― Я не буду одягати цю сукню.

― Ні. Ти одягнеш саме цю сукню.

Уже як хвилин десять Діана з Майком, нахилившись над скринею, сперечалися про те, яке вбрання їй одягти на зустріч із Любомиром. Діана наполягала на простій темно-блакитній сукні з рукавами-воланами. Ця сукня нагадувала їй ту, зі сну. А ще вона відрізнялася від інших нарядів зі скрині тим, що була схожою на ті речі, які Діана звикла носити в повсякденному житті. Майк же тримав у руках яскраво-рожеву сукню, оздоблену червоними трояндами.

Їхній словесний бій доповнювала буря, яка миттєво зірвалася над Кригожаром і повністю перекрила собою сонце. Діана навіть не встигла й оком змигнути, як за вікном потемнішало, здійнявся шалений вітер, а дощ із силою заперіщив у шибки. Щоправда, одне вікно було навстіж відчинене, проте Майка це зовсім не спантеличувало. Його зараз понад усе турбували не мокрі від бризок підвіконня та штори, а те, яку сукню накине на себе Діана.

― І чим тобі ця сукня не подобається? ― не вгавав Майк, роздратовано жмурячись. ― Фасон не такий? Колір?

― Так.

― Що «так»?

― Колір. ― Діана насупилася, немов кислих яблук наїлася.

― Колись ти просто-таки з розуму сходила від всього рожевого.

― Я вже давним-давно виросла з рожевих суконь, якщо ти не помітив.

Однак Діана зовсім не пам’ятала, щоб колись носила наряди Барбі, як вона вже встигла окреслити про себе рожеву сукню. У її свідомому гардеробі переважали темні тони та зручність ― джинси й кофтини, і мінімум суконь. І взагалі, невже Майкові не байдуже, що вона там одягне? Чи це також належить до розряду традицій?

― Ще скажи, що ти на підборах не вмієш ходити. ― Майк опустився прискіпливим поглядом на Діанине взуття, кросівки. ― Щось я не помітив, щоб ти взувала підбори, навіть під ту сукню з кардиганом, ― зморщив носа він.

― Я вмію ходити на підборах, ― дратівливо відчеканила вона й скосила очі на туфлі з п’ятнадцятисантиметровим каблуком, які їй потрібно було взути.

Це щира правда. Підбори її не лякали. Діана згадала час, проведений в танцювальному гуртку, де їй доводилося кружляти в па ще на більших підборах. Мабуть, бабуся, на відміну від світу Пір року, у танцях не вбачала нічого поганого. Адже вона не просто не заперечувала відвідування уроків танців, а й навіть заохочувала ці заняття. А ще постійно підбадьорювала Діану не опускати руки, коли тій ніяк не вдавалося успішно виконувати танцювальні елементи.

Діана тяжко зітхнула, згадавши бабусю. Макс ніби говорив, що з Крижаного замку можна якось зв’язатися з зовнішнім світом... Ну що ж, після розмови з Любомиром вона спробує це зробити. А ще вона відчувала, що скоро матиме змогу похизуватися своїми танцювальними вміннями.

Діана пройшлася очима по Майкові:

― А сам чого так скромно вбрався?

Насправді вона лукавила. Майк виглядав, м’яко кажучи, розкішно в строгому темно-синьому костюмі, облямованому по краях коміра, із-під якого виглядали рюші білої сорочки, та обшлага блакитною тасьмою зі сніжинок. Навіть волосся було гладенько зачесане. Діану кинуло в жар, коли він з’явився зі скринею в такому вигляді ― її й досі не попускало.

― Бо не мені знайомитися з дядьком, ― в’їдливо пояснив Майк. ― Ти повинна відповідати події своїм зовнішнім виглядом.

― Та що з ним зробиться, з твоїм дядьком, якщо я прийду хоч так? ― Діана вказала на білу нічну сорочку, яку змусила натягнути Мей.

― Із ним то нічого не зробиться, ― в очах Майка затанцювали люті іскри, ― а от тебе в підземеллі може закрити за непослух запросто. Гм, на його місці я зробив би саме так. Тобі потрібно трохи полякатися в товаристві з пацюками, а то занадто вільно себе почуваєш.

Діана вмить похолола від його слів. Майк цілком серйозно зараз чи дражниться? Його бліде обличчя, на якому виблискували язики вогню від камінного багаття, ніби скувала кам’яна маска, тому емоції було неможливо зчитати.

Ось Майк подивився на кишеньковий золотий годинник і навмисно холодно промовив:

― Мала, вибір у тебе невеликий: ти або одягаєш цю сукню, або йдеш голою. Вибирай.

Діана миттєво спалахнула:

― Та чого ти зациклився на рожевій сукні? Чому я не можу одягнути, наприклад, ось це.

Вона дістала зі скрині перше, що попалося ― коротку, чорну, із блискітками, ніби для побачень, сукню ― і скривилася. Ні, таку сукню вона сто відсотків не одягне.

― Або це.

У її руках опинилася пишна синя сукня з корсетом. Ось цю сукню вона цілком могла би й одягнути. Незважаючи на середньовічний стиль, їй сподобався і незвичний фасон, і благородний відтінок.

Чомусь очі Майка широко розкрилися. Він різко вихопив сукню й процідив:

― Ні, її ти точно не одягнеш.

А далі Майк швидким кроком поніс цю сукню до шафи й запхав у дальній куток. Діана тільки охнула, дивуючись його поведінці. Навіщо йому сукня у власній шафі? Буде сцени з привидами розігрувати? Чи гнівно кидатиметься ножами, уявляючи на місці сукні саму Діану?

Мимохіть Діана стенула плечима ― зрештою, кожен має право на свої дивацтва ― і повернулася до огляду скрині. У ній містилося ще з десяток красивих вінтажних чи сучасних суконь, які були набагато кращими за яскравий наряд Барбі, а також декілька пар джинсів і светрів.

Її руки, перебираючи речами, раптом наштовхнулися на дещо цікаве ― фотографію з чорними обгорілими краями.

Діана не могла повірити власним очам. Зависла в прострації, уважно дивлячись на світлину, зроблену багато років тому, ніби в минулому житті.

На випадково знайденій фотографії була зображена вона, Діана, маленька та усміхнена. У рожевій сукні. Схоже, вона дійсно шаленіла від цього кольору. Але її приголомшило не це.

На світлині Діана була не сама. Поруч стояв хлопчик з яскравими блакитними очима, який, не соромлячись, обнімав її за плечі й щиро посміхався на камеру, презентуючи пустотливі ямочки на щоках, ― Майк.

Діана, щосекунди вражаючись побаченому, дістала фотографію, щоб розгледіти ближче. Радість у її очах на цій світлині не зміг стерти ні час, ні вогонь. А Майк… Він весь аж світився, випромінюючи безмежне тепло.

Вони тут такі… щасливі.

По-справжньому!

Раптова думка проколола Діанину свідомість: невже їхнє спілкування дійсно було колись таким близьким, як на цій фотографії?

Її серце застукотіло так часто й голосно, ніби билося в самому горлі.

― На що ти там уставилася? ― Майк визирнув за її спиною. Коли його погляд схрестився з фотографією, він спохмурнів. ― Я й забувся, що кинув сюди цю світлину…

― Ти хотів її спалити… ― Діана провела пальцями по обвугленим краям. У грудях щось жалібно стислося.

― Хотів… Але, як бачиш, не зміг… Проте зараз можу завершити цю справу, ― з новою впевненістю в голосі заявив Майк, вихопив світлину й підніс до каміна.

Невже він дійсно спалить фотографію? Чомусь Діані був зараз дуже важливий його вибір: спалить чи не спалить?

Деякий час Майк пильно дивився на світлину, не кліпаючи, занурившись в одному йому відомі думки. Його лице щосекунди втрачало всі барви. Ось, здавалося, Майк замахнувся, щоб кинути фотографію на пожирання вогню, як жалюгідний непотріб ― але зупинився, повернувся до Діани й натягнуто посміхнувся:

― Це просто склепок із минулого.

Далі Майк попрямував не до скрині, а до дубового столу ― відкрив шухляду й заховав світлину туди.

У Діани відлягло на серці. Вона навіть злегка посміхнулася.

Тим часом Майк дістав ще одну фотографію, замислено покрутив її в руках і врешті-решт простягнув Діані:

― Думаю, це повинно знаходитися в тебе.

Тремтячими долонями Діана взяла знімок і дивом дивувалася. На світлині зображений портрет подружньої пари. Невже це її батьки? Справді, жінка була дуже схожою на ту, що так часто приходила до її снів. Але, на відміну від кошмарів, у цієї можна розгледіти обличчя: світло-блакитні очі, обличчя сердечком, м’яка посмішка. Вона так і сяяла ніжністю! А чоловік мав, на перший погляд, суворий вираз лиця через чітко окреслені вилиці та відсутність будь-яких емоцій, але блакитні очі, подібні до Майкових, видавали його піднесений настрій.

Діана притисла фотографію до грудей, заплющуючи очі. Вона намагалася закарбувати побачене в пам’яті, до кожної детальки, щоб образ батьків став на серці гарячою печаттю. А ще… Їй шалено хотілося кинутись Майкові на шию. Але вона миттєво приборкала свої почуття: Майк не оцінив би такого прояву вдячності. Ще кепкувати почав би.

― Дякую… ― І Діана, востаннє глянувши на світлину, поклала її до скрині.

Майк вбитим голосом відповів:

― Це лише дрібниця, що я можу зробити. Але зараз, Діано, нам дійсно потрібно поспішити. Ми й так порушили традицію, а якщо ще й запізнимося…

У Діани аж морозом сипонуло поза шкірою:

― Яку традицію ми порушили?

― Ну-у-у. ― Майк прикусив губу, зрозумівши, що бовкнув зайве. ― Не так висловився. «Порушимо». Порушимо традицію.

Діана зажадала пояснень:

― Можна без ухилянь, а? Що ми там порушили?

Запанувала тиша, яку пронизували лише спокійний тріскіт дров та буря, що не на жарт розігралася.

Майк міряв Діану поглядом, ніби перевіряв, чи можна тій довірити надсекретні таємниці. Зрештою, він наважився, розжовуючи кожне слово:

― Є одна давня традиція. Першу ніч у замку принцеса-Єдина повинна провести в кімнаті Зимнього-охоронця.

― Чого?! ― Діана залилася рум’янцем по самісінькі вуха. Що це за традиції такі?

― Я знаю, як це звучить, але це не те, про що ти подумала. ― Майк скривився й уточнив: ― У кімнаті, а не в одному ліжку. Я ночував би поверхом нижче, ― кивнув він на сходи в підлозі. ― Але не переживай: ти не будеш ночувати навіть в моєму ліжку.

― Та це зрозуміло! Дивні у вас традиції…

«Написані неадекватами», ― подумки додала вона.

Але кожна традиція повинна мати логічне підґрунтя. І ця ― не виняток.

― Ваші традиції ніби спеціально створені, щоб нас зблизити.

Майк приголомшено подивився на неї. На його обличчі чітко прорізалась тінь недовіри. От точно як тоді, у казковій бібліотеці. Діана раптом збагнула, що означає цей погляд: вона поцілила «в яблучко».

― Тільки нікому про це не кажи.

Сказавши ці загадкові слова, Майк вийшов із кімнати.

Діана ж тим часом, спантеличена, зосередилася на полум’ї від камінного багаття, яке малювало похмурі силуети на підлозі, а потім поплескала себе по червоних щоках, приводячи свої думки до тями.

Відтак підійшла до скрині й стала переводити погляд з однієї сукні на іншу. Одягнути блакитну ― і почуватися впевнено? Чи вибрати рожеву ― і бути безмозкою Барбі? Здавалося, вибір очевидний. Однак тут і вибирати не потрібно. Діана вже давно, ще на початку суперечки, вирішила, яку сукню одягне.

Якщо для світу Пір року так важливі традиції, то що ж, нехай так і буде.

Діана стала біля величезного, у людський зріст, дзеркала на ніжках з химерним різьбленням ― і оцінила себе. Сукня з пишною шифоновою спідницею лягла ідеально, ніби шилася спеціально для неї. Верх був облягаючим і підкреслював талію, а великий квадратний виріз у зоні декольте дозволяв розгледіти кулон.

Рожевий колір сукні підкреслював її юність та… наївність. Навіть зачіска, яку попередньо зробила Мей, ― вишукана коса із вплетеними червоними трояндами ― доповнювала образ наївної дівчинки.

Настала черга туфель. Вони були прозорими, елегантними та, на диво, зручними. Як давно Діана не взувала щось подібне! Здається, останній раз вона відривалася від землі за допомогою підборів рік тому, коли ще відвідувала танці. Але потім вирішила полишити це заняття, бо воно перестало приносити їй задоволення. Натомість вона повністю переключилася на фотографії. Тоді-то й геть-начисто забулася про існування туфель.

Діана покрутилася перед дзеркалом. Сукня сиділа б ще краще, якби не одне «але».

Маленькі ґудзики на спині.

Вона ще ніколи не мала справу з такого роду ґудзиками, тому спроби самостійно впоратися з ними зазнали ганебної поразки.

Усе нутро перевернулося. Для того щоб застібнути всі ґудзики, їй потрібна була чиясь допомога. Мей могла б допомогти, але Майк відправив її на заслужений відпочинок.

Невже потрібно буде просити ЙОГО?

Діана вголос застогнала, відчуваючи себе в цей момент абсолютно голою. Навіть більше, ніж тоді, коли вона усвідомила, що милася в ЙОГО ванній, користувалася ЙОГО милом та й отямилася від втрати свідомості в ЙОГО ліжку.

― Це просто нещасні ґудзики й спина, нехай і оголена.

Діана зробила декілька важких ковтків повітря, що в цей момент перемелювали її легені на дрібні шматочки. Зрештою вона, пересилюючи себе, наважилася відкрити двері, щоб ― нарешті! ― закрити гештальт із сукнею.

Майк нервово поглядав на годинник, а, зустрівшись із Діаною поглядом, здивовано вигнув праву брову, однак в його очах з’явився радісний блиск:

― Ти все-таки її одягла.

― Угу. Але є одна проблемка. ― Діана кивнула за спину.

Майк зіщулився:

― Яка? Ця сукня тобі дуже личить.

― Ґудзики!.. ― прошипіла вона, остаточно зашарівшись.

― О-о-о, ― вражено протягнув Майк і враз широко посміхнувся. ― Вибач. Щось я начисто про них забувся.

У Діани закралася підозра: а чи дійсно цей хлопчисько забувся про ґудзики? Аж занадто хитрим, з лукавими бісиками, був його погляд. Але шляху назад вже не було.

Майк зайшов всередину, залишаючи двері напіввідкритими, і зупинився біля дзеркала. Діана повернулася спиною, все більше ніяковіючи. Їй раніше здавалося, що такі сцени бувають тільки в мильних операх, а тепер…

Діана забрала косу наперед і прямо фізично відчула на своїй спині пильний погляд Майка. Він просто дивився, але цього вистачило для того, щоб у кімнаті цілком і повністю зникло повітря.

― Ми наче поспішаємо… ― нагадала вона, ледве видушуючи слова.

― А, справді.

Ось Майк впевнено застібнув один ґудзик, другий, третій, а потім раптом провів подушечками пальців вверх по хребті ― дуже і дуже неспішно. Діана проковтнула стогін. Її миттю пройняло електричним струмом із голови до п’ят. І шкіру там, де Майк торкався, приємно опікало, наче після морозу зайти в тепле приміщення.

Що цей хлопчисько собі дозволяє? І чому вона ніяк не відреагувала? Окрім серця. Воно загупало так часто й сильно, що аж боляче стало, і в голові зашуміло.

― Не зміг втриматися… ― прохрипів Майк і повернувся до ґудзиків. Діана ошпарила його злим поглядом. ― Та розслабся ти! Чого я там не бачив? Хоча де ще я зможу помилуватися такою красивою спинкою?

Діані нестерпно закортіло з усього дуру його грюкнути, але вона заховала цю думку якомога далі: була не в тому положенні, щоб відчувати на собі його «помсту».

― А як же Даф? ― Це запитання вилетіло з Діаниних вуст, не питаючи дозволу. Вона здивувалася, як роздратовано прозвучав її голос, ніби їй небайдуже, чи бачив Майк спину Дафні. От дійсно! Яке їй діло?

Майк пересікся з Діаною поглядом у дзеркалі й тихо, але чітко промовив:

― У мене з Даф нічого не було, не буде й бути не могло. Тим паче зараз. Затям це. Ми з нею просто друзі дитинства, не більше. Хоча дружба в нас, зізнаюся, дивна: вічно сваримось, але завжди миримось.

Діана зглитнула:

― Б’юсь об заклад, вона хотіла б більшого.

― Мені глибоко плювати, що вона там хотіла б. Даф пробила подвійне дно своєю витівкою. І це прекрасно знаючи про мої напружені стосунки з Деном. Хоча… Вони одне одного варті, от нехай і зависають разом, скільки влізе. Набридли! І взагалі… ― Майк прикусив губу, дивлячись у Діанині очі через дзеркало. У його очах дивним чином перемішалися і насмішка, і томність. ― Чого це ми про Даф заговорили, коли тут поруч така вродлива спинка?

Діана не знала, як реагувати. Вона ніколи не вміла відповідати на флірт, а це, здається, був саме він.

― Прямо-таки і вродлива?

Майк застібнув уже одну третину ґудзиків. Вони там що, вічні?

І чому в кімнаті стало так спекотно? Навіть прохолодний вітер не рятував від задухи.

Замість відповіді Майк ніжно, ледь торкаючись, провів подушечками пальців по правій лопатці. Діана затамувала подих, не в силах поворухнутися.

Вона зловила себе на думці: якби це був Денис, то вже давним-давно отримав би під пах. Але Майк… Невже…

Раптовий порив вітру зумів потушити вогонь у золотих настінних свічниках, занурюючи кімнату в напівтемряву. А Діану пройняло приголомшливе відкриття, яке спалювало її зсередини, як гарячий вогонь у каміні.

Невже цей хлопчисько їй подобається? Неймовірно! Він же ж від першої зустрічі тільки те й робив, що бісив, дратував, виводив із себе, а їхні розмови постійно як на ножах. Але ж на яких ножах!

Невже він їй справді подобається?

Ну чому саме він?

Тим часом Майк переключився на ліву лопатку. Діана всім єством намагалася приховати ще одне раптове усвідомлення: їй сподобалися ці доторки ― до тремтіння в колінах, до п’янкого стану в голові, до поколювання в животі. Так дивно…

― Ідіот.

― Ага, я ще той придурок. ― Майк повернувся до ґудзиків, проводячи кінчиком язика по верхній губі.

Цікаво, як склалося б їхнє життя, якби не втручання часу, відстані та обставин? Раніше, в дитинстві, вони були дуже близькі ― Діана була впевнена в цьому. Випадково знайдена фотографія тільки підтвердила її сумніви.

Але який сенс думати про те, що було б «якби», якщо є «зараз»? А в теперішньому все не так райдужно, як було в дитинстві.

Діана переключилася на розглядання корінців книг зі шкіряними цупкими палітурками, які заповнювали собою полиці на стінах. Деякі були з назвами невідомої для Діани мови.

― Так багато книг! ― присвиснула вона.

― Що? Я не схожий на ботана? ― спробував віджартуватися Майк, але вийшло млявенько. Він зовсім тихо додав: ― Чим мені ще було зайнятися, будучи замкненим в улюбленій вежі, як не читанням книг?

― Мабуть, ти ще й багато тренувався… ― Діана згадала його бійки, які встигла побачити. Скільки часу він проводить за тренуваннями, щоб відточити таку майстерність?

― Звісно, мала. Я ж твій охоронець. Хоча останні тренування я пропустив.

― Думаю, тобі пробачать. Ти ж все-таки принцесу рятував! А якщо ні, я видам спеціальний указ про помилування. ― Вона нервово захихотіла. ― До речі, круто тоді кинджала спіймав, коли Ден, гм… Коротше, ефектно вийшло, як у кіно.

― От тільки це далеко не кіно… Я очікував від Дена подібного коника, тому не розгубився. Він тактику зовсім не міняє, гад. Завжди цілиться в лівий бік.

― Ясно…

І коли ці ґудзики закінчаться?

― Можеш приходити сюди в будь-який час, ― раптом цілком серйозно заявив Майк. ― Моя кімната ― твоя кімната. Мої книги ― твої книги.

Діана невдоволено закотила очі:

― Ще скажи, що я повинна тут весь свій вільний час проводити! Бо це, бачте, ще одна традиція. ― Останнє слово вона виділила, кривляючись.

― Ти близька до істини.

― А можна мені оголосити відразу весь списочок традицій? А то мучусь тут у догадках… Десь є книжечка з уставом? Має ж десь бути.

Майк чомусь задоволено посміхнувся ― на його щоках заграли ямки. Діана на мить замилувалася ними.

Правду кажучи, їй не терпілося взятися до читання книг з особистої бібліотеки Майка. Аж боляче цікаво дізнатися, які книги вплинули на формування його особистості й зробили таким їжачковим.

― Будуть тобі і устав, і легенди. Але трохи згодом. Зараз аби пережити зустріч із дядьком… ― Майк зітхнув і трохи згодом вимовив, ніби сам до себе: ― Це ж точно: тато допомагав мамі одягати цю сукню. І чому мама попросила саме її одягти першою?

― Мама? Чого ти відразу не сказав?

Майк раніше повідомив, що вміст скрині ― діло рук його мами. Це ще одна чудернацька традиція. Мовляв, мама охоронця збирає скриню з одягом для принцеси. Але те, що мама Майка давала конкретні вказівки щодо того, у якому порядку одягати вбрання, Діана чула вперше.

― І що б це змінило? Ти ж така вперта!.. Я, відверто кажучи, досі не можу повірити, що ти її одягла.

Діана тільки пирхнула. Якби Майк все відразу розклав по полицях, вона б не сперечалася ― ні секунди.

― І багато там речей, які носила твоя мама?

― П’ятдесят на п’ятдесят. Деякі сукні, скоріш за все, доведеться вкоротити. Все-таки, мама була вищою за тебе. Вона тебе любила… ― раптом видав Майк і кашлянув, приховуючи збентеження.

― Як звали твоїх батьків?

― Астрей та Зореслава.

― Такі зоряні імена…

Майк ледь помітно всміхнувся:

― Так. Вони й були такими ― путівними зорями для мене. Завжди вказували на правильний шлях, наставляли. Зараз вони би мною зовсім не пишалися.

― Вони любили б тебе в будь-якому випадку. Ти ж їхній син! І чому ти говориш, що не пишалися б? Ти… ― Діана закусила губу, не в змозі підібрати правильні слова. Вони відразу згасали, так і не сформувавшись до кінця.

― Що «я»?

Майк застібнув останній ґудзик.

Діана повернула до нього голову:

― Хороший. Хоча й хочеш здаватися крутим поганим хлопцем.

― О! То я ― хороший? ― У його примружених очах затанцювали всі бісики світу. ― Як цікаво… ― Він підступився, торкаючись твердим торсом Діаниної спини, а права рука опустилася на талію. ― Навіть після такого?

Аж ось Майк став швидко й грубо розстібати верхні ґудзики, явно не збираючись зупинятися.

Діана відскочила від нього, як ошпарена:

― Бовдур неотесаний! Ти чого твориш?!

Усе, вона забирає свої слова назад. Нічого він не хороший. І не подобається він їй ― ані крапельки краплини. Бісить!

― Я не хороший. Затям це. А ще ― не розслабляйся поруч зі мною.

Діана розсерджено пирхнула, стріляючи вогнем. Цей хлопець сам собі суперечить: то «розслабся», то «не розслабляйся». Дістав!

Ну от, знову ці дурнуваті ґудзики. Діана вже пожалкувала, що не одягла блакитну сукню. До дідька традиції! Як же все знову почало її дратувати. А ще ці ґудзики… Нічого, з верхніми ґудзиками вона й без допомоги суперечливого ідіота впорається.

А Майк тим часом свердлив її праве плече. Діана злісно зиркнула на нього, нарешті впоравшись із мерзенними ґудзиками. Зараз дірку в ній продірявить, кретин.

― Бачу твою родимку… ― прошепотів Майк і раптом, забувшись про нещодавню сварку, доторкнувся кінчиками пальців до її родимки.

Діана здивовано видихнула. Та що з ним не так?

І чому його погляд зараз такий блукаючий, затуманений, ніби він і не тут зовсім перебуває?

З Діаниних легень ніби викрали все повітря. Вона вже й сама забулася про суперечку, насолоджуючись холодно-приємним доторком.

Майк гладив її родимку так, як гладив фортепіано. Ніби торкався до чогось давним-давно забутого й раптом несподівано знайденого.

Діану пронизало наскрізь від усвідомлення: Майк це робив раніше, у дитинстві. Тому цей доторк і відчувається таким природним, як дихати.

Однак дихати було вже нічим.

Дежавю.

Шрам у вигляді серця на Майковому лиці так і манив до себе. Діані нестерпно кортіло відчути кінчиками пальців, який він на доторк. Пригадати… Бо вона ж це також колись, у минулому житті, робила.

І Діана наважилася. Доторкнулася. Провела пальцями по шраму ― спершу ніяково, а потім впевнено. Така приємна холодність… Один раз окреслила контури шраму ― затуманені очі Майка широко відкрилися, впиваючись в її; другий раз ― заплющилися. Тільки його довгі темнющі вії злегка тремтіли, видаючи почуття.

Майк не був здивований. Він ніби чекав на такий крок з її боку.

― Такі ідеальні лінії… ― прохрипіла вона.

― Ага. Ніби від небесної сталі. Лише вона здатна залишати після себе рубці. Проте кому потрібно було мене малого прикрашати шрамом?

Діана стиснула плечима, продовжуючи виводити серця по шрамові, забуваючи про все на світі. Здавалося, зараз немає нічого важливішого за відчуття його прохолодної шкіри під її теплими пальцями.

― Ти згадуєш? ― переміненим охриплим голосом запитав Майк.

― Навряд чи Антиспогад так швидко розв…

Діана не договорила, бо Майк, піддавшись емоціям, згріб її в оберемок, міцно притискаючи до себе. Вона ледве не задихнулася від ейфорії.

― Я скучав… ― розпачливо прошепотів він біля самісінького вуха. ― Чорт, як же сильно я за тобою скучав!..

Діана мліла від раптового зізнання, повністю віддавшись гарячим метеликам у животі.

Набравшись хоробрості, вона сама обійняла його за стан, повністю розчиняючись у часі.

Усі думки зникли, окрім однієї, що пульсувала в скронях і ніяк не могла вирватися назовні: Діана також скучала!..

Звісно, їхній сум неможливо порівнювати. Складно й уявити, як було Майкові всі ці довгих десять років. Він пам’ятав усе. Діана ж не пам’ятала нічого.

Улюблений цитрусовий аромат впереміш із корицею заполонив її нутром.

― Апельсинчик…

Майк захихотів, проводячи щокою по її щоці ― Діана дрібно-дрібно затремтіла, ще сильніше притискаючись.

Раптом Майк посерйознішав:

― Мого дядька не бійся. Я майже впевнений, що він тобі нічого не зробить. Він якось постійно… особливо тепло про тебе озивався. Головне, ― Майк провів носом по скроні, ― тримай свого язика під контролем, гаразд? А ще, прошу тебе, не видавай своїх істинних емоцій.

― І часто ти це робиш, приховуєш свої істинні емоції?

― Дуже часто. Можна сказати ― завжди. ― Майк обережно підняв її обличчя, щоб дивитися очі в очі. Які ж у нього все-таки страшенно гарні очі, як глибокий колодязь: подивишся ― і відразу тонеш. ― Але з тобою я чесний. Ну, майже… ― Він винувато опустив погляд.

― А тоді, коли…

― Давай не будемо зараз про це, гаразд?

«Коли сказав, що ненавидиш мене», ― хотіла вимовити Діана. Але Майк не дав, притиснув до себе міцно-міцно. Який же ж він, однак, «майстерний» брехун. Хотів, щоб вона трималася від нього якомога далі? Розмріявся!

Діана прислухалася до важкого дихання Майка, а заодно й до брязкоту вітру та бахкання грому, однак її серце билося набагато гучніше за будь-які природні спецефекти.

Ось Майк востаннє її стиснув і з жалем відпустив.

― Ходімо, моя Величність? ― Майк показав ямки й простягнув долоню. Діана, не роздумуючи, поклала свою руку в його.

― Завжди разом? ― Вона сама не знала, чому сказала ці слова. Вони просто вилетіли, і все. Але те, як обличчя Майка витягнулося, а очі округлилися, до дрижаків її приголомшило.

― Ти точно нічого не згадуєш? ― запитав він, переплітаючи пальці.

― А що? Ми щось подібне говорили раніше?

Майк спохмурнів:

― Ми були зовсім дітьми. Наївними. Вірили в казки. Краще забути про ті обіцянки. Зараз усе набагато складніше, ніж було колись.

― І ти хочеш про них забути? ― Вона кивнула на їхні переплетені долоні.

― Діано… ― Майк неспішно провів великим пальцем по її руці й ухильно відповів: ― Давай дитинство залишимо в дитинстві, а зараз зустріч із Любомиром. Усьому свій час.