Майкові здавалося, що він уже ві́дав усі відтінки болю. Одначе те, як йому почувалося зараз, не порівняти ні з чим ― мовби всі його кошмари водномить вишкрябалися з моторошних глибин найзатаєніших страхів і почали піддавати його смертельним тортурам живцем, раз по разу наводячи паніку на й так збуджену несвітським жахом свідомість.

Чимдуж перетинаючи померклий простір, на стінах якого то тут, то там сновигало хиже, озвіріле та роз’ятрене протистоянням звивчасте плетиво тіней, яке, мов вогнем і мечем, ввергало з усією нещадністю сніп смолоскипів, Майк ніби котився в пітьму сильних душевних страждань ― аж до ломоти в кістках та м’язах, до тупого ниючого болю під ребрами. Все його існування дихало на ладан. І тільки відчуття знеможеного Діаниного тіла не дозволяло йому цілком і повністю віддатися на поталу відчаю.

Щосекунди Діана, охоплена лихоманкою, слабшала, стаючи зовсім невагомою. Здавалося, вона з кожним плином часу вислизала з Майкових рук, мов достоту полохливе, витончене видиво, щоб навіки загубитися в густющій пітьмі. Її дихання ледве-на-ледве прослідковувалося, що марилось, наче вона й не дихала зовсім. А коли Майк не міг вловити її подих чи слабенький пульс, що сутужними поштовхами пробивався крізь бліду, тоненьку та майже прозору шкіру… ― він відразу ж помирав на місці, немовбито йому хтось тієї ж миті встромлював одним чітким та цілеспрямованим ударом небесну сталь акурат в самісіньке серце.

Його думки тонули в тиші, затулившись слизькою, мов смола, темрявою. У намаганні віднайти в потоці свідомості хоча б якесь логічне пояснення того, чому з його сонцем відбувалося те, що не піддавалося будь-яким розумним міркуванням, Майк ще більше заплутувався. А втім, всі його роздуми так чи інак вели до триклятого Антиспогаду.

Після виснажливої вечері з Суддями та всього того бруду, що затим пронісся, Майк першим ділом перелопатив всі доступні архівні записи в пошуках всієї ― важливої чи не дуже ― інформації про Антиспогад. Одначе її було, наче крапля в підземних водах Кригожару, обмаль. Неначе хтось зумисно стер на порох усі відомості, що мають хоч якесь вагоме значення. Позаяк всі записи були короткими, без надмірної деталізації та зводилися до стислого переказу історії винайдення Антиспогаду. Про наслідки ж вживання цієї чудодійної мікстури, а тим паче й про процес повернення спогадів після припинення його споживання, не було написано й поготів!

Майк так поринув у свої похмурі роздуми, що й не помітив, як спустився до Діаниної кімнати, біля дверей якої на нього чекав сюрприз: Денис власною персоною. Той підпирав у недбалій позі кам’яну стіну та щеголяв у люксусових джинсах та светрі, що різко контрастувало з загальним середньовічним антуражем, а його правиця обіймала білу троянду з червоними прожилками, які нагадували цівки крові.

― І що я бачу? Невже довгождане об’єднання двох голубків? Як мило! Зараз заплачу… ― змахнувши невидиму сльозинку з очей, спробував вжалити Денис своїми зміїними іклами, одначе на Майка його зубоскалення аж ніяк не подіяло, наче він відростив грубий панцир з абсолютної байдужості.

В його грудях утворилася випечена тавром діра, яка блокувала будь-які емоції. Здавалося, скажи йому зараз Денис, що прийшов по його душу, йому було б все одно. Цієї миті ніщо не важило, окрім Діани, яка марніла прямо на його очах, а він нічогісінько не міг з цим вдіяти. Понад усякі сумніви, немає нічого жахливішого за неможливість допомогти коханій людині, за власну безсилість…

Ковзнувши скляними очима по найзапеклішому ворогові, Майк відчинив двері своїм ключем-перснем й поніс Діану до ліжка. Її обличчя, яке обвивали мокрі пасма волосся, виглядало безжурним, мовби вона всього-на-всього спить, що достатньо просто вщипнути її за бік ― і вона водномить прокинеться. Але як би Майк не намагався вирвати кохану з цупких обіймів Морфея, все було безуспішно.

Діана вмить перетворилася на Сплячу красуню. Тільки-но жодні поцілунки втратили свою силу в цьому хронотопові, бувши вщент неспроможними повернути його сонце з царства ті́ней.

Мимохідь Майк помітив, що Денис теж проник до кімнати, як його примружений погляд пройшовся по всіх поверхнях, на мить з осудом затримавшись на каміні, багаття в якому вже давно затухло ― в приміщенні помітно похолоднішало, що аж клубочилася пара з кожним окремим виштовхуванням повітря з легень.

― Що з нею? ― витримавши промовисту павзу, врешті-решт озвався Денис неуважним та глухим тоном.

Якби ж то Майк знав!

В думці промайнуло примарне: потрібно звернутися до цілителя. Однак який толк від їхніх лікарів, якщо вся їхня діяльність зводиться лише до залатування ран від небесної сталі?! Пори року ніколи не хворіють ― всім відома прописна істина. Тому й не потребують тьма-тьмущої лікарів та медичних центрів, якими просто-таки переповнене Діанине місто. Навряд чи цілитель прийде й принесе за пазухою чарівну пілюлю, яка миттю поставить Діану на ноги, ― такої попросту не існує в природі!

А проте це єдине, що міг Майк зробити цієї хвилини.

― Антиспогад… ― шепнув він ледве чутно, набираючи тремтячими руками повідомлення на лист-шеті.

Денис отетерів, вибалушивши очі та здивовано підвівши брови: либонь, не очікував, що Майк і півслова вичавить. Та Майк сам від себе такого не очікував!.. Одначе йому конче необхідно було хоча б щось вимовити, інакше просто-таки вибухнув би, спаливши все вщент до біса!

― Отже, Антиспогад… ― мугикнув Денис, замислено чухаючи підборіддя: він явно поринув у власні думки.

Піддавшись мимовільному рухові, Майк став гладити Діанині щічки, які заполонив нездоровий рум’янець. Її жар заледве не залишав опіки на його долоні, від чого його серце розривалося ниючи навпіл, обриваючись з кров’яними цівками додолу.

― Почекай, ти сказав «Антиспогад»? ― Сповнений напруження голос Дениса прозвучав у тиші надто гучно, противними комахами вгризаючись у вуха. ― Ти хочеш сказати, що Діана… весь цей час приймала Антиспогад? ― задихаючись від обурення, з розстановкою випалив він.

Майк відповів не одразу.

― От тільки не роби вигляд, що ти не знав, ― мляво збурився він. ― Невже дядько тобі не доповів?

― Він мені не все доповідає. Все-таки охоронець поки що ти, а не я.

Майк скривився, наче з’їв лимон: навіть мови нема, йому кольнуло ось це в’їдливе «поки що». Насилу придушивши дошкульні слівця (зовсім не на часі зараз гризтися через обов’язки), Майк взяв Діанину долоню в свою.

― Ну, це все пояснює… ― скорчивши непроникну міну, додав Денис. І тільки злегка прикушена губа видавала його хвилювання. Покрутивши в руках троянду, він поклав її на стіл, дрібку затримавшись спантеличеним зором на букеті червоних троянд, що їх Майк так недбало поставив у вазі ― немовби німе вибачення за свої лиховісні дії.

― Ти часом не знаєш, які побічні ефекти Антиспогаду? Як повертаються втрачені спогади чи щось таке? ― На превелику силу видушував Майк слова, переступаючи через гординю. Дениса достоту не було в його списку, до кого б він звернувся за допомогою, одначе зараз вибирати особливо не приходилося. Тим паче хто, як не Денис, досконально розбирається в зіллях їхнього світу?

Бачачи, що Денис не відповідає, втупившись замислено у вікно, Майк, кахикнувши, додав:

― Ну, так, чисто випадково, не в курсі?

― Ти хочеш сказати, ― вбивчо спокійно мовив той, рубаючи словами повітря, ― що Діана рік у рік приймала Антиспогад, а тут водномить взяла й припинила? Скажи-но, ТИ І-ДІ-ОТ, Майку?! ― зненацька спалахнув Денис, зірвавшись на крик. ― Зовсім макітра не варить?! Ох, святий Кровавий Місяць, не можна ж ось так-от ні з того ні з сього припиняти ковтати те, що роками вживав. Та це будь-який першоклашка знає!

Тієї ж миті Майкові стало не по собі, буцімто йому на голову вилили відро крижанющої води і нудотне нещадне відчуття підступило до самісінького горла: невже він власноруч запустив незворотній процес у Діаниному організмі, без вагань відмінивши Антиспогад?

Тим часом Денис котячою ходою підкрався до Діани й торкнувся її чола долонею. Несвідомо Майк відштовхнув його руку:

― Не лізь, ― зловісно креснувши очима, гаркнув він.

Очі Дениса небезпечно блиснули в сутіні:

― Невже ти цілком серйозно думаєш, що я їй щось скою, в такому-то стані, власник ти бісів? ― Денис осудливо прошив його зором і, не перевівши духу, продовжив: ― У неї жар. Потрібно збити всіма можливими способами температуру, інакше згорить живцем. На нас, звісно, все загоюється, мов на псах, але якщо клітини не будуть вчасно відновлюватися, хтозна, до яких плачевних наслідків це може призвести…

А відтак шулікою метнувся до вікна, розчахуючи його навстіж, ― свіже, прохолодне та дощовите повітря прожогом ввірвалося до кімнати, сполохавши занавіси.

― Камін запалювати поки не треба, ― зі знанням справи давав вказівки далі Денис. ― Підтримуй таку ж температуру, як і в себе в кімнаті. А ще роби Діані прохолодні компреси.

― Думаєш, це допоможе? ― обнадійливо запитав Майк, опустивши очі. В намаганні приборкати хижаків, що поселилися в його грудях, раз по разу шматуючи їх своїми гострими кігтями, він щосили стиснув Діанину гарячу долоню.

― Якщо чесно, поняття чортового не маю, ― тяжко зітхнув той, за звичкою провівши рукою по волоссю. Весь його вигляд виражав непідробне розгублення. ― Я, як і ти, вперше маю справу з Антиспогадом. Це настільки древній препарат, що… ― махнув рукою він, загубивши думку. Накинувши на себе байдужу личину, продовжив: ― Підозрюю, що до Антиспогаду, який приймала Діана, додавали серйозні психотропні речовини, які якраз і викликали звикання та, зрештою, ломку. До речі, яким чином вона його отримувала? ― Після короткого мовчання зі щирим інтересом запитав Денис. ― Він же ж на дорозі не валяється.

― Алекс, ― коротко відрізав Майк. Вдаватися в деталі в нього не було ані крихти бажання.

Денис підозріло зіжмурився, але не став допитуватися: тема старшого брата, який так раптово зник саме тоді, коли Майк понад усе потребував міцної опори, завжди була серед них табуйована.

― Діана сильна, ― неждано-негадано, буцімто заспокоював самого себе, спроквола зашепотів Денис. ― Вона обов’язково впорається з недугом. Одначе… ― Він став нервово покусувати губи. Та врешті-решт, зібравшись з духом, спрямував на Майка гострий погляд: ― Є ймовірність, що Діані доведеться до кінця свого життя вживати Антиспогад. Все-таки, десять років ― це доволі довгий термін навіть для нас. Розумієш? ― Денис на мить замовк, вивчаючи Майка прискіпливо, щоб зрештою добити, з твердістю виділяючи кожне слово: ― Якщо вона тобі хоч дрібку дорога, зроби все можливе, аби вона прокинулася. Навіть якщо для цього потрібно буде йти на жертву. Второпав?

Не чекаючи відповіді, Денис неквапливо спрямував свої стопи до виходу. Тільки-но на прощання кинув:

― До речі, Діані ніколи не подобалися червоні троянди.

У гробовій тиші, яка опустилася після відходу колишнього друга, Майка прошиб тупий біль, обвиваючи ланцюгами кожен м’яз, а свідомість охопив хижими лещатами панічний жах: невже йому таки дійсно доведеться зробити вибір між життям найдорожчої у Всесвіті людини та цінними спогадами про вбивцю його батьків?!..

***

― На жаль, ми нічого не можемо вдіяти, окрім як просто спостерігати за станом принцеси.

Впродовж бісової години Майк, закипаючи від люті, вслуховувався в недолуге белькотіння цілителя, який тільки те й робив, що руками розводив: мовляв, з Антиспогадом він ніколи не мав справу, тому як побороти недуг і поготів не тямить. Майка миттю розполовинили сумніви: а чи це достоту той самий цілитель, який рятував його, коли той стояв однією ногою в могилі через поранення, що граничили зі смертю?

― А якби на її місці був би я, ― щосили стримуючи гнів, витискував Майк слова з грудей, ― ви також ввімкнули б режим пасивного очікування?

― Організм Єдиних ще не до кінця вивчений.

Виплюнута наче знехотя фраза застала Майка зненацька. Він остовпів, не в змозі вимовити хоча б звук, а з легень немовбито за одним оглушливим присідом вибили все повітря.

З великими зусиллями взявши під контроль обурення, що клекотіло в серці, розповзаючись по жилах їдким пожарищем, яке спроможне було спалити до тла, повергнувши в прах, навіть диявольське пекло, Майк з холодним спокоєм відчеканив:

― Вона така сама, як і я. Різниця лише в температурі наших тіл, не більше. ― А втім, його очі кресали люті чорні блискавки.

Цілитель кинув на Майка сповнений жалю погляд, буцімто в передчутті оголошення невтішного діагнозу.

Спливла довга хвилина, перш ніж той, ще раз обдивившись Діану, повторив сказаний раніше рефрен:

― На жаль, ми нічого не можемо вдіяти, окрім як просто спостерігати за станом принцеси.

А відтак, невдоволено прицмокнувши, зоставив принишклого Майка, над яким неначе повис безжальний меч Дамокла.

Заледве не наяву Майк відчував, як меч тонким загостреним вістрям раз за разом встромлювався йому в шкіру, завдавав все нових та нових ран ― і краплі крові, звільнившись з лабетів душі, стогін якої спершу звучав отруйним шепотом, а затим переходив на крещендо безконтрольного реву, забруднювали гарячими цівками білосніжний килим, западали в щілинки, розповзалися на іскристі стіни… Аж поки його тіло не опинилося виваженими ударами розсіченим на дві рівні суперечливі частини, поміщені після таких катівських діянь на шальки терезів: понад усе Майк волів, аби Діана прокинулася, але достоту так само він бажав підійняти край завіси минулого. Яка частина його переважить?

Якщо існує хоча б мізерний шанс того, що Діана самотужки вирветься з обіймів сну (і потреба в Антиспогаді відпаде сама собою), то чому б ним не скористатися?..

***

Минув ще один день… П’ятий за рахунком. Чуда не трапилося ― Діана не отямилася. Якби не Мей, яка проявляла надзвичайну чуйність, турбуючись за Діаною, мов за молодшою сестрою, Майк би здурів остаточно.

Повністю наплювавши на буденні обов’язки та підготовку до свята, Майк коротав дні, що видовжились у вічність, біля Діани, не полишав її ні на мить. Аби хоч якось спокутати мерзотне відчуття провини, він із настійливістю дотримувався вказівок, даних Денисом.

А вночі, ― після пережитих кошмарів, у яких він раз за разом втрачав кохану, пронизуючи її власноруч небесною сталлю, ― коли пута панічних атак сковували надто сильно, що аж дихати було нічим, а хвилі відчаю накочувалися з особливою міццю, поглинаючи розтрощений корабель, який невідь-чому ще досі тримався на плаву серед бурхливого небезпечного шторму, Майк з усією бережністю обіймав Діану, крихітну та майже прозору, вчіплювався за неї, мов за якір, силкуючись своєю прохолодою збити її жар. Охоплений сильним внутрішнім болем, він звертався в молитвах невідь до кого, німим криком душі благаючи повернути в його затьмарений кромішною тьмою світ сонце… ― але все надарма. Діані ставало тільки гірше: температура тіла щоднини підвищувалася до неможливого, шкіра бліднішала, набуваючи неприродного мертвотного відтінку, дихання ставало все поверхневішим, насилу чутним, а пульс ― ледве-не-ледве вловимим.

Далі так продовжуватися було незмога.

Світало… Рідкісні в ці дні сонячні спиці прорізали нависле пелехате хмаровиння, щоб сутужно проникнути крізь тонкі завіси та ковзнути, ніби ненароком, по Діаниному волоссю, яке, прокволом втрачаючи рідкісний медово-золотавий відтінок, ізнов наливалося сяйвом, переливаючись яскравими блискітками… На мить замилувавшись його мерехтінням, Майк хутко себе обірвав: час нарешті виходити зі стану бездіяльності. Кровавий Місяць не терпить.

Наостанок поцілувавши Діану у скроню, Майк рішуче попростував до своєї кімнати, аби привести себе в порядок. Любомир йому голову відрубає, якщо той насмілиться явитись до нього в розколошканому вигляді, мовби тиждень дзеркала не бачив. Хоча десь так воно й було…

***

У каміні, змайстрованому у вигляді кажана з розгорнутими крилами, зловіщо тріпотіло багаття. Не зраджуючи вподобанням, Любомир сидів у своєму улюбленому кріслі, обшитому темно-фіолетовим оксамитом, встромившись гострим уважним поглядом у звивисті язики полум’я, буцімто намагався віднайти там випробуваний долею надійний план по захопленню всесвіту, аби стати цілковитим його володарем. Майк не здивувався б, якби це виявилося голою істиною.

Силкуючись набрати на себе незалежний вигляд, Майк перевальцем ступив до кабінету, а відтак сів на крісло, закинувши ногу на ногу. Любомир зустрів його здивованим позирком. Авжеж, такої наглості дядько від нього не очікував, адже ввірвався Майк як непроханий гість на бенкет: без запрошення, без стукоту, без привітання.

― Мені потрібен Антиспогад. Впевнений, ти знаєш, як його можна роздобути, ― вирішив не тягнути Майк кота за хвіст, а відразу перейти до діла.

Любомир примружився. При світлі вогню шкіра на його обличчі здавалася особливо безкровною ― порцеляновою.

― Отже, наша люба принцеса досі не прокинулася… ― гмикнув він, замислено відкинувшись на спинку.

Майк заперечно хитнув головою, непомітно прикусивши губу.

Опустилося знічене та напружене мовчання.

― Ти пам’ятаєш, чому взагалі стали послуговуватися Антиспогадом? ― не відриваючись зором від язиків полум’я, нарешті повагом озвався Любомир.

На деяку мить Майк спантеличено наморщив чоло: у який бісів спосіб стародавня історія стосується сучасності?! Але він мерщій придушив обурення.

― Велика війна виявилася занадто кровопролитною… ― Тон голосу Майка відповідав його почуттям: глухий, напівмертвий. ― Вона принесла з собою безліч страждань, понівечених життів та поранень, з якими час не зумів впоратися. За випадковим збігом обставин саме тоді й винайшли Антиспогад, який блокував найбільш травмувальні спогади. Одначе я не розумію! ― не стримавшись, вибухнув Майк, вмить скинувши безпристрасність. ― Якщо цей препарат такий до біса древній, тоді чому в наших архівах нічого не говориться про наслідки його відміни?! Ні слова, трясця.

Любомир в осуді зіжмурився, а втім, на дні його темних зіниць спалахнула ледь помітна цікавість.

― Логічне запитання, мій любий племіннику, ― зі спокоєм мовив той, ― відповіддю на яке не володіє навіть сам Темний Лорд. Лишень дозволю собі припущення, що тоді, коли придумали Антиспогад, писемність ще не була винайдена. Інформація передавалася з вуст у вуста, а пізніше й записувати щось було даремно, бо зіллячко ж вийшло з ужитку через заборону пройдисвітів, які ні чорта не тямили у владі, ― зжужмивши губами, прицмокнув дядько.

― З вуст у вуста, схоже, найнадійніший спосіб передачі інформації, ― зіскочили з саркастичними нотами слова з Майкового язика, якого він не встиг вчасно прикусити. От дідько, не вистачало ще нотацій від дядька про етикет!..

А втім, Любомир залився реготом ― несподіваним, гучним, з надривом. Мимовіль Майк здійняв в очманінні праву брову, не на жарт захвилювавшись за душевний стан дядька: той рідко коли сміявся, а тим паче так розкотисто, щиро, по-справжньому.

Все ще душачись хихотінням, Любомир підвівся й важкими кроками підійшов до вікна, заклавши руки за спину.

― Так що щодо Антиспогаду? ― врешті-решт не витримав Майк, якому вже барабанні перетинки заклало від дядькового реготу. ― Де його можна роздобути?

― Ніде, ― враз проковтнувши сміх, твердо та впевнено відкарбував Любомир.

Тиша, яка запанувала після цього, діяла на Майка оглушливіше за найлютіший брязкіт мечів. Як це «ніде»? Невже дядько вирішив так жорстоко над ним приколотись? Та краще б вже висік батогами з небесної сталі! ― ефектніше було б.

Безліч невисловлених вголос питань так і зависли в повітрі грозовими чорнющими хмарами, що Майк не знав, за яке з них вхопитися передусім, аби його блискавкою не шварконуло, прибивши на смерть.

― Нізащо не повірю, що радник Суддів відом не відає, де роздобути Антиспогад, ― зрештою, втихомиривши внутрішню бурю, звільна висловився Майк.

― Ось так от, не відаю, ― з непідробним жалкуванням розвів руками той. ― Навіть мені не все дозволено знати. Шкода, мій любий племінничку, але нічим не можу допомогти. Це ти краще у нашого дорогого втікача вивідай, ― зненацька додав він, явно натякаючи на Алекса.

Несамохіть Майк міцно стиснув зуби, що аж громохким дзвоном віддало в скронях: поза будь-якими сумнівами, він би спершу звернувся до свого старшого братика, начхавши на всі залишки образи, одначе було одне «але». В НЬОГО НЕ БУЛО ЙОГО КОНТАКТНИХ ДАНИХ! До того ж, триклята заборона покидати Кригожар досі не була знята!..

Охоплений розпачливими почуттями, Майк прожогом вилетів з осточортілого кабінету, навіть забувшись на прощання, як це велить звичай, вклонитись. Кровавий Місяць не жде!

…Після раптового відходу племінника Любомир ще дуже довго продовжував задумливо вдивлятися в океан, над розбурханими водами якого здіймалося непогідне переплетіння густющих темно-сірих хмар, наелектризованих майбутнім гримотінням.

― Який цікавий, одначе, вибір долі… ― гмикнувши, прорік він, немовбито кидав жереб. ― Ятріння минулого чи сяйлива троянда? Що йому виявиться дорожчим понад усе на світі? Адже навіть у Зимніх є хоч і крижане, але серце. Вибір… Так, вибір дуже важливий. ― Любомир задумливо пожував губами. ― Невже він достоту той самий охоронець?..

***

Наступні кілька годин спливли, мов у тумані. Майк вперше з дня загибелі своїх батьків звалився з ніг від непередбаченого нападу паніки тоді, коли сонце ще перебувало в зеніті ― в оточенні погрозливих клубків потворного безпросвітного хмаровиння, в яких коли-не-коли вибухало петлясте мотуззя смерті.

Скоряючись старому звичаю, немовби вві сні Майк заліз під сходи, що в його кімнаті, та всівся прямо на підлогу, сховавши голову в ногах. Морок заполонив його свідомістю вщерть, що здавалося, наче він падав до бездонної чорнющої ями, якій не було видно ні кінця ні краю; іржею в’їдався в розсудок, позбавляючи хоча б дрібки можливості осягати розумом, що є реальність, а що ― вимисел.

Серцебиття ― часте та сильне ― так гучно відлунювало у вухах, що Майк не чув власних думок. А в сонячному сплетінні немов завелися сотні спрутів, які щосили обвивали його грудну клітку, а потім з усієї наснаги стискували своїми брудними мацаками, виганяючи повітря з легень, ― мовби Майк перебував впродовж тривалого часу під водою, вщент покритою товстющим віковічним шаром криги. Кожен м’яз скручувався в агонії, просто-таки волав про полегшення, а замість цього отримував нову дозу немилосердного болю, неначе хтось, проявляючи небувалий досі садизм, безустанно встромлював та витягував клинки з його тіла, отримуючи притім шалене задоволення від його страждань.

Від катування, яке, як знав Майк, могло продовжуватися ще дуже довго, його врятував чийсь неквапливий стукіт підборів по сходах. Цю легку ходу він спроможний розпізнати в будь-якому часопросторі: аж занадто часто чув її в дитинстві, щоб вона так просто взяла й зникла з пам’яті.

― Роки минають, а ти все тут, на старому місці, закопуєшся і закопуєшся, ― озвався сардонічним тоном Денис, та все ж в його голосі вчулася ледве вловима втома. Наступної миті він показався з отвору, тримаючи в руках пляшку з вином. А відтак розташувався поруч з Майком, мовчки відкоркував пляшку й запропонував то́му першим покуштувати її вміст.

Пройшов певний час, перш ніж затьмарений зір Майка повністю сфокусувався, а в основі черепа нарешті перестало скажено калатати, однак це не завадило здивуванню насупити його обличчя.

Вочевидь, Денис по-своєму розцінив його мовчання: гмикнувши, відпив добрячий ковток сам.

― Трунок Ліри ― таки найкраще вино світу! ― вдосталь насолодившись, вигукнув він.

Оговтавшись, Майк недовірливо вигнув брови.

― Тобі баки десь відбило, зрозуміти не можу? ― обурився він. Всупереч власній волі, в його горлі наче струна тріснула, що довелося зробити важкий ковтальний рух, аби втихомирити лаву почуттів ― дивну суміш з ненависті та смутку.

― А ти не змінюєшся, ― закотив Денис очі під лоба. ― Хочеш займатися самозгубою ― будь ласка. Мені це тільки на руку. Діана, я так бачу, ще не отямилася? ― додав він, роблячи вигляд, що й не помітив, якими лютими позирками Майк його проклинає. Однак, почувши ім’я коханої, Майка зараз же прошиб тупий біль, вмах вибивши решту почуттів.

Не тямлячи себе, він вихопив пляшку й чималенько надпив: терпка рідина миттю прокотилася його зсудомленим горлом, але легше від цього не стало.

― Цілителі говорять, що варто почекати…

― Ти б побільше вірив тим пройдисвітам! ― гучним пирханням перебив його Денис, відбираючи пляшку. ― Антиспогад ― от що Діана потребує.

― Я в курсі. Але де його дістати попри заборону, може, підкажеш, а? ― єхидно гаркнув Майк.

Злегка примружені очі Дениса з інтересом зблиснули:

― Отже, ти таки вибрав Діану, а не її спогади. Як цікаво! І так не схоже на тебе… ― враз спохмурнів той, занурюючись у власні думки.

Нагороджуючи недруга роздратованим поглядом, Майк вихопив у нього пляшку й пригубився до горла.

― Ніщо не залишається за ширмою невідомості, ― ні з того ні з сього глухо зронив Денис, дивлячись ніби в порожнечу. ― Тим паче в нашому закритому від усього світу суспільстві. Рано чи пізно істина випливе назовні. Це лише питання часу. Доля любить підкидати нам сюрпризи, й іноді доволі несподівані. ― З усього видно, що фрази далися йому з величезним зусиллям, однак він хутко опанував собою, набравши байдужого вигляду.

Це прозвучало так швидко й раптово, що Майк аж поперхнувся, проковтнувши всю відсіч. Лише тупо витріщався, мов баран на нові ворота.

― Ти там в філософи випадково не записався? ― огризнувся він, насилу зібравши думки докупи.

Денис нервозно захихотів, а Майк мимоволі напружився: ця ситуація надто ірреальна, щоб повірити в її правдивість.

― Мені потрібно вправлятися в ораторському мистецтві. Коли стану охоронцем, це буде в пригоді.

― Ти ніколи ― не станеш ― охоронцем, затямив? ― з розстановкою процідив Майк, стиснувши кулаки з такою міццю, що заледве не розтрощив пляшку.

― Мені не потрібна Діана, ідіоте, ― правильно розтлумачив його гнів Денис і відрубав: ― Мені потрібна влада. Але годі ділити шкуру невбитого ведмедя, ― зненацька перевів розмову він, блискавкою вихоплюючи пляшку. ― Потрібно спершу зміркувати, як врятувати принцесу з мертвого сну, правда ж?

В думці Майк погодився, от тільки позбутися гіркого тривожного почуття, що шкрябало на серці противними кажанячими лапками, ніяк не вдавалося.

Якусь хвилю вони в цілковитій мовчанці глитали вино, поки не опорожнили всю пляшку. Поневолі це повернуло Майка в той час, коли Денис був пліч-о-пліч у найпаскудніші миті життя, його надійним оплотом, який ніколи, хай би що там було, не зрадить і не плюне в душу; коли вони ― хай йому грець! ― так само сиділи поруч і вперше смакували найкраще вино світу!..

― Я зможу зробити Антиспогад, ― несподівано урвав Денис його суперечливі думки, які моторошною тінню лягли на серце.

― Чого ти відразу не сказав? ― миттю напосів Майк.

― Бо є одна заковика, друже, ― стрельнув спідлоба той.

Мимовіль забувши про ворожнечу, Майк повністю повернувся до Дениса, запитально здійнявши праву брову: мовляв, досить тягнути резину, викладай давай!

― І-і? ― заквапив його він.

― Для того щоб відтворити Антиспогад в точності до молю, мені потрібен той же зразок, що його приймала Діана. Помилка неприпустима, сам розумієш. Ризики надто великі. Будь-яка невідповідність може або в остаточну кому її ввести, або попросту вби…

― Я второпав, ― зупинив Майк Дениса помахом руки, до крові закусивши губу. ― Все зводиться до того, звідки ми й починали: з глухого кута.

― Вічно ти дивишся песимістично на світ, ― приречено зітхнув Денис. ― Перш за все нам слід знайти Алекса! Щоб, добряче його відлупцювавши, вибити контакти дилера, ― мов малечі кинувся пояснювати той.

― От тільки є одна заковика, друже, ― перекривив його Майк, мало-помалу втрачаючи всі залишки самовладнання. ― У пориві нежданого сімейного об’єднання мені геть-начисто вибило обмінятися контактами! Один біс знає, де тепер шукати мого братика, врубаєшся?!

― Наскільки мені відомо, ― витримавши довгу павзу, звільна озвався Денис, ― нещодавно він мелькав Академією.

На коротку мить у Майка відвисла щелепа.

― І чого ти досі мовчав?! ― вибухнув він, ледве не зіп’явшись від збудження на ноги.

― Це ж ти в нас найвумніший… Мав би здогадатися!

Несвідомо Майк весь стиснувся, щосили силкуючись втримати скажене бажання з усієї міццю двинути йому по мармизі й стерти настирливий самовдоволений вишкір. Ще якась мить ― і він би достоту втілив свій задум у життя, якби не сповіщення, яке оглушливою луною прокотилося з динаміку лист-шета, змусивши Майкове серце радісно-тривожно перевернутися в грудях.

― Діана… ― шепнув він і стрілою кинувся до пристрою.

Можливо, його сонце вже прокинулося? Одначе зрадлива думка розсипалася порохом, адже з екрану лист-шета на нього дивилися два обличчя: злегка спантеличене та набурмосене ― Максове; та зосереджене й нахмурене ― Алексове. Оце так небувалий подарунок фортуни!

Між обома сторонами запанувала однакова напружена мовчанка.

― У твого друга прямо-таки золоті руки! ― першим оговтався Алекс, несильно поплескавши Макса по плечу. А втім, в його голосі вчулися яскраві нервові нотки. ― Щось наклацав ― раз, два, і ми вже з тобою зв’язалися.

― Умгу, підключився до всесвітньої павутини, ― кисло підтакнув Макс і додав, чомусь сховавши очі: ― Як там Діана?

Мимовіль Майк нашорошився: нахнюплений настрій друга був відчутний навіть через лист-шет. Невже з батьком знову посварився? Чи його так збентежило прохання Алекса? Або ж виною ще щось, про що Майк ні сном, ні духом не відає?

― Так само... ― пошепки зронив Майк. Зрештою, зібравшись на силі, пройняв Алекса гострим поглядом. ― Я якраз думав, як з тобою зв’язатися, брате. Мені потрібна твоя допомога.

― Почекай, ― зупинив його Алекс різким рухом, чим розгнівав Майка до краю: вперше за десять років йому знадобилася допомога брата, а тому, бачте, байдуже! Незвідана досі лють прошибла всім його станом, що йому знадобилася вся витримка, аби не розтрощити лист-шет дощенту.

Тим часом Алекс продовжив, наче й не помітив боротьби Майка самим з собою:

― Тут зв’язок нестабільний, будь-якої миті може урватися… Тому спершу перейдімо до головного питання. ― Майк, не стримавшись, надто гучно пирхнув. ― Королева Морена прийшла до тями. Вона бажає бачити тебе на авдієнції, і то негайно.

Від Майка не приховалося, з якою теплотою вимовив Алекс ім’я Королеви. До того ж, його боляче різнула ревнива думка, що Королева видужала, а Діана досі ні. Несправедливо!

― З Королевою я побачуся на своїй території, тут, в Кригожарі, під час балу, і край. Можеш так їй і передати, ― крізь зціплені зуби відказав Майк: тихо, але чітко. Випереджаючи спротив Алекса, гарячково випалив: ― Мені терміново потрібен Антиспогад. Де ти його здобував?

Здавалося, пройшла ціла вічність, допоки Алекс знову оволодів здатністю говорити. Однак замість виразних слів з його горла вихопилося якесь нерозбірливе белькотіння, мовби йому язика відрізали.

― Де ти його здобував, чорт забирай?! ― повторив Майк, ледве не захлинаючись від лютої ярості.

― Гм, боюсь, Антиспогад вже ніде не дістати, ― зам’явся Алекс. ― Принаймні тим способом, яким я користувався…

― Що, в біса, змінилося? ― Майкові ввижалося, наче з рук вислизали жалюгідні рештки надії, а сам він ізнову бився головою об чорнющий морок відчаю ― таким приголомшеним він почувався. ― Канал таємна поліція прикрила? ЩО?!

― Розумієш… ― Алекс нахмурив лоба: вочевидь, йому чомусь було некомфортно говорити на цю тему. Ну звісно ж, вічно праведний брат і послуговувався контрабандою ― ідеальна картина для наслідування прямо! ― Договір ми уклали на десять років. Ніхто не збирався на постійній основі блокувати Діані спогади. Лише на певний час, акурат до її обряду присяги, що відбудеться через декілька днів…

― Ну вибачай, брате, але саме цього ти і домігся. Відтепер Антиспогад потрібний Діані на постійній основі, бляха!.. Цікаво, як би на цю твою витівку відреагувала Маріам? По голівці б не погладила так точно, ага.

Мимовіль Майк поцілив, куди треба: Алекс відсахнувся мов ужалений. «Правильно, картайся муками совісті, якщо вона взагалі в тебе є», ― подумки вштрикнув він.

Наступної миті Майк нахилився до екрану так низько, аби Алекс у всій красі насолодився його роз’ярілими очима, в яких сновигали небезпечні вогні лютощів:

― Просто назви мені «точку», де ти забирав триклятий Антиспогад. Більшого я від тебе не вимагаю.

― Розумієш, за договором я не маю права розголошувати ці дані… ― недолуго мовив Алекс, немовбито вибачаючись. Але це Майка ще більше роздраконило.

― Алексе, який, до біса, договір? Поки ми з тобою ведемо безглузді дискусії, Діана живцем згорає! Ти це розумієш?

― Мені шкода, Майку, але я справді не можу…

Спересердя Майк вгатив по столу, що аж лист-шет затрясся:

― Досить втирати мені єресь!!! Тобі так само, як і мені, кортить дізнатися, хто стоїть за маскою Темного Лорда ― хто винний у вбивстві Маріам та наших батьків. Саме за це ти зараз, мов потопаючий за соломинку, і чіпляєшся. Але це не вихід, бо якщо Діана таки загине, а ти міг щось притім зробити… Думаєш, ти зможеш після цього спокійно жити? Привид Маріам буде мучити тебе до самої смерті, являтиметься в найкошмарніших жахіттях… ― Майкові довелося зробити коротку перерву, щоб, насилу перевівши подих, добити: ― Маріам тобі б ніколи не пробачила смерті доньки. А якщо ти прямо-таки зараз не візьмеш себе в руки і не назвеш мені «точку», можеш вважати, що й брата в тебе більше нема.

З усією ясністю Майк усвідомлював, що його палкий монолог різав по живому, одначе йому понад усе хотілося, аби до Алекса, як, власне, зовсім нещодавно й до нього, нарешті дійшло: в ігрищах долі неприпустимо бавитися з людськими життями. Тим паче коли кожна мить Кровавого Місяця на вагу золота.

Алекс весь смертельно зблід, а в очах замерехтіли сльозинки розпачу.

― Я кохав Маріам, ― з надломленим голосом вичавлював він. ― По-справжньому!.. Всупереч усім нашим приписам, які запевняють нас, Зимніх, у нашому ж крижаному серці, я кохав Маріам. І так, ти маєш рацію, Майку, я більше за все бажаю дізнатися, хто вбивця.

В жахливому передчутті кров похолола й загусла в Майкових жилах до останньої краплі: зараз Алекс скаже, що нізащо не розкриє таємницю, і поминай його як звали!

― Я скажу тобі, де «точка», ― ошелешив Майка брат. Зробивши глибокий вдих, Алекс впевнено повів далі: ― Донька Маріам мусить жити ― тут ти теж маєш рацію. Отже, «точка» знаходиться в одній непримітній таверні, що на околиці столиці акурат біля Проклятого лісу. Кожного дня рівно о восьмій вечора туди приходить чоловік, якого всі кличуть Ескулапом. А-а, ще, ― зненацька пригадав він, рвучким рухом взявши папір та щось почавши там креслити, ― на його руці є татуювання з ось цим от символом. ― Алекс розвернув папір, з якого дивився меч, обвитий змією.

― Ясно, ― усе ще з недовірою протягнув Майк, а проте його тілом встигла прокотитися хвиля піднесення: тепер в його руках знаходилася тверда зачіпка.

― Проте мушу попередити, ― повагом озвався Алекс. ― Там небезпечно. Особливо зараз, напередодні свята Єднання двох кровавих місяців, коли… ― зненацька урвав він сам себе, чомусь набурмосившись до краю.

― Що «коли»? ― не втямив Майк.

― Не важливо, ― скривився той, закриваючи тему. ― В будь-якому разі постарайся не привертати до себе занадто багато уваги. А мені вже час, ― заквапився Алекс, а відтак підвівся й попрямував до виходу, злегка накульгуючи, що вкотре змусило Майка ошелешено здійняти брови. Вочевидь, Алекс десь-таки отримав серйозне поранення клинком небесної сталі, яке ще не встигло загоїтися. От тільки де? Ясна річ, ніхто відповідати на його німе запитання навіть і не збирався.

На мить опустилася нашорошена тиша. Макс виглядав відверто чимось розчарованим. Зрештою він, зібравшись з думками, невідь-чому дорікнув:

― Майку, довіряй мені більше, гаразд?

Та й, так і не дочекавшись відповіді, відключився. Майк спантеличився вкрай: і що він встиг такого накоїти, аби змусити Макса сумніватися в ньому? Схоже, він достоту ні чорта не тямить в дружбі.

― Всього-на-всього моя жалюгідна ко-пі-я… ― проспівав Денис бридким голосочком прямісінько над його вухом.

― Закрийся! ― миттю спалахнув Майк, обертаючись до недруга з чітким наміром віддухопелити того до півсмерті, що, безсумнівно, чітко відбилося на його обличчі. Чого й варто було очікувати, Денис не здвинувся ні на міліметр ― тільки насмішкувато витріщався, здійнявши з викликом підборіддя.

Їхні погляди вп’ялися, мов свердла, розсіюючи знавіснілі іскри навсібіч. Аж ось Денис задоволено посміхнувся:

― Я знаю, де знаходиться та таверна.

***

Білі стіни Академії ― мальовничого замку з численними вежами, які своїми тонкими гострими шпилями, схожими на зубці корони, пронизували небо, зникаючи в розвихрених та розтертих хмарах, ― тонули в сяйві призахідного сонця. Навчальний центр всієї Імперії Пір року розташовувався в самому центрі столиці, Атланті, й вабив око своєю розкішністю та пишнотою. Безсумнівно, ледве не кожен марить навчатися тут, позаяк це не тільки почесно, але й віщує колосальні перспективи. Однак доступ до Академії мають далеко не всі: тільки-но заможні та ті, чий родовід ведеться ще з незапам’ятних часів та жодним чином не заплямований брудною кров’ю.

Денисові неабияк пощастило. З якогось небаченого дива його прийняли на навчання до найпрестижнішого закладу всього світу! З самого малечку він мав честь простувати його вишуканими коридорами та анфіладами, вивчати древні манускрипти, про існування яких звичайні селяни навіть і не здогадувалися, вбирати знання від найкращих представників еліти. Завдяки гострому розумові, дрібці хитрості впереміш із винахідливістю, а також власним надзвичайним зусиллям йому таки вдалося досягти небувалого успіху й отримати почесне звання найкращого учня Академії. А з недавніх пір він ще й на короткій нозі і з Суддями!

Зупинятися на своїх досягненнях Денис навіть і не збирається: у нього грандіозні плани як на власне майбутнє, так і на майбутнє всього Королівства. Рано чи пізно кожен знатиме, хто такий Денис Князєв. Кожен! Але це згодом…

А зараз на нього чекає зустріч із найвродливішою дівчиною Академії, яка знатно пошарпала йому нерви, таки зумівши викрасти лист-шет прямісінько в нього перед носом, та ще й перед важливим екзаменом! Ну, або ж вона думає, що їй це вдалося зробити потай ― ха, наївненька. Нічого, нехай дещицю побалується пристроєм, якщо їй так не мнеться довідатися про всі його потаємні секретики. У всякому разі, відплата буде кривавою ― немовби від самого Кровавого Місяця.

Нарешті перед ним розчинилися масивні дубові двері, не видавши притім жодного звуку, й пропустили Дениса до непримітної на перший позір округлої тераси, звідки відкривався незвичайний краєвид на місто, але самі присутні залишалися невидимими. Усе через поручні, які були густо обплетені плющем. Саме ця обстава створювала комфортні умови для закоханих парочок, які бажали усамітнитися та дрібку відволіктися від навчальної метушні.

Виправдовуючи очікування Дениса, Дафні перебувала тут, повернута спиною, й уважно вивчала його лист-шет. Її струнке тіло обрамляла звична форма Академії ― проста червона сукня, оперезана чорним ременем зі срібними вставками, ― але навіть в ній вона умудрялася виглядати приголомшливо.

Мимовіль Денис глибоко вдихнув вечірнє прохолодне повітря й неквапом підкрався до Дафні, яка все ще його не помічала: тільки-но хмурилася, роздратовано тицяючи пальцями по екрану лист-шета, де замість звичних їй функцій красувалася заставка (Проклятий ліс, оповитий імлою).

― Як успіхи, крихітко? Може, допомогти? ― вдосталь насолодившись її невдоволенням, Денис зрештою видихнув Дафні прямо на вухо. Та аж підскочила від несподіванки, заледве не впустивши лист-шет. А це було б дуже недоречно, адже останньої моделі він, до того ж коштує божевільних грошей.

― Ох, Дене, ненавиджу, коли ти так підкрадаєшся! ― засичала Дафні мов справжня роз’яріла тигриця.

― А я ненавиджу, коли порпаються в моїх речах, ― значущо зауважив він, вихоплюючи з її рук лист-шет.

― Все одно ти його запаролив так, що навіть сам чорт ногу зломить. Таки дійсно є що приховувати?

― У кожного з нас є що приховувати. Я ж не телепень якийсь, щоб без додаткових паролів лист-шет тримати!

По закопиленій губі Дафні Денис збагнув, що вона свій лист-шет не запаролює, як, власне, і більшість в Академії. Невже лише в нього є секрети?

― Даф… ― приречено зітхнув він. Дрібку повагавшись, поклав лист-шет на поручні, а відтак обережно стиснув плечі Дафні, дивлячись прямо в її смарагдові очі, в яких вирувала образа. ― Що ти там взагалі хотіла знайти? Невже шпаргалки до екзаменів? ― І враз пожалкував про невдалий жарт: Дафні, розгнівавшись, вирвалася й креснула злісно.

― Впродовж довгого часу, ― тамуючи лють, розпочала вона, ― ти з кимось переписувався. З ким?

― Ревнуєш? ― хихикнув він. Та наступної миті вмах посерйознішав: ― Ще скажи, що мені пише сам Темний Лорд.

― А чом би й ні? Майк тієї ж думки.

― Ну, звісно ж, Майк! ― демонстративно закотив очі Денис, хутко виходячи з себе. ― Ні дня без згадки про нього, ага. Це ж заради нього ти стільки часу вешталася біля мене, аби, приспавши мою увагу, зазирнути в лист-шет і вивідати, що ж там такого приховує зміюка-Ден, еге ж?

― Нащо ти так? ― буркнула та, мало-помалу смутніючи.

― Скажеш, неправда? ― запитально-глузливо здійняв брови Денис. Чесно кажучи, йому було начхати на відповідь: так чи інак, а з Дафні було весело проводити час. Однак їй таки вдалося приголомшити його, змусивши серце дивним чином підстрибнути в грудях.

― Спершу це дійсно було так, ― ледве чутно мовила вона, в незвичному для неї нервуванні кусаючи такі вже знайомі Денисові губи, до яких час від часу мимовіль опускався його погляд. ― Я справді хотіла дізнатися, що ти приховуєш. Одначе згодом це переросло в щирий інтерес…

― В щирий інтерес? ― хрипким голосом повторив він, вимагаючи продовження.

― Не змушуй мене продовжувати фразу! ― вигукнула Дафні, правильно розтлумачивши його намір.

― Мені ж цікаво… ― всміхнувся Денис, підступаючи ближче, а відтак поклав руки на поручні, наобіруч від Дафні, не залишаючи жодного шансу на відступ. Тоді ж шепнув на вухо, мимохіть насолоджуючись її солодко-квітковими парфумами: ― Згорю ж від цікавості, крихітко. Що там за щирий інтерес, м-м-м? ― злегка потягнув він за оксамитову мочку зубами.

Дафні не залишилася осторонь та підтримала гру: обхватила його шию руками, а втім, станом відхилилася назад, аби відпарирувати, впившись у вічі:

― Згорай, а я насолоджуватимусь видовищем.

Денис, сміючись, однією рукою обплів її талію, а іншу запустив у шовковисте волосся. Вийшло трохи грубо, але він знав: Дафні не подобається надмірна ніжність.

― Ти прекрасна… ― прошепотів Денис акурат на її ідеальної форми вуста, які, втім, так і полюбляли шпигати гострими слівцями.

― От давай обійдемося без зайвого красномовства.

― Навіть якщо це правда?

Замість відповіді Дафні з вогнем притягнула його до себе й поцілувала у вуста: палко, жадібно, ненаситно. Не в змозі відмовити їй, адже й сам цього безумно жадав, Денис миттєво поглибив поцілунок, щосили притискаючи Дафні до себе. А втім, його руки не затрималися лише на її талії, але й стали вивчати, наче робили це вперше, всі округлі частини тіла.

Дафні не залишалася в боргу: бувши схожою на доведену до люті кішку, повсякчас вигиналася під його дотиками, а якоїсь миті, піддавшись пристрасті, так взагалі запустила пальці під його сорочку й стала не просто гладити спину, а нещадно дряпати, що змусило Дениса гучно застогнати й відірватися від її вуст. Але тільки на мить, бо далі він, одним вправним рухом посадовивши Дафні на поручні, аби та обхопила своїми стрункими та довгими ногами його талію, опустився вустами на шию, насолоджуючись вже її тихими, а часом і не дуже, стогонами. Цілував скажено, прекрасно усвідомлюючи, що залишаться засоси. Однак його вуста ― не небесна сталь: сліди блискавично зникнуть.

Вони цілувалися довго, повністю віддаючись одне одному в диких пестощах, розпечених до краю, водномить забувши про всі нагальні справи, аж поки в затьмареній жагою свідомості не виринув ― так несподівано й безглуздо! ― образ блакитноокої. Якого біса? Денис розгнівався на себе не на жарт, адже замість злющих очей Діани він має цієї миті думати тільки про жагучі Дафни! Тоді що за чортівня з ним зараз коїться?!

Хай там як, а образ блакитноокої підбурив його до ще ненаситніших проявів пристрасті, що аж кров закипала в жилах, стугонячи у всіх прихованих частинах тіла, мовби він намагався таким чином повністю вигнати її зі своєї голови… ― однак все надарма.

Безперечно, Дафні знала толк у поцілунках. Але навіть те, що вона виробляла з його язиком, як і відчуття її гострих нігтиків на своїй спині, аж ніяк не допомагало покращити його настрій, безнадійно зіпсований нежданим маренням.

Проклята блакитноока!

***

На Атланту звільна опускався присмерк, розстеляючи увсебіч довгі химерні тіні, ― біля будинків загорялися перші ліхтарі. Вузенькі вулиці столиці поволі ставали безлюдними: мало-помалу вщухав рух, зачинялися одні за одними крамнички та майстерні, позаяк кожен бажав якомога швидше опинитися вдома й приємно провести час з рідними. Тільки-но ринкова площа продовжувала яскраво бовваніти поміж навколишньої міської тиші: незабаром в пошуках розваг сюди напливе молодь, якій страшенно задушно нудитися в гуртожитках чи домашніх стінах.

Денисові незрівнянно подобалася вечірня метушня Атланти. Щодуху перетинаючи ринкову площу, він на повні груди вбирав запах прянощів та смаженого м’яса, кави та глінтвейну; насолоджувався грою музик та суперечками покупців з крамарями за вдалий торг... Безумовно, тут вирувало життя: барвисте, веселе, іскрометне. І навіть в думці не посміє промайнути, що десь там, за межами цього простору, існує діаметрально протилежний світ: без шику та блиску, пронизаний свавіллям та несправедливістю по самісінькі вінця.

Саме на околицях Проклятого лісу й підіймалася завіса справдешнього життя Імперії Пір року. Забрідали туди або відчайдушні сміливці, або знавіснілі безумці, позаяк атмосфера там не для слабкодухих: подейкують, що лиховісне повітря не знало кордонів і проникало з нетрів Проклятого лісу аж до околиць. Денис вважав це небилицею брехливих пройдисвітів, оскільки, скільки б разів він не навідувався до тих територій, це жодним чином не впливало на його самопочуття. А турбувало зовсім інше: дух занедбаності.

З кожним кроком, який віддаляв Дениса від центра столиці дедалі в глухомань, ставало все менше вогнів біля зачинених зсередини будинків, вікна яких зливалися з темрявою, що здавалося, наче тутешні жителі взяли та й водномить вимерли. Однак про їхнє існування чітко твердив сморід людських відходів, який чимраз наростав і досягав свого піка акурат на кордоні з Проклятим лісом, від чого шлунок Дениса просто-таки скручувало вісімкою від нудоти, що нещадно підступала до самісінького горла. Як він не силкувався, а звикнути до цього запаху було поза його силами. Денис подумки смачно вилаявся: потім доведеться годинами приймати ванну, чимдуж шкрябаючи тіло найрізноманітнішими миючими засобами, однак навіть після цього сморід ще довго носитиметься за ним мерзенним шлейфом! Ех, достоту не таким Королівством він бажав правити…

Нарешті перед його зором постала цілком звичайна на перший погляд таверна ― двоповерховий будинок, зсередини якого линула гучна музика та п’яний регіт відпочивальників. Здебільшого в таких місцях зависали Зимні, а за офіціантів правили дівчата-Єдині. Картина, звісно, не з найприємніших, але хоч щось зробити з нею Денис був безсилий. Принаймні поки що.

Впевнено відчинивши масивні дубові двері, Денис, заледве не оглушений гамірним шумом, що линув звідусіль, відразу оцінив обставу: за невеликими столиками сиділи напівлежачи п’яні, мов чіп, чоловіки та гиготали, мов божевільні, вряди-годи піднімаючи дерев’яні кухлі, а навколо них кружляли ще зовсім юні, в коротких сукнях, дівчата з підносами, неспроможні чинити опір як жагливим поглядам в їхній бік, так і доторкам, що час від часу переходили розумні межі.

Обурення пронеслося Денисом від маківки до п’ят, однак він стримався ― залишаючись зовні спокійним, неспішно та впевнено підійшов до бару й всівся на перший-ліпший стілець, одна ніжка якого, щоправда, була трохи надломлена, що посприяло легкому похитуванню корпуса вбік. «Шик, а не сервіс», ― роздратовано подумалося йому, а вголос сказав:

― Келих бренді.

Бармен ― кремезний лисий чоловік, чимось схожий на добре відгодованого бика, ― скоса зиркнув на Дениса, але прохання таки мовчки виконав.

Добряче пригубившись до напою, Денис насилу стримався, аби не виблювати: що за помиї тут розливають?!

Ковзаючи поглядом залою та попиваючи неквапом «бренді», Денис намагався віднайти Ескулапа. Однак хто саме з цих відпочивальників є ним: можливо, вухань у крислатому капелюсі? чи, либонь, чоловік зі шрамом на все обличчя? або ж самітник із клинком небесної сталі напереваги?..

Втомившись від німого споглядання, Денис повернувся до бармена з проханням налити ще противного напою, який викликав неприємну в’язкість у роті.

― Чоловіка на ім’я Ескулап знаєш? ― наче знічев’я додав він.

― А тобі нащо? ― здивувався той.

― Та так, діло є…

Бармен нагородив Дениса підозрілим поглядом, проте послати втришия не встиг: рвучко розчахнулися двері, пропускаючи вперед високого чоловіка худорлявої, але й водночас жилавої статури. Його голова була вибрита налисо, а довгі рукава плаща, ― о диво! ― засукані по самі лікті, презентуючи татуювання у вигляді меча, обвитого змією. До того ж, ще одне везіння, Ескулап прямував прямісінько до бару! Якщо так піде й далі, Антиспогад, можна вважати, вже в кишені Дениса.

Набравши незалежного вигляду та вичекавши ще хвилин з десять, аби Ескулап зумів насолодитися замовленим напоєм, Денис кінець кінцем спрямував на нього чіпкий погляд.

― Дивне місце для юної крові, ― повагом зауважив Ескулап, обертаючись до нього. Вочевидь, таки помітив, як той дірки в ньому свердлить, чорт!

― Ти сьогодні з товаром? ― не вагаючись, поставив питання руба Денис.

Той відповів не одразу: задумливо здійнявши сиві брови, міряв Дениса поглядом, мовби роздумував, до якої божевільні його запроторити.

― Навіщо такому зеленому хлопчині товар? ― саркастично мовив він, склавши руки на грудях. ― Дівчина, либонь, зрадила? Чи може, на війні побував?

― Знайомий не зміг прийти, я замість нього, ― викрутився як міг Денис.

― Он воно як! ― пирснув той, явно ні краплинки не вірячи. ― І як звати твого знайомого?

― Алекс, ― вирішив не ходити кругами він.

― Та невже? ― вдавано отетерів Ескулап. ― Якщо ти про того Алекса, якого я знаю, Літнього замість себе він нізащо не підішле.

― Слухай, я заплачу, ― гамуючи гнів, нахилився Денис вперед та одними губами мовив, рубаючи повітря: ― Скільки титанів коштує одна нещасна баночка Антиспогаду?

― Ніскільки. Товар не продається, і крапка, ― просичав той, гнівно креснувши очима, ніби підсумовуючи.

― Трясця, тобі так шкода однієї нещасної банки?! ― спересердя надто гучно вигукнув Денис, і враз помітив на собі підозрілі погляди вартових.

― Яка запальна молодь нині пішла… Жодного самоконтролю, ― осудливо хитнув головою Ескулап. Та раптом його льодовиті очі скажено блиснули: ― А раптом ти шпигун? Вивідуєш тут все, винюхуєш? Звідки знати?

― То зелений, бачте, то досвідчений шпигун, ― роздратовано пирхнув Денис. ― Повторюю ще раз: мені потрібна тільки одна баночка Антиспогаду, плачу титанами. Жодних закидонів з мого боку. ― Щоб запевнити в своїй чесності, він кинув вагомий мішечок з титанами прямо на коліна Ескулапові ― монети так і задзвеніли. ― Отримаю Антиспогад, заплачу вдесятеро більше.

Однак наступної миті сталося непередбачуване: не на жарт обурений Ескулап покликав охорону, і ті блискавично підлетіли, схопили Дениса, який ще не встиг до кінця усвідомити, що, власне, відбулося, а відтак заклали руки за спину й поволокли до виходу.

― Підкупити мене вирішив, шмаркачу? ― плював йому вслід Ескулап. ― Не на того напав!

Ясна річ, Денис, лаючись на повен голос та мимовіль втрачаючи всяку надію на успіх справи, намагався на всі лади протидіяти, вперто борсаючись, одначе вартові таверні виявилися доволі дебелими: чіпко тримали його в путах, козли! А коли вони відчинили двері, щоби виперти його, як якийсь жалюгідний мішок з лайном, на нього чекав досить несподіваний сюрприз.

***

Майк вперто чекав на Дениса під дверима таверни, аж поки стрілки кишенькового годинника не зупинились на восьмій. «Так і знав, що не варто було зволікати, піджидаючи цього ідіота!» ― в думці викартав себе він, шпарко обертаючись до входу. Однак не встиг Майк ступити і крок, як зсередини вибухнув дикий лемент: хтось озвіріло горлопанив, проклинаючи всіх і вся такою перченою лайкою, що Майк не впевнений, чи знайде її в словнику. А вслід скрипнули залізні петлі дверей, пропускаючи вперед знавіснілого Дениса, якого тримали за шкірки двоє міцно збитих вартових. І що цей бевзень вже встиг накоїти?

― Привіт, ― вишкірився Денис, раптово переставши пручатися.

― Якого біса, Дене? Ми домовлялися прийти разом! ― миттю збурився Майк.

― Та думав, ти спасуєш, ― роздратовано здмухнув волосся з чола Денис і знову загорланив: ― Трясця, та відпустіть ви мене нарешті!

Вартові тієї ж миті виконали його «прохання», з усією міццю виштовхнувши надвір, притім не забувши полити триповерховою лайкою й наполегливим побажанням більше носа свого сюди не потикати, інакше розправа буде безжалісною.

― Ви знаєте, взагалі, з ким маєте справу, прителепкуваті барани?! ― пригрозивши кулаком в порожнечу, Денис згарячу підвівся й стряхнув від бруду одяг.

― І це ти називаєш «непомітно проникнути в таверну»? ― не барячись, висловив обурення Майк, гнівно креснувши очима: через самовілля цього ідіота все діло може піти шкереберть!

Силкуючись втихомирити розбурхану пересердям кров, Майк зробив декілька важких ковтків повітря, а відтак запалисто потягнув на себе двері ― миттю зустрівся з поглядами вартових, які не віщували нічого хорошого, так ще й ті мечі виставили наперевіс. Ввічливістю просто-таки за кілометр тхне!

― Не пропустите нового клієнта? ― натягнувши на себе улесливу посмішку, прожебонів Майк, краєм ока помічаючи лисого чоловіка за баром, який пильно спостерігав за тим, що відбувається при вході.

― Якщо ти з ним, ― кивок на Дениса, ― то вхід заборонений, малий.

― Я? І з ним? Ну ви й смішні, ― реготнув Майк. ― Та я першим стою в черзі, аби всі потрухи з нього вибити.

― Ну то дерзай! ― шкірячи зубами, гавкнув вартовий. ― Покажи нам, як молодняк вчать розправлятися з супротивниками, а ми полюбуємося. Може, й самі чогось навчимося, ― гучно гигикнув він. Його сміх луною підтримали присутні, деякі з них навіть кухлі підняли, вимагаючи шоу.

Видихнувши, Майк повернувся до громом прибитого Дениса, в руках якого вже був нещасний кинджал, і витягнув з піхов меч, а затим, приречено зітхнувши, розвернувся до вартового з блискавичним випадом. Бачить Кровавий Місяць, він не хотів встрявати в бійку!

Ясна річ, вартовий миттєво парирував удар, відступивши притім вбік та глузливо вигнувши брови.

― Погратися вирішив, шмаркачу? ― сплюнув він і пішов у наступ, рубанувши мечем зверху вниз. Цей удар Майк з легкістю відбив, насуваючись вперед.

Наступні удари не забарилися: мечі схрещувалися, розсіюючи іскри навсібіч. Вартовий нападав неквапом, його випади були хоч і чіткими та цілеспрямованими, одначе такими, немовби той не вважав Майка за гідного супротивника. І це стало його фатальною помилкою: в поєдинках важлива не самовпевненість, ба більше, не сила та міць, а вміння з повагом оцінювати конкурента. До того ж, Майк мимохідь відмітив, що й вправність у вартового добряче кульгає: вочевидь, давно не практикувався з мечем.

Коли вони опинилися, раз за разом атакуючи один одного, всередині, звідусіль почувся гучний рев, а хтось, не розібравшись до пуття, що саме відбувається, кинувся з атакою на сусіда по випивці ― розпочався суцільний гармидер зі скажених вигуків, розтрощених кухлів та здичавілих галамселень.

Вкотре замахуючись мечем, Майк не забував краєчком ока слідкувати за лисим чоловіком, який і був, якщо вірити татуюванню на руці, тим самим Ескулапом: той спостерігав за бедламом безрушно та незмигно, мовби перебував між реальністю та сном. А втім, у Майка склалося стійке відчуття, наче чоловік спостерігав тільки за ним.

Тимчасом Денис, скориставшись вавилонським розгардіяшем, видер меч зі стіни й взяв на себе іншого вартового. Мимовіль Майк відмітив, що бився той дійсно вправно: впевнено тримав зброю, зі своїм ритмом йшов не боячись в атаку, використовуючи вагу супротивника проти нього самого, парирував удари так, наче насолоджувався кожним зіткненням леза.

Ухилившись водночас як і від кухля, що летів йому прямо в голову, так і від удару клинка, який небезпечно просвистів акурат біля його щоки, Майк змахнув мечем понизу, аби змусити супротивника відступити вбік. Той був значно більшим за нього, тому такі рухи й виснажували його явно сильніше.

― А ти не промах, юначе! ― в розпалі битви вигукнув вартовий, скажено блискаючи очима. ― В твої роки енергію іншим чином варто збувати. Тільки глянь, які тут кралі! ― кивнув він на дівчат, які нестямно тремтіли, забившись в куток. ― А на другому поверсі є шикарні апартаменти, люксові.

Не знати чому, але останні фрази розлютили Майка не на жарт, що аж кров з шаленством бурхнула до голови. Скоріш за все, саме несамовита ярість, яка била через край, посприяла тому, що наступний його випад вийшов аж надто скаженим: різко опустивши меча по лезу вартового, Майк щосили штовхнув донизу ― меч супротивника із шумом випав з рук, описуючи коло. А відтак чимдуж відіпхнув ошелешеного вартового ногою ― той, заревівши, гепнувся як мішок з тельбухами, усім своїм поглядом виражаючи невіру у власну поразку.

Так, час закруглятися…

Відшукавши поглядом Дениса, який теж якраз тієї миті обеззброював супротивника кількома вдалими комбінаціями, Майк подався до Ескулапа, мимохідь відсахуючись від таць з їжею та напоями. Вривцем доводилося крутитися, щоб парирувати мляві удари, або ж просто відхилятися від кулаків, які з криком запускали невідь-куди п’янчуги.

Однак безперешкодно дістатися до Ескулапа Майкові так і не вдалося: шлях перегородив меч, власник якого був повністю прихований за чорним плащем.

― Дай пройти, ― міцно тримаючи напоготові меча, просичав Майк, достоту не палаючи бажанням встрявати в сутичку з черговою п’янюгою.

― А якщо не дам? ― хихикнув незнайомець.

В думці закотивши очі, Майк, підстрибнувши, змахнув мечем, вдаряючи зверху донизу ― іскри так і посипалися. Одначе, на його щире здивування, супротивник виявився дужим, зумівши не тільки втримати зброю, а й послати у відповідь кілька блискавичних випадів зусібіч, змушуючи Майка відступити назад.

«Тренований», ― підсумував він. А відтак напав із серією знавіснілих колючих атак, сподіваючись прорвати захисні удари супротивника. Вправні, трясця, захисні удари.

Перехопивши меч зручніше, незнайомець накинувся з новою силою, рубав ним так, наче був справжнісіньким вмістищем гніву. Його удари були виважені, знову й знову зі свистом розсікали повітря, зустрічаючись зі зброєю.

Та раптом в розпал захисних ударів Майк збагнув: супротивник грається з ним, мов з кошеням, наче знав, хто він такий, а тому було просто цікаво побачити його в дії.

Підстрибнувши обома ногами, Майк опинився на найближчому столі, який, схоже, не був розрахований на такі викрутаси, бо добряче похитнувся. Однак Майкові якимось чином таки вдалося втримати рівновагу, а відтак він взяв меч напереваги та одним спритним рухом підняв каптур супротивника, злегка пройшовшись лезом по чолі ― цівки крові так і виступили не забарившись.

Захоплений зненацька, незнайомець відсахнувся, озвіріло витріщаючись. Позаду нього промайнула постать Дениса з міцно стиснутим мечем, якого той тримав поперед себе, готуючись завдати нищівного удару.

― Дене, стій! ― зупинив його Майк, воднораз не відриваючись зором від незнайомця. ― Я сам розберуся, а ти до Ескулапа. Мерщій!

Чи то під впливом владного тону Майка, чи то прекрасно усвідомлюючи важливість справи, Денис без зайвого спротиву виконав наказ: стрілою метнувся до неозброєного на перший погляд Ескулапа. Далі Майк не бачив, бо його увагою цілком і повністю заволодів незнайомець: зрілий довгов’язий чоловік, коренастий та доволі жилавий на вигляд, яскраво-блакитні очі якого на тлі блідої шкіри лиця, обрамленого чорним кудластим волоссям, так і сновигали зловісними чорними блискавицями увсебіч.

― Хто ти такий, чорт забирай?! ― вигукнув Майк, зістрибуючи й перехоплюючи зручно меч, аби бути готовим у разі чого до нових випадів.

― Ти син Астрея? ― басовитим голосом відповів контрзапитанням той. В його тоні проскочив непідробний інтерес.

На дещицю язик став колом у роті, що Майк не міг вимовити ні слова.

― Ти знав мого батька? ― нарешті, оговтавшись, відпарирував він, ні чорта не тямлячи: цього чоловіка він бачить вперше.

― Усі знали твого батька, ― поважно відказав незнайомець.

«Хто це “всі”?» ― хотів вимовити Майк, одначе слова застрягли в пересохлому горлі. Сказано було так, наче його батько був порушником закону, ба більше, найголовнішим з них, ― чортівня якась!

Мимовіль Майк спостерігав, як цівки крові стікали по обличчю незнайомця, заповзаючи за комір, ― якщо терміново не обробити рану, є вірогідність, що залишиться шрам, а проте то́му, здавалося, було байдуже.

Весело гмикнувши під ніс, незнайомець наблизився впритул до ошелешеного Майка й сунув йому щось в кишеню штанів.

― Хто ж знав, що в Астрея вийде такий здібний, однак ні на що не годний син. ― І, з ненавистю просичавши дивну тираду, покинув таверну.

Майк не знав, скільки часу він стовпом простояв, як до нього підлетів Денис й штовханом наказав забиратися геть, що вони миттю й зробили.

― Антиспогад у тебе? ― запитав Майк посеред бігу.

― Авжеж! ― вказав Денис на шкіряну сумку, яку, вочевидь, і відібрав у Ескулапа. ― Вже точно не гаяв часу на стріляння очима.

Ведені Майком до літальної машини, яку той залишив за два кілометри звідси, вони щодуху неслися невторованою стежиною, яка зміїлася межи Проклятого лісу. Майк миттєво відчув на собі його вплив: всеосяжний, нічим не пояснюваний страх вмах прокотився його станом, виборюючи панівне становище в розсудкові. До того ж йому повсякчас ввижалося, наче з глибини лісу, що тонула в пітьмі, линули загадкові шерехи, немовби це невидимі спостерігачі слідували за ним назирці, крадучись попід широкогіллястих дубів.

«Це все просто ігри розуму, не більше», ― силкувався заспокоїти розбурхане серце Майк. Виходило паршиво.

Та раптом він відчув потужний поштовх вбік: це Денис накинувся на нього, різким рухом відштовхуючи з дороги акурат до густих та колючих заростей Проклятого лісу, куди вони благополучно беркицьнулись разом.

― Ти взагалі ад… ― не доказав Майк, бо Денис прикрив його рот долонею.

― Сиди тихо й не висовуйся, ― ледве чутно прошелестів він, уважно стежачи за дорогою.

Майк відразу збагнув причину неадекватної поведінки Дениса: шлях торували з десяток вже знайомих охоронців у чорних плащах та сірих масках. А це ще що за рейд?

― Вишукують повстанців, ― коротко відказав Денис після того, як охоронців і слід прохолов.

― Повстанців? ― миттю здивувався Майк, отетеріло витріщаючись.

― Уявляєш, Рапунцель, ― вшпигнув його той, спопеляючи зором. ― Допоки ти там у своїй вежі відсиджувався, багато що в Атлантиді змінилося. Далеко не всі задоволені правлячим режимом, передусім…

― Пригальмуй. ― Від навали несподіваної інформації Майк відчував, наче його голова просто-таки візьме й трісне, розколовшись надвоє.

«Той незнайомець випадково не повстанець?» ― закралася божевільна думка. Та раптом Майка мов стрілило: він потягнувся до кишені штанів і витягнув звідти клаптик паперу, на якому було зображення…

Сяйливої троянди, над зів’ялими пелюстками якої здіймалося крило жар-птиці.

Денис, вочевидь зрозумівши послання, загадково зіжмурився:

― А свято, нутром чую, таки буде дійсно КРОВАВИМ!