Через щілинки напіввідкритих темно-фіолетових штор насилу пробивалися сонячні мерехтливі ниточки. У математичному кабінеті ніби спеціально створили атмосферу для сонного настрою, що аж ніяк не налаштовувала на активний навчальний процес.

Відкинувшись на стілець, Діана вивчала подаровану Денисом, чи ж його батьком, каблучку: крутила навсібіч, підносила до бляклого світла… «Звичайний срібний перстень, ― мізкувала вона, ― просто з дивними написами…» Навіть спробувала одягнути каблучку на праву руку ― прикраса сіла ідеально. І тут Діана відчула, що внутрішня сторона не була бездоганно гладенькою. Поривчасто піднесла каблучку до самих очей ― знічев’я охнула від здивування, ледве не викинувши кільце.

Всередині був вигравіюваний напис:

«Єдина»

«Якого біса?»

Миттєво згадався моторошний шепіт зі сну, який кликав якусь Єдину. Діана заклякла, втупившись поглядом у літери, нічого не чуючи: ні сміху однокласників, ні їхніх розмов, ні стукотіння каблуків, ні відкривання книг чи клацання ручок. Важив лише голос із жаху, який дзвенів круговертю в її вухах: «Де Єдина? Де Єдина? Де Єдина?».

Діана так і перебувала в невагомому заціпенінні, допоки знайомий рюкзак не приземлився на парту.

― Ді, ти чого така бліда? Мерця побачила, чи що? ― немов звіддаля почувся голос Вікторії. Неквапом, силкуючись приборкати сполохане серце, Діана підвела голову й зустрілася з карими, неабияк стривоженими очима подруги.

Мовчання чимдалі затягувалося.

Нарешті Діана знайшла в собі сили привітатись, а Вікторія, усе ще кидаючи косі погляди на подругу, сіла за парту. Відтак дістала дзеркальце й взялася поправляти розпущене чорне волосся, густі локони якого й так, як завжди, були бездоганно вкладеними.

― Ледве сьогодні прокинулася, уявляєш? ― перервала тишу вона. ― Щось останнім часом я сплю як вбита. Кошмар якийсь!

Тим часом Діана поклала каблучку на стіл, інакше від тремтіння та точно полетіла б додолу й покотилася світ за очі.

― Щось сталося, Ді? Ти якась сама не своя... ― Вікторія занепокоєно нахилилася до неї.

Зітхаючи, Діана втомлено поклала голову на парту. Урок ще не почався, а вона вже повністю на нулі ― блискуче!

― Видно, що ви з Деном ― двійнята. Жарти й підколи у вас схожі, ― глухо пробурчала вона в стіл.

― Ой, не нагадуй, ― роздратовано махнула рукою Вікторія. ― Я його ось щойно перестріла по дорозі... Так він мене попередив, що ти чорніша за хмару й до тебе краще не наближатися. Притім сам був насуплений, немов кислих яблук наївся. Це він тобі щось вкоїв, а? ― підозріло зіщулилася вона. ― Якщо це мій дорогий братик, йому мало не покажеться! ― Вікторія войовниче стисла кулаки. Увесь її вигляд так і говорив: «Приб’ю гада!». Діана неодноразово була свідком їхніх перепалок. Подруга за словом в кишеню не лізе, а її довгеньких кігтиків вона й сама часом побоювалася.

― Денис тут ні до чого, ― захистила друга Діана.

― Викладай давай! ― Вікторія в нетерплячці склала руки на грудях, повністю повертаючись до неї.

Хвильку подумавши, Діана все розповіла подрузі: починаючи від зустрічі з таємничим незнайомцем, опустивши деякі пікантні моменти, закінчуючи його агресивним ставленням, а також не забула розказати й про біганину за темним силуетом. А проте ані словом не заїкнулася про сон. Власне, вона цією частиною свого життя з подругою ніколи не ділилася. От не могла комусь як на духу викласти про жасні деталі сновидінь!

― Був одягнений в усе чорне, кажеш… ― Замислившись, Вікторія застукотіла пальцями по вустах. ― Є тут у нас один чудак. Новенький учень… Говорила ж тобі про нього. Так-от, ― квапливо продовжила вона, ― він постійно маячить у похмурому настрої, ну й ходить у шкільній формі. Я його, до речі, тільки-но бачила в коридорі. То він був ще понурішим, ніж зазвичай!

Діана аж зірвалася на ноги від цієї новини, мов на колючках зиркаючи на двері. Вікторія притьмом вхопила подругу за руку й посадовила назад:

― Куди зібралася? Смерті шукаєш? Він неадекват повний! Від одного його погляду хочеться заховатися під землю.

― Він щось знає про мою сім’ю. Я собі просто не пробачу, якщо не поговорю з ним! ― мало не завила Діана.

― Ді, за декілька хвилин урок. Тобі хочеться зайвих проблем із математиком? ― неквапом напучувала подруга. ― Тим паче цей ненормальний навчається в нашій же ж паралелі. Якщо він, звісно, вирішить прийти… Частенько уроки пропускав, розумієш. Мені часом ввижається, що він тут по блату. У нашу школу не так то й просто потрапити, знаєш!

Мимовільно, намагаючись приборкати тремтіння в руках, Діана вхопила ланцюжок між пальці й зморено відкинулася на спинку стільця.

― То, кажеш, ― почала Вікторія, із насторогою дивлячись на кулон, ― йому знайома ця прикраса?

― Однозначно.

― Дивно… ― Подруга насупилася, занурюючись думками в гнітюче минуле. ― Ти ж пам’ятаєш, я навчалася трохи у свого батька, наскільки це було можливо. Він мені далеко не все пояснював, ніби й зовсім не хотів підпускати до ювелірної справи. Але то таке… ― Куточки її губ гірко сіпнулися. ― Так-ось таких прикрас я ніде не зустрічала. Не може ж це бути єдиний екземпляр у всьому білому світі!

Діані нічого не залишалося, як нервово стиснути плечима. Вона-бо оббігала з ланцюжком по всіх ювелірних міста (батько ж Вікторії відмовлявся давати будь-які коментарі щодо прикраси). Усі їй як один торочили: ми не знаємо, що це за серія і з якого матеріалу зроблений кулон, і для більш точного дослідження потрібно взяти частинку на пробу. Щоб це Діана дозволила розшматувати улюблену прикрасу? Та нізащо! А тут з’являється негідник, який щось-таки знає. Потрібно терміново вибити з нього правду!

Ось так міркуючи, Діана й не помітила, як знову схопилася на ноги. Якраз тоді, коли вона поривалася шпарко вилетіти з класу, прозвучав дзвінок, а вслід за ним зайшов і вчитель, Теодор Франкович. Йому було років сорок, однак Діані подеколи здавалося, що той походить ще з ери динозаврів. По-перше, Теодор Франкович завжди одягався в чорний діловий костюм із фраком; а по-друге, коли-не-коли застосовував такі словечка, які потребували «гуглення».

― Що, Діано, вже готові маршувати до дошки? ― звернувся він безпосередньо до дівчини. Невже, окрім неї, учнів у цьому класі більше немає?!

― Ще ні, ― в’ялими губами відповіла вона, сідаючи на місце.

Теодор Франкович посміхнувся кутиками вуст, підійшов до пюпітра й окинув своїм яструбиним поглядом клас.

― Ну що ж, домашнє завдання, ― перейшов відразу до діла він. ― І хто ж може продемонструвати нам вирішення надскладних задач?

Причому вчитель дивився тільки на Діану, яка всіма силами намагалася злитись із партою. І де ж це мантія-невидимка, коли вона так потрібна?

― Ніхто? ― зіщулився в очікуванні Теодор Франкович. ― Тоді, Діано, ніде правди діти, ви потрапили у безвихідь. Рятуйте клас.

Хоч-не-хоч Діана мовчки заричала: чому саме її вчитель постійно викликає до дошки? Знає ж прекрасно, що вона буде згорати від сорому. Ну не дається їй математика: у цифрах, алгоритмах, формулах ні краплини не розбирається!

Хай би що там було, сперечатися з Теодором Франковичем немає жоднісінького сенсу. Колись намагалася ― отримувала тільки додаткові завдання у відсіч.

Похнюпивши голову, Діана підійшла до дошки, взяла крейду і в цілковитій тиші вп’ялась у задачку. Вона б зараз ліпше крос побігла, а не вирішувала незрозумілі рівняння!..

Через декілька довгих хвилин катування вчитель, кінець-кінцем зжалившись, мовив до класу:

― Чи не знайдеться сміливець, здатний допомогти нашій принцесі?

У відповідь лишень мертва тиша. Зрадники! Он, навіть Вікторія затаїлася за товстезним підручником…

Порятунок прийшов звідти, звідки Діана й не чекала. Та ще й який! Мигом без стуку відчинилися двері ― у клас ступив хлопчисько, котрий ніяк не виходив з Діаниної голови. Її хребет немовби електричним струмом проткнуло. Хлопець тим часом миттєво оцінив обстановку, а, зустрівшись поглядом із Діаною, позадкував назад, піднімаючи праву брову. Та він ніби примару побачив!

Мимовіль Діана щодуху стиснула крейду ― та трішки розкришилася. Їй кортіло цією крейдою розмалювати й так до нестями бліде лице незнайомця, однак воно й без того щосекунди набувало все безкровніших фарб.

― Майкле, ― звернувся до незнайомця вчитель, ― те, що ви в нашій школі почесний гість, не дозволяє вам ухилятися від занять. Бігом до дошки. Будьте ласкаві, покажіть, чого ви навчилися.

Майкл міцно стулив губи, але прохання виконав: підійшов до лівої частини дошки, не зводячи при цьому лютого погляду з Діани. А відтак узяв крейду й хутко приступив до вирішення задачки, що висіла тут ще від початку навчального року, як Дамоклів меч. Її ніхто не міг вирішити. Розумники вовтузилися над нею з пів року, а цей хлопчисько, не задумуючись, ніби на автоматі, з легкістю підставляв дані. Зрештою, він розв’язав завдання.

Діана аж рота відкрила від здивування: хто цей хлопець?!

Майкл напівобернувся, потираючи долоні, і скосив погляд на Діанину задачу.

― Це інтеграл, балда, ― кинув він, ступаючи до виходу.

Його наздогнав голос Теодора Франковича:

― Ну куди ж ви так швидко? ― Вчитель торкнувся пальцями до підборіддя, оглядаючи роботу. ― Божественно! Бачу, старий мерзотник часу не гаяв, ач. Шкода, що такий талант приховали від світу, ― знічено прицмокнув він.

― Я можу йти? ― У Діани аж подих забило від наглого тону хлопчиська. Якби вона була на місці вчителя, то нізащо не відпустила б цього безсоромника, катувала б у найжорстокіших математичних муках.

Здавалося, Теодор Франкович прочитав її думки:

― Не можете. Проявіть ласку й допоможіть нашій принцесі. Хоча для вас, юначе, ця задачка буде як раз плюнути.

На мить Майкл завис у задумі: щосили стиснув руки в кулаки й ніби зовсім не дихав. Повітря ущільнилося від напруги, що витала в кабінеті. Усе ж таки хлопець круто розвернувся й стрілою наблизився до Діани.

― Посунься! ― крізь зуби процідив він.

Воднораз Діана на негнучких ногах ступила вбік: вона побачила зблизька його очі. Очі, які їй колись снилися. Дуже яскраві, чимось схожі на її, блакитного і якогось крижаного відтінку, ніби це небо віддзеркалюється в кризі. Тоді, уві сні, вони спозирали на неї в моторошній темряві, заховані за деревами, у густих заростях потворного лісу. Самого власника Діана ніколи не бачила, як би не намагалася наблизитися до двох вогників у тіні. Роки проходили ― ці очі перестали навідуватися до її снів. Вона навіть забулася про них! Одначе зараз її немовби несамовитими хвилями жару облило.

Їй снились очі саме цього хлопчиська?

― У тебе лінзи? ― зовсім тихо запитала Діана, насилу розтуляючи рота.

Майкл зупинився малювати крейдою по дошці. Його очі небезпечно блимнули, а обличчя спотворилося, ставши чорнішим за грозову хмару.

― З чого ти взяла? ― випалив він тоном, що дзвенів кригою, і глянув на Діану око в око, від чого всередині неї похололо.

― Твої очі… Вони неприродного відтінку.

― Свої в дзеркалі давно бачила?! Зовсім не змінилися… ― гарячкував далі Майкл, ледве не захлинаючись від гніву. Врешті відвів погляд на задачку та продовжив розв’язування ― і робив це досить швидко.

Заклякнувши з роззявленим ротом від нерозуміння, Діана прямо фізично відчувала на собі негативні емоції, які нестримними потоками хлинули від хлопця. Здавалося, той понад усе бажав не математичні рівняння «добивати», а саму Діану.

Зависло мовчання, яке з кожною секундою ставало все більш нестерпним, перетворюючи повітря на суцільні випари вогню.

Зненацька Майкл відчужено мовив:

― От ми й знову зустрілися, мала. Ну як, згадала мене?

Діана заперечно хитнула головою, поволі розправляючи плечі:

― Я лише знаю, що тебе звати Майкл.

― Майк. І ніяк інакше, ― сухо перервав він, простромлюючи очима спантеличену Діану.

Несамохіть вона втягнула голову, одначе голос анітрохи не видав її справжніх почуттів ― звучав твердо та чітко:

― Нам потрібно серйозно поговорити, Майку.

― От саме тут? ― вишкірився той, із люттю зиркнувши на неї.

Аж раптом Діана узріла на його обличчі ледве помітний шрам у вигляді серця. Цікаво, Майк із ним народився? Занадто ідеальні лінії…

― Хоча б і тут.

― Багато хочеш…

― Майку! ― вигукнула вона, розпираючись від злості. Її аж у піт кинуло. Уже тихіше додала: ― Звідки ти знаєш мене і…

― Мало отримаєш, балда, ― закінчив він, водночас ставлячи крапку в рівнянні. Та шулікою розвернувся до Теодора Франковича, долонями водячи одна об одну, щоб змахнути залишки крейди. ― Знаю, розв’язано блискуче. Без аплодисментів.

Зробивши поклін вчителеві, Майк сторчголов кинувся до виходу. Це сталося так несподівано, що в Діани навіть дух забило.

― А от над вихованням я б ще попрацював… ― не моргнувши бровою, резюмував Теодор Франкович.

Рішення прийшло миттєво: Діана прожогом зірвалася з місця й помчала слідом за Майком. На диво, той далеко не відійшов ― просто стояв у коридорі, повернутий спиною, і ніби очікував на її прихід.

Як тільки двері за Діаною зачинилися, Майк на емоціях скрикнув:

― Геть в кабінет!

― Нам треба поговорити, ― із новою впевненістю в голосі зронила Діана, повагом підступаючи. І звідки тільки ця сміливість взялася?

― Я зараз не бажаю вести з тобою переговори. ― Він поривчасто обернувся, посилаючи всі громи та блискавки навсібіч. ― Бачити тебе не можу. Від одного погляду на тебе робиться бридко. Дозволь мені звикнутися з твоєю присутністю в моєму житті. Залиш мене наодинці врешті-решт!

Висловивши ядовиту тираду, яку явно виношував ще з ночі, Майк продовжував кидати на Діану просто-таки злющі та злобні погляди.

У Діани аж серце в п’яти пішло. Мимоволі вона позадкувала, ледве волочачи ноги, поки не відчула спиною прохолодну стіну. Противні комахи одномоментно покрили її тіло.

― Що я встигла тобі такого зробити?.. ― Діана опустила погляд на дерев’яну підлогу. Їй було моторошно відчувати пекельні очі Майка. Уся зухвалість миттєво кудись випарувалася. ― Ми бачимося вперше…

― Не вперше, і не вдруге, балда.

― Чому ти так поводиш себе зі мною?..

― Хіба для ненависті повинна бути якась вагома причина?

― Взагалі-то так!..

Майк нічого не відповів, тільки спопеляв з-під напівзакритих повік.

― Невже ти це зараз серйозно?.. ― тремтячими губами пробелькотіла вона.

― Та звісно ж, що ні. Іди он математику повчи, логічне мислення розвивай, бо з цим у тебе явно проблеми!

― Тебе батьки банальної ввічливості не вчили?

Діана вимовила ці слова зовсім тихо, однак Майк її добре розчув ― визвірився не на жарт. За декілька швидких кроків опинився поруч і з усієї сили грюкнув кулаком об стіну якраз біля її голови. Діана аж здригнулася.

― А от про моїх батьків ні слова. Затямила? Жодного морального права не маєш їх згадувати. ― Його очі потемнішали, на їхньому дні віддзеркалювалося скупчення різних емоцій: і лють, і гнів, і злість, і ненависть, і… біль.

Водномить Діані стало неабияк страшно. Її пройняв дрож від важкого дихання хлопця, що обпікало морозом лице, а повітря буцімто прилипло до легень.

― Був час, коли ти мені навіть подобалася, ― з неприхованою ненавистю шипів далі Майк, ― але зараз я ледве стримуюся, аби не розірвати тебе на шматки. Тому тримайся від мене подалі, дівчинко. Подалі від гріха. ― Він знову вдарив кулаком об стіну. ― Допоки я сам не дозволю тобі наблизитися до мене. Усвідомила?

Відтак відступив, дихаючи пеклом.

― Та йди ти під три чорти… ― прохрипіла Діана, перебуваючи мов у задушливій невагомості.

― Піду, мала, ― тамуючи лють, озвався відлунням Майк. ― От тільки за мною не біжи.

Потому безоглядно розвернувся й понісся геть, стрімко віддаляючись від Діани. Першим її бажанням було кинутися за хлопцем, але вона цього не зробила: нехай побуде зі своїми бісами на самоті.

***

Посеред наступного уроку Діана непомітно для себе поринула в сон.

Усе запалахкотіло відчуттям ефемерності, нереальності.

Густа темрява, примарний ліс ― такий знайомий світ жахів... Усе ніби й так, як зазвичай, але щось було не так. Діана сполохано крутила головою врізнобіч та неслухняними ногами йшла, куди очі несли. Спотайна її охопила божевільна думка, аж до липкого поколювання в серці: і як же цей кошмар здивує цього разу? Із чим же ж вона зараз матиме справу? Невже арсенал моторошних тортур у цьому уявному світі вічний?

Усьому рано чи пізно приходить кінець, але ось уже як впродовж десяти років, перебуваючи вві сні, Діанине серце ніяк не могло вгамувати свій буремний танець.

Раптом Діана стала, мов вкопана. Чому вона цього відразу не помітила? Ліс став безжиттєвим. Раніше в ньому відчувались ознаки живих створінь: десь вигукне сова, деінде завиють вовки, бозна-хто зашарудить поміж гнилого листя. А зараз всього цього нема ― ніби хтось взяв та й вимкнув ліхтарик життя.

Потойбічна тиша.

Діана спробувала клацнути пальцями ― ні звуку. Пошаруділа ногами зіжмакане листя ― безголосся.

― Божевілля. ― Навіть власний голос прозвучав безмовно.

Оголені, скоцюрблені дерева гострими голками простромлювали атмосферу. Темні гнітючі хмари захопили в полон небо, а заразом зорі та місяць. Діані ввижалося, що вона зараз перебуває в желеподібному куполі з мороку.

Задушливе безнадійне відчуття опанувало нею вщент. Хотілося вити від страху, стати зовсім маленькою й заховатися в якійсь нірці. Однак замість цього Діана рішуче побігла далі.

― Можливо, цей шепіт так і не з’явиться… ― обнадійливо прошептала вона.

Аж ось негадано-неждано Діана помітила два блакитних вогники, що притаїлися серед колючого гілля. Як давно вона їх не бачила! Здавалося, це було в іншому житті.

Радіючи, Діана прискорила ходу, наближаючись до такого бажаного джерела світла. Проте вогні, сполохано замиготівши, ураз погасли. Не втримавшись, Діана голосно застогнала: їй ніколи не підібратися до них зблизька!

Ці вогники були для неї осередком надії: мов, існує тремка ймовірність того, що цей лячний ліс може подарувати спокій, а її сни можуть мати хоч якийсь натяк на умиротворення.

Не можуть.

Вогники віддалилися.

Тепер уже назавжди.

Зненацька Діанині скроні розітнув грім, ніби сотні молотків одночасно застукотіли всередині голови. Поневолі вона зігнулася дугою: чому так боляче? Коли це жахіття врешті-решт припиниться?!

Громові вибухи зникли так раптово, як і з’явилися. Замість них неквапом прийшов шепіт, всеціло заволодівши Діаниними барабанними перетинками. Бувши неспроможною протидіяти, вона впала на землю, мимовіль втискаючись пальцями в скроні.

І тут шепіт зник.

Наступної миті з пітьми нетрів вийшла та сама маленька дівчинка. Слідом за нею показалися жінка з чоловіком, які трималися за руки. Обличчя останніх не було видно, оскільки перебувало в туманному димі. Вони йшли, не поспішаючи, а потім раз ― і щезли. Розчинились у повітрі.

Далі на занедбаній стежці з’явився хлопчик, якого Діана ще у своїх снах не спостерігала, ― вбраний у чорний одяг, із темним розколошканим волоссям, однак лице аж ніяк не розгледіти через сивий проклятий туман!

Хлоп’я малювало щось на землі. Підійшовши ближче, Діана розпізнала дві половинки сердечка. Пильно подивилася на хлопчика ― той повторив її жест. Але ненадовго, бо наступної миті він також зник. Розтанув у повітрі.

― Це просто сон… ― пробелькотіла вона і ― о диво! ― нарешті почула свій голос!

В одну мить ліс ожив: зі млостю зашурхотів вітер над вбогими гілками, з’явилися малодушні звуки живих створінь. І не тільки…

Крик.

Пронизливий виск.

Голосний плач.

Притьмом Діана зірвалася з місця й побігла на жахні звуки, що привели її на знайому галявину, тепер уже без квіток, посеред якої сиділа, згорнувшись калачиком, дівчинка. Долі було два тіла.

У повітрі з’явився запах крові.

Діана гучно ковтнула, ледве не втрачаючи свідомість, підійшла ближче ― і враз гепнулася на п’яту точку від побаченого. У скронях шалено загупало. Її почало нудити.

Це були ті самі, бачені раніше, чоловік та жінка ― але мертві. Біля них струменіла калюжа з крові. Повільно, ніби хтось без поспіху малював картинку для жахливої кінострічки, дерева, галявина, атмосфера набували червоних фарб. Усе навкруги ставало багряним від крові.

Несподівано маленька дівчинка повернулася до Діани ― та мимовіль відсахнулася. Біла сукня дівчинки була пошматована, а в районі серця ― діра. Ба більше, усе її тіло було в цівках крові: руки ― у крові, волосся ― у крові, вуста ― у крові.

«Що за зомбі?..»

Те, що зробила ця дівчинка далі, змусило Діану вкритися крижаним потом та сильно затремтіти, ніби вона в якійсь гарячці перебуває.

Малеча розквітнула посмішкою, показуючи червоні зуби.

― Думаєш, це я зробила? ― раптом промовила вона. Діана від несподіванки аж викрикнула. Раніше ж від цих кошмарних образів і слова не доб’єшся! ― Правильно думаєш. Це. Зробила. Я. ― Малеча зареготала. Її сміх, божевільний, страшний, нелюдський, луною покотився по місцевості.

Діана усвідомлювала, що це все ірреальність, що фізична шкода вві сні не перенесеться у справжнє життя, ― тільки емоційна. Але зараз, дивлячись на цю малявку, яка піднялася й повільно наближалася до неї, Діана не на жарт перелякалася. Ось, коли обличчя дівчинки опинилося на відстані подиху, коли чітко було видно всі детальки лиця, а в самому лісі почулася страхітлива музика, що змушувала серце нестримно стукотіти, ― Діана прокинулася.

Вона не спішила розплющуватись. Легені ніяк не могли заспокоїтися переганяти повітря, і все тіло заніміло.

― Агов, ― немов через густий туман залунав голос Вікторії. Та взялася безжально трусити Діану за плечі. ― Май совість! Урок проспала, то хоч зі мною поговори.

Діана спроквола підвела голову ― перед самісіньким носом побачила стривожені очі подруги.

― З тобою все добре? Ти вві сні якось дивно здригалася. Я намагалася тебе розбудити, але не виходило…

― Усе добре… ― Діана самохіть подивилась у вікно. Насправді вона не була впевнена у своїх словах. Ці сни скоро її в могилу заведуть!

― Кого ти обманюєш? ― не вгавала Вікторія. ― Я вже давно помітила, що з тобою щось коїться. Усе чекала, коли ти сама розкажеш, а ти все ніяк.

Діана справді, просто-таки всім серцем, хотіла поділитися з подругою своїми снами. Але як наважитися оформити картинки з жахіть у слова? До того ж їй здавалося, що Вікторія сприйме її за божевільну…

― Мені часом здається, ― вела далі Вікторія ламким голосом, ― Денис мав рацію, коли говорив, що ти лише прикидаєшся подругою.

― Він так говорив? ― тихо-тихо видушила Діана. І що робиться в його голові? А ще підлизувався вранці…

― У миті безумства. ― Подруга здвигнула плечима. ― На нього часом находить. Але зараз ми не про мого братика! Діано, не можна ж усе вічно тримати в собі. Я бачу, тебе щось мучає. Я хочу знати, що. Можливо, тобі стане легше, якщо поділишся. Можливо, я зможу тобі чимось допомогти!

Карі очі Вікторії випромінювали тепло.

Діана протяжно видихнула й стиснула край парти. Небавом її голову, не питаючи дозволу, опосіли картинки зі сну ― по спині миттєво пробіглися лякливі сироти.

― Ві, мені… У мене кошмари, ― нарешті вичавила з себе вона.

Якщо Вікторія й здивувалася, то виду не подала:

― Що саме тобі сниться?

― Я не можу розповісти.

― Так не піде, Ді!

― Я обов’язково розповім, але не сьогодні.

Цієї миті Діана насправжки почувалася фальшивою подругою. Друзі ж мають ділитись усіма переживаннями, підтримувати одне одного у важкі хвилини, а Діана не підпускала Вікторію так близько до свого серця. По суті, Денис слушно підмітив... З усього маху щось противне залоскотало в її очних залозах.

― Ді, ― Вікторія злегка торкнулася Діаниних долонь, ― розкажеш, коли зможеш. Я чекатиму стільки, скільки буде потрібно. І… Я не сприймаю Денисові слова всерйоз. Вибач, що поділилася цим. Забудь, добре?

Діана відсторонено кивнула, а відтак взяла свій улюблений стакан з-під кави та спробувала відпити, однак зловила тільки холодне повітря.

― Я по чергову дозу кофеїну, ― пробурмотіла вона й покинула клас.

***

Діана ступала темними коридорами школи, мов сомнамбула, маленькими ковточками насолоджуючись гарячою кавою, що приємно обпікала горло, а втім, спокою та бадьорості з собою не приносила. Дівчина твердо вирішила: ще раз відключитися собі не дозволить. Готова навіть пластирами повіки підтримувати, як мультикові герої ― у царство Морфея ні ногою!

Через свої похмурі думки Діана й не помітила, як наштовхнулася на чиюсь кремезну постать. Мало того, що вона вже вдруге на нього налітає, так ще й цього разу каву розлила!

― Хай йому грець, та ти знущаєшся з мене, чи що?! ― закричав Майк, тягнучи за сорочку.

У Діани аж око засіпалося. Вона розлила далеко не теплу каву на Майка ― на хлопчину, який чомусь її терпіти не може. Це просто вершина сьогоднішнього везіння! Сорочка до того ж не з дешевих. Видно, що з хорошого матеріалу. Такі коштують цілий статок.

Не роздумуючи, Діана доторкнулася серветками до сорочки, щоб хоч якось виправити скоєне неподобство. Мов громом прибитий, Майк шпарко відступив.

― Не торкайся мене! ― обронив, задихаючись від невдоволення, він. ― Навіть не наближайся.

А відтак дістав носову хустину з кишені піджака й став гарячково витирати сорочку. Діана тільки зараз помітила результат своєї «роботи» ― коричнева пляма величезним обрисом красувалася на чорній тканині. Дуже мала ймовірність, що вона безслідно зникне. Залишалося сподіватись, що це не улюблена річ в гардеробі Майка... Діана мовчки додала «плюсик» до скарбнички причин її ненавидіти.

― Сорочку слід терміново зняти й запрати, ― силоміць прогугнявила вона.

― Ти хочеш роздягнути мене ПРЯМО ТУТ? ― Майк, напустившись, обкинув її злісним поглядом.

― Та ні, дідько, наодинці! ― миттєво вибухнула Діана.

― Ти хоч розумієш, що ти тільки що зморозила?

― Та ти сам городиш всіляку нісенітницю!

Діана почервоніла до кінчиків вух. Ну чому вона так закипає біля нього? Нестримно закортіло вилити залишки кави на його сорочку й насолоджуватися реакцією.

За мить Діана здмухнула волосся з лоба й затарахкотіла:

― Я серйозно. Треба замочити, інакше залишиться пляма.

― Ти зараз переживаєш за якусь ганчірку? У мене таких сотні, балда.

― Досить мене так називати!

― Як хочу, так і називаю, балда. І якась малявка мені не указ.

Діана глухо заричала. Як же він бісить! Руки знову зачесалися повторити нічний фокус з ударом. Майк, здавалося, це помітив:

― Зовсім страх втратила, мала? Яка ж ти безпечна. ― Він оцінююче зіжмурився. ― І все така ж незграбна.

― Та я тільки біля тебе така.

― О! То я тебе хвилюю?

Уже два ока почали сіпатися.

― Який же ти просто-таки нестерпний хлопчисько!

Майк криво посміхнувся:

― А ти як дитина мала. Під ноги дивися, бо вб’єшся. Попереджав же ж.

― Сам дивися. А хоча… ― Діана нахилила голову на праве плече, тільки зараз збагнувши, що між ними була відстань у декілька сантиметрів: от точно, як на даху. ― Інакше мені тебе не спіймати. Ти ж чомусь вічно втікаєш від мене.

― Балда. ― Його блакитні очі стали зовсім темними. Майк відступив на декілька кроків, знічено хитаючи головою. ― Тепер починаю розуміти, чому дядько підіслав мене до тебе саме зараз… Ти ж зовсім не відчуваєш небезпеки!

― Ти про що?

― От! Навіть цього не розумієш. Гаразд, у цій школі тобі відносно нічого не загрожує. Але за її межами… Там з тобою може статися що завгодно. А ти ще й вночі вештаєшся де попало!

― Та хто мені може загрожувати?

― Не придурюйся, Єдино.

Діана застигла в заціпенінні.

― Як ти мене назвав?.. ― ледве чутно запитала вона.

Майк недовірливо витріщився на неї.

― Ти забула мене, ну й нехай. ― Він спантеличено доторкнувся до потилиці. ― Можливо, я не був для тебе таким і важливим… Був персоною нон ґрата, скажімо так… Але забути, ким ти народилася, ― це вже занадто!

― І ким же я народилася? Інопланетянином? Га?

Діана усилу на ногах трималася. Що взагалі відбувається? Цей шепіт зі сну, каблучка з написом, тепер ще й Майк...

― Досить глумитися, ― уже не так впевнено мовив той. А побачивши прискіпливий погляд Діани, так взагалі здивовано вичавив: ― Почекай, ти зараз серйозно нічого не розумієш? Ну-ну…

― Та не розумію що? ― Без вагань Діана підійшла до Майка впритул. Той виявився вищим на дві голови ― щоб пильно вдивлятися в його очі, їй потрібно було неабияк підіймати обличчя. ― Що я повинна второпати? Це якось пов’язано з моїми батьками й…

― Давай якось потім, ― урвав її Майк, в одну мить розвернувся й попрямував коридором, прискорюючи ходу. Знову.

Діана потупцяла за ним, рішуче стискаючи кулаки. Цього разу він від неї так просто не втече.

― Зовсім немає інстинкту самозбереження? ― пробурчав через плече той.

― Майку! Невже так складно мені все розповісти? ― Нараз вона порівнялася з ним. Хлопець тільки роздратовано похитав головою, звівши брови на переніссі. ― Це що, таємниця всесвітнього масштабу?

― По-моєму, я тобі вранці чітко дав знати: тримайся від мене якомога далі, ― відчеканив Майк, метнувши на Діану швидкий сердитий погляд.

― От коли розповіси, тоді я й на кілометр до тебе не підійду.

― Після моїх одкровень це вже буде неможливо, балда.

― Я не балда!

― Балда!

З Діаниного горла вирвався протяжний звук. До зустрічі з Майком вона вважала себе цілком урівноваженою дівчиною, яку непросто вивести на негативні емоції, а тим паче ― на дії. Але тепер Діана здавалася собі прямо-таки психом неадекватним! От дуже кортіло Майка чимось важким по голові грюкнути. Добре, що ще декілька років тому зі стін позабирали всілякі рицарські обладнання ― Діана вже за себе не ручається.

Коли це раптом вона почула сміх: злобний та несамовитий, ніби зі сну. Урізнобіч оглянулася ― окрім учнів, нікого в коридорі більше не було.

― Ти це чуєш? ― повільно проказала Діана.

― Що саме? Твій противний голос?

― Бовдуре, сміх! ― Її аж мороз пробрав по шкірі: тепер цей регіт лунав десь попереду.

― Це взагалі-то школа. Було б дивно, якби дітки не веселилися, ― із підозрою скосив зір на Діану Майк.

«Здорово, ― подумалось їй, ― я починаю сходити з розуму. Чути в реальності те, що чулось уві сні ― це вже зашквар»

― Забудь, ― ухилилася Діана.

Майк продовжував кидати на неї недовірливі погляди.

― Щось тут нечисто… ― розгублено прошепотів він.

Цей сміх як з’явився, так і зник, а паніка залишилася. Тепер справді потрібно бігти нерви лікувати, а то зовсім розбуянилися.

Несподівано Майк спинився.

― Це чоловіча вбиральня, раптом що, ― кивнув він на двері.

Винувато скривившись, Діана вбито пройшлася очима по плямі ― сорочку вже пізно рятувати.

― Вибач… ― мляво промуркотіла вона.

― Єдина сказала «вибач»? ― Майк здійняв праву брову. ― Це щось новеньке. Треба цю мить у червону книгу записати. От прямо терміново. ― Попри Діанин шокований погляд Майк продовжив: ― Тобі дико пощастило, мала, що я маю дивну маніакальну звичку носити з собою запасний одяг.

Діана підозріло просканувала хлопця. Той був без рюкзака чи сумки…

― І куди ж ти його заховав? ― не повірила вона. ― Треба й собі такий тайник завести.

― У піджак, балда, ― цілком серйозно відповів Майк.

― Та ну.

― Не «та ну», а «та так».

― Може, ти ще там бомбу ховаєш?

― Майже вгадала, ― невесело посміхнувся він, квапливо відкриваючи двері. ― Щоб, коли я вийду, тебе тут не було. Затямила?!

Не чекаючи відповіді, Майк гучно гримнув дверима.

Звісно, Діана нікуди не пішла: тупо обперлась на стіну, рахуючи секунди. Рівно через дві хвилини з проходу показався Майк ― одначе швидко він.

Ненароком Діана впилася очима в його підтягнуту фігуру. Тепер на хлопцеві красувалася біла сорочка, яка ідеально підкреслювала талію, широкі плечі та підкачані руки. (Піджак же Майк повісив на лікоть.) У голові щось немов зірвалося. Враз стало дуже спекотно, ніби обігрівач ввімкнули на повну потужність, і в животі з’явилося дивне поколювання. «А він до біса гарний…» ― мимоволі подумалося їй. Діана відвела свій погляд, засоромившись незрозумілої реакції на споглядання його тіла.

А Майк тим часом намагався зав’язати краватку. Але, побачивши Діану, вмить закам’янів.

― Це вже не смішно, ― глухо пробурчав він.

Діана тільки плечима повела.

― Помогти? ― кивнула на краватку вона, чимдуж сподіваючись, що її голос не тремтів.

― Ні! Ти мене зовсім не боїшся, чи що? ― В його очах запалилися люті вогники.

― А ти такий страшний!

― Я ж тебе можу по стінці розмазати.

― Взагалі-то це був мій план, ― склала руки на грудях Діана.

― Хотів би я на це подивитися… ― примружився Майк, продовжуючи «гратися» з краваткою. ― Прокляття! І хто придумав ці удавки?

― Давай поможу, а то ти щось зовсім розхвилювався.

Неквапом Діана ступила до нього, але її зупинив його рик:

― Скільки разів можна повторювати: не наближайся до мене! Це раз. І я не хвилююся. Це два. Ще б чого…

― Яка відпадна компанія тут зібралася! ― немов грім серед ясного неба прозвучав голос Дениса.

Діана з Майком одночасно, не зговорюючись, із гнівом вирячилися на нього.

― Друже, вічно в тебе проблеми з краватками. ― Денис неспішно підійшов до Майка з чітким наміром поправити цю річ гардероба.

Майк відштовхнув його руку:

― Вали, куди йшов!

― Уже прийшов. Я Діанку шукав, друже. І щось мені підказує, це ти збирався кудись йти.

― Передумав. ― Майк зціпив зуби й блиснув на Діану дивним поглядом, ніби йому щось не сподобалося.

Тим часом Діана перекидала погляд з одного хлопця на іншого. Вони були приблизно одного росту, але Майк видавався кремезнішим за будовою.

Отже, ці двоє знайомі. Он воно як…

― Ви немов у матриці побували, ― роздратовано прокоментувала вона.

Діана зловила на собі спантеличений погляд Майка.

― Це фільм такий, малий, ― похитав головою Денис, іронічно посміхаючись. ― Шкода, що наша дружба так швидко закінчилася. Скільки підколів втрачено, ач.

― Жаль, що я раніше не розкусив твою гнилу душеньку. ― Майк нарешті справився з краваткою й хутко накинув на себе піджак.

Денис між тим придивлявся до Діаниних рук:

― Крихітко, а де каблучка?

― У надійному місці, не переживай, ― відвела погляд Діана. Каблучка знаходилася в кишені джинсів. Одягати її не було жодного бажання.

― Ти повинна її одягнути, ― знову почав свою шарманку той.

― Нічого вона тобі не повинна! ― раптом заступився Майк, підступаючи до Дениса.

― А-а, як же я міг забути? Точно! ― Денис удавано жартома ляснув себе по лобі. ― Ти ж у нас захисничок, ага.

Хлопці свердлили один одного очима. Між ними так і пашіло ворожнечею.

― Діано, ― звернувся до неї Майк, причому пильно дивлячись на Дениса, ― можеш залишити нас сам на сам, будь ласка?

Від його несподівано лагідного прохання вона аж здивувалася. Ці двоє так і випромінювали взаємну ненависть. Діана була впевнена: якщо залишити їх віч-на-віч, бурі не уникнути.

― Я обіцяю, що поговорю з тобою пізніше, ― прошипів Майк. ― Просто…

― Так, Діанко, ― озвався Денис, ― залиш нас. Зараз буде розмова не для ніжних дівочих вух.

Діані ця ситуація вкрай не сподобалася. Здавалося, ці двоє готові повбивати один одного, так озвіріло витріщалися.

― Ви ж, надіюсь, не збираєтеся битись?

― Ні, ти що… ― почав Денис, складаючи долоні в замок. Він потягнувся.

― Це вже як вийде, ― схрестив руки на грудях Майк.

― Та чорти б вас побрали! ― гиркнула Діана, залишаючи хлопців.

Ну не вб’ють же вони один одного, правда ж?