З кожним кроком на Діану нападали все нові й нові хвилі страху. Його щупальці обплітали її як ззовні, так і зсередини, зазираючи до найпотаємніших куточків душі.

Чому цей ліс здається знайомим? Діана впевнена: вона тут ніколи не бувала. Однак її серце гупало, розриваючи грудну клітину, так, ніби бажало розбудити всіх лісових мешканців.

Здавалося, час втратив свою силу ― пройшло пів години, година, дві? Діана не знала.

Густі верхівки дерев приховували сонце, через що в лісі панувала напівтемрява ― це ще більш пригнічувало. Гниле листя вперемішку з вогкою землею також не додавало веселого настрою.

Якби не Майк, який продовжував міцно тримати її за руку, Діана б, без сумніву, піддалась гнітючій атмосфері ― сіла би під першим-ліпшим деревом, згорнувшись калачиком, і розревілася.

«Що за нюні? Вище носа! ― подумки підбадьорила себе вона. ― Мене, як-не-як, у замок ведуть, а не на похорони. Хоча…» Діана з підозрою зиркнула на Майка. Можливо, десь у цьому лісі є заздалегідь вирита яма з лопатою й табличка з її ім’ям? Хтозна, що робиться в його голові… Він же ж клявся на шматки її розірвати, а потім взяв і… обійняв.

Діана мовчки застогнала, бувши не спроможною розв’язати гордіїв вузол із різних емоцій.

Майк помітив її настрій:

― Усе гаразд? На тобі лиця немає. Скоро буде від Зими не відрізнити.

Діаниних сил вистачило тільки на те, щоб кивнути. Майк розтлумачив це по-своєму:

― Ця зміюка щось тобі встигла зробити? Тільки не крийся!

― Нічого він мені не зробив. Нехай лишень посміє…

― Точно? Дивись мені… Ми ще можемо розвернутися і…

― Я можу за себе постояти, ― із впертістю перебила Діана.

― Ну-ну. Ти ж іще мала зовсім.

Діана відчула, як у її грудях почало розпалюватися вогнище роздратування. Вона зупинилася й вирвала свою долоню.

― Нічого я не мала!

Майк неспішно пройшовся по ній поглядом, скануючи з голови до п’ят ― Діану кинуло в жар. Кожна клітинка її тіла почала волати про крижану воду, так спекотно їй стало.

Майк прохрипів, дивлячись прямо в очі:

― Та бачу я, що не маленька.

От і прекрасно. Діані чомусь було важливо, щоб він не сприймав її маленькою шестирічною дівчинкою. Вона опустила погляд і продовжила шлях, буркнувши під ніс:

― І чого ти так розхвилювався? Нам обом відомо, що Ден не зробить мені нічого лихого.

Майк порівнявся й повільно мовив, ніби розжовував каміння:

― Можливо, і дарма я так розхвилювався. Гм, от дійсно… Залишив би вас наодинці, і нехай Ден робив би те, що там нафантазував. І ти була б не проти. Він же ж тобі подобається.

Діана стала як укопана.

― Чого? З чого ти взяв? Це не так! Він мені вже давно не подобається…

Вона замовкла, збагнувши, що, по суті, тільки що підтвердила слова Майка, а той спостерігав за нею зі здивовано-насмішливим поглядом. Діана почервоніла по саме волосся. І взагалі, чого вона перед ним виправдовується?

Але наступна фраза вилетіла перш ніж Діана встигнула прикусити язика:

― Мені він огидний. Отак. Затямив?

― Звісно-звісно, ― посміхнувся Майк. Діана на мить залюбувалась ямками, що виступили на його щоках, але наступні слова її пересмикнули: ― Я взагалі здивований, що ти не поповнила його списочок. Він же ж такий весь із себе кр-р-ра-а-асень. ― Майк удав, ніби його зараз знудить.

― А ще бабник, ― закотила очі Діана й зніяковіло почухала за потилицею. ― Та й… я йому цікава банально через те, що Єдина-принцеса.

Вона гірко посміхнулась. Це ж дійсно так: Денис почав приставати до неї зі своєю любов’ю тільки після того, як дізнався, ким вона є. Діану від усвідомлення цього ледь не вирвало.

― І довго ж до тебе доходило, ― добив Майк.

― Сказав би раніше ― швидше дійшло! ― Діана знову роздраконилася.

У неї промайнула думка, що Майк спеціально її на такі емоції викликає: зовні він виглядав, як зазвичай, блідим та похмурим, проте в очах грали бісики.

Діана додала спокійнішим тоном:

― Давай закриймо тему про Дена, гаразд? Краще розкажи, що це за ліс, чому ми пробираємося хащами, а не через місто, і чи далеко цей твій крутий замок?

Майк відновив шлях і відповів:

― По порядку, мала. Перше, мені набридло відчувати стеження пнів у чорних балахонах. Я подумав: можливо, не один я поважаю традиції? ― Він лукаво посміхнувся. ― І диви ― спрацювало! Цей ліс ― це територія Єдиних, ваше заповітне володіння, древня земля. Для чужаків ― терра інкогніто.

― Але ж ти зараз тут…

― Я ― поруч із володаркою цих земель. ― Майк наморщив носа. ― Але якщо ти проти, можу залишити тебе наодинці на поїдання вовкам.

― А тут є вовки? ― Діана сполохано озирнулась.

― Є, є, не сумнівайся. І дикі кабани, і інші хижі звірятка.

Діана необережно ступила на гілку ― почувся гучний тріск, що налякав зграю воронів. Майк і тут не обійшовся без шпички:

― Н-дя, тобі не завадило б навчитися обережніше ходити. Все-таки ти принцеса, а не слон.

Діана хотіла щось гостре кинути у відповідь, але вчасно проковтнула язика.

Майк продовжив ніби до себе:

― Але тут намальовується проблемка номер два: якщо ті «охоронці» поважають традиції, значить, вони з наших. Ну, це й так було зрозуміло… А ще це означає, що вони працюють на того, ХТО поважає традиції. ― Майк тяжко видихнув. ― Чесно, я розгублений. На мого дядька? Звісно, він відомий дотримуванням правил, але тоді він повинен був ввести в курс справи мене, чого не зробив. На Темного Лорда? Гм-м. Прямо сплю й бачу, як той, поправляючи фартушок, розставляє всі столові прибори перед собою й сідає за прийомчик їжі під класичну музичку. Тьху, дідько! А якщо це Судді? Хоча нащо їм це? А ще їхня символіка…

― Символіка?

― Угу. Корона та пів крила кажана. З короною ще більш-менш зрозуміло ― влада й так далі. А от крило… Не пригадую такого символу, тим паче в комбінації.

― Ти ґуґлом користувався, а? Чи тільки на свою пам’ять покладаєшся?

― Ґуґлом? ― Майк неприродно застиг, зупинившись.

― Оце так дивина! Ти не знаєш, що таке «ґуґл»? ― Діана посміхнулась на всі зуби. Невже є щось, що цей хлопчисько не знає?

― Я знаю, що таке «ґуґл», балда, ― креснув очима він. ― Просто думав в архіві поритись, а не в інтернеті. Навряд чи в землян знайдеться корисна інформація.

Діана пирхнула й дістала телефон.

― Думаю, варто спробувати глянути, ― пробурмотіла вона, заходячи в браузер. На диво, у цій глушині Інтернет, хоч і слабенький, але ловило. ― Звісно, якщо мій охоронець дозволить.

― Як скаже моя Величність, так і буде, ― прошепотів Майк над самісіньким вухом ― Діану ніби електричним струмом пройняло. І коли він встиг так близько підійти? ― І що ж там показує твій чудо-інтернет? Либонь, одні непотрібні картинки.

― Не спіши поперед батька в пекло. Дай, хай завантажиться.

― І довго воно грузитиметься? Я у своїх архівах швидше інформацію про Темного Лорда знайду, ніж твій нахвалений інтернет розродиться.

Діана глянула на Майка спідлоба.

― Ми серед лісу, якщо ти не забувся. Добре, що тут хоч такий інтернет зловило.

― Ну-ну, щось він схлопнувся, твій інтернет. Ділу труба. Отакі-от ці ваші людські технології, зовсім ненадійні.

Діана щось там пам’ятала про «жорстоку помсту», але її рука спрацювала швидше за мозок ― їй ніби вимкнули всі стоп-крани! ― вона взяла й стукнула Майка поміж ребрами. Той перехопив долоню, дещицю секунди дивився на неї як на непізнаний об’єкт, а потім гучно розреготався. Його сміх був настільки щирим і геть-зовсім не вписувався в часопростір місцевості, що… ― Діана затамувала подих. Їй подумалося, що веселість личить Майкові більше, ніж насупленість. От би він частіше посміхався.

― Тебе неможливо виправити! ― крізь сміх вичавив Майк. ― І як же мені тебе провчити, а? ― Його очі хитро зблиснули.

― Не треба мене провчати.

Діана відступила на негнучких ногах ― Майк підступився, не спускаючи хитрого погляду. Діана відійшла ― Майк знову підійшов. Крок назад ― крок вперед. Крок назад ― крок вперед. Крок назад ― крок вперед.

Майк «здався»:

― Так вже й бути, сьогодні я тобі пробачаю, мала. Але це вперше і востаннє.

― Яка честь!..

― Та дідько!..

Майк одним ловким рухом притягнув Діану до себе ― та й охнути не встигла ― і став лоскотати між лопатками. І звідки він тільки знає, що це її слабке місце? Діана не могла стриматися від сміху, попутно відбиваючись і вимолюючи про помилування.

― Бачу, ти так само боїшся лоскоти? Ну все, мала, ти попалась.

― От коли згадаю всі твої слабкості, тобі мало не покажеться, ― вичавила вона, давлячись сміхом.

― Боюсь-боюсь. Моя помста буде жахливою, а це тільки-но розминка. А якщо так?

Його права рука повільно пройшлася вниз по спині й нащупала Діанину ахіллесову п’яту ― точку над поясницею.

«Ні, тільки не тут! Він мене й справді в дитинстві всю вивчив? Чи діє наугад? Ото вже негідник!»

Від несамовитого сміху аж сльози на очах виступили.

― Припини. Ха-ха. Негайно!

― І не подумаю. Ти заслужила.

― Смерті хочеш?

― І що ж ти мені зробиш?

Діана зловчилася й сама стала лоскотати Майка під пахвою ― той припинив тортури й застиг з кам’яним обличчям.

― У мене немає слабких місць, балда.

― У всіх є слабкі місця.

Діана відсахнулася, користуючись моментом, але Майк не дав ― притягнув ще ближче до себе й прошепотів на вухо:

― Не потрібно шукати й пригадувати мої слабкості, мала. Краще згадай-но, хто такий Темний Лорд, гаразд?

― Та постараюся…

Діана відчула, як голова пішла обертом: від близькості, від цитрусового аромату, від гарячого дихання, що обпікало щоку.

Майк раптом прибрав свої руки з талії й подивився на Діану затьмареним поглядом.

― Ну що там твій інтернет, працює? Чи вже здох?

Не дочекавшись відповіді, він вихватив телефон з її тремтячих долонь. Діана похитала головою, проганяючи туман, і нахилилася до екрану ― сторінку таки завантажило.

― Як я й говорив, одні картинки й безглузді татушки. Біологію, думаю, ми опустимо. Чи тобі цікаво освіжити це в пам’яті? ―блимнув він очима на Діану.

― Не цікаво. Можливо, запит змінити?

― Ну, це ти так прописала. «Крило кажана» ― і що ти цікавого хотіла знайти під таким запитом?

Яка муха його знову вкусила? Чому він знову чорніший хмари? Здається, похмурий настрій передався повітряно-крапельним шляхом і Діані:

― Ну то пропиши «крило кажана і символіка». Руки не відваляться!

― І знову чекати, поки твій божественний інтернет виявить своє чудо? Оце вже ні. О, а це що таке?

― Тебе цікавлять міфи? Невже в них буде щось круче за твої розхвалені архіви?

― У міфах приховані істини, балда. «Крило кажана ― символ нечистої сили», ― оце вже точно! ― роздратовано пхекнув Майк. ― Так-с, а це що?

― Кажан ― символ довголіття, тисяча років… ― пробіглась Діана по статті й призадумалась. ― А є Пори року, які живуть довго-довго… вічність там?

― Що за дурниця? Ніхто серед людей не живе вічність. Це тільки в казках можливо.

Але з того, як Майк ще більш нахмурився, Діана зробила висновок: якийсь здогад все-таки промайнув у його голові, проте ділитися своїми спостереженнями він не збирався. Навпаки ― вимкнув телефон і віддав Діані.

― Інтернет-павутина ― повна нісенітниця. Ліпше в архівах потім пориюсь. І взагалі, час не чекає. Треба й далі пробиратися цим проклятим лісом, а то так і до сутінок не доберемося.

― Чого це він проклятий?

Діана обійняла руками плечі, обережно ступаючи за Майком. Вона подивилася вгору, сподіваючись побачити небо, проте воно ховалося за густими гілками без жодного листочка. Тільки де-не-де, крізь маленькі щілинки, пробивалося сіре тьмяне світло.

Кожен крок занурював Діану в гнітючий настрій її кошмарів. Вона намагалася заспокоїти себе думкою, що це звичайнісінький ліс, яких сотні по всій планеті, просто тут вже довгий час не ступала людська нога, тому він і виглядав таким занедбаним. Он, навіть лісові звірі їх не боялися: то тут, то там пробіжить заєць, зупиняючись і дивлячись на них чорними, без будь-якого страху, очима; подекуди зустрінеться козуля, яка, без натяку на сполоханість, продовжувала стрибати лісовими хащами. Однак Діанине серце вважало інакше: шалено билося від страху, стискаючись у судомах ― точнісінько як уві сні.

Діана мимоволі згадала останній сон із замком, гострі шпилі якого здіймалися вище дерев. Можливо, він знаходиться саме тут, у цьому лісі? От би піднятися якомога вище й огледітися… Діана подивилась на найближче дерево, тверезо оцінюючи свої можливості ― ні, її фізична витримка не дозволить провернути такий фокус.

Вона зиркнула на Майка ― той був занурений з головою у власні гнітючі думки. Здавалося, заговориш до нього ― і він накинеться з отруйними висловлюваннями. Однак Діана як уявила його реакцію на її жалюгідні спроби дертися по стовбурові… Ні, краще вона терпітиме його отруйні шпички, ніж коментарі щодо її незграбності.

Діана заправила локон за вухо й наважилась запитати:

― Слухай, а тут десь є замок?

― Замок? ― Майк підняв на Діану очі, які чомусь волого блищали.

― Ага. Це така висока споруда з гострими шпилями, якщо ти раптом не знаєш.

― А чому ти, власне, запитуєш? Мій замок знаходиться не тут, а далеко-далеко, посеред океану. Я ж тобі це вчора говорив. Чи знову памороки забило?

― Невже так складно відповісти «так» або «ні»?

Діана відчула, як знову закипає. Майк знає відповідь на її запитання ― вона це зрозуміла по його підозріло-прищуреному поглядові, ― але чомусь ще раз вирішив гратися в «кішки-мишки».

― Слухай, мала, давай домовимося: жодних недомовок. Чому ти запитуєш про замок серед лісу?

Діана нервово закусила губу. Не говорити ж Майкові, що замок їй привидівся в кошмарі? Той і так свердлив її не найдобрішим поглядом, а після одкровень, так і дивись, взагалі спопелить.

Діана сама не розуміла, чому так зациклилась на картинці зі сну ― стіни замку, заплямовані кров’ю. Можливо, це просто витвір її уяви, не більше. Але якщо існує тремка ймовірність того, що цей замок справжній… Діана повинна там побувати. Вона відчувала, що так буде правильно.

― Просто скажи: замок тут є чи немає?

― Ні. У цьому лісі жодного замку немає.

― Значить, десь все-таки є ліс із замком?

― Так не піде. Тепер твоя черга відповісти на моє запитання.

― Відповідь за відповідь?

Діані згадалась їхня «гра в запитаннячка» в шкільній бібліотеці. Це було зовсім нещодавно, а здавалося ― минула ціла вічність. А разом із цим спогадом прийшов й інший, інтимніший, коли Майк вперше їй «помстився», поваливши на диван. І хто взагалі додумався розмістити ті дивани в бібліотеці? Підліткам же ж часом дах може зносити! От як їм тоді... Згадавши ту сцену, Діана вся зарум’янилася.

Немов здалеку їй почувся голос Майка:

― Саме так, мала. Звідки тобі відомо про замок серед лісу?

― О-о, то він все-таки існує… ― Холод вихором покрив її шкіру. Картинка зі сну стала все реальнішою.

Майк глибоко вдихнув повітря, роблячись схожим на дракона. Випереджаючи виверження вогню з його вуст, Діана сказала те, що ще ні разу не оформлювала в слова:

― Мені він снився. ― Майк підняв праву брову. ― Там ще ти був, малий. Ну, або хтось дуже схожий на тебе. ― Піднялася й ліва брова.

― Тобі снився… я-я-я? Ти впевнена? ― його голос здригнувся.

Слова почали самі вилітати з її вуст. Діана здивувалась, як просто й легко це було.

― Так. Спершу мені снились твої очі. Знаєш, вони в тебе незвичного блакитного відтінку, переплутати з іншими складнувато. Потім ти з’явився «в тілі», скажімо так, гм… маленького хлопчика, але твоє обличчя ховалося за туманом. А потім…

― То я давно… м-м-м… приходжу у твої сни? ― сполотнів Майк.

Діана кивнула:

― Скільки я себе пам’ятаю. А що?

― Я просто думав, що… ― Він облизав верхню губу. ― Що... Раз ти мене забула, то… я… для тебе небажаний спогад. Ось. ― Не даючи Діані обдумати сказане, він раптом затараторив: ― Антиспогад же ж забирає найжахливіші спогади. Не обов’язково все стирається з пам’яті. Хоча у твоєму випадку, як я розумію, все саме так. Але ти мене не пам’ятаєш, тому я й зробив такий висновок. А якщо я тобі снився, значить…

― Нічого це не значить!.. Мені багато що снилося. Мабуть, конкретно на мені Антиспогад дав якісь збої, бо мої нічні кошмари…

Діана тяжко зітхнула, згадавши і дівчинку-зомбі, якою є вона ж сама ― це без сумніву, адже це вона… винна у смерті своїх батьків (вона і тільки вона!); і кров зі щілинки дверей, і крик, і…

Діана важко ловила носом повітря. Їй стало душно, і в очах защипало. Дарма вона зачепила цю тему! Від сліз її відділяє лишень один крок.

Ще й Майк продовжував лізти в душу:

― Що ще тобі снилося?

Не буде вона йому більше нічого розповідати. Ще одне слово ― і полетить точнісінько в прірву сліз.

― Я відповіла на твоє запитання. Тепер твоя черга. Де знаходиться той замок?

― Ну-у… ― Майк доторкнувся до потилиці й натягнуто промовив: ― Колись ми, може, там побуваємо. Той замок ― він же ж твій… твоїх батьків. Хоча місцина там моторошна. Подейкують, що люди оминають той ліс семимильними кроками.

― Коли ми зможемо туди відправитися? ― Діана подивилась поперед себе, бувши готовою зірватися хоч зараз. Їй не терпілося побачити на власні очі ілюзорний замок. Можливо, тоді він перестане навідуватися до її снів, розбившись об реальність?

Майк показав втомлені ямки:

― Ну й швидка ти! ― Він вхопив її за руку, переплівши пальці. Діана аж здригнулась від струму, що пробігся її тілом. На додачу, Майк злегка потискував долоню, посилаючи все нові й нові електричні імпульси. ― Давай будемо вирішувати проблеми в міру їх появи, гаразд?

Діана хотіла кивнути, але застигла в заціпенінні, побачивши перші… могили. Шлях через ліс устеляли сірі кам’яні нагробки ― точнісінько як з її жахливих снів. Проте на відміну від снів ці були справжніми.

Що серед лісу роблять могили?

Коли Майк прослідкував за її поглядом, то перестав посміхатися й смертельно зблід.

― Забув повідомити… ― винувато почав він. ― Цей ліс ― кладовище вашого роду.

Із Діаниних легень ніби викачали все повітря.

― У сенсі, кладовище мого роду?

Противні павуки поселилися в її грудній клітині й почали боляче шкрябати своїми брудними лапками, передвіщаючи погані новини. І вони не забарилися:

― Тут поховані всі, без винятку, Єдині.

Діана відчула ком у горлі, а в очах неприємно защипало. Правду говорила бабуся: після несамовитого сміху завжди приходять сльози.

― Це неправда… Мої батьки поховані не тут, не серед потворного лісу!..

Майк подивився очі в очі і з гіркотою прошептав:

― Діано, невже я схожий на того, хто буде жартувати на таку тему?.. Хочеш побачити їхню могилу?

Він ще питає… Діана ствердно кивнула, ледве стримуючись від сліз. У її душі поселилося мерзенне відчуття впереміш із задухою.

Майк повів Діану в одному йому відомому напрямку ― через хащі та розкидані в хаотичному порядку могили. Одні кам’яні нагробки виступали над землею, інші ― врівень, на одних були написи, на інших ― не було. Діана намагалась прочитати написи, але букви пливли перед її очима від непроханих сліз. Імена, дати народження та смерті ― усе розпливалося, як уві сні.

Діана бувала в цьому лісі. Діана бачила ці могили.

Коли? Під час похорону батьків чи раніше?

Колюче гілля боляче вдарялося по ногах, руках, обличчю, залишаючи рани, які, втім, швидко загоювалися, не залишаючи шрамів ― лише кров’яні цівки. Діана на це навіть уваги не звертала. Який сенс від фізичного болю, коли всередині буря з гіркоти та печалі, що аж ніяк не заживала, а навпаки ― щосекунди розпалювалася з новою силою?

Раптом вони ввійшли в хмару сизого туману, а земля ставала все вогкішою й вогкішою. Мох під ногами неприємно пружинив, силуючись проковтнути в тенета багнюки. Пахло вологістю та перегнилим листям, а ще ― смертю.

Скільки поколінь Єдиних тут поховано? Скільки могил проковтнула земля?

І чому Єдиних ховають у покинутому лісі? Невже їм досі, через тисячоліття, не пробачили ймовірної провинності за розпалення кровопролитної війни?

Зненацька Майк зупинився біля дерева, відпустив Діанину долоню й опустився на коліна. Він став розчищати руками гниле листя й багнюку. Діана приєдналася до нього. За десятиліття природа зробила своє діло: приховала кам’яний нагробок під товстим шаром відходів.

Через хвилину їхніх старань показалися перші лінії сірої плити, а за ними й вибитий напис «Агап та Маріам», під ним ― серце, розділене навпіл.

Діана застигла, не кліпаючи, мовчки витріщаючись на напис. Вона відмовлялась адекватно сприймати дійсність. Її сутність ніби роздвоїлася. Ось вона приходить з року в рік на міське кладовище до могили батьків, а ось вона вже сидить на колінах і крізь пелену в очах теж бачить їхню могилу. Ну як так, а?

Діана не помітила, як гарячі сльози рікою покотилися по її щоках. Їй стало соромно за прояв слабкості, але нічого вдіяти з собою вона не могла.

Якщо плач розпочався, його не так просто зупинити.

Діана заховала голову в долонях, давлячись гортанними звуками. Біль, гіркота, вина… ― заполонили область в районі грудної клітини, а в серці поселилися голки, які з кожним її схлипуванням завдавали все нових і нових ударів.

Раптом Діана відчула на своїх долонях холодний доторк ― це Майк обережно їх розсунув і став зі стурбованістю вивчати її лице.

― Ну що за істерика, а? Знайшла підходящий момент прямо…

Діана голосно схлипнула, не в силах промовити хоч слово.

І тут Майк зробив те, чого Діана від нього аж ніяк не очікувала ― став витирати пальцями сльози під її очима та на щоках. Вона спершу завмерла, захоплена зненацька, а потім ще сильніше розревілася, дико ненавидячи себе в цей момент.

― Я думав, Єдині не плачуть.

Діані хотілось щосили грюкнути Майка по голові. Невже він не може помовчати? Бо від його холодних дотиків та тихого голосу з ледь помітним хрипом ще більше щемило на серці.

Вона вичавила з себе:

― Значить, я якась неправильна Єдина!.. Шукай собі іншу. Перевибори проведіть, не знаю, демократію влаштуйте. Що за древній вік?..

― Це неможливо. Нас вибрали Судді ― нам з цим і жити. До речі, я підписувався на роль охоронця Єдиної, а не сльози їй витирати.

Діана відштовхнула його від себе, вдаряючи в груди:

― Ну то не витирай!.. Не треба мені твоїх ніжностей…

Наступної миті Майк із силою притиснув її до себе, обійнявши за плечі.

Діана занурилася лицем у його плече, розревівшись до краю. Вона десять років тримала негативні емоції глибоко в собі, ні з ким не ділилася болем, навіть ніколи не плакала… до вчора. А тепер її прорвало на гіркі щемливі сльози.

Майк зашепотів біля вуха без тіні насмішки:

― Поплач. Видуши з себе всю зайву рідину ― стане легше. От побачиш, маленька.

Він і далі шепотів щось заспокійливе ― Діана вже його не чула, повністю віддавшись емоціям. Її тіло пройнялося дрижаками й тремтіло від кожного схлипування.

У голові по колу крутилась нав’язлива думка:

ЇЇ БАТЬКИ МЕРТВІ

І ВОНА В ЦЬОМУ ВИННА.

А ще Темний Лорд. Хто він? От би дійсно згадати, хто ховається за його маскою.

― До кого ж я тоді приходила всі ці роки?..

― Діано, це просто кам’яні плити. Важливо не місце, а те, що ти їх…

― От! Отож-бо й воно… ― Вона схлипнула. ― Я їх навіть не пам’ятаю!..

Майк став гладити її спину, лагідно водячи руками то вверх, то вниз.

― Нічого, маленька, нічого… Прийде час ― і ти все обов’язково згадаєш: і батьків, і багато чого іншого. І в тебе з’явиться ще більше причин надавати мені стусанів.

У його обіймах Діана почувалася крихітною та беззахисною. Майк продовжував її гладити ― і вона повністю втратила лік часу. Поступово сльози почали відступати, а на їхнє місце прийшло відчуття порожнечі та чітко сформульоване твердження:

ВОНА ПОВИННА ДІЗНАТИСЯ, ХТО ВБИВ ЇЇ БАТЬКІВ.

Діана не знала, що з ним зробить, але цього сфінкса вона просто-таки мусить розгадати.

А для цього потрібно зібратися до купи, перестати рюмсати й стати сильнішою.

Раптом її ніздрі вловили цитрусовий аромат із корицею ― Діана вдихнула його на повні груди й ще міцніше занурилася в кофтину, потихеньку заспокоюючись. Вона боялась піднімати свою голову, боялась побачити мокрі плями на кофті, боялась зустрітися з Майком очима ― боялась згоріти від сорому.

Натомість Діана запитала:

― Якої марки в тебе парфуми? Позичиш флакончик?

Майк гучно ковтнув, трішки відсунувся так, щоб дивитися їй прямо у вічі. На відстані в декілька сантиметрів його очі здавалися бездонним колодязем. Діанине серце пропустило декілька ударів, а потім стрімголов кинулося в танець. Та що з нею коїться таке?

Тим часом Майк за звичкою підняв праву брову й запитав:

― Ти про що? ― Бачачи, що Діана не відповідає, він додав, ледь посміхаючись: ― Я не користуюсь парфумами так само, як і ти. І чим же я пахну? ― Він накрутив її локон собі на палець. ― У дитинстві ти називала мене своїм Апельсинчиком.

Діана вражено глянула на Майка: які між ними були в дитинстві стосунки, що вона його ТАК називала?

Діана кахикнула й зізналась:

― Ти й зараз пахнеш цитрусовими з корицею. Чому?

― А чому ти пахнеш бузком?

Діана знизала плечима.

― У всіх людей є свій запах, балда. ― Майк показав ямочки на щоках, продовжуючи гратися з пасмом її волосся. ― У нас він просто яскравіший, чи що. Слухай, ― раптом протягнув він, ― а ти в курсі, що є такий предмет для догляду за волоссям ― «гребінець» називається, а?

Діана швидко закліпала. З останніми подіями їй було не до причепурювання, і точно не зараз.

Майк добив:

― Ти ж принцеса. Чого така вся розпатлана?

― У мої королівські плани не входило швендятися лісом.

― Моя Величносте, поверніться до мене задом, а до лісу ― передом.

― Чого?

Діана, чітко вловивши іронію в Майкових словах, хотіла завдати йому смачного-пресмачного щигля. Майк тим часом ледве не давився сміхом, у його очах так і іскрилися смішинки.

― Волосся тобі заплету, а то зовсім заплутаєшся в ньому. Дядько тебе приб’є, якщо ти така розпатлана в замок припрешся. Він таких речей страшенно не любить. Покарає тільки так. І начхати йому, що ти майбутня Королева.

Діана недовірливо витріщилася на Майка. Їй не почулося? Він справді хоче заплести їй волосся? Вона ліпше повірила би в те, що цей хлопчисько використає її коси як знаряддя вбивства.

― Мала, якщо ти хочеш просидіти в підземеллі день-другий, будь ласка. Тільки потім не скигли.

― Жорстоко у вас.

― А ти як думала? Давай, повертайся. ― Майк покрутив пальцем, мовляв, швидше. Діана закотила очі й повернулася.

― А ти вмієш?

Майк пирхнув:

― А що тут вміти? Я так розумію, мала, ти з собою нічого не прихватила: ні гребінця, ні... Гаразд, обійдемося.

Діана не встигла оговтатися, як Майк вже запустив свої довгі пальці в її волосся, розчісуючи. Їй здавалося, що вона потрапила в сон. Ну не може цей колючий хлопчисько так себе поводити… Він обіймав її, говорив заспокійливі слова, а зараз волосся заплітає? Система в матриці дала збої? А ще... Діана боялася собі зізнаватися в цьому... Їй була ― дуже й дуже ― приємна його турбота.

На відміну від лицемірної ніжності Дениса... Її серце боляче стислося при його згадці. Остання зустріч з Денисом розставила крапки над і й показала його істинну сутність.

Майк із самого початку мав рацію: Денис ― змія.

Тишу розрізали завивання вітру над деревами та спів птахів, а ще охриплий голос Майка:

― Заплітати волосся мене вчила мама. Схоже, вона мріяла про доньку, але… ― Він кашлянув, прочищаючи горло. ― У мене давненько не було практики, сама розумієш. Тому вибачай, якщо будуть півники.

Майк продовжив приводити її волосся в більш-менш пристойний стан. І робив це з дивною обережністю, боячись зробити боляче.

Ну, майже.

― Ауч!

― Я не винен, мала, що тут у тебе стільки кубел, тому не шарпайся.

Коли з розчісуванням було покінчено, Майк став заплітати волосся в звичайну косу. А Діані все ніяк не давали спокою слова Дениса. З одного боку, той розсіював отруту сумнівів, а з іншого…

― Ден говорив дивні речі.

Майк здвигнув плечима, міцно тримаючи волосся між довгими пальцями.

― Він обожнює говорити чудернацькі речі. У його хитромудрих висловлюваннях можна з легкістю заплутатися. Що саме він говорив?

― Я не вірю, що він працює на твого дядька.

― Ясна річ! Зрадник він. Ці балачки про рідкісну небесну сталь нехай залишає для сліпих. А ще батько Дена, прийомний батько, зник у дуже підходящий момент. І Темний Лорд об’явився. Коротше, я не вірю жодним байкам цієї зміюки.

― Ден хоче, щоб я зробила переворот у владі, ― підкинула дров у вогонь Діана. Майк пирснув. ― І він правий.

Майк різко прибрав руки з волосся й нахилився до її обличчя:

― Зовсім здуріла? Що саме змусило тебе так думати?

Діана тяжко зітхнула, збираючись з думками, а відчуття Майкового подиху на щоці цьому ніяк не сприяло. Зрештою, вона відказала:

― Який сенс у тому, що ви ділитеся на Пори року? Це не працює.

― От тому я й не довіряю Єдиним. Постійно ви намагаєтеся корчити з себе особливих.

― Та мир таким чином неможливо вічно підтримувати, як ти не розумієш!

― Століттями це працювало, поміж іншим.

― А на сто перший все піде крахом.

― І в чому ж полягає твій державний переворот? ― прискіпливо поцікавився Майк, повертаючись до заплітання коси.

― Не знаю, ― сердито пробурмотіла вона.

― От із цього й потрібно було починати. Ви, Єдині, постійно якусь кашу замутите, не розібравшись, а потім розгрібай за вами. Державний переворот їй задумалось робити, ну-ну.

― А ще… звідки я знаю, що належу до чистокровних Єдиних? ― гнула свою лінію Діана.

Майк на мить завис, але він не був здивований саме такій побудові запитання.

― Ден і до цієї теми дібрався, красунчик просто… Діано, твої батьки свято вірили в чистоту крові й поважали Закони. Хоча я вже починаю сумніватись у твоїй чистокровності. Ви ж зазвичай такі стримані, а ти немов із ланцюга зірвалась.

― Ну, вибачай.

«Не кожного дня дізнаєшся, що ти принцеса. І не кожного дня у твоє життя вривається хлопчисько, який виводить тебе з себе!..»

― І тобі зараз, либонь, цікаво, яким чином підтримується ця чистокровність? ― вкрадливо запитав Майк.

― Ну і як?

― Шлюби вкладаються тільки між представниками Пір року одного племені, от як, балда.

― І що, ніколи не бувало «міжрасових» шлюбів?

― Чому ж, бували.

― І діти народжувалися «перевертнями»?

― Діти взагалі не народжувалися.

― Генетична несумісність?

― Ні. Такі шлюби ― це дуже велика рідкість. І завжди укладається додатковий договір про клятву не мати нащадків.

― Це жорстоко, ти не знаходиш? Вирішувати за когось, чи матимуть вони дітей, чи ні.

― У світі землян є й більш жорстокі речі.

― І ти з цим абсолютно згоден?

Майк потягнув за майже заплетену косу. Діана була впевнена: він це зробив цілком спеціально.

― По-перше, вони не стають вигнанцями. По-друге, це захищає наші племена від кровозмішення ― щоб уже точно не з’являлися на світ напівлітні-напів’єдині виродки.

― Прямо-таки, діти-напівкровки ніколи не з’являлися? ― Діана закотила очі.

― Моя Величність хоче це зараз перевірити?

― Ви не можете контролювати всіх, ― з новою впевненістю в голосі відчеканила кожне слово вона.

― Не можемо. Але ми можемо викреслити імена бунтівників з родоводу. А це в нашому світі найжорстокіша кара: зникнути зі списку назавжди, ніби тебе ніколи й не існувало.

― Ти безжальний.

Майк зав’язав косу на химерний вузлик, боляче потягнув волосся донизу й прошепотів на вухо:

― Радий, що ти так вважаєш.

У Діани аж мороз поза шкірою пішов. Вона не могла поворухнутися, дивлячись на похитування гілок. Чому кожна їхня перепалка в кінцевому результаті вводить її в стан ступору?

Майк тим часом підвівся й стряхнув бруд із джинсів, розмазавши його ще більше ― стиснув плечима, мовляв, і так піде.

Він знову напустив на себе їжачкову похмурість:

― Бачу, мала, ти вже заспокоїлася. Піднімайся й ходімо далі. Досить штанці протирати.

Діана ще раз подивилась на кам’яну плиту, пообіцявши собі, що обов’язково докопається до істини, чого б це їй не вартувало. Піднялася й пішла слідом за Майком.

Все-таки цікаве прізвисько вона дала йому в дитинстві. Воно хлопцеві дуже пасувало не тільки через запах: Майк кидається шпичками направо й наліво, як цитрусова кислота, але може бути й турботливим, як приємний післясмак апельсину.

Діана не помітила, як почала вголос промовляти кличку, смакуючи на язиці:

― Апельсинчик, Апельсинчик, Апельсинчик…

Обличчя Майка дивно вигнулося, а очі зблиснули вогнем.

― Припини.

― І не подумаю, Апельсинчик. ― Вона показала йому язика.

― Нариваєшся на неприємності, балда.

― Апельсинчик.

До неї повернувся такий-сякий напіввеселий настрій, але Майк його миттєво зіпсував. Він склав долоні в замок і потягнувся ― почувся дзвінкий хрускіт.

― Ну все, мала, ти мене дістала.

І Майк схопив Діану й одним легким рухом закинув на плече ― та навіть пискнути не встигла.

― Відпусти, ідіоте! ― заверещала вона, б’ючи Майка по спині. Той і бровою не повів.

― Доки не припиниш повторювати цю кличку, нестиму тебе так. І який чорт мене смикнув за язика її згадати? Дідько.

― Апельсинчик, ти нестерпний хлопчисько! ― Діана завдала напрочуд сильного удару, але Майкові було все одно.

― Мені твої лупцювання до одного місця, знаєш. Нам потрібно пройти ще довгий шлях, тому побережи сили, малявко.

Діана тільки голосно видихнула на це.

― Свої побережи, бовдуре. Спину надірвеш.

― За себе переживай: легка, мов пір’їнка. Нічого не їси, чи що?

― Так слон чи пір’їнка? Визначся вже, А-пель-син-чик!

Майк нічого не відповів, Діана ж втомилася відбиватись. Ну й гаразд, йому ж гірше: Діана буде повною сил, а нестерпний хлопчисько охатиме від болю.

Через деякий час Майк став щось мугикати під ніс. Діана не могла розібрати слів, але мелодія їй сподобалася. Вона була повільною та ніжною, і це геть не поєднувалося з моторошною атмосферою навколо: одноманітні голі дерева, сива туманність, сіре сонячне світло, кам’яні нагробки…

Діана заплющила очі й постаралася ні про що не думати. Мимоволі вона згадала про Вікторію. Мабуть, та вже прокинулась і зі здивуванням прочитує її листа. Діана сподівалася, що Денис виконає свою обіцянку й більше не буде влаштовувати свої отруйні експерименти на сестрі, а ще ― все їй до ладу пояснить. Треба буде придумати спосіб, як зв’язатися з подругою. Діана вирішила, що спитає про це в Майка пізніше.

Цікаво, що там робить бабуся? Можливо, п’є какао з мигдалем та читає улюблену книгу? При згадці про бабусю її серце жалібно стислося. Діана не могла збагнути, чому бабуся вирішила скористатися Антиспогадом. Невже їй було аж настільки складно переживати біль втрати? Он, Майк якось пережив… Діані хотілось вірити, що на це була дійсно вагома причина. Можливо, вона бачила щось таке, що їй варто було забути? Але що? Тільки сам момент вбивства? Чи щось ще?

Діана так погрузла в роздуми, що не помітила, як Майк поставив її на ноги. Вона озирнулась ― і відкрила рота від здивування. Вони опинилися на невеликій круглій галявині, оточеній деревами. Це цілком могла бути та сама галявина зі снів, якби не одне «але» ― посеред неї знаходився склеп пірамідної форми, оповитий плющем. Над дверима був вибитий напис. Діані довелося його декілька разів перечитати для того, щоб збагнути ― це їй не мариться.

Над дверима склепу було вибите її ім’я: «Єдина ― Королева ― Діана ― XXI».

― Що за чортівня?.. ― Її губи ледве ворушилися.

― Заспокойся, мала. Ніхто тебе заживо ховати не збирається. Це просто традиція ― будувати склеп для Королеви-Єдиної відразу після її обрання.

― А де знаходиться твій склеп? ― Діана повернулася до Майка й зустрілася з його очима.

― У Зимніх немає могил чи склепів. Нас після смерті спалюють. І це також давня традиція, ага. ― Майк підійшов до дверей, провів рукою по поверхні й, щось нащупавши, сказав: ― Приклади свою прикрасу ось сюди, моя Величність.

Діана зітхнула й придивилася до того місця, на яке вказував Майк ― помітила ямку у формі серця. Вона помістила туди свій кулон ― той ліг ідеально. Через секунду почулося клацання, і двері на очах «від’їхали» вбік. Діана закашлялася від пилу, що здійнявся, і прохрипіла:

― Це ключ.

― І не тільки.

Майк безстрашно зайшов всередину, Діана ― за ним. І вчасно ― двері з шумом зачинилися. Стало темно, хоч оком світи. У гробниці стояв задушливий запах, змішаний з пилом.

Майк дістав звідкіль смолоскип і запалив його. У світлі вогню його обличчя здавалося безжиттєвою маскою. Він пильно дивився на Діану, не мигаючи ― по її шкірі пробіглися холодні сироти. Раптом він вкрадливо прошептав, і його шепіт луною покотився по приміщенню, посилюючи готичний настрій:

― Ці склепи будувалися так, що сюди можна тільки зайти, а вийти ― ніяк.

Діана напружилася.

― І як же ми звідси виберемося?

― А це вже задачка для моєї Величності. Це ж твій склеп.

Діана підійшла впритул до Майка й вихопила смолоскип з його рук. Мертвим не потрібен вихід із гробниці, але живим ― потрібен. І раз сюди можна зайти, значить, можна і вийти. А свої страшилки нехай Майк залишає для слабкодухих.

Діана обійшла по периметру, освітлюючи стіни. На жаль, жодних дверей вона не побачила, як і жодних ямок у вигляді серця ― тільки кам’яні сірі стіни.

Майк свердлив її поглядом, схрестивши руки на грудях. Мабуть, у його очах вона виглядала зараз дуже жалюгідно. Діана голосно застогнала й стрімголов кинулася до нього. Він знову вирішив над нею познущатися?

― Як ― звідси ― вибратися?

― Ніяк ― У його очах танцювали вогники від смолоскипа. Діану це ще більш роздраконило.

― Гм, невже ти готовий померти разом зі мною у моїй же гробниці?

Майк дещицю секунди дивився з кам’яним обличчям і раптом напрочуд голосно зареготів. Хихикаючи, він підійшов до стіни й опустився на коліна.

― Чого ти дивилася на стіни, коли потрібно було дивитися вниз? Іди сюди. ― Діана здригнулася. ― Не бійся.

Вона видихнула й приєдналася.

― А тепер дивись фокус. Опинившись тут наодинці, ти навряд чи змогла б вибратися звідси саменька. Для цього потрібно два ключі. Твій… ― Майк провів долонею по ямці зліва від себе. ― І мій. ― Він поклав долоню справа від себе.

Діана приклала свій кулон до ямки, Майк же ― каблучку. Квадратик підлоги з шумом «від’їхав вбік», відкриваючи сходи.

Діана вражено здійняла брови:

― Це дорога в пекло?

― Ну, можна й так сказати. ― На його щоках заграли ямки. ― Це найближчий шлях до школи.

Він рвучко вихватив смолоскип з Діаниних рук і почав спускатися вниз.

Діана вже нічого не розуміла. Нащо їм йти до школи? Невже Майк скучив за заняттями? Хай би що там було, вона покрокувала слідом і краєм вуха почула, що вхід закрився.

Чому гробниця Єдиних має вихід до школи?

Вони йшли вузькими сходами, які спершу прямували вниз, а потім вирівнялись у тісний коридор. У Діани ніколи не було фобії вузького простору, але ці темні, освітлені лише одним смолоскипом, стіни давили на її мозок, змушуючи час від часу здригатися.

Майк першим порушив тишу:

― У вашій школі я почув дуже цікаву страшилку, про Короля й Королеву. А це ж реальна історія. Не вигадка. Прикинь? Ваша школа ― це ж колишній маєток Єдиних. Однак після гучного й такого ефектного бенкету з кровопролиттям там більше ніхто не жив.

― Королева ― це Єдина, а Король ― її охоронець? ― висловила своє припущення Діана. Її чомусь охопило тремтіння.

Діана не помітила камінець під ногами й перечепилася, але Майк врятував її від падіння: зловив за лікоть і притягнув до себе.

― Вічно ти падаєш.

Наступної миті він обхватив рукою її талію, притискаючи максимально близько до себе. Діана відчула, як приємне тепло прокотилося її тілом, дихання вкотре збилося, а думки ― сплуталися. Вона хотіла відсунутися, але не могла ― намертво примагнітилася.

― Діано, Ден дещо слушно підмітив… ― У його очах Діана помітила боротьбу. ― Ти повинна це знати. Наші легенди гласять наступне: між Королевою-Єдиною та Зимнім-охоронцем постійно виникають почуття. Але це історія без щасливого фіналу. Охоронці гинули століття за століттям. Це схоже на якусь систему. На прокляття. Одних охоронців вбивала Королева, інші гинули… через інші обставини. Але це завжди було вбивство. Просто знай це.

Діана не знала, як реагувати на почуте. Майкові загрожує небезпека? Від неї самої ж? Що за маячня!.. Діана вірила, що кожна людина самостійно приймає рішення, без втручання фатуму. Якщо колись, у давнину, якась Королева і вбила охоронця, то це не означає, що так буде завжди. Діана цього точно не зробить. Нізащо.

Вогонь в очах Майка не повинен погаснути. Вона цього не допустить. Ніколи.

Але Діана ще занадто мало знала, щоб протидіяти сильнішим за себе.

― Хочу поближче познайомитися з вашими легендами.

Майк прикусив губу, вагаючись. Діана мимоволі задивилась на його вуста ― червоні та пухлі ― довше потрібного, подумки вдаряючи себе чимось важким по голові. Але погляд не відвела.

Нарешті Майк зовсім тихо відказав:

― У тебе буде така можливість.

Він швидко забрав свою руку з талії ― Діані миттєво стало холодно.

Майк підійшов до стіни, кудись торкнувся каблучкою ― запрацював механізм, відкриваючи прохід до напівтемного приміщення, де на них вже чекали.

― Довго ви! ― луною покотився знайомий голос. Мей. Вона стрімголов кинулась до новоприбулих, але не до Майка, як Діані спершу здалося, а до неї самої, міцно стискаючи в обіймах. Діана, захоплена зненацька, густо почервоніла. Вона не очікувала такого теплого прийому. Втім, обійми тривали недовго. Мей її швидко відпустила.

Із середини зали почувся дивний звук. Діана метнула туди погляд і помітила машину округлої форми, двері якої відкривалися вгору, як «крило чайки». Звідти вискочив хлопець у комбінезоні.

― Серйозно, братан, ― озвався той, ― чого ви пробиралися через хащі? Моя машинка де хоч може припаркуватися. Могли б і серед міста зустрітися.

― Нам потрібно було бути непоміченими. ― Майк потис йому руку.

У Діани промайнула божевільна думка, що Майк саме через неї продумав такий довгий шлях ― щоб вона побачила справжню могилу своїх батьків. І… Діана була йому дуже вдячна за це.

Тим часом незнайомець підійшов до Діани й зміряв її поглядом. У нього була смугла шкіра, карі очі та русяве волосся. «Літо», ― здогадалася Діана.

― Макс, ― він простягнув їй руку. Вона обережно її потисла.

― Діана.

Макс раптом широко посміхнувся:

― Я в курсі, сонце. Майк мені…

Він не закінчив речення, бо Майк вдарив його ліктем поміж ребра.

― Так, братан, будеш лупцювати, сам машинку поведеш. Ти в нас хоч і розумняшка, але в технологіях ні бум-бум.

― Ви довго там? ― З машини виглянула золотава голова Дафні. Діана знала цю дівчину тільки здалеку. Вони навчалися в паралельних класах і жили в різних світах: Дафні завжди була в центрі уваги, а Діана цього не потребувала. ― Досить телячих ніжностей. Час звідси вшиватися. Якщо в це підземелля спуститься директор, нам не жити.

Макс їй посміхнувся:

― Не кип’ятись, кицюню, все буде на вищому пілотажі.

Він заліз до машини. Його прикладу прослідували й інші. Діана відчувала: її пригоди тільки-но починаються.