’ю!

Майк не знав, що Любомир навідувався до Діани в дитинстві. Ця новина його мов громом прибила. Чи випадково не це стало причиною її переїзду від богом забутого села, де Діана провела перші п’ять років свого життя, до замку серед проклятого лісу? Агап та Маріам же ж твердо вирішили тримати Діану якомога далі від цивілізації Пір року, а потім ні з того ні з сього прийняли рішення перебратися до свого фамільного маєтку. Чому? Невже через дядька?

«Маячня якась!» ― подумки обірвав себе Майк.

Любомир просто запропонував навчання, а Діанині батьки відмовили. І все. Любомир не має жодного відношення до їхнього переїзду.

Чи має?

Хоч би що там було, Агап та Маріам хотіли від чогось захистити Діану, тому й перебралися до фамільного маєтку.

Майкові ніколи не подобалося це рішення, адже Діана там була зовсім сама і… Кожного разу, як Майк приїжджав до замку, він помічав: Діана ставала все сумнішою та сумнішою. А в останню їхню зустріч перед трагічними подіями ― схудла до жаху. І тепер їй сниться цей замок у кошмарах. Дивний збіг.

Також Діана тоді обронила фразу, яка не давала Майкові спокою всі десять років: «Ти маєш померти для того, щоб я була щасливою?». Без сумніву, хтось їй розбазікав легенду, де сказано, що Зимні-охоронці гинуть, як мухи. І це не були батьки. Вони ж бо навпаки вирішили змовчати про цю частину легенди, щоб не травмувати Діану, адже вона дуже сильно прив’язалася до Майка. Але хтось їй розповів! Та ще й у такому жахливому звучанні...

Щоправда, зараз Майк вважав: це звучання має правдивий сенс.

У замку щось відбувалося. І Майк досі не розумів, що.

До того ж Агап у той час став поводити себе дуже дивно: похмуро, насторожено та різко. Ніби він щось підозрював, ніби його щось гнітило.

Майк чудово пам’ятав останню розмову з Діаниним батьком. Той наговорив йому усілякого: «У тебе крижане серце; ти не здатен на щирі почуття; ти зробиш Діані боляче». Тоді Майк сприйняв ці слова надто гостро, але зараз…

Зараз він готовий підписатися під кожним сказаним словом.

Майк з нетерпінням очікував, коли йому з Діаною виповниться шістнадцять, і вона переїде до його замку. Це традиція: принцеса-Єдина повинна жити в маєтку Зимнього-охоронця з шістнадцяти років. Однак…

Коли Майк став дорослішати й краще розуміти своє призначення, усі дитячі мрії розвіялися, мов дим ― і він почав з острахом очікувати на своє шістнадцятиліття.

Йому раптом стало так гидко та брудно на душі, ніби йому туди нагадили величезну купу лайна, хоча він ще нічого поганого не встиг зробити.

«Паскудство!»

Майк тяжко зітхнув і постарався заспокоїтися, заплющивши очі.

У його уяві мимоволі намалювалася Діанина гола спина. Майк досі відчував на кінчиках пальців, яка вона на дотик.

Ніжна. Тепла.

І до божевілля зваблива!

Майк знову відчув шум у вухах, і дихання збилося, і серце застукотіло швидко-швидко, і ніби електричним струмом прошибло наскрізь ― точно, як тоді, коли він торкався до Діани. Хоча ні… Тоді було набагато, набагато, набагато приємніше.

І він знав: Діані це також подобалося не менше, ніж йому.

Він ловив сироти по її шкірі, дрож та збите дихання ― і від цього отримував незрівнянну насолоду.

І що найжахливіше: йому цього виявилося мізерно мало.

Якби вони не поспішали…

Майк облизав пересохлі губи.

Тоді…

Він боляче прикусив губу.

Цікаво, вона б його вдарила чи, можливо…

Можливо…

Майк тут же перервав себе:

«Досить мріяти про неї в такому ключі! Вона занадто хороша для такого покидька, як я».

І який чорт його взагалі тягне її постійно торкатися?

А Майк так старався вибудувати міцну стіну між ними, щоб не давати собі навіть шансу на подібні вибрики. Але стіна вийшла занадто крихкою, і тепер від неї залишилися одні жалюгідні уламки.

Майк почув кроки в коридорі ― імпульсивно торкнувся до небесної сталі під піджаком, тільки потім повернув голову й видихнув з полегшенням. Це всього-лишень Макс.

― Ти чого, бро, так зблід, немовби примару побачив? ― Макс став напроти нього, засунувши руки в чисті штани й з тривогою його обдивляючись. ― Усе гаразд?

― Дідько, усе просто прекрасно! ― грубо відказав Майк.

― Лади. Не хочеш говорити, не говори.

Макс і бровою не моргнув ― уже звик до його колючого характеру і, до речі, ні разу не нарікав на раптові спалахи люті, за що Майк був дуже сильно вдячний.

― Просто знай: ти завжди можеш на мене покластися. І… ― Макс злегка стиснув його плече. ― Ти маєш цілковите право на щастя, Майку.

Майк криво посміхнувся:

― От тільки я своє щастя у кригу повинен закувати.

Майк відвернувся від Макса, глибоко ковтаючи повітря, що в цей момент розривало його легені на шмаття.

Він має зібратися. Зараз не час для розкисання.

Нарешті відкрилися двері, пропускаючи Діану. Майк вкотре зловив себе на думці, що не може відірвати від неї погляду, а її гострий язичок його з розуму зводить.

Майк ледве стримався, аби не притиснути Діану до себе так міцно, як тільки міг, щоб навіки стерти жахливу прірву між ними ― прірву довжиною в десять років.

Діана тримала в руках знайому книгу з легендами. Дядько подарував йому свого часу такий самий примірник. Майк підозрював, що ця книга належала до розряду секретних зібрань, як і Щоденники Зимніх-охоронців. Майк старався не думати, звідки в дядька так багато заборонених томів для читання. Любомир ― радник Суддів і має доступ до таємних архівів. Цього пояснення було цілком достатньо.

Якщо Діана зможе вловити суть прочитаного… Якщо не злякається… Тоді Майк дасть їй прочитати дещо надсекретне ― дещо, здатне пролити світло на стосунки Зимніх-охоронців та Єдиних-принцес. І тоді вона або остаточно його зненавидить, або стане вірним помічником. Краще аби вона вибрала перший варіант. Другий занадто ризикований.

Але це згодом, а зараз…

Майк подивився в Діанині очі ― і закляк на місці. На дні зіниць, оточених яскраво-блакитною райдужкою, був сум. Такий, як і в дитинстві.

Що, трясця, дядько встиг їй наговорити?!

З вуст Майка знову ледве не зірвалося слово «сонце», ― і звідки тільки береться ця ніжність? він уже й забувся, що може бути таким… ― як Діана заговорила першою:

― Майку, тебе Любомир викликає до себе.

Її голос прозвучав глухо та втомлено. І не дивно: стільки потрясінь за останні декілька днів. Тут будь-хто стане давати задню, а Діана навпаки ― стійко тримається. Смілива та вперта дівчинка!

Майк мовчки чортихнувся: він хотів сам провести Діану до її кімнати, а натомість доведеться вести філософські бесіди з дядьком.

Макс зрозумів усе без слів:

― Я проведу Діану.

― Спасибі, ― убито подякував Майк і повернувся до дверей.

Однак він встиг помітити, як Діана всміхнулася Максові, а той усміхнувся їй у відповідь, і вони про щось зашепотілися, йдучи коридором.

У серці враз боляче кольнуло від недоречної ревності.

Майк подумки вилаявся, зробив декілька важких ковтків повітря, звично одягнув маску беземоційності та без вагань ступив у дядьків кабінет.

Любомир зустрів його, ліниво відкинувшись на кріслі. Він виглядав розслабленим та задоволеним. Майк давненько його таким не бачив.

― Мій любий племіннику, щоби більше без запізнень. Намотай собі це на вуса. ― І навіть голос дядька прозвучав спокійно, без звичної різкості. ― Кожна мить часу важлива. На секунду опинишся не в тому місці та не в той час ― можеш не отримати важливу інформацію, не врятуєш близьку людину чи, того гірше, постраждаєш сам.

Майк завжди скептично ставився до дядькових теорій про час. Планета не перестане крутитися, якщо він на секунду запізниться. Тим паче він вже опинявся «у тому місці та в той час» ― і не зміг врятувати найдорожчих людей.

― Цього більше не повториться, ― твердо відповів Майк.

― Радий це чути. Чого ти застряг у проході, як не рідний? Сідай.

Майк так і зробив: зручно вмістився в крісло, закинувши ногу на ногу, і став уважно роздивлятися дядька.

Вкотре в його голові виринуло запитання: скільки Любомиру насправді років? Той запевняв, що сто п’ятдесят, але жодних документів, які доводили б це, Майк не бачив. Якщо Любомиру дійсно було сто п’ятдесят років, то мають бути й зморшки на обличчі. Хоча б щось, що видавало немолодий вік! От у Майкових батьків були ледь помітні зморшки, а в Любомира обличчя, немов у немовляти.

Ні, Майк не думав, що Любомир перебільшує свій вік. Хоча його дядько виглядав молодо, розумом він був подібний на мудреця, що прожив багато й знає такі таємниці, які звичайним смертним і знати не варто.

Любомиру було більше, ніж сто п’ятдесят років ― у цьому Майк впевнений на всі сто відсотків.

― Скажи, вона чудо! ― До Майка не відразу дійшло, що дядько говорить про Діану. ― Ледве з розуму не звела навіть такого старигана, як я. От що значить «атмосфера Єдиної»!

Дядько, остаточно розвеселившись, дістав пляшку вина та два келихи. Він це робив тоді, коли перебував у піднесеному настрої, а бував він у ньому рідко.

І що Діана встигла такого наговорити, що той ледве не в хмарах витає?

― Будеш? ― кивнув дядько на вино. Майк ввічливо відмовився від пропозиції. Йому пити не хотілося від слова зовсім. ― Ну й правильно. Тобі ж сьогодні ще з Суддями говорити.

Любомир відкинувся на крісло, смакуючи вино, а в Майка ледве щелепа не відвисла. Із Суддями Майк особисто ніколи не зустрічався. Посередником завжди виступав дядько. Але цей день рано чи пізно повинен був настати.

― Ще буде святкова вечеря, ― продовжив дядько, ― де відбудеться знайомство принцеси-Єдиної з Суддями.

― А чи не зарано ще? ― обережно висловився Майк. ― Діана ще не готова.

Любомир обурився:

― Вона забула закони нашої цивілізації, але мило всміхатися не розучилася. Тут розуму багато не треба, Майку.

На мить запанувало мовчання. Майк прислухався до потріскування вогню в каміні, а дядько пив вино маленькими ковтками, час від часу кидаючи на Майка довгі пильні погляди, від яких тому хотілося втекти далеко-далеко.

Майк знав, про що піде далі мова ― і не помилився.

Ось Любомир опорожнив келих, пронизав Майка холодним поглядом і запитав, смакуючи кожне слово:

― Чому саме Зимні обираються на роль охоронців Єдиних?

Внутрішньо Майк напружився, але жоден м’яз у його тілі не поворухнувся.

Якби він не читав Щоденники Зимніх-охоронців, то відповів би щось на кшталт: Зимні мають крижане серце, через це вони ідеальна машина для звірств. І це правда. Зимні ― моральні виродки: жорстокі та неконтрольовані за своєю суттю, здатні безпристрасно наносити рани й навіть вбивати без жодних мук совісті.

Майк це відчув на собі, коли рік назад холоднокровно поранив Дениса мечем з небесної сталі, чітко розрахувавши напрямок і силу удару. Він знав, куди цілиться ― зовсім близько до серця. Якби його рука затремтіла, Денис би не вижив. І все заради цілі: Денис мав залічувати рану дуже й дуже довго. Свого Майк домігся. Не шкодував про це ні краплини.

Так, якщо де-небудь ставалися жорстокі звірства, найімовірніше, це діло рук саме Зимніх.

Якщо хтось і мав би охороняти Єдину, то саме Зимній.

Але це була не та відповідь, яку очікував почути Любомир.

― Зимні здатні опиратися почуттям до Єдиних, ― тихо, але впевнено відчеканив Майк. І це теж була неправильна відповідь.

Правильна відповідь занадто жахлива, щоб озвучувати її вголос.

― Та невже? ― хижо вишкірився дядько. ― Ти дійсно так вважаєш?

― Ну, це в теорії так. Ми маємо крижане серце й так далі. Але якщо зазирнути в історію, ніхто не опирався почуттям до Єдиних.

Любомир обвів Майка прискіпливим поглядом:

― Ти дійсно віриш у щирість їхніх почуттів?

Майк вже давним-давно перестав вірити в історію про Ромео та Джульєтту. Спершу Щоденники Зимніх-охоронців здавалися йому захопливою казочкою на ніч про заборонене кохання. Але чим більше він їх читав, тим більше вжахався.

Ці Щоденники були написані ніби за одним і тим самим сценарієм, ніби по шаблону. Невинний флірт з Єдиними, посмішки, поцілунки. І все для того, щоб в результаті захопити їхнє серце в полон, а потім жахливо взяти й розтоптати!

«Лід у моєму серці потроху танув. Але чи можливо сонце закувати у кризі?» ― ця фраза занадто часто звучала в Щоденниках, щоб бути звичайною випадковістю.

― Майку, твій розум гострий. Нізащо не повірю, що ти не зумів віднайти істину між рядками.

Майк непомітно видихнув і чітко відказав:

― Зимні стають охоронцями для того, щоб закувати сонце у кригу.

― Добре. ― Любомир погладив лакований підлокітник. ― А значення розгадав?

Майк кивнув.

― Озвуч, не соромся.

Майк репетирував відповідь перед дзеркалом достобіса кількість разів, і все одно боявся, що голос його підведе.

― Зимні правлять двадцять років, а потім стають охоронцями Єдиних. Насправді охоронці нікого не охороняють. Це влада. Цілковитий контроль над Єдиною ― усіма способами.

Любомир кивав із заплющеними очима, ніби Майк тут список їжі на вечерю перераховув, а потім обпалив його глибоким поглядом.

― Любий племіннику, Єдині ― сміття, непотріб, помилка природи. Їх потрібно тримати в шорах, інакше всім буде дуже непереливки. Це честь для кожного Зимнього. Чекай на вказівки від Суддів.

Майк до останнього сподівався, що це все неправда. Можливо, йому просто здалося? А виявляється…

Які ж Зимні паскуди!

І його роль у цій дії п’єси далеко не остання.

Значить, це всім Зимнім Судді давали вказівки? Закохати в себе принцесу, приголубити, поцілувати, а потім у ліжко затягнути?

Майк починав закипати від гніву: на систему, що придумала ці дурнуваті правила гри, на дядька, який безневинно витріщався, на себе самого!

― Я вільний? ― Голос прозвучав грубувато, але Майкові вже було байдуже.

― Почекай. ― Любомир повернув до Майка лист-шет, на екрані якого було те саме відео, де Майк бився з Денисом у шкільному коридорі.

― Якого біса? ― Від маски беземоційності не залишилося ні сліду.

― Чого ти знову напав на найкращого учня академії? ― У тоні дядька вчулися знайомі стальні нотки.

― Але не вбив же!

― Не все вирішується кулаками, Майку. Денис же був твоїм найкращим другом!

― Він намагався мене вбити. Ти хочеш, аби після цього я продовжував з ним дружити?

― Він не намагався тебе вбити, це по-перше.

Майк роздратовано пирхнув. Не намагався він вбити, аякже.

― А по-друге, твоє щастя, мій любий племіннику, що Денис не подав скаргу.

― Він і минулого разу не подавав скаргу, але це тобі не завадило… ― Майк осікся під гострим поглядом дядька, а рани на спині боляче защипали.

― Тобі тоді не було шістнадцяти, Майку. Я повинен був тебе покарати. До речі, ти ще м’яко відбувся. Якби це я наносив тобі удари батогом, ти рани рік залічував, а не місяць.

― А тепер що, щось змінилося? ― Майк знав, що повинен був збавити обороти, але не міг: вогонь люті розпалювався всередині, досягаючи рівня неконтрольованості.

― Змінилося.

Любомир дістав з шухляди документ і передав Майкові. Той не міг повірити власним очам. Це був заповіт його батьків, скріплений печаттю у формі перехресних мечів.

― Це що таке? ― Голос Майка злегка затремтів.

― Я бачу, ти мені не довіряєш. Твої батьки мені також не довіряли. Хоча я їх попереджав! Говорив не йти до Тронної Зали тієї днини. Але вони не послухалися… ― Любомир міцно стиснув вуста і продовжив своїм звичним незворушним тоном: ― Це спеціальний заповіт. Зазвичай він укладається перед досягненням Зимнім-охоронцем шістнадцяти років. Але Астрей та Зореслава вирішили перестрахуватися й підписали його відразу після твого народження. Пори року досягають повноліття у віці вісімнадцяти років, ти знаєш. А у цьому заповіті сказано, що ти досяг повноліття, Майку, коли тобі виповнилося шістнадцять. Вітаю. Тепер я не маю права тебе наказувати. Тепер ти сам по собі. І за наслідки своїх дій будеш відповідати самостійно.

Майк напрочуд голосно фиркнув. Він здогадувався, що такий виняток для Зимніх-охоронців зробили не випадково. І готовий битися об заклад: Діана теж досягла повноліття у віці шістнадцяти років.

― Можеш іти, ― махнув рукою дядько.

Майка не потрібно було довго вмовляти. Він прожогом вибіг з кабінету, не прощаючись.

Він тепер повнолітній. Ха! Яка прекрасна новина. Тепер Майкові офіційно дозволено робити з Діаною все, що заманеться.

Мимоволі згадалися слова Агап: «Коли ти матимеш більше прав, не закуєш сонце у кригу?». Після того Майк став уважніше читати ті трикляті Щоденники, підкреслювати всі підозрілі фрази.

«Лід у моєму серці потроху танув. Але чи можливо сонце закувати у кризі?»

Вся заковика в тому, що лід у серці тільки починав танути, але ніколи не танув повністю, а сонце було заковане у кригу завжди.

Завжди!

Тотальний контроль над серцем Єдиної, її почуттями, думками, рішеннями, ба більше, тілом.

Як же Майкові все осточортіло. Він знав, що відмовитися від ролі охоронця не може, а навіть якщо і міг, не зробив би цього. На його місце приставили б іншого, не такого принципового Зимнього, який би кував сонце у кригу без жалощів.

Такого, наприклад, як Денис. Той не церемонився б.

О! Якби Майк був би Денисом, то вже давно вивчав Діанин рот своїм. Вдалих моментів було предостатньо.

Але Майк далеко не Денис. Його не так виховали!

Можливо, саме тому його батьків і…

Стоп. Це ще що за думка? Його батьки померли від рук Темного Лорда, а не від Суддів.

Майк уже звідси бачить, що не зможе впоратися зі своєю роллю. А якщо він хоче жити, зрештою, доведеться грати.

Майк не був до кінця впевнений… Такого раніше не відбувалося…

Зимні-охоронці гинули тоді, коли виконували всі доручення, а якщо Майк відмовиться їх виконувати, то, можливо, його теж приберуть.

А він не може дозволити собі залишити Діану наодинці!

Гнів полонив кожну клітинку його тіла. Майк відчував, що зараз вибухне! Йому потрібно терміново заспокоїтися, випустити пар. Дихальні вправи тут не допоможуть ― лише тренування.

Не переодягаючись, Майк побіг до тренувальної зали. Біг щодуху, розрізаючи простір.

Як він і очікував, тренер Костянтин був тут ― стояв у дальньому кутку зали для боїв та чистив звичайні мечі до блиску.

Усі мечі з небесної сталі позабирали з зали після інциденту річної давності ― від гріха подалі. Мало що Майкові знову стукне в голову…

Майк знав Костянтина все своє життя. Тренер був для нього як батько. А після смерті батьків Майк став помічати в очах тренера тугу. Той був близьким другом його батьків і мав би супроводжувати їх до Тронної Зали, але… У той день тренера відправили у відрядження. І тепер той винить себе, що не був поруч. Майк це відчував через погляд тренера, через розмови поза тренуваннями.

Костянтин дуже добре знав Майка. Саме тому, коли той скинув піджак на підлогу, тренер без жодних слів метнув Майкові меч ― Майк упіймав його на льоту.

Розпочалася битва.

Майк вступив у знайому стихію адреналіну. Кожне перехресне зіткнення мечів наповнювало його небувалою енергією. Він повністю розчинявся у зброї й забував про все навколо.

Це було схоже на танець. Майк малював у голові картину бою, вивчав тактику супротивника й продумував комбінації ударів.

Крок вперед ― удар, крок назад ― удар.

Дзвін мечів луною віддзеркалювався в серці, що горіло в агонії.

Костянтин був сильнішим за Майка, і зараз він бився на повну потужність, не шкодуючи суперника, за що Майк був вдячний. У поєдинку немає місця жалощам.

Майк на секунду забарився ― і Костянтин з силою врізався мечем у його праву руку. Майк відчув дикий біль, але не видав жодного звуку, міцно зціпивши зуби.

Фізичний біль на мить зумів приглушити гнів.

Якби удар був нанесений небесною сталлю, Майкові було б у стократ болячіше, а так це звичайна подряпина, яка через хвилину заживе.

Вони присіли на спортивний мат. Майк зняв сорочку, яка вже встигла просочитися кров’ю, щоб тканина не присохла до шкіри. Однак ту вже можна було сміливо викидати на смітник.

― Майку, вибач. ― У синіх очах тренера промайнула тривога.

― Жодних вибачень. Мені потрібно було саме це. ― Майк витирав тканиною на руці залишки крові. Рана вже безслідно зникла.

― Тобі зараз непросто. Ти на порозі важливого вибору.

― У мене немає вибору, ― відрубав Майк, відчуваючи, як лють знову починає розпалюватися, і нудотне відчуття підступає до самого горла.

― Вибір є завжди, ― відчеканив Костянтин і повністю розвернувся до нього. ― Я не твій батько, Майку, і ніколи ним не стану. Але я впевнений так само, як у цьому був впевнений твій батько: ти зробиш правильний вибір.

Майк опустив погляд. Він уже давним-давно зробив свій вибір.