Поволі спливали дні та ночі, остаточно занегодилося: сонце чимдалі рідше визирало з-поміж густющих, темно-сірих, насичених водою та електричними розрядами хмар. До того ж безперервно дощило, немовби водномить розчахнулися незвідані джерела величезних водних глибин та небесних отворів, які протягом довгого часу надійно утримувалися під замком.

У Кригожарі відчутно похолоднішало ― кам’яне обмурування стін так і дихало вогкістю та сирістю. Діані доводилося дедалі частіше запалювати вогонь у каміні, раз у раз підкидуючи дрова з вишуканої кованої дровниці у вигляді трояндових пелюстків, і з сумом вдивлятися, гамуючи зітхання, в тремтливі, полохливі та сліпучо-червонясті язики полум’я.

Залишатися наодинці зі своїми думками вже перетворювалося на сувору рутину, позаяк Мей ще не повернулася, а Майк безперестанку зникав чи то в тренувальній залі, куди категорично заборонив потикатися, чи то гриз граніт науки в бібліотеці, готуючись до екзаменів. Окрім цього, з головою поринув у приготування до свята Єднання двох кровавих місяців.

Робота так і кипіла! Сила-силенна слуг сновигали, мовбито бджілки, не тільки в Головній залі, а ще й по всіх коридорах та кімнатах, навіть найнепримітніших чи тих, що майже не використовувалися, тільки б відчистити до блиску стіни, підлогу та барвисті килими, незліченні східці та поручні ― щоб Крижаний замок засяяв, мов прозірчастий лід. А ще розставляли меблі, збирали тканинні чохли для стільців, прикрашали червоними трояндами стіни та високі кришталеві вази, замінювали повсюдно смолоскипи та свічки на нові… Дворецький Йосиф, користуючись вдалим моментом, навіть встиг Діані змовницьки шепнути на вухо, що в Кригожарі давненько ― вже як літ десять! ― нічого не відмічали з таким розмахом!

Правду кажучи, з кожним днем Діана все більше впевнювалася в тому, що Майк уникає її спеціально, зумисне відгороджується, мовби та злива за вікном, рясною товстющою стіною. Ця думка, спершу підкравшись підступною тінню на серці, так і гризла зсередини, спопеляючи неприємними гнітючо-болісними почуттями.

Вони бачилися вранці, за сніданком, та ввечері, за вечерею, і коли-не-коли перетиналися вдень.

Майк, як і заприсягся, кожного ранку хазяйнував коло плити, усякчас вражаючи Діану прямо-таки смачнющими стравами, про існування яких вона навіть і не здогадувалася. Особливо їй припали до душі страви з морепродуктів, які так і балували її рецептори пікантно-ніжним смаком. Скоряючись необачності, вона одного разу обмовилася про це. Так Майк ввів морепродукти на постій основі, чим приємно приголомшив її своєю уважністю.

А ще Діана, проявляючи настирливість та впертість, що подеколи граничили з безумністю, все-таки виборола право брати участь у приготуванні їжі. Ну не може вона просто сидіти каменем і спостерігати за процесом! Ні, краще вже нехай потерпить уїдливі зауваження Майка, однак послуговуватиметься притім ножем, начищаючи чи подрібнюючи продукти.

Щоправда, Майк став якимось підкреслено ввічливим, що неабияк вибивало Діану з рівноваги. Та бодай вже розкидається колючими шпичками врізнобіч, а не корчить із себе незрозуміло кого! Відверто кажучи, Діані дико не вистачало їхніх перепалок…

Поза тим Майк все частіше поринав у непояснену тугу, що й слова з нього не витягнеш: відповідав скупими, короткими фразами, явно натякаючи, що краще Діані помовчати, тримаючись від лиха подалі. І Діана, мов громом прибита, справляла мовчанку, набурмосившись.

Той місточок довіри, що вибудувався між ними нещодавно ― тоненький, хисткий, ефемерний, ― мало-помалу спалювався. І Діана в тупому сум’ятті проймала його тьмяним поглядом, геть-чисто не тямлячи, як загасити нещадний вогонь.

Здавалося, той час, коли вони пили каву, спостерігаючи за миготливими зорями, насолоджуючись спокійною тишею, вже не повернути...

Вечеря ж, як заведено, відбувалася в Головній залі ― тій самій, де засідали Судді. Одначе замість великого стола літерою «П» біля драконівської пащі каміна стояв маленький круглий стіл з різьбленими ніжками, накритий чорною скатертиною з золотою облямівкою по краях. Присмерк зали сутужно розганяли свічки у високих бронзових або ж срібних свічниках, розміщених на столі, кулі-світильники у формі трояндових бутонів, що кріпилися ланцюгами до стін, та величезна кришталево-золота люстра.

«Достоту лігво вампірів на чолі з самим графом Дракулою», ― із сарказмом думалося Діані.

Поза тим повітря було до краю всіяне невидимими нитками напруги, до яких Діана ніяк не могла звикнути.

Майк зазвичай мовчки поглинав їжу, низько схиливши голову над тарілкою, буцімто бажав цієї миті бути де завгодно, але не тут. А втім, час від часу Діана ловила на собі його погляди, спрямовані тільки на неї ― довгі, палючі, зосереджені. І в такі миті їй хотілося тільки одного: взяти Майка за руку й чкурнути геть, хоч до підземелля. Або ж, що ще краще, до тераси під зливу: мізки провітрити їм обом не завадило б.

Зате Любомир, здавалося, отримував надзвичайне задоволення від вечері. Вся його увага була прикута тільки до Діани та до її минулого, оскільки всі його запитання крутилися навколо подробиць її біографії. Відверто кажучи, ця дивна цікавість не на жарт хвилювала Діану. Однак Майк і бровою не водив, що трішки вгамувало її запал. Тому вона продовжувала спершу ніяково, а потім захоплено розповідати про своє життя-буття. Тим паче це була ледве не єдина можливість з кимось поговорити…

Адже одного дощовитого вечора Діані все-таки вдалося додзвонитися до Вікторії, одначе замість теплого прийому та зустріла її відчужено та нарочито холодно. Діана прямо-таки фізично відчула через екран лист-шета хвилі насилу прихованих негативних емоцій впереміш із образою.

Вони цілу хвилину, що здавалася вічністю, вивчали одна одну поглядами. З усією очевидністю, перед Діаною була та сама найкраща подруга, з якою хоч з вогню та в полум’я, а проте відтепер вона видалася їй абсолютно чужою: карі очі взялися кригою, вилиці ледь-ледь напружені, яскраво-нафарбовані червоною помадою губи міцно стиснуті в тоненьку лінію, що можна одним штрихом олівця провести. Вся її постава так і випромінювала гіркий осуд.

― Ну привіт, подружко, ― кінець кінцем після напруженого споглядання першою озвалася Вікторія. Від Діани не приховалося, з якою уїдливою інтонацією було протягнене останнє слово. ― І як тобі королівське життя?

Слова подруги, кинуті ніби навмання, здалися Діані сильнющим-пресильнющим ляпасом. Її щоки аж горіли від так-сяк придушеної образи, а до горла підкотився противний клубок.

Врешті-решт, зібравшись на силі, вона, наче знехотя, видушила:

― Я не просила королівського життя.

― Правда? ― Брови Вікторії вдавано приголомшено скинулися догори. ― Мені здавалося, тобі завжди хотілося жити як медом пити заможно.

Ошелешена почутим, Діана аж рота відкрила від обурення: так її вжалили слова подруги ― мов плювок у душу.

― Он воно як… Виходить, отакої ти паскудної про мене думки… ― із гіркотою похитала головою вона, всім нутром відчуваючи, як в серце встромлюються сотні ножів водночас. Їй не вірилося, що це відбувається насправді: немовби весь світ похитнувся, розколовшись навпіл.

Наче осікшись власними фразами, Вікторія відвела погляд.

― Усі найближчі мені люди ― ти, братик мій ненаглядний, тато ― все моє життя брехали мені, ― карбувала через силу вона. ― Знаєш, це не так то й просто прийняти.

― Я сама тільки-но нещодавно дізналася про ці Пори року… ― проковтнула Діана важку грудку, що непомітно підкралася до самісінького горла.

― Та чхала я! ― зненацька вибухнула Вікторія, її очі аж наповнилися сльозинками лютощів. Вочевидь, вона вже давно стримувалася від гнівної тиради. ― Ти знала! Знала, що не така, як всі нормальні люди. Мені Ден розповів, чим ви відрізняєтеся від нас. Зашвидка регенерація й так далі… Ти просто не могла цього не знати. І досі мовчала!

Повисла незручна, мов камінь не серці, павза. Усі слова порозбігалися навтьоки, оголяючи незриме почуття вини, що захлеснуло Діану з головою, так і гризло зсередини гострими зубами дикого звіра. А проте вона була впевнена в одному: жодні виправдання не зможуть загладити її провину.

Тим часом Вікторія з відвертим інтересом стала розглядати обставу за Діаниною спиною. Аж ось ні з того ні з сього вшпигнула, наче відрубала:

― Мов золота клітка.

Діана, не стримавшись, видала щось схоже на сміх: знала б Вікторія, як влучно втрапила в ціль, позаяк її нахвалене королівське життя і є золотою кліткою.

Нагородивши Діану поглядом, буцімто вирішила, що та геть зовсім здуріла, Вікторія тяжко зітхнула, заспокоюючись.

― Мені потрібен час, Ді. Досі не можу повірити, що існує інша цивілізація з надлюдьми. Чорт, звучить, мов фантастична чортівня якась… Це все наче сніг на голову, розумієш?

― Повір, мені це теж не втямки, ― кисло підтакнула Діана, ховаючи погляд.

― Ден обіцяв показати мені вашу Атлантиду, ― зненацька додала Вікторія. ― Каже, що для цього потрібен якийсь спеціальний дозвіл, бо чужаків на острові не терплять. Однак він може його якимось чином отримати… ― Її вуст торкнувся ледь вловимий усміх. ― Розповідає, що в столиці зараз дуже гарно, бо на носі ж ваше найголовніше свято. Назва ще в нього якась дивна… ― замислено гмикнула вона.

― Свято Єднання двох кровавих місяців, умгу… ― понуро пробурмотіла Діана. Та раптом занепокоєно запитала: ― Ден тебе хоч не ображає?

― Пф, ― махнула рукою Вікторія, миттю перетворюючись на знайому Діані бойову подругу. ― Нехай тільки спробує! А взагалі після того, як він мені відкрив ці ваші секретні секретики, якимось шовковим став, що аж знудитися можна, ― наморщила носик вона. Наступної миті її очі загадково блиснули: ― Отже, вередуля Майк твій охоронець… І як же ж він справляється зі своєю роллю, цікаво, якщо на вид так справжнісінький псих неадекватний?

Проти волі Діанині очі креснули злющими чорними іскрами. Вогняна лава гнівних почуттів прокотилася нею від маківки до п’ят, і вона не збиралася цього таїти.

― Це Ден тобі таке наплів?!

Від гострого зору Вікторії не приховалася її бурна реакція.

― Ох, подруго, та ти попала! ― жмурячись, весело пхинькнула вона. ― Ден про твого Майка або ж словом не обмовиться, або брудом поливає. Але в мене є взагалі-то й своя голова на плечах, щоб сказати: охоронець твій паршивець ще той.

― Ндя, а я й не знала, що тобі подобаються погані хлопці, ― хихикнула Вікторія й додала, не даючи Діані вихлюпнути все, що вона про це вважає: ― І не думай мені заводити байку, що він не такий, окі? Таким хлопцям, як Майк, замарити дівчині голову раз плюнути! Ти дорам не надивилася, чи що?

Мимовіль Діана втягнула голову в плечі, не витримавши уважного погляду подруги. Так, вона безнадійно закохалася. Але розсипатися в поясненнях природи своїх почуттів не збиралася. Аж ніяк не зараз. Не тоді, коли Вікторія вогнем дихає, підбурена отруйними висловлюваннями Дениса.

― Кого мені кохати, діло моє, не знаходиш? ― нарешті впоравшись з обуренням, відпарирувала Діана. ― А ти побільше слухай Дена. Він тобі таких небилиць порозповідає, що очуміти можна!

― Дійсно, мов сірник запалюєшся, ― невідь-чому кинула Вікторія, коротко реготнувши. А проте хутко взяла себе в руки й спокійно повела далі, насторожено впившись Діані око в око: ― Авжеж, це діло твоє. Стріла Амура безжальна. Одначе Ден… ― Діана вся аж спалахнула, готуючись заперечити, на що Вікторія збуджено затараторила: ― Не перебивай мене! Денові чомусь не подобається твоя симпатія до Майка. Навіть дуже. Ходить вічно роздраконений і тільки бурмоче: це добром не закінчиться, либонь, ти стопудово постраждаєш. І знаєш, я йому вірю, ― добила вона, на мить замовкнувши. ― Ніколи не думала, що скажу це, але зараз я більш схильна довіряти своєму непутящому братику, ніж якомусь Майкові, який невідь-звідки взявся!

На цій напруженій ноті, пройшовшись по Діані нашорошеним поглядом, Вікторія розірвала зв’язок ― на екрані лист-шета з’явилася традиційна заставка з нічним небом.

Не в силах стримувати емоцій, Діана підірвалася й стала міряти швидкими кроками кімнату. Це ж треба так: Денис і до Вікторії дібрався своїми ядовитими, мов у змії, іклами. Покидьок непоправний! Нехай тільки спробує показатися їй на очі, розірве з потрухами ― осатаніло дістав вже, до самих печінок!

А до бабусі Діана так і не змогла додзвонитися. Схоже, та дійсно перебралася до Проклятого лісу. Діані залишалося тільки сподіватись, що з бабусею все гаразд, адже невідомо, коли їй дозволять вирватися з Кригожару ― достоту мов тій золотій птасі з казки…

***

Аби хоч якось розвіяти журбу, Діана цілими днями те й робила, що читала. Любомир настійно радив вивчити на зубок історію Пір року, тому товстезний фоліант з однойменною назвою був першим у Діаниному списку для ознайомлення.

Виявляється, всю історію можна звести до однієї чітко сформульованої думки: одвічне протистояння Зимніх та Єдиних. Хоч серед інших представників Пір року і були майстри своєї справи, величні винахідники та науковці (наприклад, саме Літнім належить ідея використовувати небесну сталь для покращення всіляких механізмів), але вони згадувалися побічно, похапцем…

Із прочитаного Діана закарбувала в пам’яті наступне. Після Великої війни запанував достоту справжній мир ― відтоді війн Атлантида більше не зазнавала. А все завдяки Єднанню двох кровавих місяців ― чи то пак племен Зимніх та Єдиних. Їхній союз оспівується як щось непохитне, подібно до впевненості в тому, що світанок та ніч віковічно прибудуть.

Принагідно, що Зимні відображаються в хорошому світлі завжди ― як поборники справедливості. А от Єдині ― як ті, хто цю справедливість бажають викорчувати з корінням. Щоправда, це твердження було прописане між рядками, і Діана сумнівалася, чи правильно все зрозуміла. Але, на жаль, розпитати було ні в кого...

Прогулянки Крижаним замком теж ввійшли до щоденної Діаниної рутини. Благо, їй дозволялося блукати Кригожаром у будь-який час та будь-де, але обов’язково в супроводі кількох охоронців, які слідували за нею, як хвіст за лисицею. Та ще й мовчали, мов води в рот набрали.

За короткий проміжок часу Діана вже встигла обнишпорити всі вежі, окрім, звісно ж, Північної (зустрічей з Любомиром їй вистачало й під час вечері), особливу увагу приділяючи, ясна річ, Центральній, а також вивчила сплетіння невидимих на перше око переходів, що змінювалися незліченними коридорами та сходами з вищербленими краями. Особливо Діані припала до вподоби оранжерея з червоними трояндами та акуратно підстриженими кущами, що мали ідеальні геометричні форми. А також по всьому периметру були розкидані молочно-білі статуї, виконані в античному стилі, та фонтани з кам’яними бортиками.

Ось так промайнув тиждень вимушеного Діаниного дозвілля: вона чи то сиділа на кованій лавці посеред оранжереї, міркуючи під акомпанемент заспокійливого дзюрчання води про те про се, чи то кидала жабки, розбурхуючи мирне плесо води, чи то займалася читанням, гріючись біля камінного полум’я Сонячної кімнати та граючись з ланцюжком, чи то опановувала подарований Майком фотоапарат. Однак навіть ці доступні розваги дедалі менше її тішили...

***

Жаский сон зникав уривцем, неохоче розчиняючись в примарному світі видінь. Вже яку ніч підряд до Діаниних марень навідувалася дивна жінка зі сріблястим довгим волоссям, вбрана в білосніжну ошатну сукню, поли якої сягали просякнутої вологою землі. Вона впевнено ступала лісом, ведена тільки одній їй відомими стежинами, ― немовби королева мертвого царства. І Діана вперто, ніби під дією закляття, рухалася за нею, не чуючи власних думок через шалений стукіт серця, яке відлунювало у вухах, віщуючи не одне важливе відкриття.

Повсякчас кінцевою точкою маршруту жінки був вже знайомий, застиглий в часі замок під багряним місяцем. На її шляху не існувало жодних перешкод: ворота та двері відчинялися самі, пропускаючи гостю вперед з пронизливим, бісячим скрипом. А коли вона заходила до тих дверей, від яких у Діани кров застигала в жилах, волосся ставало дибом, і напад паніки сягав свого апогею… ― десь там, за дверима, лунав скажений крик, пробуджуючи шепіт.

На цьому моменті Діану зазвичай викидало зі сну. Однак нині вона мала стійкий намір зайти слідом за жінкою, щоб врешті-решт розібратися з дивними видіннями та нарешті-таки закрити цей гештальт.

Проте їй це не вдалося: Діана прокинулася від сліпучого сонячного світла, яке прозирало з-поміж кимось розчахнутих навстіж занавісок.

Свідомість мало-помалу прояснювалася, повертаючись до реальності, ― події останніх днів прийшли на пам’ять похмурою тінню. Звільна Діана на повні груди вдихнула прохолодне повітря: вочевидь, вогонь у каміні погас ще вночі, і кімната до ранку встигла швидко охолонути. Ех, вилазити з-під теплої ковдри страх як не хотілося!..

Проганяючи залишки сновидіння та відчуваючи на собі чийсь уважний погляд, заінтригована Діана насилу розтулила очі. І яке ж було її здивування, коли прямо перед ліжком вона побачила… Мей! Та ще й у теплому кожушкові з овчинки поверх хутряних штанів. Невже в Атлантиді настала справжня зима? Попри трішки сонний вигляд, Мей перебувала в піднесеному настрої, немовби готова була гори перевернути.

― Годі лежма лежати, соня! ― переконавшись, що Діана прокинулася, вигукнула Мей. ― Усе життя проспиш, їй-бо.

Сон мов рукою зняло. Діана так зраділа появі Мей, що миттю підірвалася з ліжка й кинулася її обіймати. Та теж міцно обійняла її у відповідь.

― Ви коли повернулися? ― У Діаниному голосі вчулося щире полегшення.

― Та ось вдосвіта, щоб до третіх півнів встигнути, ― стенула плечима Мей й кивнула на віконниці, за якими визирало безхмарне небо, оперезане світанковими променями. ― Нарешті розпогодилося ― і ми тут як тут. Думали ще вчора, але Макс переживав за літальну машину... Все-таки небезпечно в бурю летіти. Слухай, ― раптом протягнула вона, потираючи долоні, ― щось у тебе холодно… Задубіти можна.

― Я зараз розпалю камін! ― цієї ж миті заметушилася Діана й прожогом кинулася до дровниці. Однак її спіткало розчарування: дровниця стояла порожньою. Дивно… Діані здавалося, наче перед сном вона наповнювала її дровами (від допомоги слуг же ж навідріз відмовилася, твердо вирішивши, що дбатиме про себе самотужки).

Ця обстава неабияк її схвилювала, адже все частіше Діана помічала за собою дивину: прогалини в пам’яті, складність сконцентруватися на читанні, зникнення апетиту, раптові приступи нудоти та запаморочення… Можливо, ці незвичні симптоми виникли через адаптацію до нового середовища, позаяк ще ніколи раніше Діана не жила серед океану. Однак тривога продовжувала шкрябати їй на серці, оскільки Пори року за каноном повинні мати відмінне здоров’я.

Схоже, сум’яття відбилося на її обличчі, бо Мей підскочила до неї й злегенька торкнулася за плече:

― Ей, все гаразд? ― У її погляді було стільки теплоти, що Діана на мить похитнулася, розчулившись. Виявляється, вона встигла не на жарт відвикнути від звичайних виявів доброти…

Так-сяк зібравшись з думками, Діана непевно кивнула.

― Вибач, дрова закінчилися. Зараз піду принесу. Почекай мене тут. Я мерщій!

І, нашвидку переодягнувшись у сукню блакитного відтінку з невеликим квадратним вирізом та довгими рукавами, в якій до того ж було тепло та зручно, Діана стрімголов вилетіла з приміщення, залишаючи ошелешену Мей дивитися їй вслід.

Уже в невеликому сараї, вкрай набитому дровами, Діана прислонилася до стіни, прислухаючись до власного прискореного серцебиття.

З нею щось відбувалося, і вона не розуміла, що.

***

Прихопивши важкеньку в’язку дров, Діана простувала напівсонним замком, подеколи зупиняючись, щоб перепочити. Мимоходом вона зазирнула до кухні, аби взяти каву та всілякі смаколики: булочки з заварним кремом, ватрушки з сиром і шоколадні цукерки з чорносливом та горішками, які Мей дико обожнювала.

Опинившись у Сонячній кімнаті, Діана сторопіла від ще однієї чудасії: Мей залізла з ногами на ліжко й закуталася ковдрою по самісіньку голову, причому не знявши верхнього одягу.

― Я погано переношу холод, ― цокотячи зубами, пояснила вона.

Ніяк не прокоментувавши, Діана, не гаючи ні хвилини, розпалила вогонь. Допоки мляві язики полум’я пожирали дрова, вона дістала з шафи три теплі пледи, укутала ними Мей, яка вже встигла перебратися поближче до каміна й гріла замерзлі руки, а відтак налила каву в кухлі й передала одну чашку Мей. Та з вдячністю прийняла напій і стала пити маленькими ковточками, спрямувавши погляд на іскристе полум’я. Тим часом Діана теж примостилася на килим й насолоджувалася кавою. У неї вона вийшла не така смачна, як у Майка, але все ж нівроку.

Так спливло довгих хвилин п’ять. Бліді щічки Мей поступово налилися рум’янцем, повертаючи їй звичний життєрадісний вигляд.

― Дивно, що Майк не подбав про тепло в твоїй кімнаті… ― повагом мовила вона. ― Щось на нього не схоже.

Діана, не стримавшись, роздратовано пирхнула: не схоже, на нього, ага…

― Давай не будемо зараз про Майка, гаразд? Розкажи-но краще, як минула ваша подорож.

Попри Діанині старання, голос її прозвучав різкіше, ніж вона цього хотіла. Це не приховалося від Мей: її обличчя виражало відверте спантеличення. Однак, варто віддати їй належне, вона зрозуміла Діану без зайвих слів і не стала продовжувати цю гостру для неї, мов ножем по серцю, тему.

Очі Мей горіли яскравим вогнем, коли вона розповідала про Атлантиду. Виявляється, вся Імперія Пір року, особливо столиця Атланта (яку, власне, й відвідували Мей з Максом, бо ж там знаходиться знаменита Академія), нині перебуває в святковому настрої. Вузенькі вулички напередодні найголовнішого свята року прикрашені червоними стрічками та жовтими вогнями в ажурних світильниках, а головна площа просто-таки потопала в яскравих барвах, гула від сила-силенної музи́к та театральних вистав. Поза тим у повітрі витали пахощі печеного за спеціальним рецептом хліба та смаженого м’яса. Межи крамничок, в яких продавався будь-який товар ― прикраси, тканини, одяг, механізми з додаванням небесної сталі, посуд, їжа, прянощі, солодощі… ― снували люди якого завгодно штибу: від бідних селян до заможних містян. А проте було в них дещо спільне: червоне вбрання (будь-то сукні або ж плащі поверх грубого чи розчепуреного одягу).

― Тобі там має обов’язково сподобатися! ― в почуттях підсумувала Мей. Та раптом гучно сплеснула в долоні, схопившись на ноги: ― Ой, леле, зовсім забулася! Не голова, а баняк, їй-бо... Я ж тобі сукню привезла! Дуже красиву, ― озирнулася навсібіч Мей і відшукала поглядом шкіряну сумку через плече, що преспокійно лежала на кріслі. Наступної миті вона вже копирсалася в ній, висолопивши язика, поки не витягла те, що шукала: вінтажну сукню приємного червоного відтінку з рукавами-ліхтариками, які вільно спадатимуть з плечей, пишною спідницею трішки нижче колін та чорним корсетом з трояндовим орнаментом.

― Дійсно, дуже красива! ― Діана простягнула руку до сукні, яка виявилася ще й приємною на дотик.

― Майк попросив вибрати для тебе щось таке… гм… «ніжне та вогненне», під твій характер, ― хихикнула Мей, хитро блимаючи очима.

Діана, яка в цей момент якраз хотіла бігти приміряти сукню, невідь-чому вся наїжачилася, а відтак, кинувши мляве «дякую», заховала сукню в найдальший куток шафи. А заодно й суперечливі почуття, що роздирали її, вируючи в жилах пекельним пожарищем.

― І що, Макс із Майком лагодять зараз літальну машину? ― незабаром, сидячи біля каміна, якомога байдужіше запитала Діана. Але все-таки не витримала й прикусила дратуючись губу. У серці вже встиг зародитися нестерпний хробачок ревнощів: з нею ж бо Майк і п’ять хвилин провести віч-на-віч не може, а з кимось ― так будь ласка!

Однак Мей її вмах остудила:

― Ця літальна машина для Майка дуже дорога… ― У її погляді сновигали докірливі вогники полум’я. ― Можна сказати, він її береже як зіницю ока. А все тому, що вона належала його батькам. Та й взагалі… ― Мей видихнула, явно налаштовуючись повідомити щось жахливе. Її наступні фрази були для Діани мов розжарені вуглини на голову ― так соромно їй стало.

― Цей тиждень для Майка дуже непростий, Діано… ― ретельно підбираючи слова, розпочала Мей. ― Напередодні свята Єднання двох кровавих місяців йому особливо важко, адже... акурат після цього свята, наступного дня, загинули його батьки. ― Діана аж заціпеніла, обдаючись морозом, а з її легень ніби вибили одним хльостким ударом весь кисень: якою ж егоїстичною дурепою вона була! Тим часом Мей вбито повела далі: ― Ти, як ніхто інший, маєш розуміти, що відчуває людина, коли найжахливіший день наближається, спогади накочуються темними хвилями, і тобі нічого не залишається, як тонути в них.

Кров замерзла та загусла в Діаниних венах: правда в тім, що їй ніколи не зрозуміти Майка, не осягнути до кінця, як би вона не силкувалася, всю глибину його болю, не підступитися до тягаря вини, що несе його душа впродовж десятиліття. А проте…

Розпачливий холод скував Діану, мимовіль дібравшись до самих кісток: їй потрібно було бути біля Майка, в жодному разі не піддаватися на його байдуже поводження… ПРОСТО ― БУТИ ― ПОРУЧ! Хоча б спробувати…

Немов відчувши, що про нього говорять, Майк написав на лист-шет коротке:

Через десять хвилин чекаємо в мене.

Згодом прийшло ще одне ніби написане знехотя повідомлення:

Сонце…

***

Майк очікував їх біля своєї кімнати. Попри вранішню розколошканість, він перебував у доволі бадьорому настрої, буцімто повернувся з важливої місії.

Похапцем ковзнувши по Діані очима, Майк врешті-решт побіжно кивнув:

― Привіт.

Діана аж язика проковтнула від такого «вітаннячка», водномить позбувшись всіх залишків врівноваженості: ну це ж треба, просто насурмлене «привіт»! Ніби вона ― всього-на-всього порожній звук для нього... Хоча цілком можливо, так воно і є. З чого вона взагалі взяла, що хоч на мізерну краплинку щось для нього значить?

Насилу втамувавши бурхливий вир плутаних емоцій, що клекотів всередині, Діана кивнула у відповідь. А втім, не витримала й таки відвела погляд. Майк відповів їй взаємністю: повсякчас уникав дивитися очі в очі. Чорт! І відколи між ними виникло стільки зніяковіння?!

Здається, Мей відчула їхній внутрішній бій, який витав, натягнувшись до краю, в повітрі, ― і спробувала розрядити обстановку.

― Привіт! ― козирнула вона Майкові, натягнувши на себе посмішку аж до вух. ― Як для ранку виглядаєш добре. Либонь, снилися хороші сни.

І чомусь підморгнула Діані, на що та з Майком, мов на команду, демонстративно закотили очі до стелі: мовляв, досить верзти нісенітниці, що й на макітру не налазять.

― І чого ви стовпи тут підпираєте? ― з-за одвірок визирнула білобриса голова Макса. ― Кава зараз охолоне, а я її з таким трудом роздобув, взагалі-то! ― Наостанок змірявши всіх сердитим поглядом, Макс зник, ніби його вітром здуло.

― Дійсно, чого стоїте? ― буркнув Майк роздратовано. ― Залітайте!

Всупереч своїм словам, він першим дременув досередини. Діану аж заціпило від сторопіння: сама ввічливість, дідько б його!..

Одного погляду на двері вистачило, щоб пробудити трем від щемкого спогаду: напівтемрява, рожева сукня з мерзенними ґудзиками та долоня Майка, яка без поспіху блукала її спиною… Безтурботність до одуріння ― невже вона канула в безвісті, щезнувши з горизонту їхнього спілкування?

Знічев’я Діана шпарко похитала головою, струшуючи геть недоречні думки. Що було, те загуло, а поки що треба прикласти всіх зусиль, аби зберегти такі-сякі стосунки між ними: від ятріння нездійсненних надій легше нікому не стане.

Діанині п’яти так міцно приросли до підлоги, що Мей довелося ледве не силоміць заштовхувати її до кімнати.

― З якого дива застрягла на порозі, їй-бо? Макс ледве не останні титани витратив на кавусю, бо ж рідкісна вона, з самого Проклятого лісу привезена. На додачу ж ще й напрочуд смачна!

― Титани? ― вкрай розгубилася Діана, опинившись всередині.

― Ага! ― почулося десь знизу. ― Це срібляки наші. Монети такі. Чи ти думала, в нас ваші гроші ходять, балда?

Діані вартувало величезних зусиль, аби не мугикнути щось дошкульне у відсіч. Натомість вона з усміхом відповіла, обережно спускаючись слідом за Мей, що швидкома подалася вперед непримітними на перший позір східцями:

― Покажеш?

― Авжеж, розбігся! ― став Майк руба, полоснувши Діану гострим поглядом. Воднораз у неї виникло стійке відчуття, немовби він вбирав кожен її крок ― таким невідривним був його погляд.

Діана зупинилася на передостанній сходинці, щоб її очі опинилися прямо навпроти Майкових.

― Невже охоронцю шкода дрібки монет Королівства, яким незабаром володітиме його принцеса? ― випроставшись, з викликом мовила вона.

Їхні погляди, зіштовхуючись, вирували, сполохуючи шалений потік крові у жилах.

― Мені для моєї Величності нічого не шкода… ― тихцем, ніби здаючись, озвався Майк.

Несамохіть Діані майнуло в думці, як же сильно вона сумувала за ним: за його голосом, сповненим нахабства, за обличчям без звиклої холоднокровної маски, за дивним шрамом у формі серця, до якого рука тягнулася без угаву, за волоссям, яке так і хотілося розколошкати ще дужче, за бездонними очима, в яких нарешті з’явився слабкий спалах тепла.

Напевно, Майк міркував про щось схоже, адже він ледве-на-ледве посміхнувся, показавши щемливі ямки, чим сколихнув все її єство. Ще якась мить ― і Діана, поза будь-якими сумнівами, ані трохи не вагаючись, стиснула б його в міцних-преміцних обіймах.

― Агов, досить бісики пускати! Часу у вас для цього вагон буде, ― наскоком напустився Макс, чим махом повернув Діану з небес на землю. Майк теж потьмянів та відвернувся.

Щоб приховати збентеження, Діана стала розглядати обставу.

У кімнаті, що, найпевніше, була спальнею, переважали темно-фіолетові барви (як, власне, й у горішній, яка скидалася на кабінет). Незважаючи на похмурі тони, тут, на диво, панував затишок. Схоже, це завдяки постійному підтриманню чистоти: на противагу усталеним поглядам про хлоп’яцькі помешкання, кожна річ в кімнаті Майка знала своє місце, і навіть на полицях не було ні грама пилу. Діана аж присвиснула: а Майк, виявляється, причепура ще той!

Біля навстіж відчинених віконниць стояв стіл, обабіч якого метушилися Мей з Максом, сперечаючись про те, як правильно нарізати духмяний пиріг: трикутниками чи квадратиками. Хоча ця полеміка позбавлена будь-якого сенсу, по всьому було видно, що обидва отримують задоволення від гризотні.

Лівобіч від сходів розміщувалося ліжко, в кутку покоїлася гітара, поодаль знаходилися шафа, декілька тумб та книжкових полиць ― просто, але зі смаком. І, звісно ж, не обійшлося й без високих срібних свічників, розставлених куди не кинь оком, гілчастої люстри, що кріпилася до стелі масивними ланцюгами, а ще ― колекції найрізноманітнішої зброї, якою була встелена кам’яна стіна правобіч від сходів. Мечі (довгі чи короткі, в піхвах чи без), щити (як великі, так і малі), ножі, кинджали, стилети, списи, луки та стріли… ― чого тут тільки не було! А проте все це різноманіття об’єднувало одне: небесна сталь.

Діанину увагу привернув камін, змайстрований у класичному стилі ― попросту оздоблений камінням, без зайвої помпезності. І хоча в ньому палахкотів вогонь, розповсюджуючи теплінь, складалося враження, наче розпалили його нещодавно: у кімнаті все ще було доволі прохолодно.

На камінній полиці ряд у ряд стояли фотографії у позолочених рамах. Зацікавившись, Діана підійшла ближче. На одній з них був зображений портрет усміхненої пари ― очевидно, батьки Майка. Але Діану зацікавила інша світлина, яку ніби спершу розрізали, а потім, передумавши, склеїли: на фоні замкового муру знаходилися дві сімейні пари ― батьки Майка та Діани. Пообіч них були, власне, й самі Майк (на диво, усміхнений) та Діана (серйозна та з якимось сумовитим поглядом). Позаду виднівся Алекс, чимось невдоволений, та жінка неймовірної вроди з льодовитими очима та сріблявим волоссям ― достоту таким же, як зі сну.

― Хто ця жінка? ― насилу переводячи подих, запитала Діана.

― А, це Морена, ― пояснив Майк, миттю опинившись поруч. ― Наша Королева. Ну, я розповідав тобі…

Діана гмикнула, згадавши Майкову зашвидку розповідь про Зимню Королеву, яку віднайшли біля Проклятого лісу в хворобливому стані. Обурення від безпідставного звинувачення досі кипіло всередині: її обмовили, облили грязюкою з бозна-якого болота, а коли Королеву нарешті-таки знайшли, жодного вибачення вона не почула. І навряд чи почує, бо «відьма» ж, «ганебна помилка природи»… Ух, біс би їх побрав, тих Суддів, всіх разом взятих!

Зненацька Діану мов блискавкою прорізало від приголомшливого усвідомлення: а раптом їй дійсно сниться Морена? Чи можливо таке, що в ту рокову ніч, коли сталося вбивство її батьків, було більше дійових осіб, ніж відомо зараз? А якщо Морена теж була там присутня? Адже чому ж тоді ще їй знадобилося самовільно лізти до чорта на роги, до самого Проклятого лісу, який має лихий вплив на Зимніх? А можливо, вона безпосередньо причетна до… Мимовіль Діана різко хитнула головою: та ні, навіщо це Королеві?

Дедалі більше хвилюючись, вона й не помітила, як почала слабнути: у голові жахливо запаморочилося, фотографія стала розпливчастою, подвоївшись, а потім потроївшись. Діана похитнулася, вчепившись незграбно пальцями за полицю. Майк притримав її за стан, не даючи впасти.

― Ей, все гаразд? ― щиро занепокоївся він, враз змахнувши з себе безпристрасність.

― Угу, ― відмахнулася Діана. Вона сподівалася, що за мить це мине. Зазвичай так і відбувалося...

Вочевидь, Майк не повірив її слабим протестам: підвів до каміна й посадовив на кошлате хутро невідомого звіра.

― Сонце… ― Його очі виблискували непідробною панікою. ― І часто таке з тобою?

Не бувши спроможною зв’язати й двох слів, Діана ствердно кивнула.

― Дідько! ― Майк раптом обережно пригорнув її до себе ― тремтячу від незвичного фізичного стану та зовсім сторопілу від його дій. Уткнувшись носом в плече, Діана глибоко ковтала кисень, мало-помалу приходячи до тями.

― Можливо, води? ― заметушилася Мей поруч.

― Зараз принесу! ― кинувся Макс до сходів.

― Почекай! ― запротестувала Діана, якій вже було набагато краще. Нерішуче відсунувшись від Майка, вона додала, бувши стривоженою загальною увагою: ― Все гаразд. Це стається, коли я надмірно думаю над своїми снами. Можливо, так відбувається процес згадування чи щось типу цього…

Запала задушлива тиша: усі виглядали спантеличеними та явно міркували над почутим.

― Ну, дія Антиспогаду непередбачувана, ― напружено протягнув Макс, шкрябаючи потилицю.

― До того ж достеменно невідомо, як відбувається повернення забутих спогадів, ― замислилася Мей.

― І це точно не Ден, ― невідь-чому мовив Майк, все ще насторожено вивчаючи Діану.

― От його ще зарані списувати з рахунків! ― вигукнув Макс, розливаючи каву в кухлі. ― Чи ти забувся, як тебе самого того…

― Не забувся! ― стрельнув сердито Майк. ― Але Діана ― не я. Їй він не зашкодить. Принаймні не зараз…

Здивування зблиснуло на обличчі Макса, але він хутко опанував собою і, мов нічого й не було, роздав кухлі друзям, поставив нарізаний пиріг на підлогу, а сам всіявся біля Мей на килимі.

― Пригощайтеся, чи що, ― стенув плечима він.

― Дякую, Максе, ― посміхнулася Діана й відпила каву ― на смак таку ж, як і Майкова, хіба що трішки кислішу. І що в ній особливого?

― Сам прикол в тому, що зерна цього сорту кави здобувають у Проклятому лісі, та й годі, ― прочитав Майк її думки й додав, лукаво ворушачи бровами: ― Типу небезпечно, гра з вогнем і все таке.

― Тому вона дорога до чортиків, ― скривився Макс.

― Я тобі відшкодую, ― потягнувся Майк до рюкзака.

― Пф, не дурій, ― махнув рукою той. ― У мене тих титанів вдосталь.

Майк тільки плечима знизав: мовляв, як хочеш, а сам перехопив зчудований Діанин погляд, спрямований на рюкзак ― звичайний, шкільний, з металевими застібками.

― О! ― примружився він. ― Це я з твого міста прихопив. Зручним виявився.

― Ясно, ― пхинькнула Діана.

Вони трішки помовчали, насолоджуючись вранішньою тишею, смакували кавою та пирогом, який виявився з м’ясом ― дуже смачний. Мей вряди-годи обмінювалася з Максом зашарілими поглядами, а Майк тільки те й робив, що кидав на Діану стривожені позирки, але, таки впевнившись, що з нею все гаразд, припинив і просто втупився в камінне багаття.

― Я бачив Дена, ― ні з того ні з сього заявив Макс. Усі миттєво повернули до нього голови, вимагаючи продовження, окрім Майка, який байдуже вивчав вуглинки. ― На екзамені з бойового мистецтва.

― Ага, ― неуважно озвався Майк, підвівся, щоб підкласти дров у багаття. ― До речі, як все пройшло? Ти так і не розказав… Здав?

― Та програв! ― невесело реготнув Макс. ― Не моє це… Краще з маслом возитися, ніж зброєю махатися.

― А ти здав? ― поцікавилася Діана в Майка, ховаючись за кухлем. ― Чи у вас різна програма?

― Майк охоронець, тому… ― розпочала Мей, але Майк її урвав:

― Діло не в моєму титулі… За цей рік я не програв жодного поєдинку, тому резону складати екзамен з бойового мистецтва нема. Заочно оцінку виставили ж.

Мей тільки руками розвела, мов, тобі видніше.

― А Ден як, здав? ― з відчуженістю спитав Майк, а проте напружені вилиці видавали його досаду з головою.

Усі повернули до нього насторожені погляди: з чого б це йому цікавитися успіхами свого найзапеклішого ворога?

― Та здав… ― буркнув Макс, водячи долонею по ворсистій поверхні килима.

― І як? ― зажадав пояснень Майк.

― Бився, мов осатанілий, ― процідив той, дивлячись Майкові прямо у вічі. ― Техніка бездоганна, неначе він цілий рік те й робив, що мечем вправлявся. Не програв ні разу.

― Добре, ― просто відказав Майк, знову обернувшись до каміна.

― Та що «добре»? ― зірвався на крик Макс. Мей аж підскочила, так несподівано це прозвучало.

― Добре, що не програв ні разу. Гідний супротивник буде, ― пройняв Майк друга очима.

― І це все? Ти більше нічого не хочеш розповісти?

Дещицю вони вивчали один одного, поки Майк не відказав:

― Та ні.

― Як знаєш, ― здався Макс, проте з недовірою зиркати на друга не переставав. Аж раптом схопився на ноги, сполохнувши полум’я ― іскринки так і сипонули врізнобіч, та став метушливо міряти кроками кімнату: ― Хай йому сім гаспид, щось у Деновій поведінці змінилося, Майку! Він і раніше не був подарунком, «кращий учень Академії» ― це тобі не мале цабе. Одначе зараз… ― запнувся він. І збуджено продовжив: ― Ден запишався не на жарт: ходить по Академії, мов важлива птаха, а Судді з ним ще й за ручку вітаються. Це як мінімум підозріло! Адже Судді зневажають тих, у кого нечистий родовід, ― чомусь покосився він на Мей. ― Врубаєшся?

― Максе, видихни, ― скривився ніби від нудьги Майк. ― Ден ― найкращий учень. Звісно ж, які б темні плями не були в його родоводі, Судді його поважатимуть.

― Себто для того, аби Мей отримала їхню пошану, їй потрібно всього-на-всього стати «кращою»? Так виходить? ― гарячкував далі Макс. ― Так не працює, Майку, і ти це знаєш!

― У Мей інший випадок: у неї договір, ― мов маленькій дитині пояснив убивчо спокійно той.

― Ну, звісно, договір… А я б не здогадався! ― вибухнув Макс, ставши схожим на розпашілого дракона: його карі очі так і палахкотіли лютими іскрами. Наступної миті спересердя як вгатив ногою по залізному бильцю, що аж ліжко затряслося. ― Бісова система, хай горить вона синім полум’ям! ― Добряче вилаявшись, Макс чкурнув геть мало не бігом.

На часинку опустилася мертва мовчанка.

― І яка муха його вкусила? ― спантеличилася Мей і теж підвелася. ― Знаєте, я піду за ним, поки якогось лиха не учворив… Як то кажуть, Літо в гніві аж вогню кре́ше, ― посміхнулася вона, але вийшло мляво. У ту ж хвилину підстрибом помчалася східцями, тільки-но на останок кинула через плече, по-лисячому мигнувши очима: ― А ви тут цеє, без сварок, добре?

У сповненій від напруження тиші, що запанувала після несподіваного відходу друзів, було чути лише тріскіт дров, які покволом розщеплювалися на вуглинки, та погойдування оксамитових занавісок, які збурював переполошений вітер.

По правді кажучи, Діана дико згорала від цікавості: що це за договір такий? Яким чином він був укладений? До чого тут, зрештою, родовід? Ці питання висіли їй на кінчику язика, так і просилися назовні, але вона чимдуж їх придержувала за зубами: відчувала, що це щось глибоко особисте і їй не слід у це лізти.

Мовчання чимдалі затягувалося ― і Діана не витримала:

― Мабуть, я теж піду…

Вона вже поривалася підвестись, як Майк притримав її за руку.

― Залишся, ― стишеним голосом мовив він, дивлячись ніби крізь неї. Це прозвучало настільки благально, що Діана, всупереч внутрішньому протесту, піддалася на вмовляння.

Тільки зараз вона зауважила, як неабияк сильно Майк змарнів, немовби його щось поїдало зсередини ― якась страшезна таємниця, з якою він був би й радий поділитися, але незримі обставини тиснули на нього зусібіч, сковуючи в безжальних лабетах.

Тремтячими пальцями Діана вхопилася за кухоль й опорожнила його за одним махом. Незручність так і носилася в повітрі: як себе поводити з цим новим Майком Діана не мала жодного поняття. Здавалося, Майк відчував щось схоже: пригаслий погляд втуплений в одну точку, на обличчя ніби похмура тінь набігла, а плечі зсутулені далі нікуди.

Неждано-негадано Діанині очі вхопили шкіряний корінець, який нагло виглядав з-під килима, так і манив до себе… Цікавість взяла гору над розсудливістю: мить повагавшись, Діана все ж таки потягнулася за книгою, але Майк блискавкою кинувся й висмикнув річ. Ще й креснув злісно, що аж іскри з очей поскакали.

― Це особисте.

Несамохіть Діана намурмосилася, але в той же час нею охопив шалений азарт.

― І що ж ти там ховаєш? ― спідлоба зиркнула вона, знов-таки потягнувшись за книгою. ― Любовні мемуари?

― Можливо, ― підняв він книгу вище. ― Маленьким дівчаткам таке читати не можна. Очі від сорому повилазять.

Така зухвала відповідь під’юдила Діану ще дужче: вона скількимога потягнулася за книгою, навіть хватонула її, потягнувши на себе, але Майк виявився, видима річ, значно сильнішим за неї ― міцно тримав книгу, зараза.

Боротьба тривала недовго. Від чергового різкого поштовху Діана втратила стійкість і, не встигнувши й оком змигнути, полетіла на хутро. Якби не Майк, який вчасно зреагував, підхопивши її біля самої підлоги, так і торохнулась би головою. Щоправда, сам він теж не вдержав рівноваги й гепнувся, придавивши її всім тілом.

― Догралася, ― мовив він, злегка підвівшись. Мовби зумисне дражнячись, помахав прямо над Діаниним носом трофеєм. ― Тут зібрані всі мої думки про тебе. Дійсно хочеш їх знати?

― Вірші? ― зраділа Діана, миттю забувши про своє невтішне положення. ― Ті самі? Тоді тим більше дозволь їх прочитати! Ну хоча б одним оком, а? ― заканючила вона, тягнучись до записника, але Майк зараз же жбурнув його вбік.

― Припустимо, я дозволю тобі туди зазирнути, ― неквапом протягнув він. В його очах танцювали лукаві язики полум’я, що аж підбурювали до дій, позбавлених здорового глузду. ― І що ж мені за це буде, моя Величність, м-м-м?

― Ну…

Свідомість затьмарилася, бувши неспроможною видати хоч якісь розумні аргументи. Відчуття ваги Майкового тіла, як і гарячий його подих, так і зводило з розуму, п’янило, одурманювало… А приємна теплінь від камінного вогню тільки піддавала жару, розпалюючи кров.

― І що ж ти зробиш, моя Величність? ― повторив Майк якимось переміненим голосом ― хриплуватим.

Його погляд прикипів до її вуст, і ― о чорт! ― як же сильно вона цього бажала!

Але щось їй підказувало, що їхній поцілунок ― якщо він взагалі коли-небудь станеться, якщо це взагалі можливо ― має відбутися не за таких обставин. Достоту не тоді, коли між ними так багато стін.

Зібравши всі залишки самовладнання, Діана відштовхнула Майка від себе. На диво, той піддався легко, буцім очікував саме такого жесту від неї, ― сів напівлежачи і навіть злегка посміхнувся. Діана ж, навпаки, не поділяла його настрою: набурмосилася до краю.

― Мабуть, мені дійсно не варто знати, що ти там про мене думаєш, ― скоромовкою проговорила вона.

― Так швидко здаєшся, ― насмішкувато вигнув брови він. ― Щось на тебе не схоже.

― Та, знаєш, боюся розчаруватись.

Певний час Майк прямо-таки обсипав Діану незмигним поглядом, від якого їй робилося аж млосно, доки врешті-решт не «здався»: просто взяв і кинув Діані записник.

Дещицю хвилини Діана витріщалася на книгу, мов на восьме чудо світу якесь.

― І хто це тут ще швидко здається, га? ― не втрималася від шпички вона. Майк тільки плечима знизав, а потім байдуже розлігся на килимі, заплющившись.

Діану аж роздирало від цікавості, але й водночас було ніяково до чортиків: мало що там Майк про неї понаписував… Та все ж вона, тамуючи хвилювання, розгорнула записник.

― Ох…

Цупкі жовті сторінки були розписані акуратними літерами, з красивими завитками, однак НА НЕВІДОМІЙ МОВІ! Діаниному розчаруванню не було меж. Вона аж розчервонілася вся, ставши схожою на чайник, що зараз закипить, розприскуючи пар увсебіч.

Майк давно вже помирав зо сміху.

― Ти би бачила свою реакцію, мала, ― давлячись хихотінням, вичавив він.

― Так нечесно! ― лускаючись зо злості, шварконула вона записником, мало не знісши Майкові голову, чим розвеселила його ще більше. ― Не міг нормальною мовою написати? Ну справді!..

― Вибачай, наша древня мова ідеально підходить для потаємних фантазій про тебе.

― Та тобі просто пощастило, що я забула її, ― закопилила губу Діана.

― Угу, пощастило.

Усю Майкові веселість мов вітром змело. Блискавично схопившись на ноги, він потягнувся, наче робив зарядку, і повагом подав Діані руку:

― Час наближається до сніданку, моя Величність. Пиріг ― це, звісно, добре, але потрібно щось суттєвіше, не знаходиш?

― Чур, цього разу готую я, ― вхопилася Діана за Майкову руку міцно, встаючи.

― Домовилися.

***

Десь близько п’ятої години, похапцем попрощавшись, Макс покинув Кригожар, нарікаючи на негоду, що насувалася, а також на виснажливий навчальний тиждень, що очікував попереду.

Цілий день вони з Майком провозилися над літальною машиною, ремонтуючи панель приборів. І їм це, завдяки золотим рукам Макса, таки зрештою вдалося зробити, від чого з Майкового обличчя впродовж тривалого часу не сходила задоволена посмішка. Щоправда, прискіпливий техогляд виявив ще декілька місць, яким не завадило б приділити увагу.

― Машинці вже не один десяток років, одна з найперших моделей же ж, ― бурмотів Макс, витираючи руки від мастила. ― Раритетна річ! Обережніше з нею, лади?

На що Майк набурмосено кивав, явно погоджуючись. Вочевидь, ця машина дійсно багато що означала для нього, раз він так сильно трусився над нею…

Навдивовижу, після вечері Майк не подався тишком-нишком геть, що вже зробилося його звичкою, а притримав Діану за руку й шепнув одним поглядом: «За мною».

І ось вони сидять на кріслах в Майковій горішній кімнаті, не зводячи обтяжливого погляду одне з одного.

З-за розчахнутого навстіж вікна шелестів вітер, боляче вдаряючись об мури Кригожару. Темним небом кресали блискавки, а відтак бахкав грім, сполохуючи слабеньке полум’я в каміні, в якому поволі згасав вогонь, а по облицьованих каменями стінам ковзали стривожені нічні тіні від свічок, що густо стриміли в канделябрах.

Щосили Діана намагалася приборкати розбурхане серце, одначе воно гупало раз у раз бистріше, гучніше, все настирливіше. Чому Майк покликав її ось так-от ні сіло ні впало до себе? Невже нарешті все мов на духу розповість, не буде критися, затаювати правду?

― Кого б ти хотіла запросити на свято?

Діана очікувала почути що завгодно, однак не це. Думки вирували з шаленою швидкістю: невже Майк тільки про прийдешнє свято бажає поговорити?

― Бабусю, ― збираючись на силі, відповіла вона.

Майк нетвердо, ніби з примусу, кивнув:

― Я вже відправив їй запрошення, але не впевнений, що вона його прийме. Зоряна ненавидить Зимніх всіма фібрами душі, тому в мій замок ні ногою не ступить. Але з чим чорт не жартує, ― саркастично пхинькнув він. ― І це все? Більше не маєш нікого на прикметі?

― Ну, ― в нерішучості зайорзала Діана, та все ж додала: ― Вікторію.

Майк підозріло примружився: вочевидь, помітив, з якою напруженістю прозвучав її голос, проте ніяк не прокоментував. А навпаки, напустив на себе байдужість.

― Авжеж, ми можемо її запросити. Але, Діано, зауваж, що їй тут, вибачай за прямоту, не місце. Ледве не кожен буде нашпигований небесною сталлю, й один лише доторк для звичайної людини…

― Добре, я втямила! ― миттю урвала його Діана помахом руки. ― Не варто тоді її запрошувати, якщо це так небезпечно і все таке… ― А втім, вона перемінилася на лиці, хмурніючи.

Спливла довга хвилина, перш ніж Майк підвівся й підійшов до полиці ― завзято міркуючи, дістав дві тоненькі книги. Одну передав Діані, а з іншою вмістився назад, закинувши ногу на ногу, а відтак розгорнув десь посередині і в задумі втупився в літери.

Здивування махом спалахнуло на Діаниному обличчі.

― Вечір читання?

― Угу, ― підтвердив Майк, не відриваючись від книги.

― Серйозно?!

― Цілком. ― Тієї ж миті додав: ― Бажано, щоб ти кожен вечір приходила сюди для читання.

― Для читання? ― озвалася відлунням Діана, здійнявши в очманінні брови.

― Для читання, ― збайдужіло перегорнув Майк сторінку.

Бувши неспроможною стримувати душевні переживання, Діана напрочуд голосно пирхнула: ну що за дитячий садок, чесне слово!.. Коли ж він нарешті-таки набереться мужності, щоб поговорити з нею начистоту?! Осточортів вже зі своїм шпіонажем до краю!!!

Хоч би як там було, а Діана таки розгорнула книгу з невигадливою назвою, однак зосередитися на читанні ніяк не виходило: літери розпливалися, розчиняючись в думках, що снували в її голові, стрибаючи та ходячи колесом. А в серці нуртувала справжнісінька буря, розповзаючись пекельною лавою, яка щосекунди так і норовила вихлюпнутися назовні. Їй раптом нестерпно закортіло запустити об Майка книгою, щоб до нього врешті-решт дійшло: ось вона, ОСЬ! Зовсім поруч. І завжди буде поруч, що б там не сталося, які б жахні тенета не плелися навколо них ― вона нікуди не дінеться, не втече, не злякається!

Діана мало не завила від сильного душевного болю, як Майк, невідь-чому роздраконившись, сам швиргонув з усієї сили книгу об стіну, метаючи громи та блискавки навсібіч. Діана аж підскочила від несподіванки: і що його так сильно розлютило?

― Чергова погань, трясця йому в печінку!

Смачно вилаявшись, він щодуху дременув геть, залишаючи Діану в тупому сум’ятті міркувати над тим, що це тільки що було таке…

Рішення стрельнуло їй миттєво. Хапливо заспокоївшись, вона потягнулася до пожбуреної книги. Судячи з назви, це була частина щоденника Зимнього-охоронця з вісімнадцятого століття. Деякі місця були грубо обведені олівцем, а на полях ― нашвидкуруч, з шаленим роздратуванням, виведені нотатки Майка.

Пробігшись похапцем по написаному від руки тексту, особливу увагу приділяючи коментарям Майка, Діана повсякчас ― до жаху, до противних дрижаків по спині ― вражалася, блідніючи все дужче та дужче.

Усі сумніви розлетілися, мов дим, прояснивши істину, приховану між рядками ― кривавими, сповненими безсилля та несправедливості, де фраза «закувати сонце у кризі» звучала надто гучно, пронизувала собою весь текст до останньої нитки. І, що найжахливіше, сонце таки дійсно заковувалось у кригу.

Королева Єдина, ― достоту мов та сяйлива, закута вістрям меча троянда з балади, ― понівечена, обезсилена, без жодної надійної опори, залишалася існувати сам на сам з монстром, що не мав анінайменшого поняття про честь та пошану. Лише його воля важила понад усе ― понад її прагнення, цілі та, кінець кінцем, бажання.

Давлячись безгучними сльозами, Діана нервозно жбурнула щоденника вбік: що за чортівня тут коїться?! Виходить, століттями, ба більше, тисячоліттями, Зимні-охоронці диктували свою волю Королевам, безжально заковуючи їх у кригу… Якому навіженому це взагалі в голову прийшло?! І все заради чого? Заради підтримання панівного становища?!

Безліч невисловлених вголос жахних питань так і витали в повітрі, одначе в одному Діана була впевнена на всі сто: вона не мала права цього читати. До того ж, що найпевніше, танцювати Майк під чиюсь дудку далеко не збирався: у нього було до біса можливостей заволодіти її серцем ― і жодною з них він не скористався. Ба більше, безустанно намагався запевнити її у власній провинності.

Ледве-не-ледве приборкавши трем у руках та ногах, Діана підвелася. Слід прямо-таки терміново відшукати Майка: залишати його, одержимого важкими та болісними почуттями, сам на сам зі своїми душевними тортурами аж ніяк не можна!

Вилетівши в коридор, Діана на мить застигла, переводячи подих, а далі з усіх ніг помчалася нескінченними східцями нагору. У скронях скажено гупало та калатало: божевільний хлопчисько! Ну навіщо тримає все вічно в собі? Вибухне ж від чорноти почуттів та кромішньої вини за те, що ніколи не скоював! Ну не ідіот же?

***

Тераса зустріла Діану шквальним студеним вітром, що заледве не збив її з ніг, та важкими краплинами дощу, які за один дух промочили її аж до останньої нитки.

Як вона й передбачала, Майк перебував тут ― акурат біля краю. Низько схилившись над поручнями, він обхопив руками голову, раз у раз смикаючи пальцями волосся, а його тіло повсякчас здригалося, мовби від плачу.

Сама себе не тямлячи, охоплена тривожним поривом, Діана стрімливо підбігла до нього, а відтак обійняла за стан, поклавши голову на спину. Вона не дозволить йому переживати це на самоті ― ні за яких обставин…

Невідрадне, позбавлене жодного проблиску хмаровиння завоювало небо, прогнавши геть тремтячі світила. Тільки-но де-не-де шмигали крислато-заломисті блискавиці, розвіюючи морок, та роздавалося протяжне гримотіння, яке наганяло страху на й так полохливу, вкрай змучену обтяжливими думками тишу. І стривожені краплини дощу розрізали простір, розбиваючись об розбурхані вітром океанічні хвилі. Протягом кожної секунди негода чимдуж посилювалася ― скоро тут буде справжнісінький армагеддон. Але навряд чи він перевершить ту бурю, що надривала Майкову душу, безугавно шматуючи її, обпікаючи, обгортаючи люттю, печаллю, ба більше, ненавистю ― до всіх і вся. До самого себе.

― Ти прочитала? ― Його голос заледве не потонув у шумовинні ― таким тихим він був.

― Так.

― Здогадалася?

― Так!.. ― стиснула Діана Майка ще дужче, мовби боялася, що той зараз щезне, підхоплений черговим поривом вітру.

― І який твій вердикт?

― Ти паршивець, Майку. Мерзотник. І взагалі останній негідник!..

Одночасно з її болісним ле́ментом душі ― навісним, сповненим тремтіння, що проймав до самих кісток, ― Майк розвернувся, стежачи за Діаною сторопіло.

― Поясни, ― врешті-решт вичавив він. В його очах промайнув насторожений блиск.

― Довго ще збирався грати зі мною в цю мовчанку? ― У неї всередині мов бомба зірвалася. ― Досить тримати все при собі. Досить закриватися від усіх. ДОСИТЬ ДІЯТИ САМОТОЮ! ― голосно карбувала вона кожне слово, дивлячись йому прямо у вічі. ― Викинь геть зі своєї голови балачки Любомира про довіру та її доцільність ― і то негайно! У тебе є люди, на яких ти можеш покластися цілком і повністю. У тебе є я!

Майк сіпнувся, вочевидь, бувши захопленим зненацька її палкою тирадою, що линула з самих глибин душі, одначе миттєво набрав на себе поважний вид.

― От давай обійдемося без зайвого геройства, ― гостро рубанув він. ― Не лізь, куди не просять ― і матимеш щастя.

― Для гри, в якій ти затіяв брати участь, потрібно двоє, ― вперто наполягала Діана на своєму. ― Хоч-не-хоч, а без мене твоя гра накриється мідним тазом. Збагни це нарешті!

Вчулося люте зітхання, подібне до гарчання пораненого тигра.

― Та з чого ти взагалі взяла, що я збирався там у щось грати?! ― Погляд Майка потьмянів, віщуючи грозу та бурю. ― І взагалі, я сам з усім впораюся. А твоя задача просто сидіти причепуреною, і не висовуватися, затямила?!

― Ну от, ти знову це робиш, ― прошипіла Діана здавленим від заледве стриманої злоби голосом. ― Відштовхуєш близьких тобі людей… Так не можна, Майку!

― Ти не… ― запнувся він, розгубивши всю безпристрасність вмах.

Діана скористалася його хвилинним замішанням ― наблизилася впритул, рішуче піднявши підборіддя.

― Що «не»? Не близька тобі? Нехай буде так. Але ми пов’язані супроти нашої волі обставинами ― і цього ти заперечити ніяк не зможеш. ― Зібравши всі залишки мужності, вона без жодного тремтіння в голосі додала: ― Ненавидь мене мовчки, проте дозволь допомогти тобі.

Якийсь час Майк вивчав її з непідробним інтересом, та раптом видозмінився вкрай: обличчя спотворилося в безжальній гримасі, очі метали холодний вогонь, а рухи набули незвичної різкості. Зі швидкістю світла насуваючись на Діану, він підштовхував її до перил, допоки та не вперлася в них, а відтак грубо обхватив її талію, притягнувши до себе.

Зізнатися, цієї миті Діана неабияк злякалася: таким Майка вона бачила вперше. Це був не той хлопчина, якого вона знала. Не той, хто заспокоював її біля могили її батьків… Не той, хто запевняв у своїй підтримці... Не той, хто витирав їй із ніжністю сльози…

Зараз він був справдешнім Зимнім, здатним на будь-яку жорстокість.

Одначе Діана, хай би там що, твердо вирішила йти до кінця. Як би Майк не силкувався переконати її у зворотному, вона не передумає. Жоден мускул на її тілі не викаже сум’яття.

― Ти не уявляєш, на що хочеш підписатися, ― вкрадливо прохрипів він, прибираючи волосся з її шиї, пробуджуючи в такий спосіб табун жалючих мурашок. ― Два десятиліття підігравати Суддям… Не впевнений, що ця роль тобі по зубах.

Проковтнувши обурення, Діана з викликом зазирнула йому у вічі:

― Не бачу проблеми.

Мов підтверджуючи її слова, заключним акордом роздалося оглушливе гримотіння, одначе Діана не здригнулася, ні на мить не відірвалася зором від Майка.

― Судді даватимуть доручення різного штибу, Діано. І не всі вони подобатимуться тобі однаковою мірою. Чи готова ти підписуватися під всім, що вони накажуть?

― Я вже одного разу одягла рожеву сукню. Зможу це зробити ще раз ― заради твого благополуччя.

― Мого благополуччя… ― повторив Майк, мовби пробував слова на смак, намагаючись повірити в їхню правдивість. ― Бла-го-по-лу-ччя. Як цікаво, ― вишкірився він. Та раптом одним спритним рухом посадовив Діану на перила, притулившись непристойно близько.

Це сталося так несподівано, що Діана навіть зойкнути не встигла. Їй довелося обхопити Майка руками й ногами, інакше б шубовснулася прямісінько в океан!

― Ей, ти чого твориш?! ― визвірилася вона не на жарт, а з очей так і поскакали іскри гніву.

Пропускаючи репет повз вуха, Майк став водити долонею по Діаниному стегні поверх сукні, від чого в її грудях похололо.

― Припини, ― тихо, але чітко мовила вона.

Здавалося, це його ще більше збурило: опустивши долоню на оголену частину коліна, став неквапом підніматися нагору.

― Та припини ти! ― бувши доведеною до люті пантерою, гаркнула Діана. На свій страх і ризик перехопила його руку. Та все ж на мить вона втратила рівновагу, але Майк її вчасно притримав, обхвативши руками талію. Либонь, ймовірність її близького падіння повернула його все-таки до тями, бо з очей ніби полуда спала, прояснюючи неспокій. ― Що на тебе найшло взагалі?!

― Те, що рано чи пізно находить на всіх Зимніх, ― з притиском мовив він. ― Для нас не існує слово «стоп». Чи ти думала, фраза «твоє тепло створене для холоду мо́го» просто так прописана? ― Його очі небезпечно блиснули. ― Це не дитячі забавки, розумієш? А ти ще зовсім маленька, щоб брати в цьому божевіллі участь, підіграючи Суддям!

― Ах, маленька, значить, ― прожогом обурилася Діана. Тієї ж хвилини, піддавшись ярому пориву, запустила пальці в Майкове вологе волосся, притягуючи до себе. Мимохіть отримавши задоволення від його скороминущого розгублення, вона з шаленою впевненістю відчеканила, дивлячись прямо йому у вічі: ― Я не маленька дівчинка. Затям це нарешті! Грати до безумства закохану в свого охоронця принцесу складно не буде.

Майк видав важкий стогін: вочевидь, боровся сам з собою, приймаючи відчайдушне рішення, з яким згоден не був.

― Ти нестерпна, ― нарешті з гіркотою видушив він, обережно притулившись до Діаниного чола своїм, капітулюючи. ― Я тобі вже це говорив?

― Безліч разів.

― Ти нестерпна, Діано, нестерпна… ― пошепки повторював Майк, поволі водячи носом по її скроні.

Мимовіль Діана вчепилася в Майкове волосся ще дужче, уткнувшись носом йому в шию ― її миттю оповив улюблений цитрусовий аромат, яким неспромога насититися, а розмірена пульсація жилки проганяла свідомість далеко-далеко, аж на край світу.

Та раптом вона дрібно-дрібно затремтіла, мов осиковий лист, що ось-ось зірветься з гілки й полетить, спійманий зливою, на самісіньке дно океану. У розпашілих від близькості скронях ледве-не-ледве пульсувала зрадлива думка, розполовинюючи серце надвоє: їй замало просто грати роль; до осоружних дрижаків хотілося, аби це було навсправжки.

― Навіщо тобі допомагати мені? ― долинув до неї тихий голос Майка, що на мить здалося, а чи не почулося їй.

― Бо ти… ― Вона зітхнула, збираючись з думками, і таки хоробро закінчила фразу: ― Ти дорогий мені.

Майк аж сахнувся назад, вражений її словами. В його вологих від дощу очах, в яких відбивалося чорнюще небо, оповите блискавками, сновигало відверте спантеличення.

Попри мішанину почуттів, що охопила Діаниним нутром, вона ні краплі холоднючого дощу не шкодувала про сказане. Навпаки, їй з грудей немовби важезний камінь звалився. Однак думка, що Майк не поділяє її почуттів, здавалася нестерпною, раз у раз гостро врізалася в серце, яке билося сполоханою пташкою в клітці.

Після доволі тривалого споглядання Майк першим порушив тишу:

― Ти ж прочитала того щоденника, правда? ― Його голос линув глухо, мовби з найпотаємніших куточків душі, а пальці з боязкою ніжністю стали гладити їй волосся. Діана непевно кивнула, несамохіть заплющившись. ― Значить, ти бачила ціну любові Зимнього-охоронця та Королеви-Єдиної. Це п’єса без щасливого епілогу. Ми завжди залишали вам не тільки душевні рани, але й фізичні. Століття за століттям… століття за століттям… століття за століттям… ― ми зневажали ваші тіла. Кожен з охоронців ― абсолютно кожен, чуєш? ― заслуговував смерті, причому жорстокосердої. Повір, якби я зустрівся з цим інквізитором, хто безжально косив охоронців, використовуючи найрізноманітніші методи, потиснув би йому руку. І ти цілком серйозно хочеш подбати про моє благополуччя після всього цього? ― насилу перевівши подих, підсумував він.

― Ти ― не вони, ― силкуючись приборкати серце, яке обливалося кров’ю, рішуче відпарирувала Діана.

― Можливо… ― Майк зробив значущу павзу. ― Так, цілком можливо, зараз я не здатен на жорстокість по відношенню до тебе, ― ковзнув він відчуженим поглядом на Діанине стегно, по якому ще зовсім нещодавно блукала його долоня, буцімто спростовував власні слова. Зітхнув, прикусивши губу, і тихо-тихо продовжив: ― Але що зі мною буде через рік, два, три, десять?.. Можливо, монстр в мені тільки те й робить, що спить, аби водномить прокинутися? Хтозна...

Усупереч власній волі Діанині очі налилися сльозами. Вона раптом збагнула, чому Майк відсторонювався від неї, будуючи невміло, незграбно, цеглинка за цеглинкою, все нові й нові стіни: тягар тисячолітньої вини ліг на його ще зовсім юні незміцнілі плечі; і навіть сама думка про можливе щастя воднораз робилася огидною та бридкою, немовби він не мав на нього жоднісінького права, не заслуговував його, ба більше, ні за яких обставин не буде гідним його.

― Мені шкода… ― змигуючи дощ з очей, шепнула Діана.

Передвіщаючи черговий напад Майкового самокатування, вона торкнулася одними подушечками пальців шраму на його обличчі ― у відповідь Майк здригнувся, ошелешено вигнувши брови (мовляв, зовсім страх втратила, мала?), однак таки скорився ― заплющився, обезсилено пригорнувши Діану до себе.

«Ще зовсім юний, а вже стільки випробувань… Як же несправедливо!» ― прикро подумалось їй.

― Мені шкода, що тобі довелося переживати це наодинці. Не уявляю, як тобі було… Але тепер у тебе є я. Разом ми зможемо зі всім впоратися. Разом назавжди, пам’ятаєш? ― Її вуста сіпнулися в ледь помітній посмішці ― розпачливій, сумовитій, безпросвітній.

― Разом назавжди… ― підтвердив Майк, а відтак перехопив її долоню й став покривати невагомими поцілунками кісточки її пальців.

Не запитуючи дозволу, Діанине серце забриніло від захвату, сутужно махаючи крилами, а потім зірвалося додолу, із шумом впавши у воду: їй до божевілля хотілося залишитись в цій миті назавжди, де немає ні Суддів, ні плетива інтриг, ні маскування власних почуттів… Але мріям, як відомо, суджено розбиватись об нещадну реальність.

Мов схаменувшись, Майк опустив Діану, тремтячу від пережитих емоцій та холоду, на підлогу й відступив на крок, кидаючи на неї винуваті позирки з-під напівопущених довгих вій.

― Потрібно випити якогось чаю, чи що… ― ніби переборюючи себе, зронив він. Навіть ступив в нерішучості до виходу, одначе Діана перетнула йому шлях і, піддавшись несподіваному пориву, обійняла його міцно-міцно: будь-що-будь, а їй конче необхідно, достоту на рівні дихання, відчути, що Майк тут, зовсім поруч, знов-таки не закриється від неї і не втече. Хоча б на дещицю хвилинки…

Майк весь аж обм’як, але замішання виявилося швидкоплинним: поривчастим і впевненим рухом пригорнув Діану до себе, обійнявши за плечі та заховавши голову у волоссі.

― Що б не робилося в стінах Кригожару, тут, на терасі, ти мій Апельсинчик, а я твоє Сонце, домовилися? ― шелеснула Діана, проклинаючи себе за жалібність в голосі.

Нехай її слова прозвучали наївно, однак вони були вирвані з самої глибини серця ― з найпотаємнішого дна, ключем до якого володів тільки Майк.

― Домовилися…

***

«Ти дорогий мені…»

Ці слова досі звучали в Майковій голові, раз у раз вражаючи його крижане серце струмом розпеченої лави, яка жаром поширювалася по всьому стану. І навіть дощ, що нависнув над ними грозовим серпанком, та безпощадне гнівання перуна, вогняні стріли якого пронизували чорне хмаровиння сплутаним плетивом ліній, ― опинилися безсилими, просто-таки неспроможними перекричати той вир змішаних емоцій, що шумів у його жилах.

З тілом та душею загубившись у часі, Майк обіймав Діану, горнувся до неї, мов судно, що тоне, в пошуках потужного джерела світла. І Діана, що найдивовижніше у всій цій мітичній ситуації, відповідала йому непідробленою взаємністю. Як так вийшло, що його сонце, всупереч правді ― чорній, кромішній, гіркій, ― продовжувало бути надійним маяком для нього?

Достоту божевільне дівчисько…

Почуваючись безпорадним кошеням, що, завинивши, підлещувалося до господині в намаганні випросити спокуту, на яку ніколи, ні за які скарби світу, не заслуговуватиме, Майк притягнув Діану ― таку крихітну та ефірну, мов сліпучо-золотава пір’їнка жар-птиці, ― до себе, міцно обвівши руками її талію. І вона піддалася: задоволено мурликаючи, встромилася нігтями йому в спину, чим остаточно відключила всі гальма нараз.

Стіни покоїлися в руїнах Помпеї, чадіючи темно-сірим димом, ― чинити опір обопільному бажанню більше не було розумних підстав.

Відганяючи рештки сумнівів геть, Майк водив зі всією ніжністю, на яку тільки був спроможний, по Діаниній спині, збираючи її наелектризоване до краю тремтіння, пестив вологе від дощу волосся, водномить позбавляючись будь-якої можливості мислити розсудно, а відтак прожогом, в нетерплячці, заплутався пальцями на її потилиці, піднімаючи обличчя до себе. В її затьмарених очах, на бездонній глибині яких мерехтіли спалахи від полум’яних стріл, на якусь мить промайнула тінь розгубленості. Та враз вони зайнялися небезпечним вогнем: мовляв, якщо твої дії даремні, понад всяких вагань, як стій опинишся на дні океану.

Зізнання в почуттях ятрило в Майкових грудях, мов жаринами розпалювало його, спопеляючи знавіснілим пожарищем, що здавалося, якщо він не виллє його назовні, воно поглине його дощенту.

Дощ відбивав симфонію, гармонійне поєднання звуків якої було зіткане з хитросплетіння древніх слів, значення яких однаково прекрасне на будь-якій мові світу, одначе Майк повсякчас вважав: якщо зізнаватися в почуттях, то тільки на його рідній мові, що він ввібрав ще з молоком матері, ― на древній мові Пір року.

Нахилившись до Діаниного вуха, Майк прошепотів, вкладаючи в слова всю палкість, що кипіла в його до нестями розбурханому серці:

― Ти ― полум’яна зоря, життя без якої непроглядна тьма.

Діана, здригнувшись, спантеличилася.

― Я ще не встигла вивчити нашу мову. Можеш обійтися без цих шифровок хоч…

― Я кохаю тебе, ― урвав він її, враз насолоджуючись розгубленістю, якою спалахнуло її обличчя.

― Якщо це ж-ж-жарт, то як-к-кось не… ― затремтіла вона, цокотячи зубами, чи то від холоду, чи то від хвилювання.

― Я кохаю тебе, ― чітко виділив Майк, силкуючись передати всі свої почуття. ― Кохаю тебе, сонце, і завжди кохав, ― безмежно, до нестями, навсправжки. ― Поміж словами він ― обережно, без поспіху, ледве торкаючись, ― гладив її запалені щічки самими лише пучками пальців, мовби боявся, що вона розчиниться безслідно в густих краплях дощу, щезне, мов туман на світанні… ― Вибач мені за всі ті злостиві слова, що наговорив… Пробач, якщо зможеш…

Якусь мить вони мовчали, зламані та закляклі в тенетах дощу.

― Повтори це ще раз… ― тремтячими вустами заблагала Діана.

― Вибач…

З її горла вирвалась якась подоба сміху:

― Балда, не ці слова!.. ― спалахнула вона, сміливо заглядаючи йому у вічі.

Набравшись хоробрості, не відчуваючи ані дрібки вагання, Майк пригорнув Діану до себе, позбавляючись ненависної для них відстані, й видихнув їй акурат на налиті кров’ю, напіввідтулені та вологі від дощу вуста:

― Я кохаю тебе…

Не встигла Діана й оком змигнути, як Майк поцілував її (Чорт! ― як же він давно цього бажав!..) ― неквапом, боячись сполохати щемкий трем, який огорнув його тіло; обережно, мовби дозволяв Діані відштовхнути його й закидати камінням; спрагло, наче мандрівник, який нарешті віднайшов джерело цілющої води й ніяк не міг насититися ним сповна…

Всупереч усім його побоюванням, Діана навіть і не збиралася відсахуватися від нього, а навпаки ― на мить завмерши, притулилася всім тілом, немовби під силою магнетизму, обхопила його шию руками, повсякчас запускаючи пальці у волосся. Невміло, але згодом все впевненіше та захопленіше відповідала на поцілунки ― палко, з усім запалом та пристрастю, обпікала його прохолодні вуста своїми.

Кров лютувала в його жилах, зопалу вдаряла до голови, збурюючи до все ненаситніших проявів ласки. В пориві пристрасті Майк щосили стискав Діанину талію, безутомно водив долонями по всім дозволеним вигинам її тіла, плутався в її волоссі, солодко-бузковий аромат якого зводив його з розуму, торкався шиї, повторював обриси підборіддя. Пальцями гладив приємні на дотик мочки вух, а теплінь її тіла затемнювала його свідомість дощенту, запаморочувала до одуріння, п’янила міцніше молодого вина.

Аж ось у черговому пориві жадібних, невситимих, запопадливих поцілунків вони вдарилися зубами, від чого Діана нервозно захихотіла. Насилу відірвавшись від її вуст, видавши притім ледве чутний стогін, Майк заховав голову на Діаниній шиї, мимовіль проковтнувши скажене бажання повернутися до поцілунку.

― Якщо я колись зроблю щось таке непоправне, за що тобі захочеться мене вбити… ― сяк-так втихомиривши збите дихання, спроквола мовив Майк. ― Зроби це.

Діана здригнулася, мов громом прибита.

― Знаєш, ось це вже зовсім не смішно! ― В її очах завмерла холодна рішучість.

― Послухай… ― Майк напрочуд ніжно стиснув їй тонкі плечі. Прикусив губу, збираючи розгублені думки докупи, й збуджено зашепотів: ― Я собі просто не пробачу, якщо зроблю тобі боляче. Як і в будь-якого Зимнього, любов до жорстокості у мене в крові. Якщо раптом… ― скривившись, зупинив він сам себе, і хутко виправився, з твердістю вимовляючи кожне слово: ― Коли настане момент, що моя сутність проявить себе у всій повноті, ― вбий мене. Щоб не сталося, завжди тримай під рукою небесну сталь. Треба буде ще, звісно, натренувати тебе, аби у відповідний мом…

Діана затулила йому рота долонею, не даючи довести до кінця ошалілу думку. Її погляд, в якому блукали люті сльозинки, метав громи та блискавки навсібіч.

― Не смій більше говорити це, затямив?! Ми живемо в теперішньому, а майбутнє примарне. І тільки ти сам ― ти і тільки ти! ― вирішуєш, ким ти будеш завтра. НЕ СУТНІСТЬ! Чи ти хочеш доручити власне майбутнє на поталу якійсь там долі?! ― Висловившись, Діана піднялася на носочках, запускаючи пальці в Майкове волосся на потилиці, щосили притягуючи його до себе. ― Досить на сьогодні патетичного тону. Краще ще раз поцілуй мене.

І Майк миттю скорився, бувши готовим виконати всі її забаганки: якби вона наказала з розгону шубовснутись у воду, він би, без жодних сумнівів, зробив це.

Час, перебуваючи в полоні негоди, плавився та розтягувався.

Майк цілував Діану так, наче це останнє, що він робить перед початком кінця світу, наче їхні вуста й були створені тільки для того, аби відчуватися одні на одних.

Аби зберегти рівновагу, Майк притулив Діану до стіни й не відпускав, затуляючи від дощу та поривчастого вітру. Цілував і цілував, до обопільного болю в вустах, все ще не ймучи віри, що це відбувається з ним навсправжки. Понад усе хотілося тільки одного: залишитися тут в моменті, поряд зі своїм полум’яним сонцем, якому вдалося розтопити кригу в його серці, ― за всяку ціну, раз і назавжди, до скону віків…

Та раптом Майк відчув щось неладне. Різко відсторонившись від Діаниних вуст, він притулився до її чола губами ― і враз його серце від скаженого неспокою та переляку обірвалося каменем додолу:

― Ти гориш!..

― Ох, та хто б говорив! ― миттю збурилася вона. Іншого разу він би з радістю підтримав словесний бій, але не зараз. Достоту не тоді, коли з його сонцем відбувалося щось протиприродне.

Йому добре відомо, як відчувається тепло Діаниного тіла, тільки-но цієї хвилі це було не тепло, а справжнісіньке пожежище! Без крихти сумніву, її лихоманило: бліда шкіра, до безумства гаряча на дотик, червоні щічки, озноб, хворобливий блиск в очах…

Вперше після смерті батьків Майк відчув справжнісіньку паніку, яка прямо-таки здушувала всього його в хижих обіймах відчаю, що аж хотілося рвати на собі волосся в нерозумінні того, що саме відбувається навкруг, диким криком душі заперечувати реальність!..

В намаганні заспокоїти Майка, запевнити, що все гаразд (коли до біса нічого не гаразд!), Діана потягнулася до нього, але похитнулася ― Майк блискавично підхопив її, взявши на руки. Тієї ж миті, попри слабкі протести, поніс її ― зовсім знесилену та змарнілу ― до замкових сходів. А втім, не встиг він ступити й декількох кроків, як Діана остаточно втратила свідомість. Морок розпачу водномить поглинув його з головою, роззявивши свою ненаситну пащу. Весь його світ потьмянів, ізнов опинившись скованим дев’ятим колом пекла…