Гарячкові марення обхоплювали її свідомість похмурою тінню ― Діана тонула в кошмарних жахах, які обплітали смоляними чорнющими щупальцями кожен її нерв, силкуючись втримати в своїх хижих обіймах-лещатах ледве не назавжди, немовбито єдиним стрижневим задумом театру фантасмагорії було зламати її витримку, знищити у пекельному вогні найдрібнішу частинку здорового розсудку.

Розпливчасті образи раз у раз перемінювалися: грізний ліс, над гостролезим верховіттям якого здіймався багряний місяць, розкинувши на пів неба венозні струмені крові, перероджувався на покинуті анфілади замку, що став пристанищем примар. Коли-не-коли небесне склепіння проривалося гарячими краплями дощу, вмить покриваючи все довкола в червоний колір, ― і Діана ловила розпечені цівки всім своїм тремтячим від панічного жаху тілом, мало-помалу відчуваючи, як краплі просочуються під одяг, а відтак поза шкіру, щоби зрештою перетворитися на суху затверділу кірку. Час від часу ввижалася сріблокоса жінка, яка заливалася мефістофельським сміхом, носячись чи то крізь дерева, чи то крізь заплямовані кров’ю стіни. А страхітливий шепіт матеріалізувався в руку з чорною шкіряною рукавицею, яка прихапцем зі звіриною силою хапала Діану за горло й починала нещадно здавлювати, душачи…

Однак серед туманних видінь чітко вирізнялася розмова, співбесідники якої ховалися за високими спинками велюрових крісел. Стіни незнайомої кімнати, що тонули в напівтемряві, злегка тремтіли, немовби віддзеркалювали дрібні хвилі, які пробігають по сколиханій поверхні води. І навіть підлога під Діаниними ногами дещо похитувалася, а проте варто було їй зробити один мізерний крок, як погойдування ставало сильнішим, силкуючись остаточно збити її на долівку. Тому Діана, попри цікавість, хто ж все-таки ховається за кріслами, вирішила прикипіти на місці, нашорошивши вуха, аби не пропустити жодного слова. А раптом це її призабутий спогад?

― Діана не навчатиметься в тебе, і крапка! ― владно мовив чоловік, крісло якого знаходилося по центрі. Його голос линув наче крізь вату, що Діані довелося затамувати дихання та напружити всі свої ментальні здібності, аби збагнути зміст сказаного.

― Але чому, Агап? ― Відразу за лінивим запитанням донісся характерний звук сьорбання, найімовірніше, вина. Цей голос, що лунав правобіч, Діана впізнала б у будь-якому часопросторі ― Любомир. А він що тут забув?

― А тому! ― перебуваючи на межі роздратування, процідив її батько. Вочевидь, ця тема піднімалася не вперше. ― Я не допущу, аби моя донька зростала в Кригожарі ― в кодлі мерзотників-Зимніх із зачерствілими серцями.

― Агов, обережніше зі словами, ― висловився чоловік лівобіч. А втім, в його голосі прорізалися нотки глузування. ― Ти як-не-як про мій замок говориш. І про мого сина.

― Отож-бо й воно, ― мало не задихнувся Агап. ― Краще за синочком слідкуй, Астрею, краще! Йому всього два роки, ще молоко на вустах не встигло обсохнути, а він вже, бачте, реп’яхом до моєї доньки пристає! Малий паршивець…

Десь за кріслами, які загороджували огляд, хтось гучно реготнув:

― Агап, та ти, куди не глянь, справдешній ревнивий татусь! До скону віків будеш доньку оберігати від представників протилежної статі?

― Від блідолицих ― так! ― відрізав той, карбуючи кожне слово. ― Тільки через мій труп Діана зв’яжеться із Зимнім, а тим паче з її охоронцем.

― Твої слова сочаться отрутою, друже, ― скривився Астрей. ― Ескулапе, що ти можеш розповісти про наше серце? Чи таке вже воно крижане, як тут дехто вважає?

За кріслами вчулося лунке пирхання.

― Буквально серце Зимніх таке ж, як і в інших представників Пір року, ― звільна розпочав чоловік, найпевніше, Ескулап. ― А от фігурально… Так, це правда, що нам не притаманні світлі почуття, бо ж ми ― вмістилище зла, десниця Ареса, так би мовити... Одначе це не означає, що ми не можемо любити. Недарма ж існує древнє прислів’я: «Варто кризі в серці блідолицого креснути, сяйливій троянді не оминути тепла». Тому не рубай з плеча, друже, ― значущо підняв вказівний палець Ескулап. Діана встигла помітити на його руці татуювання у вигляді змії, яка плелася навколо меча. ― Сутність ― це ще не вирок.

Агап напрочуд голосно пирснув, явно не погоджуючись, але змовчав.

Скориставшись напруженою тишею, Любомир подав голос:

― Агап, збагни ти нарешті: для того аби Діана була достойною ролі принцеси, їй конче необхідно отримати гідну освіту. Тільки під моїм покровительством вона зможе досягти небувалих висот. До того ж не варто забувати й про інший наш план. Відповідна освіта допоможе Діані стати ключовою фігурою у грі…

― МОЯ ДОНЬКА НЕ СТАНЕ КЛЮЧОВОЮ ФІГУРОЮ В ЦІЙ ГРІ! ― зненацька вибухнув Агап, піднявшись. Його різкий рух спровокував коливання простору, що Діана ледве втримала рівновагу, аби не звалитися. ― Ми вже це неодноразово обговорювали, Любомире. Я не збираюсь випробовувати Кровавий Місяць, наражаючи доньку на небезпеку, і край!

― До речі, про Кровавий Місяць… ― озвався підводячись незнайомий чоловік у чорному плащі, чим породив черговий поштовх підлоги та брижі по стінах. Він оглянув усіх присутніх чіпким орлиним поглядом, перш ніж продовжити, розсікаючи повітря: ― Всім нам красно відомо, що кроваві місяці повинні ще раз окропити наші землі ― для досягнення істинного миру. А для цього має повстати Темний Лорд. Хто ним буде?

Останні слова змусили простір несамовито струшуватися, мовби під час землетрусу: зі стелі посипалася штукатурка, каскадна люстра хитнулася туди-сюди, видаючи жалібний скрип, по стінах пішли зигзагоподібні тріщини… Не встигла Діана вдосталь подивуватися, як її свідомість затьмарилась ― і це на найцікавішому місці! за два кроки від розгадки! ― вибиваючи її зі сновидіння в гарячкову нестяму.

***

Час від часу Діана прокидалася в задусі ― і відразу ж провалювалася в хворобливе забуття. Її жахливо лихоманило, а озноб пробирав до самих кісток. У нетривкі миті напівсну вона вловлювала затуманеним зором чиїсь фігури, які снували навколо неї, подібно до язиків полум’я, що танцювали над хмизом у камінному багатті. Хтось прикладав до її тіла, що горіло в агонії, холодні компреси; прихапцем до вух, мов битком набитих ватою, долинало чиєсь знервоване та озвіріле перешушукування.

Час перебував у полоні крилатого божества сну, що Діана не могла з усією впевненістю визначити, скільки саме вона знаходилася в безпам’ятстві: день, два, а може, й увесь тиждень…

Аж ось ― нарешті! ― вона відчула полегкість: свідомість прояснилася, більше не силкуючись затягнути її в безвідрадний морок стародавньої невагомості ранніх кошмарів; жар, який нещадно пожирав її тіло, мало-помалу спадав, забираючи з собою у безвість і судорожне тремтіння від холоду.

…Досвітні промені сонця просочувалися крізь занавіси, розповзалися пучками по золотавих стінах, розсипаючи рукою невидимого художника сніп мерехтливих іскринок, одначе Діана не була спроможною вдосталь насолодитися улюбленим часом доби: сяйво виявилося надто різким, немовбито хтось з усією злостивістю осоружний пісок на очі сипав.

Заплющившись, Діана перевернулася на бік ― миттю відчула, як її обвили чиїсь руки та з міццю притиснули до свого жилавого тіла. Тієї ж хвилини кволі нейрони ненаситно впилися в цитрусовий аромат впереміш із корицею ― запах дому, що колись був безнадійно втраченим, та затишного місця, звідусіль захищеного від негоди стоїчним муром…

Несамохіть тихцем замуркотівши, Діана притулилася ближче до Майка, вткнувшись носом у пульсуючу жилку над ключицею. Лихоманку мов рукою зняло, і чомусь виникла тверда впевненість, що відтепер все буде добре.

― Сонце… ― розпачливо видихнув Майк їй над вухом. ― Я так злякався за тебе! Думав, ти вже не прокинешся…

― Позбутися мене у тебе так просто не вийде, ― мляво вшпигнула Діана, мимовіль вчіплюючись за його кофту: невже він турбувався про неї весь цей час?

Немов оговтавшись, Майк злегка відсунувся й прикипів настороженим зором до Діаниного обличчя, а відтак без попередження приклався вустами до чола.

― Хвала Кровавому Місяцю, гарячка спала!..

Всупереч загальній слабкості, Діана налилася жаром: від нежданої лавини почуттів ― приємної суміші збентеження та радості ― хотілося здійнятися аж до хмар та витати в емпіреях, повністю забувши про реальність. Одначе в їхніх обставинах це, на жаль, недозволена примха.

― Що взагалі сталося? І скільки часу я… ― У спробі підвестися Діані стрельнуло в скронях, а перед очима з’явилися різучі спалахи. Безперечно, її стан не приховався від пильного Майкового ока: наморщившись, той обережно поклав виснажену Діану на ліжко.

― Без різких рухів, сонце, ― пожурив він, поправляючи подушки. А відтак ліг поруч, однією рукою спершись на лікоть, а іншою став неквапом гладити Діанині щоки та волосся. В його затуманеному погляді дивним чином вирували і невимовні радощі, і шалена втома, і навіть вина. ― А сталося те, що я ще той дурбецало, якого по всій Атлантиді й чорт зі свічкою не знайде!..

І Майк ввів Діану в курс справи, час від часу ховаючи погляд.

На мить опустилося знічене мовчання.

― Отже, Антиспогад… ― зітхнула Діана, мов на яву відчуваючи, як прийдешні надії згоряють у вогні, перетворюючись на порох: понад усе вона хотіла поновити в пам’яті дитячі спогади, а особливо пригадати той роковий день, коли позбавили життя її батьків ― щоб нарешті-таки зірвати маску з Темного Лорда, викривши його безжальну сутність. Вбивця її батьків не має жоднісінького права свобідно розгулювати на волі! Одначе тепер ця ниточка безнадійно втрачена…

Вочевидь, Майк без зайвих слів збагнув, що коїлося в Діаниній душі: у пориві пригорнув її, тремтячу від насилу здавлених сліз, до себе й став гарячково шепотіти біля вуха:

― Ми обов’язково щось згодом придумаємо, віриш мені? Обов’язково! Він не може ховатися вічність. Десь його слід просто-таки мусить вигулькнути… А як ні, то з самої Лети дістанемо!..

Слабенька думка сутужно забилася в Діаниних скронях: кого Майк намагається зараз переконати ― себе чи її? Якщо протягом останніх десяти років Темний Лорд ніяк себе не виявив, то які тоді в них підстави вважати, що це станеться в недалекому майбутньому? Хай там як, а Діана непевно кивнула, обійнявши Майка за стан.

― Дякую тобі… ― видихнула вона. Права брова Майка запитально вигнулася. ― Замість моїх спогадів ти вибрав мене. Мабуть, це тобі далося непросто…

― А як же інакше? Я кохаю тебе.

Від палкого зізнання Діанине серце підскочило в грудях, заледве не розтрощивши ребра, а живіт наче пекельним жаром обсипало. Та враз її з головою накрив гіркий смуток: Майкові так легко даються ці слова ― мов дихати, а їй же наче язик до піднебіння приріс.

Та раптом Майк спохмурнів:

― Хоча, зізнаюсь, я довго тягнув з рішенням… Можливо, якби я став діяти раніше…

― Ей! ― Діана вщипнула його за бік. ― Ти прийняв правильне рішення! Без жодних «але», «якби» та «однак».

Тієї ж хвилі обличчя Майка прикрасилося втомленою посмішкою. Піддавшись пориву, він потягнувся до її губ з твердим наміром поцілувати. Всупереч нестерпному бажанню знову-таки відчути його вуста на своїх, Діана, зібравши всю витримку в кулак, миттєво заховала свою голову на Майковій шиї: мабуть, запашок у неї з рота нині був далекий від приємного… А втім, таки не втрималася й торкнулася вустами до його прохолодної шкіри. У відповідь Майк пригорнув її до себе, зарившись носом у волоссі.

― Знаєш, ― після довгої щасливої тиші озвалася Діана, дивлячись Майкові прямо у вічі, ― дещо я все-таки пригадала. Але не знаю, наскільки можна вірити цим спогадам… Та й взагалі…

― Кожна дрібниця важлива, ― пожвавився Майк, піднімаючись на ліктях.

Зібравшись на силі, Діана зрештою розповіла про дивну розмову, а проте з кожним вимовленим словом спогад здавався їй безпощадною вигадкою затьмареної лихоманкою свідомості. Ну не може ж бути, щоб Темний Лорд був поборником справедливості! ПРОСТО НЕ МОЖЕ!!! Одначе Майк слухав уважно, усім видом показуючи, що ні краплинки не сумнівається в правдивості її історії.

― Кажу ж, маячня якась, ― насурмилася Діана, вмить пошкодувавши, що заїкнулася про це.

Майк, здавалося, зовсім не поділяв її песимізму.

― Та ні, зовсім не маячня… ― задумливо мовив він, перебираючи пасма Діаниного волосся. ― Твій сон дуже навіть правдоподібний, позаяк твій батько… ― зам’явся Майк, підбираючи слова. ― Розумієш, він завжди до мене ставився, м’яко кажучи, не дуже. Малим я цього не розумів, але з часом збагнув, що його ненависть до мене була цілком справедливою. А з Ескулапом я сам нещодавно бачився, ― швидко додав він, не даючи Діані й слова вставити. ― Ну, коли Антиспогад діставав… Тому ти аж ніяк не могла сама таке придумати. Найімовірніше, це був спогад.

― Тоді я нічого не розумію… Бо все виглядало так, ніби вони самого Темного Лорда збиралися вибирати. Але ж це неможливо, правда?.. ― Діана спрямувала пильний погляд на Майка, наче той володів всіма знаннями світу.

Майк відповів не одразу, перебуваючи в глибокій задумі.

― В той час постать Темного Лорда була покрита тьма-тьмущою легенд, що саме його існування піддавалося сумнівам. Тому це може означати що завгодно. В одному я впевнений достеменно: мій батько не брав участі в створенні культу Темного Лорда. ― Останню фразу він вимовив надто різко, мовби сама думка про це викликала огиду, і навіть очі зблиснули холодним вогнем.

Запанувала пронизана пульсівним болем тиша.

Майк обіймав Діану міцно-міцно, наче дорожче неї в цьому немилосердному світі в нього більше нікого не залишилося, і якщо випустити її хоча б на мить… ― вона вмах розтане, мов міраж на світанні.

― Сонце, ― тихцем озвався Майк, злегка провівши носом по Діаниній скроні, ― валявся б з тобою так хоч до самого скону, але сьогодні свято Єднання двох кровавих місяців. Треба готуватися…

― Сьогодні? ― здивувалася Діана. Невже вона цілісінький тиждень провела в забутті? Не дивно, що їй нещадно ломить все тіло…

― Умгу. ― Майк поцілував Діанину рум’яну щоку. ― Відмінити ніяк було…

― Ага, найважливіше свято в році як-не-як, ― мугикнула вона, намагаючись зібрати думки докупи, які зрадливо розбіглися врізнобіч, бо Майк став прокладати невагомими поцілунками доріжку до її вуст. Вмить її тіло спалахнуло вогнем, бентежачи хвилюванням кров та спопеляючи кисень в легенях.

― Саме так, сонце. ― Нарешті Майк дістався до куточка вуст, ледь помітно торкаючись його. Діана на мить заклякла, прислухаючись до власних збентежено-ейфорійних почуттів. А коли вона кінець-кінцем наважилася поцілувати у відповідь, Майк відхилився. Його щоки зайнялися лукавими ямками: вочевидь, помітив, як Діана крадькома розчаровано зітхнула. ― Продовжимо якось потім, сонце, ― повагом шепнув він, ― а зараз приведімо-но себе до ладу. Кровавий Місяць не жде.

***

З самого ранку в Кригожарі панувало метушіння. Слуги снували то туди, то сюди, щоб навести останні приготування: накривали столи в Головній Залі, полірували до блиску свічники, прикрашали стіни, вікна та поручні східців гірляндами з живих квітів ― червоних троянд, від яких повітря пашіло приємним та ніжним ароматом. Окрім цього, з кухні без угаву прокрадалися неймовірно заманливі пахощі свіжої випічки.

Примусом запхавши в себе курячий бульйон та скибку хліба, Діана під невсипущим поглядом Майка поволочилася до своєї кімнати, де насамперед прийняла ванну, а відтак всілася на підвіконня, щоб спостерігати за пристанню. До свята залишалося ще вдосталь часу, а перші гості вже почали прибувати: покриті позолотою кораблі з прапорами у вигляді червоного місяця на чорному тлі пришвартовувалися до берега, а біля брами вишукувалися в ряд літальні машини різноманітних форм та габаритів. Серед натовпу гостей у дорожніх багряних мантіях ― щойно він наближався до замку на достатню відстань ― Діана розпізнала Шакла з його почтом та Дениса, який простував неквапом. Попри його вагомий внесок в операцію по її спасінню, Діану все ще роздирали суперечливі почуття. Однак одне вона знала напевне: хай би там що, а їхня дружба ― давно перегорнута сторінка.

Та раптом серед натовпу Діана виловила постать високого незнайомого чоловіка в чорному довгому плащі, який, не соромлячись, розглядав стіни Кригожару. На мить їй навіть здалося, що він дивився прямо на неї. І цей погляд, який пробирав морозом за плечі, ― сталевий та проникливий, мовби гостроконечний спис, ― Діані аж ніяк не сподобався. Власне, як і його задоволена посмішка, наче в хижака, що нарешті вполював свою жертву.

Шарпнувшись в стані переляку, Діана силкувалася привести своє невідь-чому настрахане серце до тями, а коли знову наважилася визирнути за вікно, незнайомця й слід прохолов. Не встигла вона вдосталь обдумати побачене, як її міркування урвали стукотом у двері, що в гробовій тиші прозвучав наче грім серед чистого неба.

Сплигнувши з підвіконня, Діана швидкома поправила одяг.

― Заходьте! ― переконавшись, що має доволі пристойний вигляд, вигукнула вона.

На порозі виринула Мей, яка замість привітання кинулася міцно обіймати Діану, що в тієї аж кістки затріщали.

― Ну ти нас і налякала!.. ― шепнула вона їй на вухо і враз відпустила, стріляючи змореними докірливими вогниками з очей. ― Щоб більше без таких фокусів, затямила? Ледве зі світу всіх нас не звела! ― в почуттях стиснула Мей геть стуманілу Діану знову.

Оговтавшись від несподіваного вияву турботи, Діана слабо всміхнулася, злегка відсторонюючись від подруги.

― Тепер все гаразд, ― спробувала заспокоїти її вона. А проте варто визнати, під схвильовано-невсипущим поглядом Мей їй було трохи незручно.

― Ти як взагалі почуваєшся? В голові не паморочиться? Нічого не болить? ― продовжила допитуватися та.

― Не переймайся: я мов вдруге на світ народилася, ― захихотіла Діана, однак вийшло кислувато. Якщо чесно, то вона дещо лукавила, позаяк слабкість була ще доволі відчутною, як і туман, що розпирав невагомими ударами розсудок.

― Ну, добре, ― переконавшись, що з Діаною таки дійсно все гаразд, мовила Мей. ― Але як тільки відчуєш щось не те, відразу говори! З цим проклятущим Антиспогадом треба дивитися в оба. Тим паче якщо його виготовив Ден… ― Скривившись, наче з’їла відро квасниць, Мей відвернулася: вочевидь, збагнула, що бовкнула зайве. А проте Діану ця інформація аж ніяк не взяла в штики, бо вона ж уже знала, що їй доведеться все своє життя споживати Антиспогад, люб’язно приготовлений Денисом. Звісно, якщо вони не вигадають кращий варіант…

Тим часом Мей витягла з шафи раніше подаровану сукню і з радісною посмішкою вручила її Діані:

― Готова до ролі принцеси?

«Типу в мене є вибір?» ― з іронією подумала Діана, забираючи сукню, червоний колір якої нагадував їй цієї миті цівки крові, що просотувалися змарнілим стеблом сяйливої троянди.

Мерщій переодягнувшись, Діана повернулася до дзеркала. Всупереч побоюванням, сукня виявилася доволі зручною та вдало підкреслювала всі вигини фігури. Корсет з трояндовим орнаментом не тільки не передавлював груди, дозволяючи вільно дихати, а ще й робив талію витонченішою. Рукава-ліхтарики спадали з плечей, презентуючи родимку у вигляді серця. Кулон Діана завбачливо помістила поверх сукні, як і личить принцесі з племені Єдиних. Зовнішній вигляд доповнював легкий макіяж, побіжно нанесений Мей, та пишна зачіска, зібрана золотими масивними шпильками з рубіновими трояндами. Куди не глянь, Діана була сама на себе не схожа: наче занадто розмальована лялька з порожнечею замість мізків. А втім, саме такий образ вона й повинна підтримувати. Сьогоднішній вечір має пройти ідеально, без зайвих інцидентів з її боку.

Мимовіль вистукавши підборами вальсовий ритм, Діана з подивом виявила, що ті, попри дуже тонкі та високі шпильки, досить комфортні, немовбито спеціально створені для танців. У подібних вона колись частенько кружляла на паркеті.

― Прекрасно виглядаєш, ― зненацька пролунав позаду трохи хриплуватий голос Майка. І коли він тільки встиг зайти?

― Чого без стуку то? ― враз висловила своє незадоволення Діана, обертаючись. ― Раптом я тут не вдяг… ― миттю затнулася вона, збагнувши, що її кудись не туди понесло. Палу у вогонь додавали смішинки в очах Майка, що з’явилися не забарившись.

― Я стукав, ― просто мовив він, не відриваючи дивний погляд від Діани.

Якийсь час вони мовчали, вбираючи одне одного очима. Майк теж встиг опорядитися, виглядаючи на всі сто. З нагоди свята його вбранням слугував чорний вузький костюм, оздоблений по краях коміра, рукавів та бортика посрібленими візерунками у вигляді паморозі, а крихітні рубінові ґудзики нагадували кроваві місяці. Окрім цього, Майк не забув про волосся, яке було акуратно зачесаним та блищало від гелю.

― Я вас залишу, ― нарешті порушила тремку тишу Мей, в очах якої поселилися іскрометні вогники. ― Нехай Кровавий Місяць буде до вас сьогодні прихильний і все таке.

― Побачимося на святі, ― кинула навздогін подрузі Діана.

― Ну-у-у… ― спинилася Мей, чомусь вмить пополотнівши. Її губи злегка затремтіли, видаючи сум’яття, і в кутиках очей замайорів гарячковий блиск.

― Мей краще не з’являтися на святі, ― сказав Майк, наче ножем відрізав.

― Що? Чому? ― неабияк насторожилася Діана.

На якусь мить опустилася ніякове та обтяжливе мовчання, допоки Мей не обернулася до Майка:

― Можеш їй розповісти. Все-таки вона майбутня Королева й повинна знати, яким королівством правитиме. ― І, доволі різко висловившись, вилетіла з кімнати.

― Це пов’язано з родоводом Мей? ― шепнула Діана, навіть не стараючись приховати нотки невдоволення. Їй невтямки, як якесь походження може вставляти палиці в колеса сьогодення.

Майк шумно зітхнув.

― Саме так, ― підтвердив він і рушив до Діани, а відтак злегка обійняв її за плечі. Вочевидь, наважувався на непросту розповідь. ― Розумієш, родовід для нас дуже важливий, ― спроквола розпочав Майк, дивлячись наче крізь Діану.

― Це я вже збагнула, ― роздратовано перебила вона. ― Родовід ― наріжний камінь вашого світоустрою. А Мей тут до чого?

― Нашого світоустрою, ― відсторонено виправив Майк і квапливо продовжив, явно бажаючи якомога швидше покінчити з цією темою: ― Кожен представник Пір року має власний родовід, сувій-оригінал якого зберігається в спеціальному архіві. А якщо дані про походження попросту відсутні, що тоді?.. ― Майк заговорив повільніше, обдумуючи кожне слово: ― Мей знайшли на околицях Проклятого лісу ще немовлям, загорнуту в полотно з вишитою літерою «В», яка хоч якось натякала на її походження. Про батьків невідомо ж нічого. Хто вони? Чому вирішили залишити рідну кровинку напризволяще? Відповіді на ці запитання ми вже не дізнаємося.

― Мей виростала в дитячому будинку? ― пошепки запитала Діана. Від моторошної оповіді їй аж холод пройшов поза шкірою.

― Якби ж то, ― гірко всміхнувся Майк. ― В Атлантиді немає дитячих будинків.

― А як же тоді…

― Аукціон.

Діанині очі розширилися від жаху: Майк же не хоче сказати, що…

― Аукціон, ― виснажено повторив Майк, заплющившись та приклавшись у відчаї чолом до Діаниного. ― Просто кажучи, дітей без роду й племені продають, наче тварин, і кожен покупець має право робити з придбаним товаром, ― він скривився, ― все, що заманеться. На щастя, Мей викупили мої батьки, як, власне, і більшість слуг в Кригожарі. Уявляєш, якби це був би, скажімо, той же Шакл?

От же варвари! Насилу прихований гнів на систему розпалився з новою силою, роз’їдав Діану зсередини, розливаючись вогняною лавою по всьому тілу. Від одвічної несправедливості хотілося вовком завити, що навіть повітря забракло в легенях. Щоб хоч якось вгамувати свій пал, Діана обійняла Майка за стан, з міццю вчепившись в тканину піджака.

― Ви говорили тоді про договір, у кав’ярні, пам’ятаєш? ― зажадала пояснень вона, тамуючи внутрішнє напруження.

Майк обійняв Діану ще сильніше й зашепотів їй майже в самісіньке вухо:

― Під час купівлі вкладається договір на певний період, п’ятдесят років максимум, після завершення якого знову ж таки влаштовується аукціон. Іншими словами, якщо ти не маєш роду й племені, вважай, ти ніхто й бажаної свободи ніколи не отримаєш... А за Мей не переживай, ― зненацька перевів мову Майк. Його голос линув повільно та впевнено, що якимось чином заспокійливо діяло на Діану. ― Поки вона в Кригожарі, їй нічого не загрожуватиме. До того ж… ― Він затнувся, закусивши губу, однак Діана збагнула його без слів.

― Ми перемінимо правила гри.

Несправедливості рано чи пізно має настати кінець. І якщо Діані долею призначена роль Королеви, то що ж, так тому й бути: вона скористається нею сповна.