Як же Головна Зала перемінилася! Куди не кинь оком, приємне світло линуло з нещодавно запалених свічкових вогників, що випромінювали каскадні кришталеві люстри, витончені настінні світильники, які нагадували своєю формою місяць в обіймах кажанячих крил, високі позолочені канделябри, гравіювання яких повторювало образи з «Балади про сяйливу троянду та кригу» (окрім, звісно ж, жар-птиці), начищені до блиску срібні, мідні чи латунні шандали, над якими кружляли крихітні нічні метелики, обпалюючи тендітні крильця. Від ніжного квіткового аромату, які розповсюджували червоні троянди, розташовані по всіх усюдах ― у кришталевих чи прикрашених розписом керамічних вазах, на стінах чи поручнях… ― Діані миттю забило подих.

По мозаїчному паркеті простували люди в найрізноманітнішому святковому вбранні, зібраному наче з усіх епох давнини: пані кружляли чи то у вечірніх атласних або шовкових, чи то в довгих пишних сукнях з турнюрами та кринолінами, а чоловіки ― в сюртуках і фраках, строгих мундирах з наглухо застібнутими ґудзиками або ж в костюмах на будь-який смак. Однак всі гості мали дещо спільне в гардеробі ― червоні елементи: брошки, шпильки, стрічки, шарфи, платки, рукавиці, барвисті віяла, широкополі капелюхи з пір’ями, візерунчасті тасьми, запонки, шнурівки, застібки, пояси…

Однак Діанину увагу привернув поміст, що знаходився біля драконівських пащ каміна, з велетенським кріслом-троном, яке було вирізьблене з прозорого, наче з крижаної брили каменю, всіяного пурпуровими прожилками, які нагадувати венозні струмки крові. Під впливом заломистих вогників полум’я, що звергалися звідусіль, крісло-трон, його висока спинка та підлокітники полискували незліченною кількістю іскринок, що аж в Діаниних очах замигкотіло.

Пообіч, вишикувавшись півколом, застигли люди в багряних мантіях, вже знайомі персні яких, оздоблені дорогоцінним камінням, з головою видавали власників. Ясна річ, без Суддів бал був би не в повному ажурі. Що цікаво, навіть Судді з племені Єдиних ощасливили своєю присутністю. Їх Діана розпізнала відразу, позаяк на їхніх перснях красувалися рубіни, а погляди виражали бездонну зневагу та презирство, немовби вони абсолютно не усвідомлювали, що забули в Кригожарі ― «в кодлі мерзотників-Зимніх із зачерствілими серцями». І тільки незбагненна місія утримувала їх від жорстоких дій.

А втім, найбільше Діану приголомшила ― до осоружного тремтіння в колінах та смертельних дрижаків по тілу ― неземної вроди жінка, яка велично возсідала на троні-кріслі та правицею стискала кришталевий, наче з прозірчастого льоду скіпетр. Її струнке тіло обрамляла розкішна срібляста сукня, густо вкрита червоними сітками-лініями, подібно до слідів крові на білосніжному килимі, а високо зачесане волосся, що вилискувало сріблом, прикрашала витончена корона з коштовними самоцвітами, а саме алмазами та рубінами. Попри те, що шкіра жінки була позбавлена природної свіжості ― при сяйві свічників видавалася білою, безкровною, порцеляновою, ― вся її постава випромінювала неймовірну міць, а погляд відбивав холодну безжальність.

Тепер в Діани не залишилося жодних сумнівів: саме ця жінка марилася їй у снах.

Королева Морена.

І саме до неї крізь натовп гостей вів її Майк, надійно тримаючи попід лікоть, а коли опинився біля Королеви, віддав їй низький уклін. Діана, пересилюючи трем, зробила те саме: що б не приховувало минуле, а належну пошану варто віддавати.

― Королево, ласкаво просимо в Кригожарі, ― з повагом висловив Майк звичне вітання.

― І нехай Кровавий Місяць буде цього вечора прихильний, ― відізвалася та. В її крижаних очах, звернених до Майка, ― Діана була впевнена в цьому, ― промайнуло щось схоже на хтивість. А втім, обличчя Королеви миттю скувалося байдужістю.

Легким рухом зійшовши на підлогу ― складки сукні так і зашелестіли, розгортаючись, ― Королева оглянула Діану з голови до п’ят, а відтак без попередження провела пальцями по її щоці. Діана заледве стрималася, аби не гаркнути: дозволу порушувати особисті кордони вона не давала.

― Достоту схожа на Маріам, ― тихо і якось скрадливо зронила Королева, опускаючи руку, ― а на Агап ні краплини. Хіба що силою його духу.

― Здається, ви були добре знайомі з моїми батьками… ― немов отямившись, через силу мовила Діана, все ще відчуваючи огидно-прохолодний доторк.

Королева широко посміхнулася, але вийшло хижо:

― А як же, люба! Свого часу ми були дуже близькі. ― Її погляд набув мрійливості, немовби вона перебувала далеко звідси, у призабутих спогадах. А проте це тривало недовго: обличчя Королеви знову набуло байдужого виразу, а голос ― суворих нот. ― Але годі про це. Це було давно і до теперішнього не має жодного відношення. Краще скажи-но мені одну річ, принцесо Діано, ― Королева низько схилилася до неї, дивлячись їй прямо у вічі, ― якщо в твоїй крові тече хоча б мізерна крапелиночка того духу, що був у твого батька, чи готова ти, всупереч йому, вірно служити короні? Відповідай не роздумуючи.

― Готова, ― швидко та впевнено відчеканила Діана. Звісно, вона лукавила, але свої істинні думки воліла залишити при собі. ― Інтереси корони для мене понад усе.

Для більшої переконливості Діана зробила ще й уклін.

Витримавши павзу, Королева задоволено зблиснула очима:

― Ловлю тебе на слові, принцесо. Одначе якщо виникнуть проблеми з твоїм, кхм, самовладанням, першому дістанеться на горіхи сама знаєш кому.

Не встигла Діана і оком змигнути, вкрай остовпівши, як Майк втрутився, виступивши вперед:

― Обіцяю, за час правління принцеси Діани зайвих проблем не виникне, ― рішуче запевнив він.

― Покладаємось на тебе, охоронцю. ― Наступної миті, наче втративши будь-який інтерес до того, що відбувається, Королева повернулася на місце.

Користуючись моментом, Майк відвів Діану вбік, попередньо учтиво вклонившись як Королеві, так і Суддям.

― Молодець, гідно трималася, ― шепнув він їй на вухо, злегка погладивши спину, мовляв, не хвилюйся, найстрашніше вже позаду.

― Ти також. ― Тільки зараз Діана збагнула, як сильно її вибила з рівноваги розмова з нещодавно зниклою й нині знайденою Зимньою-Королевою. І чомусь виникло стійке нудотне відчуття, що вона щось упустила. Щось дуже й дуже важливе ― пов’язане з родинним секретом, надійно похованим під сімома замками. Але ж не розвертатися зараз до Королеви з проханням погомоніти віч-на-віч? Тим паче що та вже смакувала вино в товаристві Любомира…

― Радий вітати гостей Кригожару! ― зненацька озвався той. Його розкотистий голос луною прокотився по приміщенню, змушуючи всіх присутніх зупинитися та прикувати до чоловіка свій погляд. Піднявши келих, Любомир статечно продовжив: ― Пані та панове, сьогоднішня ніч особлива, адже колись саме цієї пам’ятної дати на небі зійшлися два Кроваві Місяці, подарувавши всім такий бажаний мир та спокій. Нехай віднині й довіку вони осяватимуть наші землі, щоб небесна сталь схрещувалася не для кровопролиття, а задля розваги.

І Любомир процитував:

Без просвітку ночі кроваві місяці досягли суходолу,

Притьма окропивши блідолику кригу та троянду сяйливу.

Ізразу ті потяглись одне до одного в пломенистій жазі,

Щоб насититься теплом обопільним доволі.

Союз їхній став початком незатьмареного майбуття,

Де місця брані більше нема.

Наче підкріплюючи вищесказане, Любомир опорожнив келих, з повагом обернувся до Королеви й запросив її на танець ― та, кокетливо всміхнувшись, погодилася. Наступної миті вони вже кружляли паркетом, про щось солодкаво воркуючи. У Діани заледве щелепа не відвисла від здивування: це ж треба так, а Любомиру, виявляється, властиві ще якісь емоції, окрім безпристрасності!

Невідь-чому Майк нервозно захихотів, лоскочучи тим самим Діанину скроню, і стиха мовив, вочевидь, прагнучи продовжити перерваний діалог:

― Ти ж знаєш, змінювати маски в мене в крові.

― Це не привід для вихваляння, ― так само тихо відповіла Діана.

― Але саме це стане нам зараз в пригоді, моя Величність.

І тієї ж хвилини притягнув її до себе, обійнявши за талію, й став неквапом рухатися в такт вальсу. Діанине тіло несвідомо ввійшло в знайому стихію танцю, де кожен рух сповнював її давно призабутою насолодою. Мимовіль Діана відмітила, що Майк переміщувався доволі вправно, наче навчався танців змалечку. Хоча, найпевніше, саме так воно й було…

― Постарайся розслабитись, ― нахилився Майк до самісінького Діаниного вуха. ― А то твої дрижаки весь Кригожар розтрощать.

Від його голосу з ледь вловимим хрипом розбурхалися дрижаки зовсім іншого штибу, і їм Діана була тільки рада. Полохливе відчуття ейфорії захлеснуло нею дощенту, улюблений запах цитрусових впереміш із корицею одурманював голову, даруючи спокій, і навіть шпички видавалися цієї миті медом для вух. Свідомо чи ні, але Майкові таки вдалося приборкати панічний острах, гострі пазурі якого вже починали проникати під шкіру. Тепер невсипущі погляди Суддів, що, здавалося, здатні пропекти дірки в їхніх спинах, вже аніскілечки її не бентежили.

Певний час вони були поглинуті танцем, насолоджуючись спокійною мелодією та рухами. На одну мить Діані забажалося, аби цей вечір ніколи та ні за яких обставин не закінчувався ― ні-ко-ли…

Через плече Майка Діана спостерігала за гостями: ті веселилися, їли, пили, танцювали… Двома словами, брали зі свята все.

Та раптом серед натовпу Діана вловила Дениса, вбраного в яскраво-пурпуровий костюм, що робив його схожим на зміїсті язики полум’я, які спроможні були стерти у порох будь-яку перепону на своєму шляху. Він вальсував з невідомою брюнеткою, і, судячи з їхніх задоволених мін, розважалися вони на повну котушку. Недалеко кружляла Дафні в обіймах чергового кавалера й теж виглядала доволі радісною. Щоправда, час від часу Діана ловила на собі її пекельно-вбивчі погляди: либонь, та все б віддала, аби опинитися на Діаниному місці…

― Давно ця зала не зазнавала такої бурхливої вечірки, ― прошепотів Майк посеред танцю, потроху хмурніючи. Однак він швидко оговтався, показуючи ямки на щоках. ― Складно уявити, але колись тут ледве не щотижня влаштовувалися бали. Батьки наче передчували, що жити їм залишилося недовго й користувалися будь-якою можливістю насолоджуватися життям.

Не встигла Діана розтулити рота, аби промовити щось заспокійливе у відповідь на несподівану Майкову відвертість, як той прошелестів їй на вухо невідомі співучі слова. Однак, хоча й вона анітрохи не збагнула їхній сенс, її охопив щасливий трем: суть промовленого, беззаперечно, була приємною.

― А тепер скажи те саме, тільки на зрозумій мові, ― зажадала пояснень Діана, несамохіть розпливаючись у посмішці.

― Ти, моє полум’яне сонце, принесла в цей крижаний та холодний замок цілюще життя. Дякую тобі за це.

Не припиняючи танець, Майк провів долонею по її щоці, що горіла вогнем від збентеження та млості, а його блакитні очі сяяли такою теплотою та ніжністю, що в Діани аж ноги підкосилися. Від блаженної непритомності її рятувала тільки Майкова рука на талії, що міцно притискала до себе, розпалюючи тим самим шалене бажання пригорнутися до нього ще дужче та поцілувати в заманливі вуста прямісінько у всіх на очах.

Та втілити ідею фікс їй не дали:

― Пане, вас кличе Королева на авдієнцію, ― озвався поруч вартовий, одним махом змітаючи ідилію, яка панувала до цього.

Майк мерщій набув безпристрасного виразу.

― Проведіть її до зали для переговорів, ― злегка обернув він голову до вартового. А після того, як той вклонився й, вочевидь, пішов виконувати доручення, повернув до Діани змарнілий погляд та промовив тоном, не терплячим заперечень: ― Що б не сталося, нізащо не покидай цієї зали. Гаразд, сонце?

І, залишивши на Діаниному чолі швидкий невагомий поцілунок, відступив.

― Я пригляну за принцесою, ― проронив незнайомий чоловічий голос позаду Діани.

― Покладаюся на вас, Радославе, ― байдуже ковзнувши по новоприбулому поглядом, Майк стрімко покинув залу.

Не тямлячи себе від сплутаних емоцій, Діана розвернулася й зустрілась із яскравою блакиттю очей сивоволосого Судді з племені Єдиних.

***

Отримавши послання від незнайомця, Майк збагнув: це було ніщо інше, як попередження. Готується переворот, перші кроки якого цілком можуть відбутися на сьогоднішньому балі. Тому найперше, що Майк зробив при прибутті до Кригожару ― перевірив усіх своїх вартових та слуг. Як би не було прикро це визнавати, та навіть пацюки можуть завестися там, де сир купається у маслі. Інакше кажучи, дбати про порядок на святі він залишив тільки найвірніших та найнадійніших представників обслуги. Однак одне Майкові не давало спокою: якби йому запало до голови викрасти принцесу на святі, посеред цілої купи свідків, то робив би це нишком-тишком, не попереджаючи, щоб залишити противнику навіть наймізерніший шанс на перегрупування.

Який же ж тоді сенс в цій погрозі?

А проте часу розмірковувати про це не було: попереду авдієнція з самою Королевою Мореною, від якої, відверто кажучи, нічого хорошого Майк не очікував. Лиховісне передчуття, що липкою чорнющою смолою обвивалося навколо нутрощів, і цього разу не ввело його в оману.

Вихором розчинивши двері до свого кабінету (колись батькового), Майк на якусь мить внутрішньо заціпенів, адже те, що кинулося йому у вічі, виходило за рамки ділових переговорів. Королева Морена сиділа, повністю розслабившись, на м’якому оксамитовому дивані темно-фіолетового кольору, закинувши ногу на ногу ― складки спідниці розійшлися по боках, непристойно демонструючи стрункі, довгі ноги й пишні стегна. А її затьмарені від напівтемряви та вина очі виражали ніщо інше, як невситиму безконтрольну жагу.

«Ох, Кровавий Місяцю, ну хоч колись ти будеш до мене прихильним?!» ― в думці викартав Майк, а відтак зачинив за собою двері.

― Впізнаю цей кабінет, ― озирнулася навсібіч Королева. Скоряючись мимовільному порухові, її розпущені локони розсипалися по спинці дивана (корона ж лежала осторонь, мов непотріб). ― Скільки потаємних розмов ховають ці стіни, задумів, планів, не перерахувати… Астрей був впертим та рішучим чоловіком, нізащо на світі не відступав перед труднощами й тягнув у вихор безумних ідей найближчих соратників. Тих, кому довіряв найдужче. Схоже, саме за це він і поплатився життям. ― Доволі різко висловивши останнє речення, Королева впилася в Майка гострим, мов вістря небесної сталі, поглядом. ― Ходячи по лезу ножа, ніколи не забувай, мій любий, що саме найближчим долею випадає віроломно встромлювати ножа в спину.

Майкові вартувало величезних зусиль, аби не закотити очі до стелі та бовкнути щось дошкульне: йому й без королівських розведень філософії прекрасно відомо, що довіра для Зимніх вважається непростимою слабкістю. Дякуючи дядькові, вже ситий по зав’язку цим мудруванням.

Замість цього Майк попростував до полиці, де зберігалося найкраще вино світу, вік якого вже давно перевалив за сотню, вихопив першу-ліпшу пляшку та два келихи і, як гостинний господар, передав келих зі вже наповненою червоною рідиною Королеві, а сам всівся з протилежного боку на крісло.

― Ваша Величносте, давайте відкладемо філософські міркування на потім, ― дещицю насолодившись приємно-терпким напоєм, з повагом мовив Майк. Очі Королеви миттю креснули пожадливістю: вочевидь, вона по-своєму розтлумачила його слова. Прокляття! ― Усіх нас хвилює, що з вами нещодавно сталося, ― тієї ж миті додав він. ― Адже ви так раптово зникли, а потім вас знайшли не абиде, а на околицях самого Проклятого лісу. Це доволі дивна, гм, обстава… Що ж із вами насправді відбулося, Ваша Величносте?

― Мій любий хлопчику, невже ти зараз дійсно хочеш поговорити про це? ― спокусливо всміхнулася Королева. І раптом зробила те, що ледве не змусило Майка розлити дорогоцінне вино: неспішно провела босою ступнею по його нозі, від коліна і вище. ― Ми можемо зайнятися дечим цікавішим за «філософські міркування».

Майк миттю зупинив це божевілля: обережно опустив ногу Королеви на підлогу.

От же ж хтиве поріддя! Хай горить воно повік-віків у пеклі!

― Що ви забули в Проклятому лісі, Ваша Величносте? ― трохи нахилившись, процідив Майк, люто креснувши очима.

― Ох, який нетерплячий! ― облизнула губи Королева, прибираючи залишки від вина. А відтак скоротила відстань й томно видихнула, що Майк аж відчув пахощі соснових гілок на своїй щоці: ― Але саме це в тобі і заводить, мій хлопчику. Бідолашна принцеса на тебе аж слину пускає, так сильно жадає. Що ж ти з нею зробив, які чари використав? Знаєш, теж хочу відчути… ― тонкі пальці Королеви розстібнули спершу один ґудзик на Майковому комірі, ― це… ― другий, ― на собі… ― третій. Услід за тим помістила долоню на його шию, провела по шрамові над ключицею й потягнулася до вуст. ― Негоже охоронцеві бути лише з однією дівчиною, справді?.. Такий звабливий юнак, як ти, мусить мати вдосталь коханок, аби вгамувати свою спрагу.

Майк спостерігав за спробою зваблення, насилу стримуючи нервозний сміх: яким це йолопом треба бути, аби повестися на подібні хитрощі? Достоту, настільки жалюгідного видовища він ще зроду-віку не бачив!.. Хай там як, а цю виставу одного актора просто-таки терміново потрібно було припиняти.

Одним махом перехопивши Королеву міцно за зап’ястя й відкинувши її назад на спинку, Майк нахилився над нею, дивлячись сміливо у вічі. В його погляді вирували роздратування та гнів, і він не збирався цього приховувати. Хоча Королева, ясна річ, сприйняла його дії як заклик до тваринної пристрасті.

― Ох, любий, який же ж ти палкий серцем!

― Замовкніть, ― люто прошипів Майк, метаючи громи та блискавки на запалену Королеву.

― Тоді тобі потрібно якогось кляпа мені в рот: стримувати себе я…

― Що ви забули в Проклятому лісі? І найголовніше ― в Самотній вежі десять років тому, коли сталося вбивство Діаниних батьків?!

― Звідки ти… ― Очі Королеви непідробно розширилися від жаху. Як Майк і очікував, останнє запитання поставило її під удар, геть-чисто відбивши будь-яке бажання й далі гратися з вогнем.

― Звідки знаю, неважливо. А важливо те, що ви, Ваша Величносте, затаїли цю інформацію від інших. Невже таки є, що приховувати?

Королева мовчала, дихаючи полум’ям. Майк надавив сильніше на зап’ястя, вимагаючи негайної відповіді.

― Гаразд, я розповім, ― зрештою здалася вона. І раптом з викликом заглянула йому у вічі. ― Але попереджаю, мій любий, того, чого ти хочеш почути, в моїй розповіді не буде.

― А це вже мені вирішувати. ― І Майк відпустив її, нарешті спокійно видихнувши. Згодом, наповнивши келихи вином, повернувся на крісло й розслаблено відкинувся на спинку, заклавши ногу на ногу. Нетерпляче мовив: ― Я слухаю.

Королева не квапилася ділитись таємницями, а тільки в напруженні спустошувала келих за келихом.

― Я дійсно нещодавно відвідувала Проклятий ліс, але з власної волі, ― врешті-решт розпочала вона.

― Таки вирушили на пошуки сяйливої троянди? ― не втримався, щоб не вшпигнути, Майк. І відразу ж впіймав на собі колючий позирк Королеви.

― Варто тільки поманити, і будь-хто впаде мені до ніг, ― гордо випросталася вона, виставляючи наперед усі свої принади.

Не стримавшись, Майк пирхнув, мовляв, відверту демонстрацію цього ми вже щойно проходили.

― Так що ж в тому Проклятому лісі ви то робили, а? ― глузливо примружився він. ― Це ж аж ніяк не місце для романтичних прогулянок, не знаходите?

― Йшла до Самотньої вежі.

Від несподіванки Майк кашлянув, захлинувшись, прямісінько в келих.

― Якого біса? Це не ваша власність, щоб ви туди без дозволу перлися! ― обурився він.

― Не забувайся! ― затялася вона. ― Я ― Королева всієї Імперії Пір року, Атлантиди. І якийсь замо́к покинутої вежі не стане мені на заваді! До того ж це вже стало традицією: кожного року акурат перед святом Єднання двох кровавих місяців навідуватися до того триклятого маєтку. ― Королева замовкла, вочевидь, розмірковуючи над тим, що варто говорити, а що краще притримати за зубами.

― Отже, ви щось таки бачили, ― поквапив її Майк, ― десять років тому. І це «щось» не дає вам спокою.

Від нього не приховалося нервування Королеви. У світлі люстри її обличчя, що заніміло від внутрішньої боротьби, мовби потьмяніло, враз втративши всі барви. Від образу звабливої, впевненої в собі жінки не залишилося й сліду.

― Слушно мовиш, мій любий, ― оговтавшись, твердо мовила вона й пригубилася до напою. Та все ж її рука ледь помітно тремтіла. Перевівши подих, Королева нарешті розпочала свою розповідь: ― Свого часу Маріам та Агап були мені мов друга сім’я. Звісно, наші дружні стосунки тривали до того моменту, коли мене обрали на роль Королеви. Як зараз пам’ятаю, що саме тоді Агап став змінюватися, бо ж і його доньку обрали принцесою. Окрім цього, зв’язався із підозрілими людьми… Усе дійшло до того, що наші погляди та бачення майбутнього розійшлися в дуже важливих, кхм, аспектах. І зрештою під час чергової палкої суперечки ми розірвали будь-які зв’язки. Але… ― Королева, налаштовуючись, поривчасто ковтнула повітря. ― Уяви моє здивування, коли через чотири роки мовчання мені приходить повідомлення від Агап, де він запрошував мене на «таємну зустріч товариства»! Яка, трясця, честь! ― скривилася вона в роздратуванні. ― Чесно кажучи, я до останнього вагалася, але врешті-решт прийшла. Одначе, здається, запізно…

На мить опустилася тиша. Майк нашорошив вуха, готуючись до підіймання краю завіси минулого. Зібравшись на силі, Королева добила:

― Агап та Маріам були вже мертві від чіткого удару небесної сталі прямісінько в серце. Видно, хтось не хотів, аби вони довго мучилися, ― криво посміхнулася вона. ― Їхня смерть була швидкою та майже безболісною, що вже саме собою щастя.

Все Майкове єство збурилося проти слів Королеви. Йому ж чудово відомо, що «смерть» та «щастя» ― поняття несумісні. На коротку мить в його пам’яті промайнув спогад того дня, коли прямо перед його лицем невідомі покидьки зарізали його батьків. Коли він був абсолютно безсильним зробити хоч щось. Тільки спостерігав, як удар за ударом… І кров заливала підлогу та стіни…

― Чому ви не повідомили нікому, що бачили? ― поки панічний стан не досягнув свого апогею, запитав Майк. Його горло зсудомило від жаху, і кисень з одного маху припинив надходити до легень.

― Мені не хотілося зайвих проблем, любий. Моє правління тоді ж тільки почалося. А кому потрібна Королева із заплямованою репутацією?

― Таке собі виправдання, ― процідив Майк. Його очі блиснули гнівом. ― Ви були на місці злочину ― і просто, піджавши хвоста, втекли?! А раптом вбивця все ще знаходився там?!

― Любий, ― образилася Королева, ― невже ти думаєш, що я така дурна? Звісно ж, я перевірила вежу ― кожну кімнату, кожен куток, ― але приміщення було порожнім. Вбивця зник, наче тінь, не залишивши за собою жодної зачіпки. Власне, саме тому я й повертаюся кожного року туди, бо… а раптом щось упустила? Але цього разу мені завадили, ― лиховісно зіжмурилася вона. А відтак рвучко піднялася й розвернулася до Майка спиною, забравши пасма волосся наперед. ― До Самотньої вежі я так і не дійшла. Запам’ятай це раз і назавжди: потрібно остерігатися не Проклятого лісу, а тих, хто там водиться. Невідомі зчинили напад. І на кого? На Королеву! Зовсім страх втратили… Мене не так просто побороти, позаяк з небесною сталлю вправляюся змалечку. Відбивалася до останнього, одного з нападників вдалося навіть знешкодити, а іншого ― поранити в ногу, однак сили все ж таки були нерівні. До того ж, вже під час сутички я збагнула, що їхньою ціллю зовсім не було позбавити мене життя: відключивши мене, вони просто відступили, на прощання залишивши ось це. ― Рука Королеви потягнулася до правої лопатки, прикритої тонким мереживом сукні.

Піддавшись цікавості, Майк схопився на ноги й прикипів зором до випуклої мітки, нанесеної ніби розпеченим тавром. Окрім цього, зображення було точнісінько таким самим, як і на папірці, залишеним чоловіком у чорному плащі ― сяйлива троянда, над зів’ялими пелюстками якої здіймалося крило жар-птиці. Беззаперечно, це все ланки одного ланцюга, ключ до якого ще потрібно було підібрати.

― Біль від мітки був нестерпним, ― тим часом вела далі Королева. ― Саме через неї забуття звалило мене з ніг. Але ти сам розумієш, що про цей інцидент не має знати ніхто, допоки ми не розберемося з таємним підпіллям.

― Ви гадаєте, що це Темний Лорд його очолює? ― напружився Майк.

― Темний Лорд? ― зі смішком розвернулася Королева. Весь її вигляд демонстрував відверте глумування, що відразу ж збило Майка з пантелику. Що він сказав такого кумедного? ― Мій любий хлопчику, ти дійсно віриш в існування Темного Лорда? ― Користуючись його мимовільним спантеличенням, вона підсунулася ближче й зашепотіла: ― Мені здавалося, що з твоїм ясним розумом та можливостями ти першим здогадаєшся, що Темний Лорд ― це всього-на-всього вигадка, аби тримати в шорах злощасних Єдиних. Так би мовити, фольклорна жахалка.

Кожне слово Королеви віддавалося в скронях Майка набатом, просочувалося в грудну клітину отруйним жалом, перетворювало кров на замерзлу та густу рідину. Весь його колишній світ водномить похитнувся, розколовшись на пилоподібні уламки. Складно усвідомлювати, що все, у що він вірив раніше, виявилося оманом, ілюзією, чиєюсь безжальною грою. Та з його очей немовби полуда спала! І як він раніше до цього не додумався? Адже істина була весь час мов на долоні прописана!

В пам’яті миттю виринули всі легенди про Темного Лорда, а заодно й таємні архівні записи тих років, коли про нього ні сном, ні духом не чули. Три сотні років тому почали спалахувати заворушення ― невпевнені, нетривкі, неначе полохливі язики полум’я з насилу запаленого через брак хмизу багаття, але все ж таки заворушення. І саме тоді за дивним збігом обставин стали з’являтися історії про появу Темного Лорда ― особи, яка загрожує безпеці Атлантиди, а особливо Єдиним, позаяк саме вони завершають коло правління.

Безсумнівно, легенди про Темного Лорда ― це ще один спосіб контролю Єдиних. Мовляв, дивіться, вам загрожує небезпека, тому без допомоги охоронця ви не просто-таки не обійдетеся, ви потребуєте його.

Дідько, яким же Майк був весь цей час сліпим! Його боротьба ніколи не була спрямована проти однієї людини. Це завжди була боротьба проти цілої системи.

Не встиг він усвідомити та прийняти цю думку до кінця, як Королева зненацька схопилася за голову.

― Трясця, як же болить!.. ― вичавила вона, а наступної миті зомліла. Майк встиг підхопити її однією рукою, одночасно помічаючи рух в сутіні. Хтось мчався до них, тримаючи небесну сталь напереваги, руків’я якої виблискувало вже знайомим символом ― жар-птицею, що розправила крила над сяйливою трояндою.

Тіло Майка зреагувало швидше за розум. Діставши кинджал небесної сталі, він метнув його в бік нападника ― гостре лезо поцілило акурат в серце, що той моментально звалився на підлогу мертвий, і тільки кров розповзалася паркетом, западаючи в щілинки…

Проковтнувши нудоту, що підступала до самого горла, Майк поклав Королеву на диван. Тієї ж миті почув гучні оплески, що лунали з дверних одвірок.

― Браво! Відразу видно, справдешній Зимній!

***

― Дозвольте представитися, юна леді. Мене звати Радослав і я глава Суддів з племені Єдиних, ― злегка вклонився він.

Вгамувавши мимовільне хвилювання, Діана взялася розглядати чоловіка. Хоча той виглядав повносилим, впевненим та звиклим до беззаперечної покори, страху він не навіював. А все завдяки сміхотинкам, що ледь жевріли на денцях його очей.

― Діана, принцеса з племені Єдиних, ― відрекомендувалася вона, однак вийшло трохи іронічно. А проте Радослав широко всміхнувся ― і Діана видихнула з полегшенням, чомусь відчувши спокій. Безсумнівно, в присутності цього чоловіка можна було не ламати комедію.

― Приємно нарешті познайомитись особисто, принцесо Діано. Ми довго чекали цього часу. А точніше, цілих шістнадцять років. Агап та Маріам берегли вас, мов зіницю ока. І якщо Кровавий Місяць дозволить, ви будете в цілковитій безпеці й надалі. А зараз не проти подарувати мені один танець? ― раптово перевів розмову Радослав. І, отримавши Діанин кивок, обійняв обережно за стан та повів у натовп гостей, що кружляли у вальсі.

Певний час вони танцювали мовчки. Усупереч власній волі, Діану поглинали суперечливі думки, які розкраювали гострими іклами всі її нутрощі. Чому авдієнція була призначена саме зараз, посеред балу? Чому Майк вів себе так, наче боявся залишати Діану саму, без нього? Невже щось таки насувається?

Від нав’язливих питань, що висушували голову, Діану врятував Радослав:

― Як вам живеться в Кригожарі? ― В його погляді прошмигнула турбота. ― Зізнатися, свого часу Агап був проти вашого перебування тут.

― Кригожар ― холодний замок, ― віджартувалася Діана. ― Але, думаю, він зможе стати моїм домом. Проти віковічних традицій не попреш же ж.

― О! Гадаю, вашому батькові це було б до снаги. Адже він був людиною рішучою та впертою, а прийняті ним рішення подеколи змушували волосся ставати дибом. Постійно йшов напролом! Взяти хоча б намір виховувати вас осібно… Глузд за розум завертає ж! Ви, як королівська кров, мали б отримати найкращу столичну освіту, а замість цього… ― незадоволено прицмокнув Радослав і затримав на Діані уважний погляд. ― Тільки згодом я збагнув, що це рішення було найправильнішим з усіх можливих. Ви маєте чистий розум, незаплямований закоренілими звичаями, тому з легкістю відрізните зерна від полови. Навсправжки, ваш батько відрізнявся небувалою мудрістю. Саме тому йому б дуже не сподобалося те, що нині ви проживаєте в Кригожарі, ― суворо висловився він, пройнявши Діану очима наскрізь, що в неї аж коліна затряслись.

Звісно, Діана, яка анітрохи не пам’ятала свого батька, була глибоко вдячна за щиру розповідь про нього. І, ясна річ, вона поважала прийняті ним рішення, позаяк продиктовані вони були любов’ю та бажанням захистити свою доньку. Однак є одна змінна, яку батько не врахував: захищати потрібно не тільки її. Якщо Діана так просто візьме й покине Кригожар, хтозна, що буде з Майком і як таке рішення сприймуть Судді ― цілком можливо, як акт непокори, а там і до війни недалеко! Ні, ризики занадто великі, щоб кидатися сторч головою у вир необдуманих рішень.

― Можливо, тато й дійсно був би проти мого проживання в Кригожарі… ― повільно розпочала Діана. І рішуче додала: ― Але зараз це найправильніше рішення, інакше Кровавий Місяць може потьмяніти й більше не зійти. Вам це, як Судді, повинно бути добре відомо.

Їхні погляди зіштовхнулися: впертий Діани та задумливий Радослава.

― Це за умови, якщо Кровавий Місяць вже зійшов, ― зрештою загадково висловився той і перервав танець. А відтак взяв Діанину праву долоню в свою й підніс її до вуст, злегка поцілувавши. На прощання мовив: ― Хай там як, а вирішувати вам, принцесо. Одначе знайте: на мою допомогу ви можете завжди розраховувати.

В сум’ятті Діана спостерігала за відходом Радослава. Все-таки якийсь дивний він як для Судді. Занадто провокативний, чи що… Крім того, їй стало цікаво, які стосунки були між ним та її батьком? Схоже, що дружні… А ще чи був він присутнім на тій зустрічі з нещодавнього сну?

Діана настільки поринула в свої думки, що й не помітила, як до неї підкрався Денис. Щоправда, зупинився він на відстані метра й кидав незвично винні погляди. Підозріливість миттю креснула Діаниним лицем.

― Красиво виглядаєш, ― першим порушив ніякову тишу Денис і чомусь опустив очі. ― Навіть дуже…

― Гм, дякую, ― ухильно відповіла Діана. ― А тепер вибач, мені час.

Вона спробувала відійти, але той перепинив їй шлях, на мить ставши колишнім Денисом.

― Знаю, я не гідний прохати про це, ― мовив він у тій самій новій лагідній манері. ― Однак… Потанцюєш зі мною? ― І враз впився таким щенячим поглядом, що… Діана здалася. Зрештою, це всього-на-всього танець, чи не так?

― Дене, те, що ти зробив… ― озвалася Діана, аби хоча б щось сказати. Вальсова тиша шалено висотувала їй нерви. ― Я дуже вдячна тобі за допомогу. Але ж ти розумієш, що це нічого не змінює?

Денис сумовито зітхнув.

― Розумію, крихітко. Антиспогад буду доставляти стільки, скільки потрібно. За це не переживай. І нічого не вимагатиму у відповідь, ― твердо запевнив він.

В очікуванні підступу Діана здивовано здійняла брови. Куди подівся в’їдливий, нахабний, жалючий Денис? Серйозна міна на його лиці тільки підливала масла у вогонь сумнівів.

― Бачу, ти мені не довіряєш, ― зажурився Денис і враз кисло посміхнувся. ― Ну що ж, заслужив.

― А чого ти ще очікував, Дене? ― зараз же спалахнула Діана, мимовіль помічаючи, як той потроху змінює траєкторію вальсу, аж поки не вималювався чіткий малюнок танго. Їй нічого не залишалося, як підтримати його темп. Хоча вона давно не виконувала цей танець, але тіло пам’ятало все. Денис же рухався так, наче був народжений для нестямної пристрасті. Між ними було багато недосказаного, і це виливалося в шалену боротьбу жестів. ― Я ж, виявляється, тебе зовсім не знаю. Ти хоча б колись був справжнім?

Зненацька Денис перекрутив її навколо осі й з вогнем притягнув до себе, міцно припечатавши. Услід провів пучками пальців по талії, обпікаючи жагливим поглядом. Діана вигнулася, як цього і вимагав танець, поклавши ногу на його ногу.

― Що б там не було в минулому, ― шепнув Денис їй на шию, відновивши божевільне кружляння по паркету, ― я завжди був і буду на твоєму боці.

Діана впіймала себе на думці, що десь всередині душі їй хотілося знову довіряти Денисові. Однак те, що будувалося на омані й водномить, мов кришталева ваза, розтрощилося, ніяк не воскресити чудодійним клеєм.

― Навіть не старайся, Дене, ― трохи відсахнулася Діана, позбавляючись нетривалих чар.

― І гадки такої не мав, ― поглинув він її очі своїми. ― Так, я допускався помилок, але я не ідіот. Колишньої довіри не повернути, і я це прекрасно усвідомлюю. Але, Діано… ― нервуючись, Денис прикусив губу, неначе роздумував, чи варто бути відвертим і надалі. Врешті-решт продовжив: ― Коли ти була без свідомості, у мене був час дещо обміркувати. І до мене нарешті дійшло! Ти для мене не просто принцеса з племені Єдиних... Ти для мене щось більше. І якщо з тобою щось станеться, для мене це буде справжньою трагедією. Не подумай нічого такого, ― раптом затараторив він. ― Просто хочу, аби ти це знала: покладатися на мою допомогу можеш завжди.

Діана доклала всіх зусиль, щоби зберегти байдужість на обличчі. Щось їй підказувало, що саме цієї миті Денис був ледве не вперше щирим. Сум’яття розполовинило її серце: як відреагувати на подібну відвертість, вона не знала.

― Буду мати на увазі, ― просто буркнула Діана. І враз відчула, як Денис полегшено видихнув, а відтак страшенно солодкувато всміхнувся, наче задумав якусь хитрість. Не встигла Діана насторожитися до пуття, як той підняв її й посадовив до себе на коліно, лукаво блискаючи очима.

Діана про себе загарчала: от же засранець!

― Шкода, що Майк цього не бачить, ― видихнув він, ковзнувши долонею по Діаниному оголеному стегні, затримавшись довше необхідного.

Зате за їхньою імпровізацією спостерігала вся зала!

― Тобі дико пощастило, ― процідила Діана, спопеляючи Дениса зором.

― О так, страшенно! ― захихотів той, не відриваючись від її вуст. Коли зненацька захитав головою, наче позбавлявся мари, і прошепотів у своїй звичній лінивій манері, дивлячись прямо у вічі: ― Сяйлива трояндочко, віднайди свою жар-птицю серед криги і не дозволь своєму теплу погаснути. ― Та, мов нічого й не було, відступив, опинившись на пристойній відстані. Весь його вигляд не виражав ні краплини каяття. ― Дякую за танець пристрасті, крихітко. Радий, що колишні хореографічні навички все ще при тобі.

― А ти все ще той шибайголова.

Денис тільки плечима повів, мовляв, нічого не поробиш, такий вже я безнадійний.

Невідь чому Діана всміхнулася, віддаляючись від Дениса. Безсумнівно, колишньої дружби не повернути. Але можливо, в них вийде побудувати щось нове.

Решту балу Діана не мала відбою від безлічі охочих з нею повальсувати. Навіть Шакл не погребував приділити їй один танець! Щоправда, їхнє кружляння пройшло в цілковитій мовчанці, чому вона була невимовно рада.

Тому через пів години, втомившись від загальної уваги до її персони, Діана кінець кінцем сховалася в закутку за пишно-квітучим лимонним деревом. Попиваючи гранатовий сік та жуючи бутерброд із шинкою, вона вряди-годи ловила на собі пильні погляди Владислава, але повсякчас заспокоювала себе тим, що при такому велелюдному натовпі той їй ніякої каверзи не вкоїть.

Годинник в повний зріст неквапом відбивав секунди, немовбито древній механізм забарахлив, силкуючись зламатися. Скільки потрібно часу для авдієнції? Година, дві, три?.. Бридотний неспокій краяв Діанине серце гострозубими кішками, будячи суперечливі думки. І тільки холодна розважливість допомагала не віддатися на поталу ненадійним емоціям.

Аж ось неждано-негадано Діана виловила в натовпі постать того, кого зовсім не очікувала сьогодні зустріти. До неї наближався Руслан, посміхаючись на всі тридцять два, у вишуканому смарагдовому костюмі з червоним платком.

― Привіт, Діанко! ― радісно кивнув він, підійшовши. ― А до тебе прямо не пробитися! Схоже, складно бути принцесою.

― Не те слово, ― підтакнула Діана, закопиливши губу, а втім, не змогла стримати посмішки. ― Як це тебе взагалі сюди занесло? ― почала розпитувати вона, усе ще не відійшовши від шоку.

В зелених очах однокласника поселилися грайливі іскорки.

― Та от уявляєш, сиджу собі, нікого не чіпаю, спокійнесенько рубаюсь в ігрушку на ноуті… І тут мені приходить повідомлення на лист-шет, і не просто від когось там, а від самого Майка! Власне, де він і запрошував мене на це пречудове свято, ― розвів руками Руслан. ― Відверто кажучи, я аж офігів. Що б це Зимній, до того ж власник Небосталі, писав би мені, звичайному смертному-Єдиному? На грані фантастики же ж!

Діана здивовано вилупилася, усіма фібрами душі відчуваючи капость: думка, що Майк власноруч запрошував Руслана, аж ніяк не вкладалася їй в голові. Тим паче якщо згадати, якими гнівними позирками той його обдаровував…

― Та жартую я! ― розвеселився Руслан, по-дружньому штовхнувши її в плече. І раптом посерйознішав. ― Насправді все просто: мій батько ― Радослав.

― Той самий? ― вразилася Діана. ― Глава Суддів?

― Угу, він самий, ― винувато зиркнув на неї той. ― Здивована?

― Трохи є… ― зітхнула вона і миролюбно додала: ― Але я вже стараюся нічому не дивуватись.

― Тому я й уроки часто прогулював, бо все моє життя, по суті, проходить в Атлантиді… Тобі там обов’язково сподобається, ― раптом перевів розмову на інше Руслан. ― Безумовно, Кригожар ― дуже красивий замок, ― омріяло обдивився він навсібіч. ― Багато чув про нього, але ніколи раніше на власні очі не бачив. Знаєш, завжди мріяв побувати тут. Однак… ― Його пересмикнуло, наче вхопив озноб. ― Холодно тут якось, мов душі немає, чи що. Дивне відчуття… Тобі взагалі як тут, подобається? ― зосередив він на ній допитливий, з домішками турботи погляд.

― Попри холоднечу, загалом непогано. ― «А часом бувало навіть дуже добре», ― подумки додала Діана, мимовіль згадавши гарячі поцілунки під дощем. ― Часу на нюні нема, тепер це мій другий дім, ― продовжила вона, скорчивши байдужу личину.

Невідомо чому, але саме останні її слова не на жарт розбурхали Руслана: миттєво видозмінившись в обличчі, той нахилився над Діаною і спідлоба процідив:

― Кодло Зимніх ― твій дім? Будь ласка, скажи, що ти зараз приколюєшся.

― Слухай… ― знітилася Діана. ― Нічого не поробиш, так вже склалися обставини…

― Ми можемо допомогти, ― перебив він її ледве чутно, взявши за плечі. ― Власне, для цього мій батько сюди, переступивши через гордість, і приїхав: щоб вивезти тебе звідси. Тобі не можна тут залишатися, розумієш? Надто небезпечно!

Отже, підсвідомий здогад Діану не обманув ― таки дійсно хочуть її викрасти звідси. А про наслідки геть зовсім не думають!

― Ні! ― розсердилася Діана, відступивши. ― Нікуди я не поїду. Затям це і татусеві своєму передай!

На мить Руслан завис в прострації, мовби не вірив власним вухам.

― Тільки не кажи, що… ― насилу пережовував слова він, ― не хочеш покидати Кригожар… через його власника? Це верх безумства! ― у відповідь на Діанине мовчання вибухнув він.

― Ні, верх безумства якраз те, що ви збираєтеся зробити, рятівники бісові! ― розпалилася до краю Діана. ― Війни захотілося? ― виплюнула вона йому в обличчя. ― Кровопролиття?

― Та ми просто хвилюємося за тебе! Всі Судді з племені Єдиних збентежені твоїм становищем.

― Та засуньте ви своє хвилювання знаєте куди!.. На кону життя мільйонів, Руслане, ― вже стриманіше додала вона. ― І якщо задля їхнього спокою доведеться постраждати тільки мені, погодься, це не така вже й велика ціна за мир.

Не бажаючи слухати нові аргументи Руслана, чому ж їй так небезпечно залишатися в Кригожарі, Діана розвернулася й ледве не бігцем покинула залу. Хотілося побути нарешті-таки на самоті!

― Вони вже страждають! ― кинув їй навздогін Руслан. ― Під три чорти такий мир, який досягається кров’ю!

***

Годинник пробив десяту вечора. Востаннє обмірявши Діану, яка нудьгувала усамітнено, пильним поглядом, Денис, зморено зітхнувши, покинув залу: час вирушати на призначену зустріч. І чим далі від віддалявся від бального галасу, тим більше гнітюча тиша тиснула йому в грудях. Але він прийняв рішення, тому саботувати пізно.

Вже майже як чотири роки йому на лист-шет приходять повідомлення від невідомого адресанта. Отримавши перше таке повідомлення, Денис неабияк здивувався, ба більше, подумав, що його дорогоцінний старенький лист-шет остаточно накрився. Однак майстер жодної несправності не виявив, крім того, ще й наказав зайвий раз в пристрої самостійно не копирсатися. Пф, здирник! Зайві титани тоді в кишенях Дениса не бряжчали, зате були руки, якими він міг лагодити улюблений лист-шет. Звісно ж, таємно від усіх... І не дай Кровавий Місяць, щоб про це стало відомо хоча б одній живій душі!

Минув рік. Денис вже, було, й забувся про загадкового адресанта, якби не його чергове повідомлення, де той заявляв, що може допомогти в пошуках його рідного батька. Ясна річ, Денис сприйняв це як чийсь злий жарт і тупо ігнорив, побіжно намагаючись виявити місцезнаходження розбишаки. А проте всі його спроби виявилися марними. Беззаперечно, хто б не відправляв йому ті повідомлення, він був сильним та впливовим. Тому одного вечора Денис таки здався. Зрештою, що йому втрачати? Але він не був пришелепкуватим і чудово усвідомлював: за кожну допомогу потрібно платити.

І ось нарешті таємничий адресант повинен вийти з тіні!

Спустившись до фонтану зі статуєю у вигляді троянди, яку розтинав меч, Денис занепокоєно озирався навсібіч. «Чорт, невже не прийде?» ― промайнуло йому в голові.

Так пройшло декілька хвилин, що Денис хотів вже плюнути на все й податися геть, аж поки хтось не визирнув з-за рогу. Повністю схований під чорною грубою мантією з каптуром, чоловік стрімко наблизився і, не мовивши ні слова, передав Денисові клаптик паперу, а відтак зник у невідомому напрямку.

― Оце так конспірація! ― присвиснув той. І миттєво пробігся очима по тексту ― заледве не задихнувся від напливу емоцій.

Завтра ти зустрінешся з батьком.

Проклятий ліс. Самотня вежа. Північ.

Знищити.

Ну що ж, замість того, аби показатися особисто, посланець вирішив виконати свою частину угоди. Непогано! Однак замість радості від такої близької цілі Денис чомусь відчув роздратування, яке вирувало вогнищем в жилах та норовилося вирватись назовні й знищити всіх, хто до нього підбереться ближче метра.

― Скоро ми побачимося, татусю, ― люто прошепотів він, спалюючи повідомлення в настінному смолоскипі. І з подивом спостерігав за тим, як папірець, піддаючись дії вогню, проявив те саме зображення, отримане Майком напередодні ― сяйливу троянду в обіймах жар-птиці.

«Гм, який цікавий збіг…» ― задумливо подумалось йому.

Гаразд, одна справа вирішена, залишилася ще одна…

― Виходь! ― гримнув Денис, вдивляючись у чорний прохід.

― Отже, ти таки працюєш на Темного Лорда?! ― слідом за гнівливим голосом Дафні показалася й сама вона ― у вечірній яскраво-червоній, з відвертим декольте, сукні, яка вигідно підкреслювала всі принади її тіла. Іншого разу Денис не упустив би можливості трішечки розважитися, але не зараз.

Зараз він закипав від лютощів і не збирався цього приховувати!

― Чого ти вічно вештаєшся за мною?! ― заревів Денис, насуваючись на Дафні грізно.

Та відступила, на мить розгубившись. А втім, блискавично зібралася і з гордо піднятим підборіддям відрубала:

― Тому що ти зрадник, Дене.

Денис запалисто хихикнув, наблизившись впритул до Дафні так, що та опинилися затиснута між ним та стіною.

― Чомусь, коли ти цілувалася зі мною, тебе не відвідували подібні думки, ― видихнув він на вухо їй, і враз відчув, як та судорожно ковтнула повітря.

― Я просто приємно проводила час, ― пробелькотіла вона.

― Зі зрадником?

― Дене, припини гратися зі мною! ― спалахнула Дафні, виставляючи наперед руку, щоб вибороти собі простір, але Денис перехопив її долоню й завів їй за спину, а сам підступився ще ближче, не залишаючи ні міліметра вільного місця. ― Просто поясни, що відбувається…

― Я не зрадник, Даф, ― без вагань процідив він. ― Це все, що тобі потрібно знати.

― Я тобі не вірю. ― Її очі метали роздратовані іскри.

З горла Дениса вирвалося люте гарчання.

― Якщо єдине пояснення моїм діям ти вбачаєш тільки в моїй співпраці з Темним Лордом, то тебе чекатиме дике розчарування. Тому що, бляха, НЕ ІСНУЄ НІЯКОГО ТЕМНОГО ЛОРДА! ― мало не закипаючи, заявив він.

Судячи з вигнутих брів Дафні, вона не сприйняла його слова за правду.

― Ти що, з дуба рухнув? ― стрепенулася та.

― Можеш мені не вірити. Маєш на це цілковите право, крихітко. Однак прошу тебе по-хорошому, Майкові про побачене… ні слова, ― прошепотів Денис їй на вуста, водночас ковзнувши долонею від її талії до стегна. Мимовіль відмітив, що Дафні несвідомо відреагувала на його доторки важким уривчастим диханням, а тіло стало неймовірно податливим.

Скориставшись її станом, Денис неквапом підійняв їй спідницю, ще дещицю погрався, ніжно гладячи навколо кинджала, що покоївся під шкіряною пов’язкою. На останок палко припав до вуст Дафні, деколи кусаючи, немовбито бажав продемонструвати всю свою злобу, вилити всі свої почуття, накопичені за останні роки. Поцілунок розтягнувся довше, ніж Денис планував, оскільки Дафні миттєво його посилила, відповідаючи не менш пристрасно та люто. Захопившись до краю, блукала долонями по його торсу, заледве не рвала волосся на потилиці, притискалася всім тілом… Їхні язики, роз’ятрено зіштовхуючись, невтомно боролися…

І це зі зрадником!

Остання думка миттю протверезила Дениса. Блискавично вихопивши кинджал з-під пов’язки, він відірвався від вуст Дафні, які вже встигли припухнути та налитися кров’ю, і приставив вістря до її бархатистої шиї, акурат біля сонної артерії.

― Ти… чого?.. ― В очах Дафні поселився острах.

Денис не поспішав з відповіддю.

― На руків’ї дорогоцінні камінчики, смарагди, лезо з найновішого матеріалу… ― оцінюючи зброю, перераховував він, наче для себе. ― Дорого-багато! І дуже небезпечно, ― суворо засвітилися його очі, спрямовані на Дафні.

― Покидьок! ― злегка смикнулася вона.

― Ну-ну, полегше, крихітко. Я тобі нічого не зроблю. ― Всупереч своїм словам, Денис провів лезом вниз, до западинки між грудьми. ― Це лише маленьке попередження: прохопишся Майкові про побачене, тобі не жити.

І він ривком відступив, крутячи між пальцями руків’я небесної сталі.

― А знаєш що? Залишу-но я іграшку собі на пам’ять.

― Ненавиджу тебе! ― скаженіючи, заверещала Дафні йому в спину.

***

Бувають речі, які стаються вперше в житті. І смерть ― одна з них.

Майк на власному досвіді переконався: не існує смертей на благо. Одначе, коли він перерізав нитку життя іншої людини, в нього в голові навіть і думки не промайнуло, що десь там на вбитого чоловіка ― хто б він не був ― чекає мати, сестра, дружина… І начхати, що він діяв згідно з законом!

Гострив меч Майк точно не для того, аби стати вбивцею намарно. Єдиний, проти кого його небесна сталь здійнялася би без жоднісіньких вагань, був Темний Лорд. Одначе, як виявилося, він таки справдешній Зимній, якому вбити ― раз плюнути.

Слова незнайомця, досягнувши цілі, боляче ляскали в скронях електричним струмом, вертілися перед очима чорними спалахами… Аж поки обличчя чоловіка не спалахнуло при настінному канделябрі. Майк миттєво впізнав у ньому того самого супротивника з таверни. Тільки тепер замість чорного плаща той пишався в строгому мундирі.

Не довго думаючи, Майк дістав з піхов меч, а проте незнайомець, здавалося, зовсім на це не зважав: без поспіху ступив до вбитого і… витягнув з його серця кинджал. Затим уважно прикипів до зброї поглядом, абсолютно не вважаючи на кров, що скапувала з леза додолу.

― Гм, який цікавий екземпляр! ― нарешті подав голос він. ― А Небосталь, бачу, не здає позицій. Смерть наступила миттєво. Дуже, дуже цікаво! Віктору буде чим зайнятись.

― Віктору? Моєму Майстру? ― спантеличився Майк, спостерігаючи, як той витирає закривавлене лезо об серветку. ― То це ти його викрав?!

― Я? Викрав? ― мляво відповів незнайомець, роздивляючись вже чисте вістря під полум’ям свічника. А відтак, залишившись задоволеним побаченим, загорнув зброю в цупку тканину й заховував під одяг. Перехопивши погляд Майка, твердо продовжив: ― Нікого я не викрадав. Віктор сам пристав до мене.

― Віктор ― ювелір. Йому не можна возитися з небесною сталлю! Один необережний доторк ― і йому кінець! ― неабияк розлютився Майк.

Незнайомець, нудьгуючи, закотив очі під лоба: мовляв, як передбачувано!

― А якщо я тобі скажу, що в ньому тече трохи нашої крові? ― спокійно мовив він.

― Це неможливо. У Пір року та землян не буває спільних нащадків. ― Однак голос Майка прозвучав не так впевнено.

― Я б не був таким категоричним. Винятки з правил бувають. І Віктор ― один із них. Хай там як, а вже майже рік він клепає зброю, час од часу раниться ― і хоч би хни.

― Не буду запитувати, навіщо тобі знадобилася власна майстерня… ― Від мозкової активності Майк відчував, наче зараз вибухне. ― Але у Віктора є сім’я, яка нічого не знає про його теперішнє становище. Це, по-твоєму, справедливо?!

― Це частина угоди, ― і бровою не повів той. ― Потай зникнути і віддати всього себе спільній справі. Повір, Віктор, ознайомившись зі всіма ризиками та труднощами, пристав на неї цілком добровільно. ― І, пронизавши Майка оцінювальним поглядом, незнайомець без поспіху наблизився до Королеви та присів навпочіпки.

Цього Майк вже не витримав: стрімголов приставив меча до горла незнайомця:

― Ще раз запитую, ти хто такий, чорт би тебе побрав?!

― А я бачу, ти розмовляєш тільки мовою зброї, ― хижо вишкірився той, навіть не здвигнувшись з місця. ― І чому Астрей ставив на тебе, зрозуміти не можу…

― До чого… тут… мій… батько? ― Йому забракло повітря, аби вимовити всю фразу. На мить меч в його руках затремтів, але Майк хутко зібрався та натиснув лезом сильніше на комір: ― Відповідай!

А проте незнайомець відказав не одразу.

― Я тобі не ворог, Майку, ― нарешті, наче до немовляти, мовив він. ― Опусти зброю. Думаю, однієї смерті для тебе сьогодні достатньо.

― Ти ввірвався в мій замок, найімовірніше, відключив якимось чином Королеву за допомогою татуювання, ба більше, приписуєш мого батька до своїх злочинних дій… Назви хоча б одну причину, чому, бляха, я повинен тобі довіряти?!

― Скажімо так, ― задумався той, ― свого часу ми з твоїм батьком належали до одного цікавого таємного товариства, мета якого воскресити Кровавий Місяць. А зараз не стій над душею, ― різкіше озвався незнайомець, дістаючи з кишені маленьку пляшечку з бурою рідиною.

― Це ще що таке? ― запитав Майк. Трохи повагавшись, все-таки опустив меч, але міцно стискати руків’я не переставав, щоби за необхідності бути в цілковитій готовності атакувати.

― Протиотрута. Ти ж не хочеш, аби Морена проспала так аж до самого скону? ― Після сякого-такого пояснення незнайомець влив декілька крапель до горла Королеви. А відтак підвівся, стряхнув невидимий пил зі штанів та впився в Майка проникливим зором. ― У нас не так багато часу для обговорення. Скажу прямо, Зимніх я ненавиджу. Але Астрей наполягав на твоїй кандидатурі, хоча я, ніде правди діти, завжди був проти цього рішення і ставив на іншого, більш стриманого та врівноваженого.

― Можливо, перед тим як розсипатися образами, логічніше з твого боку було би представитися? ― гнівно примружився Майк.

― Віддаю перевагу залишатися інкогніто. ― Незнайомець по-господарськи взяв келих з вином та пригубився, задоволено прикривши повіки. ― Яка смакота! В чому ти вбачаєш роль Темного Лорда? ― ні з того ні з сього запитав він.

На якусь мить Майк втратив стійкість від раптового здогаду, що прострелив йому голову.

― То ти ― Темний Лорд? ― І хоч його голос пролунав ледве чутно, в ньому виражалася вся лють, накопичена за останні десять років, що аж кров вдарила до обличчя, і серце, мов навіжене, закалатало в грудях, силкуючись розірватися на шматки.

Майк глянув іншими очима на незнайомця: поза всяким сумнівом, той був хитрим, рішучим, безстрашним, однак занадто молодим як для Темного Лорда. Йому можна було би дати років сорок, не більше. Але й Любомир виглядав не на свої роки…

― Я спитав, яка роль Темного Лорда, а не чи є я ним! ― наголосив незнайомець, потроху дратуючись.

― Темний Лорд вбив моїх батьків! ― вибухнув Майк, загрозливо насуваючись. Обома долонями відчайдушно стискав меч напереваги. ― І якщо це ти, небесна сталь в моїх руках, можеш навіть не сумніватися в цьому, не затремтить.

Тим часом незнайомець витягнув меча й став у бойову стійку.

― Навіщо мені вбивати мого друга та соратника? ― Його блакитні очі блиснули гнівом.

― Мій батько був Зимнім, а ти на них, судячи з твоїх нещодавніх слів, вогнем дихаєш! Де логіка?

Майк заледве стримувався, аби не напасти першим. На щастя, незнайомець вирішив цю дилему: невідь-чому вийшовши з себе, кинувся на нього, рубонувши мечем. Майк миттю парирував удар, відступивши притім вбік. З його очей посипалися чорні іскри. Простір був замалим для битви, але… ХАЙ ЙДЕ ВСЕ ДО БІСА!

Перехопивши меча зручніше, Майк зробив блискавичний випад, а потім ще і ще, сподіваючись, що супротивник швидко виснажиться, однак та де вже там! Чоловік вміло парирував кожен удар.

Ще не раз їхні мечі схрещувалися, із шумом розсікаючи повітря, яке розжеврілося від полум’я боротьби.

Зненацька незнайомець, застрибнувши на диван, зробив сальто, опинившись таким чином позаду Майка. І став завдавати колючих ударів, які той з легкістю відбивав. Меч був всюди: зверху, знизу, збоку… Супротивник з люттю вдаряв, ні на секунду не припиняв вимахувати мечем, ймовірно, бажаючи прорвати захисні удари Майка, вибити зброю з його рук. І коли-не-коли гостре лезо небесної сталі таки опинялося надто близько коло його шкіри, заледве не проштрикуючи, але Майк вчасно ухилявся, подумки дякуючи всім виснажливим тренуванням.

Жага помсти опанувала ним до краю, що здавалося, наче це єдине, що важило цієї миті. Що якщо Майк не почує передсмертні вигуки цього чоловіка, не побачить його в калюжі крові, з простромленим серцем та перерізаним горлом… ― він не заспокоїться.

І Майк став діяти.

Несподівано та рвучко крутнувшись, Майк з міццю рубонув, вкладаючи в удар всі свої почуття. А проте супротивник, ні краплини не втомившись, одним махом парирував, що аж іскри посипалися врізнобіч від схрещення мечів. Трясця! Їхні сили рівні, а значить, перемогти його було не так то й просто.

Але Майк не з тих, хто здається.

Невгамовні удари пішли слідом один за одним. Майк бив знову й знову, нападав так шалено й завзято, як ще ніколи до сього часу. Декілька разів йому навіть вдалося так-сяк прорвати оборону, що його лезо просвистувало чи то біля щоки супротивника, чи то біля тулуба. Одначе той, ніби в’юнкий змій, раз у раз вивертався й знаходив нові сили для нападу, мовби боровся проти всіх Зимніх разом узятих.

Цей бій міг тривати вічно.

Аж ось, коли їхні мечі вчергове схрестилися, незнайомець зі злістю виплюнув:

― Так, я ненавиджу всіх Зимніх. Всіх до одного! У вашій крові немає нічого святого. Ви занадто довго загралися у володарів світу, приносячи своїм підданим тільки біль та страждання, що далі так тривати просто не може. Хтось має покласти всьому край!

― І саме тому ти вбив мого батька?! ― Підстрибнувши, завдав Майк удар зверху вниз.

― Та не вбивав я Астрея! ― ледве не заревів той, відбиваючи напад. І враз наступив із серією блискавичних атак, крізь зуби промовляючи: ― Астрей був моїм другом, тим, хто буквально залатував мене після того, що скоїли виродки-Зимні.

― І що ж вони зробили? ― Майк не був впевнений, що хотів знати цю частину історії, позаяк йому не потрібно губитися у здогадах, на що здатен його рід. Але не почути її він просто-таки не міг.

― Шістнадцять років тому вони зіпсували все моє життя. ― Очі незнайомця небезпечно креснули. ― У мене була кохана дружина, з якою ми чекали дитину. Але одного вечора наше тихе щастя зруйнувала зграя виродків. Зимні зґвалтували мою вагітну дружину, побіжно наносячи несумісні з життям удари небесною сталлю. А Судді… ― На мить меч в його руці обважнів. Однак Майк, заплутавшись остаточно, вже не так яро нападав. Йому навпаки блиснуло в голові впасти на коліна й підставити голову під удар. Ще одна покалічена доля, ще одне зруйноване життя!..

― Можеш далі не продовжувати, ― зупинив його Майк. ― Судді не стали вирішувати твою проблему.

Незнайомець зловісно вишкірився:

― Не стали. Але її вирішив я, помстившись всім до одного. Кров за кров, так би мовити… Звісно, Астрей це аж ніяк не схвалив, але й не відцурався від мене. Зрештою, він, як ніхто інший, розумів, що ця система летить під три чорти. І якщо нічого не вдіяти, ми ризикуємо опинитися за межами Ноєвого ковчегу. А де хочеш бути ти? Станеш слухняним гвинтиком системи чи зламаєш її пута?

На короткий час вони водночас припинили битву, все ще тримаючи мечі перед собою.

«Яка роль Темного Лорда?» ― раптом стрілило Майкові в голові. Ще одна грань легенд стала явною. Так, Темний Лорд ― вигадка, фікція, витвір фантазії. Одначе хто заважає зайняти його місце, аби виконати хоч і апокрифічну, але цілком нагальну роль ― зламати ненависну систему, воскресивши Кровавий Місяць? Інакше кажучи, зробити все можливе, щоби нарешті запанував мир на землях Атлантиди.

― Ти ж не хочеш сказати, ― пересилюючи клубок, який застряг в горлі, мовив Майк, ― що мій батько... був обраний на роль Темного Лорда?

― Саме так, ― навіть оком не моргнувши, кивнув той.

Земля поповзла під Майковими ногами. Здавалося, ще мить ― і він задихнеться.

― Це неможливо… ― тупо повторював Майк, щосекунди тьмяніючи. ― Мій батько був доброчесним, порядним та законослухняним. Жодного нарікання з його вуст я ніколи не чув. Чомусь ти хочеш мене зараз обкрутити навколо пальця…

― Ти був ще малим, Майку. ― Незнайомець нервово зітхнув, мовляв, пояснює очевидні речі. ― Світ бачився у веселих фарбах, а зла не існувало й поготів. До того ж, Астрей хотів ввести тебе в курс справи, коли ти подорослішаєш, але… Як бачиш, не встиг.

― І ти став на його місце? ― спересердя вихопилося в Майка. Мимовіль його долоня міцніше стиснула руків’я меча. ― Захотілося більше влади, так?!

― Бачу, путньої розмови в нас сьогодні не вийде, ― став руба чоловік. Зненацька його обличчя спотворилося в жорстокій гримасі. ― Перенесемо нашу розмову на потім.

― Ніякої розмови «на потім» не буде! ― І Майк, спонуканий відплатою, перетнув йому шлях, рубонувши мечем.

Леза вкотре в несамовитості зіштовхнулися. Але цього разу незнайомець був налаштований рішучіше. Вочевидь, вивчивши слабкі сторони Майка, цілився саме туди, силкуючись прорвати його оборону та нанести нещадний удар.

Однак Майк теж часу дарма не втрачав: наносив все нові й нові чіткі та зважені удари, цілком і повністю перетворившись на оскаженілого звіра.

― Ти ж розумієш, що на слово я тобі не повірю, ― в розпалі сутички процідив він. ― Хочеш очорнити мого батька, будь добрий, надай докази.

― Шукай їх в Самотній вежі.

І, скориставшись Майковим хвилинним замішанням, чоловік, підскочивши, здійснив блискавичний випад, врізавшись лезом йому акурат під ліве ребро. Не стримавшись, Майк миттю видав тяжкий стогін, подумки грубо лаючись. Ним охопив нестерпний біль, який вогнищем поширювався від осередку, швидкома заполонюючи всі нутрощі. І здавалося, що кожна секунда життя ― остання. А проте з власного досвіду Майк знав: це всього-на-всього початок. Якщо не почати негайно діяти, біль тільки посилюватиметься.

Зібравши всю свою волю в кулак, він підвівся ― і заледве знову не зігнувся навпіл. Трясця!

― Охолонь! ― суворо проскрипів незнайомець. ― Настане час ― і ти сам приєднаєшся до мене. Цього хотів від тебе твій батько. ― І кинувся геть, тільки п’яти мелькнули.

Аби зберегти рівновагу, Майк, уривчасто ковтаючи кисень, сперся на спинку крісла ― і зміряв очима кровоточивий поріз. На щастя, він був неглибоким та не пошкодив життєво важливих внутрішніх органів. Принаймні Майк на це дуже сильно сподівався, бо звертатися по допомогу до цілителя він не мав жоднісінького наміру. Почнеться розгляд, тягомотина… А воно йому зараз не до діла. Ні, якось самотужки справиться. Щоправда, для цього потрібно дійти до своєї кімнати, а вона аж в іншій вежі!

Зціпивши зуби, Майк зняв піджака, розрізав його в декількох місцях та перев’язав рану, опісля поклигав до виходу, з кожним кроком заледве не втрачаючи свідомість. Перед очима вривцем спалахували тьмяні блискітки, а на чолі вже з’явилися краплини поту. Подібна реакція тіла свідчила тільки про одне: лезо було виконане з вдосконаленої небесної сталі. До того ж, він не виключав вірогідності домішок якоїсь отрути…

Крок за кроком пожежа в зоні поранення ставала все нестерпнішою, а обриси предметів ― розпливчастішими через туманний зір, що Майк не відразу помітив появу Дениса.

― То випадково не той чувак, що з таверни? ― І навіть його голос долітав до Майкових вух, наче крізь вату. Мигцем охопивши поглядом спершу сплячу Королеву, а потім і мертвого чоловіка, Денис вражено присвиснув: ― Оце так вечірку я пропустив!

Тієї ж миті Майк похитнувся, різко втративши всі сили, і якби не Денис, який зі швидкістю світла підхопив його під боки, як стій опинився б на підлозі.

― Бери його трясця! ― смачно вилаявся той, вочевидь, помітивши, що Майк знаходився при смерті. Про це яскраво свідчив не тільки його хворобливий стан, але й кров, яка сочилася з рани, не припиняючи. ― Хоча тебе, звісно, і довбнею не доб’єш, але… тобі просто-таки терміново потрібен бальзам! ― Останні слова Денис вимовив, мало не волаючи.

― А ти куди думав, я направлявся?!. ― ледве розтуляючи рот, шепнув Майк, з неймовірним напруженням висмикуючись від Дениса. Йому вартувало величезних зусиль втриматись у вертикальному положенні.

― Йти сам зможеш? ― холодно запитав той.

Майк кивнув. У роті раптом пересохло і язик став колом, відчувся явний металевий присмак. «Погані ознаки, дуже погані…» ― всупереч власній волі, запанікував він. Здається, поранення набагато серйозніше, ніж він припускав. Час пішов на секунди.

― Коли Королева прокинеться, ― перш ніж піти, процідив Майк крізь зуби, ― прослідкуй за тим, аби вона повернулася до Головної зали. Потрібно завершити обряд.

― А що плануєш робити з ним? ― хитнув головою Денис в бік трупа.

― Під моїм замком глибокі води. ― І Майк, насилу переставляючи ноги, вийшов за двері.

Тим часом Денис присів біля мертвого чоловіка навпочіпки, підібрав кинджал, що валявся в калюжі крові, та з неприхованим інтересом став розглядати руків’я.

***

Коли Діана вибрала з полиці Майка книгу з невигадливою назвою і вже збиралася зручно вміститися в крісло для читання, двері стрімко відчинилися. На порозі показався Майк, тримаючись за ліву частину тулуба, звідки… сочилася кров.

Дуже. Багато. Крові…

Діанине серце болісно стислося в лещатах страху.

― Ти… що тут… робиш? ― роблячи короткі перерви, обурився Майк. Вочевидь, йому було важко навіть говорити. ― Ай, неважливо!

Обірвавши самого себе, він, спотикаючись, побрів до тумбочки й дістав звідти шкіряну сумку, а відтак впав на крісло, видавши притім протяжний звук від болю, ― і враз зціпив зуби, щоб не стогнати. Тоді став тремтячими пальцями розправлятися з піджаком. Це привело Діану до тями. Схаменувшись, вона підлетіла до Майка.

― Я сама. ― На диво, голос її прозвучав рівно.

Випереджаючи його заперечення, Діана прожогом приступила до розв’язання вузлів. І намагалася не думати про кров, якою миттю забруднилися її руки. Зараз їй потрібно було повністю зосередитися, щоб не видати панічний жах, який скував її нутрощі.

Скинувши піджак, вона приступила до розстібання ґудзиків на сорочці, щоб звільнити доступ до рани.

― Що далі? ― запитала Діана, вивчаючи закривавлений поріз під лівим ребром.

― Сонце, а далі я сам, ― наполегливо протягнув Майк і потягнувся за сумкою. Одначе Діана встигла першою ― і відразу ж зазирнула всередину, дістаючи звідти скляні банки різних форм та наповнень.

Почулося люте зітхання: либонь, Майк пригадав, якою Діана буває впертою.

― Не сперечайся, а краще кажи, що робити, ― не терплячи заперечень, наказала вона.

Дрібку повагавшись, Майк кивнув, а відтак простягнув руку до однієї з банок, яка була найбільшою і з вузьким витягненим горлечком.

― Щонайперше потрібно ретельно промити рану ось цим, щоб від частинок небесної сталі не залишилось і сліду, ― заплющившись, ледве чутно мовив він.

― Гаразд…

Хоч темно-коричнева, із червонуватим відтінком рідина не викликала в Діани довіри, однак вона без вагань приступила до справи. Спершу зовсім трохи вілляла на рану ― Майк без звуку сіпнувся, тільки міцно стиснуті кулаки видавали його напруження. Далі все більше і більше, аж поки рідина при контакті з кров’ю не стала майже прозорою.

― Досить, ― зупинив її Майк. ― Потрібно трохи почекати…

Діана мала примарну надію, що кров зупиниться, а проте… Цього не сталося. Вона висловила свій неспокій Майкові.

― Це ж небесна сталь, ― гірко хихикнув той, і враз скривився від болю.

― І завжди від небесної сталі так… кепсько? ― Весь його торс був всіяний найрізноманітнішими шрамами. Звісно ж, левова їх частка припала на лівий бік. Якщо кожного разу навіть найдрібніший поріз приносив Майкові настільки сильні страждання, що робили його схожим на живого мерця… Щось обірвалося в Діаниних грудях.

― Ні, не завжди, ― поспішив заспокоїти її Майк, ― усе залежить від виду небесної сталі. Та не переживай ти, це всього-на-всього подряпина, бувало й гірше.

На його змарнілих щоках заграли ямки. І Діана могла б ними замилуватися, якби не надміру блідий відтінок шкіри та нездоровий блиск в очах. Подумати тільки! Навіть в такому хворобливому стані Майк намагався її підбадьорити, коли сам потребував цього не менш.

― Зараз буде найважче, ― пошепки мовив він, знову заплющившись. ― І я б не хотів, аби ти це бачила. Але ж ти не послухаєшся! ― з гіркотою закінчив Майк.

― І правильно зроблю! ― непохитно заявила Діана, доторкнувшись до його правої долоні. ― Я тебе не покину. Особливо зараз.

Зненацька Майк розплющив очі й подивився на Діану так, наче сумнівався в її словах. Одначе наступної миті, злегка прикусивши нижню губу, хитнув головою й передав Діані нову банку.

― Потрібно цим бальзамом не просто покрити рану, а намастити її зсередини, розумієш? Дістаючись до країв.

Діана, кивнувши у відповідь, набрала мазь ― дивну чорну суміш з неприємним запахом ― на вказівний палець та, непомітно зітхнувши, злегка провела по краях рани. Реакція Майка її приголомшила: той, глухо застогнавши, скинув голову доверху. А вона ж іще нічого не зробила!

― Продовжуй… ― невиразно шепнув він, коли Діана зупинилася.

Гаразд…

Глибоко втягнувши повітря в легені, Діана знову стала намащувати бальзам. Майк з міццю стулив зуби й майже не дихав, аби жодним чином не виказати свою слабкість. А проте очевидно, що він переживав неймовірні муки, навіть піт виступив по всьому стану.

Але найгірше ще попереду.

― Зараз я намащуватиму зсередини, ― стиха попередила Діана.

Майк кивнув, підбадьорюючи, а наступної миті скорчився від нестерпного болю, бо Діана засунула палець всередину рани, щоб не залишити жоден міліметр без цілющого бальзаму.

― Ах, чорт!!!

― Вибач…

Мимовіль Майк вчепився пальцями їй за талію, а Діана, відчуваючи себе справжнісіньким садистом, ні на мить не припиняла змащування.

― Ти дуже красива, ― раптом почувся слабкий охриплий голос Майка, немовбито він перебував зовсім не тут, а в якомусь маренні, і погляд його був надто туманним, з гарячковим блиском. Невже бальзам не помагає?! ― Очей від тебе відірвати не можна. Я тобі вже це говорив? Неймовірно красива…

Змахуючи щемкі сльози з очей, Діана кивнула.

― Маленька, я кохаю тебе… Це теж говорив?

Діана, не стримавшись, схлипнула: Майк наче прощався з нею!.. Що вона зробила не так? Чому йому не легше, а навпаки?!.

― Говорив-говорив… ― Діана обійняла його й заховала голову в шиї. ― Тільки не полишай мене, чуєш? Я кохаю тебе… Кохаю… ― все повторювала вона поміж схлипами, мов мантру.

Несподівано Діана помітила, як тіло Майка обм’якло, ставши ще холоднішим, ― вона в паніці відсахнулася. Майк був непритомний. Із заплющеними очима, шкірою, що миттю втратила всі барви, та майже сірими губами нагадував покійника.

На очі притьмом накотилися сльози й покотилися струмками по щоках. Одначе Діана зараз же витерла їх долонями. Не час розкисати!

Наступної миті схопила Майка за руку й полегшено видихнула, намацавши слабенький пульс.

АЛЕ ЩО ВОНА МОЖЕ ЗРОБИТИ?!

«Можливо, бальзаму було недостатньо?» ― вирішила Діана. А відтак, набравши залишки мазі, почала гарячково втирати їх в рану. На щастя, кров припинила сочитися. Діана сприйняла це як хороший знак і продовжила далі.

Аж ось поріз мало-помалу став затягуватися, поки кінець кінцем від нього не залишився лише рожевий рубець. Одначе Майк так і не отямився!..

У відчаї Діана притулилася до його грудей і не могла стримати гірких сліз. Схоже, Майк або втратив багато крові, або небесна сталь виявилася надміру нищівною, або ж уже було попросту занадто пізно!

Та раптом вона вловила рівномірний, ледве чутний стукіт Майкового серця: стук-стук, стук-стук, стук-стук… Він живий!.. Просто потрібно ще трохи почекати. Чомусь від цієї думки Діана ще більше розревілася. Тому, захлинаючись гучним плачем, не відразу відчула, що тіло Майка перестало бути безвладним.

― Сонце… ― приглушено покликав він її.

Діана прожогом відсахнулася, щоб впитися зором у все ще до нестями бліде обличчя Майка, ― з радістю відмітила, що його вуста повернули собі звичний червоний відтінок.

Від утіхи вона, було, знову повисла в нього на шиї, але, либонь, перестаралася, бо Майк ледь помітно зойкнув.

― Я так перелякалась… ― зізналася Діана, коли Майк самими пучками пальців витирав їй сльози на щоках.

― Можу собі уявити, ― пригнічено зітхнув той. Ну звісно ж! Адже ще зовсім нещодавно він пережив дещо подібне. ― І довго я був у відключці?

― Хвилин… п’ять, ― напружилася вона.

― Добре. ― Діана могла поклястися, що в очах Майка промайнула тінь тривоги. ― Іди сюди…

І він притягнув її до себе, посадовивши на коліна та обійнявши за плечі. Діана вткнулася носом йому в шию, усе ще не ймучи віри, що все минулося. Майк же заховав голову їй у волоссі, важко дихаючи. Уривцем щось шепотів, але Діана не могла розібрати, що саме.

― Яка ж ти в мене все-таки хоробра дівчинка! ― притиснув Майк її до себе міцніше і кисло всміхнувся. ― Будеш моїм особистим цілителем?

― Я б все віддала, аби в тебе не з’являлося більше жодних ран, ― підвела голову Діана. ― Що взагалі сталося? Хто тебе поранив?

На обличчі Майка миттю погасла посмішка. Все його тіло було подібним до натягнутої пружини.

― Я тобі все розповім, але після обряду. ― Він виглядав геть зовсім зажуреним.

― Обіцяєш?..

― Обіцяю. ― Майк трохи помовчав і додав, якось невпевнено водячи кінчиками пальців їй по щоках: ― Скажи… Мені здалося, чи ти… ― окреслив лінію підборіддя ― нещодавно зізналася мені в почуттях?

Діанине серце гулко затарабанило в грудях. Майк спрямував на неї довгий, зосереджений погляд, наче від її відповіді залежало все його життя.

― Так, я… ― нервуючись, Діана прикусила губу. Зрештою, твердо закінчила, дивлячись йому прямо у вічі: ― Я кохаю тебе.

Чомусь, замість того, щоб зрадіти, Майк ще більше спохмурнів.

― Навіть якщо я скажу, що зробив дещо… непоправне? ― Його долоня опустилася на шию.

― Ти мене зараз лякаєш… ― прошепотіла Діана, ледве здушуючи сльози.

― Вибач, ― невідь-чому мовив він. А відтак неквапом нахилився до її обличчя й залишив невагомий поцілунок на щоці. Діана заплющилася, силкуючись заспокоїти все ще нажахане серце, і мимовіль потягнулася до Майкових вуст, злегка їх торкаючись. Тихцем видихнувши, той ― дуже обережно, як тільки це було можливо, ― поцілував у відповідь, ніжно пурхаючи по її губах…

Діану знову накрило дивне передчуття, наче Майк прощався з нею!.. Одначе воно миттю викинулося з голови, бо той раптом поглибив поцілунок, досить грубо зім’явши її вуста та з міццю притиснувши до свого тіла, немовбито бажав ніколи не розлучатися з нею. Тимчасом Діана запустила руки в його волосся, відповідаючи не менш палко. Вогонь незнаного досі потягу прокотився її станом, і вона, насолоджуючись, тонула в ньому, повністю втрачаючи здатність мислити.

Майк піддав жару у полум’я, притиснувшись гарячими вустами до шиї ― Діана, не стримавшись, охнула, затрепетавши, мов осиновий листок. Услід він виціловував її ключиці, поки, зрештою, не дібрався до родимки на правому плечі...

Та раптом шпарко, з глухим стоном, відсахнувся. В його темних очах сновигав переляк.

― Щось не так? ― намагаючись втихомирити збите дихання, переполошилася Діана.

― Твій батько вбив би мене за таке.

Задивившись на його серйозне обличчя, Діана вибухнула нервозним сміхом. За мить Майк теж злегка всміхнувся, хитнувши головою, що Діані аж на душі полегшало.

― Він тебе дуже любив, ― зненацька прошепотів Майк, знову накинувши на себе непроникну маску, ― і бажав для тебе всього найкращого. Пам’ятай, сонце, ― він завів пасмо волосся їй за вухо, ― у тебе завжди є вибір.

***

Всупереч усім побоюванням Майка, обряд минув, як по маслі: коли вони виголошували клятви, ніхто не вискочив з-за рогу з протестом, не розпочалася бійня під час обв’язування рук червоною стрічкою… До того ж Королева Морена поводила себе так, наче й не було нічого ― ніби останні фрагменти пам’яті перед знепритомненням їй геть-чисто вибило.

«Так навіть краще», ― подумки відмітив Майк.

― Не проти втекти звідси на терасу? ― шепнув він Діані на вухо за деякий час після обряду.

Її втомлені очі заіскрилися радісним блиском. Вочевидь, вона теж дико втомилася від святкової метушні.