Поринаючи в примарні пута сновидіння, Діана й гадки не мала, що власнохіть забажає раз-у-раз сюди повертатися. Цей сон не був схожим на всі попередні. Нехай вона й перебувала в знайомому похмурому лісі зі своїх кошмарів, однак той відчувався цієї миті геть зовсім інакше ― ніби його задушлива отрута розвіялася, мов сизий дим. Нічна темрява більше не випромінювала звичний страх, відчай чи сум’яття. І навіть жасний шепіт не продирав морозом до самих кісток.

Одначе дихалося все одно заледве, немовби повітря вщент оповили електричні розряди.

Пекельну задуху посилював Майк, який знову нагло ввірвався в Діанин сон. Просто стояв навпроти й огортав її поглядом. Цього вщерть вистачило, аби Діана зрадницьки спалахнула, відчуваючи донезмоги хвилююче поколювання по всьому стану. Оливи до вогню підливав вигляд Майка, від якого плавилося в мізках.

Він з’явився в її сні як і напередодні: у білій сорочці з рюшами, але вже без піджака, та в чорних штанях, підперезаний широким шкіряним поясом. Причому його волосся чомусь знову подовжилося й затягнулось у хвостик. Невже колись воно мало саме такий вигляд? І чому Майк цієї миті був аж настільки страшенно вродливим? От точно немов та блідолика крига з балади, до якої тягнулася, щоб зігрітись, сяйлива троянда.

Діана ж неабияк здивувалася, виявивши на собі синю пишну сукню із золотим оксамитовим мереживом ― ту саму, яку Майк так шпарко заховав у шафі. А її волосся було зібране на потилиці масивними шпильками в хитромудру зачіску.

Не встигла Діана втихомирити своє серце, що безумно тріпотіло, немовби намагалося вирватись назовні, розтрощивши всі ребра нараз, як Майк через дещицю секунди німого споглядання ― пристального, обпікаючого, із дивним вогнем на самому дні темних зіниць ― рішуче наблизився стрімким кроком. А відтак, усе ще не вимовивши жодного слова, спрожогу, без вагань, притиснув Діану до найближчого дерева, міцно обійнявши однією рукою за талію, а іншу запустив у волосся, попередньо позбувшись усіх шпильок.

― Ти чого?.. ― хрипло зронила Діана, не вчувши власного голосу. Її фантазія сьогодні не на жарт розігралася.

Замість відповіді Майк опустився долонею на її шию, чим викликав відразу цілий сніп палючих сиріт. Вони вмить опустилися на низ живота й стягнули його в тугий, мов полум’ям обгорнутий, вузол.

Мимохіть Діана вп’ялася очима на Майкові вуста ― занадто близькі, занадто бажані, занадто…

Вона зопалу охолодила себе: якщо дасть слабину уві сні, в реальності буде набагато тяжче боротися з почуттями.

Виставивши вперед руку, Діана спроквола пробелькотіла:

― Відсу…

Коли Майк знагла перебив її слабку спробу спротиву, спрагло впившись у вуста ― цілував так, начебто від кожного доторку залежало все його існування.

Першим поривом Діани було відсахнутися й налупцювати цього нестерпного хлопчиська, що зумів, нехай і вві сні, викрасти її перший поцілунок. Одначе вона не стямилася, як пригорнулася ближче, дозволяючи обвивати себе дужими руками все сильніше й сильніше. І сама стала з ненаситною жадібністю відповідати на поцілунки, мимовіль подивувавшись, як просто й легко це було. Здавалося, якщо їхні губи хоча б на мить перестануть бути одним цілим, Діана загине в пекельних тортурах.

Поміж поцілунками Майк шепотів «сонце» ― і знову впивавсь у вуста, нестримно блукаючи руками по Діаниному тілу, гладив підборіддя та шию. Його холодні долоні будили в ній кипучі, невагомі, вогняні хвилі, що бурхливим потоком розливалися по всьому стану, наповнюючи вени п’янким теплом.

Діана стягнула непотрібну резинку з Майкового волосся й запустила туди свої пальці. Його цитрусовий аромат впереміш із корицею дурманив так, як ще ніколи раніше: надто насичений, надто приємний, надто їдкий… Кожен збитий подих змушував її з невідомою до цього палкістю вдихати ще і ще ― тільки аби наповнити себе ним до останку, до загину тонути в солодких муках…

Коли раптом Майк опустився з вуст на її шию ― туди, де пульсувала сонна артерія. Жагуче тремтіння вмить пронизало Діану з голови аж до ніг розжареною лавою. І вона цілком та повністю віддалася досі незнаному потягові.

А Майк і не збирався зупинятися: палючими вустами став прокладати доріжку до її правого плеча. Відсунув рукав, щоб отримати доступ до родимки, ― а відтак ненаситним звіром обціловував її мушку. З його горла час від часу виривалися дивні звуки. Чи це вже з її горла?

Остаточно забувшись, Майк потягнувся до зав’язок на спині. Спекавшись декілька вузликів, кінчиками пальців став водити по лопаткам ― з ніжністю та грубістю водночас. Ізнов впився губами в Діанині вуста.

Цього разу поцілунок набув нових відтінків: різких, оскаженілих, диких. Але чомусь від них Діана займалася вся вогнем ще дужче...

Коли зненацька Майк шпарко відсахнувся, тяжко дихаючи. В його чорних від пристрасті очах Діана неждано прочитала відразу, гидування, ба більше, презирство. І навіть обличчя видозмінилося, набувши жорстоких, безсердечних рис ― чужих.

― Твоє тепло створене для холоду мо́го, ― сухим, не властивим йому голосом, прошипів Майк. ― Вдосталь наситившись, воно мені вже непотрібне.

Обронивши ці безжальні слова, він розчинився без сліду, наче безпристрасний демон з жахливої кінострічки.

Притьмом Діанине серце вибухнуло болем ― таким скаженим, буцімто там віднині й довіку поселилися гострі ножі. Її мов льодовою водою облили, а потім громом прибили. Гіркі сльозинки градом покотилися з очей, а кисень ущерть наповнився задушливим жалом.

Невже «Балада про сяйливу троянду та кригу», яку вона прочитала перед сном, має САМЕ ТАКИЙ ― жаский, несправедливий, пекельний ― сенс? Чи це просто ще один вибрик її підсвідомості?

Тим часом жахіття повернулося на круги своя: зашелестів над голими деревами погрозливий вітер, повний місяць заховався за густими чорнющими хмарами, нізвідкіль, але й з усіх усюдів виринув зловісний шепіт… Проте Діана, убита нещодавньою марою, зовсім не зважала на зміни, що відбувалися навколо ― просто осіла на землю, підібгавши коліна до підборіддя. І навіть безмовна поява дівчинки-зомбі з червоною від крові плямою на білосніжній сукні не змогла вибити її із заціпенілого стану, що сковував намертво.

Час втратив свою силу, перетворившись на заморожену ріку.

Ба більше, коли хлопчик доторкнувся до Діаниного плеча, та заледве знайшла в собі сили підвести голову. Однак її серце від побаченого забилося пораненою пташкою, раз за разом сполохано лопочучи крильми.

Простір видозмінився: тепер замість лісових нетрів Діану оточували темні кам’яні стіни замку, облямовані кров’ю. Настінні канделябри вже давним-давно поржавіли, покрившись товстим шаром пилу та павутиння. А металевий важкий запах в’ївся в повітря імлою.

Діана опинилася в тісному коридорі ― без вікон та без жоднісінької, навіть найменшої, свічки. Було темно, хоч оком світи. Але на якомусь інтуїтивному рівні Діана знала: тут були двері, поріг яких вона нізащо не наважиться переступити.

І дійсно, придивившись, вона виокремила з темряви силует хлопчика, який наполегливо тицяв на одні-єдині двері, вщерть покриті цівками засохлої крові. Позаду нього перебували її батьки, кришталево біле вбрання яких теж було встелене червоними плямами. Їхні обличчя вже повністю прояснилися, однак погляд так і залишався відстороненим, безмигним, замогильним, немов у примарних маріонеток, що зійшли зі спектаклю фантасмагорії.

Отруйливе невтішне почуття заполонило всім Діаниним єством. Тверезим розумом вона усвідомлювала, що повинна відчинити ті трикляті двері й нарешті підійняти завісу минулого...

Але вона не могла.

Страх наскрізь скував її серце залізними грубими лещатами ― перекриваючи доступ до кисню, перетворюючи кров у венах на суцільний ядовитий потік, а в скронях поселилися буйні жаринки, що, несамовито пульсуючи, ледве не розтрощували її голову навпіл.

Подихом вітру, який незрозуміло звідки об’явився, моторошний шепіт мерщій розрізав собою простір, вгризаючись у Діанині думки. Від дикого болю та враз зігнулася в дугу, щосили тримаючись пальцями за скроні й міцно зціпивши зуби, стримуючи крик.

Якщо її нічні кошмари ― це кара, вона готова випити свою чашу провини сповна.

***

Після пробудження Діана ще довго не могла отямитися від напливу чергового тривожного жахіття, що, здавалося, перейшло разом із нею крізь здвоєні ворота царства Морфея й нависло похмурою тінню над ліжком. Відчуття задухи та оніміння кінцівок всеціло оволоділо нею, позаяк вона була не в змозі навіть поворухнутися, опинившись немов у тісному саркофазі, зітканого з чорної завіси спустошення та жаху. Не знала, котра зараз година ― тільки ритмічний стукіт настінного годинника допомагав не зійти з розуму остаточно.

Насилу втихомиривши розбурхане серце, Діана піднялася з ліжка, щоб запалити свічку. А відтак потягнулася за потаємним фоліантом: їй терміново кортіло ще раз перечитати «Баладу про сяйливу троянду та кригу», аби розвіяти всі свої сумніви. Однак, на її превелике розчарування, літери розпливалися від надмірного хвилювання, і трусилися руки. Здавшись, Діана люто відкинула книгу вбік.

Раптове бажання прошило її свідомість наскрізь: безумно, до дрижаків по шкірі, захотілося кави. Це була давня звичка: після пережитих кошмарів пити каву, зустрічаючи світанок. Варто було Діані про це подумати, як ноги самі понесли її холодним, порожнім, напівтьмяним коридором, освітленим лише ледь тремтячими вогниками свічок, що вже згасали в настінних світильниках та смолоскипах, до маленької кухні, яку показав їй Макс проходом, ― тут же, у Майковій вежі, тільки декількома поверхами нижче.

«Майк не схожий на блідолику кригу, ― міркувала Діана мимохідь. ― Так, нехай він часом і повний придурок, якого ще пошукати треба, однак… Той, хто заступається за друзів; той, хто ще зовсім нещодавно витирав мені сльози… ― аж ніяк не здатен на підлість!..»

Проте інша думка мов холодним душем на голову виллялася, змусивши Діану на хвильку зупинитися: Майк доволі часто давав собі слабину в доторках. І тієї миті весь його вигляд ставав інакшим, наче він... насичувався її теплом, бажав ввібрати його в себе до останку, щоби потім…

Діана шпарко похитала головою, відганяючи наслання. Майк поки що ще не зробив нічого такого, що підтвердило б легенду.

Ось так, борючись із протилежними думками, Діана врешті-таки дісталася до кухні. Це було невелике, цілком затишне приміщення з дерев’яними шафами, круглим столиком, накритим білою мереживною скатертиною, та високими, дерев’яними, різьбленими стільцями. На щастя, свічки в настінних канделябрах-чашах, а також на кришталевій люстрі, що звисала водоспадом, були заздалегідь кимось запалені, тому Діані не довелося блукати потемки в пошуках кави.

От тільки віднайти її виявилося не так-то й просто. Відкриваючи дверцята шаф, Діана ніяк не могла виявити хоч щось схоже на каву. Пошукам ще й заважав її невисокий зріст: для того щоб побачити вміст верхніх полиць, потрібно було стати на стілець, що вона, власне, й зробила.

Аж тут серед мертвої тиші Діана почула чиїсь неквапливі кроки.

― Нічний жор? ― як грім з ясного неба озвався за її спиною знайомий знущальний голос.

Діана, мов підстрелена, різко крутнулася, добряче вдарившись головою об дверцята, та ще й ледве не вивалилася зі стільця. Ото була б комедія!

З-за дверного прорізу виринув Майк в чорній вовняній піжамі та капцях. Вид він мав розколошканий, немов тільки що прокинувся. Діанине серце впало в порожнечу й швидкома забухкало.

― Ти б іще два стільці поставила! ― вштрикнув він, глузливо посміхаючись. Либонь, ситуація його забавляла.

Діана спантеличено пошкрябала вдарене місце й сердито зіжмурилася:

― Нащо так підкрадатися? Налякав!

― Це я-то налякав? ― голосно захихотів Майк. Щось у нього підозріло веселий настрій... ― Один твій навіжений видон на стільці вганяє мене в дрож. Ще довго будеш там стовбичити, мала? Злізай давай!

Кисло скривившись, Діана незграбно зійшла на підлогу, силкуючись приборкати трем у руках та ногах.

― Що ти там взагалі шукала? ― продовжував насідати Майк. ― Якщо бутрики, то вони ось тут, під серветкою, ― кивнув він на невелику тарілку, що преспокійно стояла на столі.

― Я каву шукала… ― мляво виправдовувалася Діана.

Майк вмить спохмурнів ― куди й поділася його неждана веселість! ― й окинув її довгим проникливим поглядом.

― Снилися кошмари? ― потрапив у ціль він. А відтак ступив до столу та взяв чорну залізну банку, що зливалася з пітьмою, залишаючись таким чином непоміченою.

― Снилися, ― прогугнявила Діана, кривдячись на себе за розсіяність. ― А ти чому не спиш?

Майк зиркнув на неї спідлоба, насипаючи каву в мідну глечикоподібну джезву.

― Звик не спати, знаєш, ― люто пирхнув він. І раптом протяжно зітхнув, насуплюючись ще дужче. Наче знехотя шепнув: ― У мене теж кошмари…

Далі Майк прикусив губу, занурюючись у власні думки. Його лице незримо змінилося, мовби легка тінь осіла. Діані хотілося розпитати, що саме йому сниться. Який світ його жахіть? Чи його сни теж мають циклічний характер, безперервно вганяючи в холодний піт? Чи накочуються буремними чорними хвилями, змушуючи задихатися від панічного страху, а після їхнього відпливу ще довго не можеш прийти до пам’яті? Чи сняться йому батьки?..

Але Діана не насмілилася. Та й навряд чи він розказав би…

Часинку вони не зронили ні пари з вуст. Тим часом Майк по-хазяйськи підкинув дрова до плити, вогонь у якій ледь жеврів. Дочекався, поки полум’я добряче розгориться, і тільки тоді поставив джезву на плиту. Ароматний насичений запах кави вмить просякнув собою повітря. У Діани аж слиньки потекти й жижки затрусилися! Здавалося, Майк це помітив, бо на його щоках виступили глузливі ямки.

― Що ти полюбляєш на сніданок? ― ні з того ні з сього запитав він, уважно слідкуючи за кавою.

Діана, шокована, першу мить не знала, що відповісти.

― Я зазвичай не снідаю, ― нарешті бовкнула під ніс вона, відводячи погляд.

― Так не піде! ― прицмокнув Майк, невдоволено хитаючи головою. ― Тобі потрібно нормально харчуватися: одні кістки та ребра.

Діана аж рота відкрила від обурення. Що за наїзди серед глупої ночі?! А втім, тепло від його несподіваної турботи вже встигло миттю зародитися на денці серця й закрастися в потаємні закутки свідомості.

― Гаразд, ― протягнув Майк у відповідь на Діанине мовчання, ― приготую щось на свій смак.

― Ти?! ― враз здивувалася вона.

― Я! ― перекривив він, кинувши швидкий поблажливий погляд.

― Просто… ― Діана, дедалі більше нервуючись, завела пасмо скуйовдженого волосся за вухо. ― У тебе слуги є й так далі…

Майк невесело гмикнув, знімаючи джезву з плити, услід налив каву в коричневий кухоль й передав Діані.

― Слуги не завжди можуть бути поруч, ― філософськи прорік він. ― А я, знаєш, не хочу одного дня прокинутися зовсім без рук. До того ж… ― Майк запнувся й опустив погляд. Його обличчя знову потемнішало, немовби над ним зійшлися сотні чорнющих хмар і гадки не мали розвиднюватися.

― До того ж що? ― обережно поцікавилася Діана, навіть не сподіваючись на відповідь, й відсьорбнула гарячий напій. Одного ковтка було досить, щоб збагнути: це найсмачніша кава в її житті ― тягуча, з приємною кавовою гірчинкою та цитрусовим післясмаком, що ще довго відчувався в роті. А Майк таки знає толк у приготуванні кави!

Діана завмерла, заплющившись: вона насолоджувалася кавовим смаком, букет якого щосекунди чимдуж розкривався. Боялася навіть поворухнутися, покрившись радісними, задоволеними мурашками.

― Невже перепалив? ― Майк по-своєму розцінив Діанину відстороненість. А відтак, набурмосившись, знагла вихопив кухоль і смачно відпив. ― Та ні, наче нормальна.

Діана нагородила його гнівним поглядом: невже до нього не доходить, що не можна ось так-от брати й пити з чашки, з якої пила вона? Це верх невігластва!

― Не пий більше з мого кухля, ― докорила вона, виділяючи кожне слово.

Майк примружився, явно не вловлюючи, до чого Діана хилить. А коли врешті-решт дійшло, зрозуміло закивав:

― Домовилися. Зараз нову зроблю.

Рвучко розвернувшись, він заклопотався над новою порцією кави, а Діана ніяково затупцяла поруч.

― Давай, може, я… ― почуваючись ні в сих ні в тих пробурчала вона, простягаючи руки до джезви. Майк блимнув на неї таким злим поглядом, що будь-яке бажання допомогти миттю відпало.

― Каву я зроблю сам, ― процідив крізь зуби він. ― Не вистачало ще, щоб якась малявка біля плити порпалася.

― Я не малявка! ― притьмом запалилася Діана, наливаючись кров’ю.

― А що, велика? ― відпарирував Майк. У його очах запалилися веселі іскорки. Задивившись на них, всю Діанину лють махом змело: їй хотілося, аби вони палахкотіли якомога довше.

― За кавою краще дивися, а то втече, ― продовжувала дражнитися вона.

― Не вчи вченого, балда.

Наступної миті Майк жваво вивернувся від її ляща, а втім, «мститися», як і обіцяв, не спішив, уважно стежачи за кавовою пінкою. Тільки зловтішно посміхався.

― Нічому тебе життя не вчить, ― м’яко дорікнув він.

Діана знизала плечима, всміхаючись.

Якийсь час вони мовчали. Кожен снував думками про щось своє. Діана раптом збагнула, що їй було комфортно ось так-от просто стояти, прислухатися до шипіння плити та Майкового спокійного й рівного дихання поруч; на повні груди вдихати запах кави, яким вже встигнув просочитися простір ущерть... І саме зараз усі переживання, викликані пережитим кошмаром та власними домислами, розчинилися з димком, немов їх ніколи і не було.

Тим часом Майк налив каву в новий кухоль, з гордим видом вручив Діані, а відтак завдав хоч і легкого, але запотиличника. Діана ображено верескнула, наїжачившись:

― Ти чого?!

― Щоб не розслаблялася. ― Міркуючи, що цього пояснення цілком досить, Майк заховався за нещодавно відібраним у Діани кухлем, попиваючи каву невеликими ковтками. Його обличчя набуло розгладжених та якихось задоволених рис.

Роздратовано пирхнувши, Діана відсьорбнула каву зі свого кухля. Миттю її тілом прокотилася приємна хвиля насолоди, а в голові почали зривалися феєрверки блаженства.

Цього разу вона не стала стримуватися від похвали:

― Це дійсно до біса смачна кава!

Майк пронизав її очима:

― А я говорив! Це найсмачніша кава світу. Такої у ваших кав’ярнях ні сном, ні духом не відали. А я, знаєш, оббігав усі забігайлівки, поки, кхм… перебував у твоєму місті. Одначе жодна з тих водянистих жиж ні краплини не схожа на придатну для пиття каву.

― Ох, які ми балувані! ― дошкулила Діана, захищаючи честь усіх кав’ярень планети. Проте слід визнати: кава, приготовлена Майком у цій невеличкій кухні, б’є всі рекорди по смаковим рецепторам бувалого кавомана.

На диво, Майк не став підкидати жару, розпалюючи суперечку: замовк, із заплющеними очима сьорбаючи каву. Діана не прагнула порушувати незриме безголосся й теж повільними ковтками опорожнювала свій кухоль.

Аж раптом вона впіймала на собі погляд Майка ― чимось подібний на той, зі сну: пристальний, безмигний. Однак на відміну від сну нині його блакитні очі, на дні яких мерехтіли вогники від свічок, випромінювали тільки безмежне тепло. Діана зараз же затамувала подих, покриваючись несамовитими сиротами.

― Готувати власноруч сніданок, ― розбив насторожену тишу Майк, мимоволі перейшовши на ледве чутний шепіт й дивлячись кудись ніби в порожнечу; говорив повільно, немовби його слова повставали з давно призабутих примарних спогадів, ― це традиція, започаткована ще моїми батьками… Батьки, щоб не сталося, готували сніданок завжди разом, а я допомагав. Колись тут було доволі весело. До того, як… ― Він замовк, відвівши погляд, а Діана, приголомшена його відвертістю, стала боротися зі щемом в очах.

― Мені шкода… ― проковтуючи ком у горлі, вичавила вона й декілька разів кліпнула, проганяючи непрохані сльози.

― Ей, ти чого? ― блимнув на неї Майк сердито, явно помітивши її пригнічений стан. ― Я тобі це розповів не для того, щоб ти зараз своїми слізьми всю кухню затопила, а то й, глядиш, увесь Кригожар! ― знаскоку викартав він та враз розлютився невідь на кого: ― І дійсно, нащо я тобі це розповів? Воно тобі геть зовсім не треба. А знати тобі треба наступне: сніданки в моєму замку обов’язкові. Не хочеш снідати зі мною, можеш снідати в товаристві з дядьком. Він-то точно обрадується, ― скривився, мов кислиці наївся, Майк.

― Та ні, краще з тобою… ― випалила на одному подиху Діана, миттю згадавши розмову з Любомиром та його несподівано теплий прийом, ― її аж мороз вхопив за плечі.

― Скажи, ― звільна розпочала вона, намагаючись чітко сформулювати думку, ― а чи можливо прослідкувати весь родовід, аж до найпершого родича?

Майк відказав не відразу, із підозрілістю спозираючи на Діану.

― У нашому світі можливо все, ― нарешті з натиском озвався він.

― І як це можна зробити? ― Діана насилу дихала, передчуваючи приголомшливе відкриття.

― Ну-у… ― зам’явся Майк. ― Родовід ведеться доволі скрупульозно. Ти, звичайно, можеш за бажанням надіслати запит до Суддів, і вони тобі люб’язно нададуть твоє родове дерево. Навряд із най-, най-, найпершим родичем, але доволі далеким. Хоча, підозрюю, у їхньому таємному архіві є й такі записи... Але навіщо тобі це? Твій рід древній ― це безперечний факт. А копати так глибоко ― тільки час марнувати.

Діана відвела погляд: слова Любомира про її чистокровність здалися їй дивними, з подвійним дном. Про це вона, набравшись хоробрості, й повідомила Майкові. Той враз напружився, призадумавшись.

Запала насторожена тиша.

― Діано, ― врешті-решт повагом мовив Майк, неначе клав слова на ваги, ― дуже сумнівно, що Любомир живе аж так довго, щоб на власні очі знати твоїх найперших предків. Але, мушу визнати, певний інтерес у нього до тебе є. ― Він примружився, спрямувавши пильний погляд на Діану, буцімто намагався прочитати причину такої цікавості на її обличчі. І раптом доволі різко запитав: ― Про що ще ви з ним говорили?

Деякий час вони міряли одне одного очима.

― Ні про що таке особливе… ― знітилася Діана. І враз задала питання, яке її дико муляло: ― А ви про що?

― Теж «ні про що таке особливе», ― перекривив її Майк. Його очі спалахнули крижаними іскрами.

― Я тобі не вірю, ― не здавалася вона, ні краплинки не торопіючи. Вона ж бо прекрасно пам’ятала, яким був Майк після розмови з Любомиром. Малоймовірно, що вони погоду за вікном обговорювали…

Недвозначна павза затягувалась.

― А маленьким дівчаткам ще зарані знати такі деталі, ― ухилився Майк, тим самим роздраконюючи Діану ще дужче.

― Скільки разів можна повторювати? Я не маленька дівчинка! ― спересердя вигукнула вона, роздратовано змахнувши руками. І враз скрикнула від болю: виявляється, в пориві люті вона підійшла занадто близько до плити й торкнулася до неї, обпікши долоню.

― Балда!.. ― закотив очі Майк і спрожогу взяв її за руку. Тильна сторона долоні щосекунди червоніла, навіть маленькі пухирці з’явилися. Діана щосили зціпила зуби, тамуючи біль. ― А ще каву збиралася робити… ― м’яко вжалив Майк, знічено хитаючи головою. А відтак підштовхнув розгублену Діану до крана, ввімкнув холодну воду й підніс її долоню під струмінь ― та миттєво відчула полегшення.

― Не маленька вона, ну-ну… ― бурмотів Майк. Він виглядав схвильованим, хоча й намагався це приховати під маскою ущипливості.

Декілька хвилин протримавши руку під водою, Майк кінець-кінцем її відпустив, однак з тривогою дивитися на місце опіку не переставав. Поступово пухирці стали безслідно зникати, а вслід і почервоніння, поки врешті-решт не щезли зовсім. Однак серце продовжувало битися галопом: це ж треба було так поранитися на рівному місці!

― До плити навіть не смій наближатися, затямила? ― пригрозив Майк, розсипаючи іскри з очей навсібіч.

― Ще б чого… ― в’яленько заперечила Діана й миттю принишкла під його сердитим поглядом.

Ніяковіння простромило, мов гостроконечна стріла, повітря вкрай.

Ще трохи Діана вивчала тріщинки на підлоговій плитці, уникаючи поглядом Майка, а Майк же уважно стежив за нею.

― Ну, я, мабуть, піду… ― невиразно обронила вона.

― Не проти прогулятися? ― звернувся він водночас.

Крихту вони мовчки витріщалися одне на одного, аж раптом синхронно розреготалися ― довго, з надривом, бо поколювання в ребрах.

― Сподіваюся, не до підземелля? ― захихотіла Діана.

― Ні, ти що… ― На його щоках грали пустотливі ямки. ― Хоча чомусь певен, тобі там має сподобатися. Якось іншим разом проведу екскурсію, ― знизав плечима Майк. У його очах затанцювали жартівливі іскорки: ― А зараз покажу тобі найкраще місце Кригожару!

І він вхопив Діану за долоню й повів уже знайомим напівтьмяним коридором, а далі гвинтовими сходами нагору ― навіть вище рівнем своєї кімнати. Чим більше кам’яних східців було подолано, тим менше ставало смолоскипів на стінах. Згодом ті й геть начисто зникли, занурюючи простір у цілковиту темряву.

Усю дорогу Майк ні на мить не відпускав Діанину долоню, раз у раз злегка її стискуючи. Діані було до нестями приємно відчувати холод його руки на своїй. Чітке розуміння цього, а також того факту, що вона готова була йти так хоч на край світу, неабияк її схвилювало, спопеляючи душу вогнем. Подумки Діана зраділа, що пітьма приховала її налиті жаром щоки і Майк не бачить її безглузду посмішку.

Нарешті-таки східці закінчилися глухим кутом ― кам’яною стіною. Діана не стрималася й реготнула:

― І це ти називаєш найкращим місцем?

― Не кажи гоп, поки не перескочиш. ― Його очі пускали бісики.

Наступної миті він приклав каблучку до непомітної на перше око виїмки. Декілька секунд нічого не відбувалося, аж ось запрацював невидимий механізм ― і двері шумно, зі скреготом, «відсунулися» вбік.

«Мабуть, ― мимоволі подумалося Діані, ― у цьому замку достобіса потаємних ходів…»

― Твій ланцюжок також є ключем, ― ніби ненароком додав Майк і ступив уперед, ведучи за собою Діану.

Вони опинилися на відкритій терасі, що кружком охоплювала найвищу вежу ― Майкову. Ураз відчувся солоний запах океану, а в обличчя зопалу вдарив холодний вітер, притьма розколошкавши й так розпатлане волосся.

Майк безстрашно підійшов до самого краю й обперся руками на залізні тонкі поручні. Діана задріботіла слідом й стала поряд. Від побаченого їй перехопило дух.

Звідси відкривався вид на безкрайній океан, хвилі якого, вгамувавшись після пережитої бурі, спокійно вдарялися об піщаний берег. На небозводі вилискували сріблом надзвичайно великі зорі та повний посріблений місяць, що розвалився на пів неба.

Такої безлічі зірок Діана ще ніколи не бачила: небо тонуло в сузір’ях, зітканих з міріад зірок, й опускалося прямо на океан. Здавалося, якщо протягнути руку, то можна зібрати їх цілу пригорщу. Піднявши голову, Діана роздивлялася зорі з широко розплющеними від захвату очима. Краєчком ока встигла помітити, що Майк робив те саме.

Деякий час вони так і мовчали, вивчаючи з дитячим запалом нічне небо. Аж ось Діана зловила на собі погляд Майка: гострий, уважний, обпікаючий. І чомусь ця мить видалася їй дуже знайомою ― ніби колись давним-давно вони так само перебували зовсім поруч, плече-в-плече, на відстані декількох сантиметрів, і дивилися на небо, зовсім не відчуваючи при цьому ні крапельки незручності.

― Тут дійсно гарно… ― видихнула вона, злегка повернувши до нього голову. Його щоки спалахнули ямками.

― Радий, що тобі подобається, ― широко посміхнувся Майк. І знічев’я, немов чогось присоромившись, набурмосився, звівши брови на переніссі, та втупивсь у водяну гладь.

Запанувала стривожена тиша, порушувана лиш плескотом води та тихомирним диханням вітру. Десь там вдалині, де нічне небо зливається з океаном, навіки загубилося Діанине звичне життя. Вона була в цьому достеменно впевнена.

― Мені подобається приходити сюди саме вночі, ― неквапом, упівголоса, мовив Майк. ― Особливо коли буря штормить… Мізки здорово провітрює, ― аніскілечки не весело всміхнувся він.

― Божевільний, ― цокнула Діана й рвучко обернулася до нього всім тілом. ― Зовсім пришелепкуватий? Небезпечно ж!.. А раптом зірвешся? Ти про наслідки зовсім не думаєш, чи що?!

Майк нагородив її здивованим позирком: вочевидь, не очікував подібної відповіді. Прокволом мовив:

― Мені здавалося, ти будеш тільки рада, якщо я зірвуся вниз. ― Його голос перейшов на ледь чутний шепіт: ― Особливо після всього того, що я тобі тоді наговорив…

― Ну й дурень заплішений, значить! ― спалахнувши, перейшла в наступ вона. ― Дурний як пень, от хто ти!

Майкова щелепа впала й потонула на самісінькому дні океану ― таким приголомшеним він виглядав.

― Невже ти… кхм… зовсім мене не ненавидиш? ― нарешті, впоравшись із емоціями, проказав він.

― А повинна?

Спливла довга хвилина, перш ніж Майк скорчив награно-злу пику:

― Повинна!

― А ти?.. Ти мене таки ненавидиш? ― Діанине серце завмерло в очікуванні такої важливої для неї відповіді. До цього моменту вона навіть і не здогадувалася, наскільки їй потрібно знати, що Майк насправді відчуває до неї.

Ось Майк відкрив рота, наче збирався щось відповісти, але враз закрив його й, ба більше, зовсім відвернувся, усім своїм видом показуючи, що розвивати тему далі він не має жоднісінького наміру. Та ще й знову насупився, звично виставивши стіну із чорнющих важких хмар, пробитися крізь яку Діана щосили норовилася.

― Мені здається… ― спроквола розпочала вона, перебираючи пальці на руках. ― Мені здається, ти мене зовсім не ненавидиш. Я не знаю, чому ти це тоді сказав… Схоже, в тебе була вагома причина. І я бажаю знати, яка... Розкажи все, до дрібниць, нічого не приховуючи, ― твердо попрохала вона.

Майк шпарко підняв голову й подивився Діані прямо у вічі. В його темних від гніву очах штормила справжнісінька буря, й обличчя видозмінилося, ставши суворим та ярим. Здається, це вперше після розмови в коридорі під математичним кабінетом Майк обдарував її саме таким поглядом ― поглядом, який не віщував нічого хорошого. Миттю морозом сипонуло поза шкірою, але Діана стояла непорушно, воліючи хай би там що стійко витримати боротьбу.

― Нічого не змінилося, Діано, ― прошипів Майк, ледве не задихаючись від люті. ― Ті мої слова правдиві й досі.

― Так я тобі й повірила, ― без жоднісінького остраху підступила вона ближче. ― Повтори їх. Ну ж бо!

Майк завмер, озвіріло витріщаючись. Однак на мить ― Діана була в цьому впевнена ― його до нестями бліде обличчя креснуло розгубленням.

― Не можеш? ― Несвідомо вона підступила ще ближче, опинившись на недозволеній відстані. ― Чому?..

Він заледве хитнув головою, поступово позбуваючись захисної маски.

― Чому, Майку? ― ледве не благала Діана, дивлячись тільки в його очі, що не мали дна. ― Невже слабо?

― Яка ж ти нестерпна!.. ― одним духом шепнув Майк, дещо нахилившись.

― Це не та відповідь, яку я бажаю почути.

― А ти впевнена, що бажаєш почути саме ту відповідь?

Їхні погляди, зіштовхнувшись, вирували, змушуючи кров кипіти в жилах.

― Я бажаю почути відповідь, яка пояснила б усі твої дії, ― із рішучістю в голосі просичала вона.

― Не проси від мене неможливого.

Діана насилу трималася, щоб не заскиглити вголос: ну чому він знову закривається від неї? Невже вона таки навсправжки вимагає безмірно багато?!

― Я був би радий тобі все пояснити хоч зараз, ― немов виправдовуючись, почав Майк, ― але не маю жодного на це права. Можливо, з часом ти все збагнеш самотужки. Наростиш клепки в голові і…

Цього Діана стерпіти вже не могла ― в почуттях вдарила його в груди й хутко розвернулася, важко ковтаючи крижаний кисень. Всім єством відчувала: якщо залишиться ще на мить, таких дров нарубає, що потім вік шкодуватиме. Ні півслова не вимовивши, вона прожогом ступила до виходу.

Однак далеко відійти їй не вдалося: Майк впіймав її за руку, ривком розвернув до себе та міцно притиснув, обійнявши за плечі. Діана застигла в заціпенінні, не знаючи що думати. Тільки-но в скронях ледве-на-ледве пульсувало: Майк знову використав заборонений прийом, що повністю її обеззброював.

― Будеш мститися? ― нарешті зважилася подати голос, що тремтів від хвилювання, вона.

― Я вже мщуся, ― видихнув він їй у волосся, пригортаючи до себе ще дужче.

― Дивна якась твоя ненависть… ― мляво вшпигнула Діана, мимовіль занурюючись носом у Майкову кофту. Шалений стукіт його крижаного серця луною відбивався в її судинах, що стугоніли кров’ю.

― І не кажи… ― якось змучено захихотів він.

Переборовши вагання, Діана обійняла його за стан. Свідомість неквапом та без вороття затемнилася від нежданої млості. Діані хотілося, аби хтось взяв та й зупинив час: щоб навічно бути обплетеною сильними руками Майка, які торкалися її з негаданою до цього обережністю та ніжністю; щоб на віки вічні зостатися в цій миті ― крихкій, казковій, невагомій; щоб насититися кожною клітинкою тіла пахощами ефемерної ночі, що була схожою на хиткий сон на світанні.

― Сонце, якби ж я міг тобі все пояснити!.. ― прошепотів Майк їй в самісіньке вухо голосом, у якому вчувалася німа мольба. ― Дуже сильно хочу, повір… Проте тоді я порушу сотні приписів, що загрожуватиме не тільки мені, але й тобі. Ти ще занадто маленька, щоб знати всю правду.

― Та не маленька я! ― заледве не луснулась від злості вона.

― Не маленька, не маленька… ― підозріло швидко погодився він, запускаючи пальці в її волосся, що хвилями спадало на спині, відтак із лагідністю, немов побоювався зробити боляче, провів униз. Несамохіть Діана піддалася ближче, стискаючи край його піжамної кофти.

― Отак вже краще… ― промимрила вона й додала, раз по разу збиваючись: ― Майку, я просто бажаю знати… Відчуваю, ти щось приховуєш. Щось дуже вагоме… І-і-і… Це «щось» стосується не тільки тебе, але й мене… Розкажи, будь ласка.

― Сонце… ― пригнічено видихнув Майк. Через мить, що здавалася вічністю, ледь чутно, з надривом, прохрипів: ― Я вже одного разу втратив тебе. Більше цього допустити не можу, розумієш?

Піддавшись пориву, він помалу опустився рукою на її шию й став невагомими рухами гладити ― Діану мигцем мов розжареною блискавкою вразило. Майк додав хмизу у вогонь змішаних почуттів, приклавши своє чоло до її. Тільки зараз Діана збагнула, що його тілом пробігалися хвилі легкого тремтіння, що заразом передались і їй.

― У тому-то й річ, що не розумію… Через що ти можеш мене втратити, Апельсинчик? ― самими губами шепнула вона, тамуючи подих.

― Не використовуй це прізвисько як небесну сталь проти мене, ― відрубав Майк і відсунувся так, щоб дивитися очі в очі. ― Я певен, незабаром ти до всього допетраєш саменька. Навіть швидше за мене.

Діана, настовбурчившись, пирхнула.

― Ще зовсім нещодавно ти був іншої думки… ― Вона явно натякала на ту саму розмову під математичним кабінетом.

Погляд Майка затуманився, а вираз лиця став якимось винуватим:

― Я тоді багато що наговорив… Із логікою в тебе все гаразд. ― Після значущої павзи він із натиском повторив: ― Ти дуже кмітлива.

І раптом, немов забувшись, ласкавим порухом заправив пасмо її волосся за вухо й обережно поклав ліву долоню на щоку, ніжно гладячи великим пальцем. А відтак став блукати поглядом від її очей аж до вуст, мало-помалу нахиляючись.

Діана завмерла, повністю переставши дихати й перетворившись на розжарену свічку. І сама зосередилася на його вустах. Попри пережитий сон їй безумно хотілося відчути їх на своїх. І якщо зараз же цього не станеться, вона достоту загине в пекельному вогні, перетворившись на попіл.

Відстань між ними скоротилася до мінімуму ― так, що Діана відчувала його гаряче й збите дихання на своїх щоках. Неквапом, немовби дражнячи, Майк, заледве торкаючись, провів носом по її носі. Мимоволі вона заплющилася й піддалася ближче, мов метелик до вогню, злегка відкривши вуста. Поривчасто, із гарячковістю, Майк запустив праву долоню в Діанине волосся на потилиці, притягуючи до себе ще ближче.

Повністю втративши здатність тверезо мислити, Діана встромилася нігтями в Майкову спину. Крізь тонку нічну сорочку вона відчувала його тверде, жилаве тіло ― і від цього її роз’ятрений жагою мозок п’янів ще дужче, посилюючи й так до нестями шалено-кипуче вирування крові у венах.

― Ти дійсно цього хочеш?.. ― хрипло видихнув Майк прямо в її губи, поволі скорочуючи відстань.

Вуста біля вуст…

Одне вогнисте дихання на двох…

Ще якась жалюгідна дещиця міліметру й…

Майк видав дивний гортанний звук та мерщій відсахнувся, сховавши руки за спиною. Його очі збуджено блищали, немовби він перебував на межі реальності та сну.

― Вибач… Я не можу, ― розітнув стуманілу, шоковану та вкрай засоромлену тишу він і стрілою розвернувся до океану, міцно стиснувши поручні.

Діанине серце скривджено забухкало, силкуючись притьмом розірвати грудну клітку на незначні мізерні осколки.

Що це тільки що було? Діана майже фізично відчула, як опинилася під крижаною водою: Майк її заледве не поцілував, а потім із міццю, з усього розмаху, штурхонув у цю саму крижану воду. По суті, ізнов відштовхнув!..

І як тепер з ним поводитися? Просто викреслити з пам’яті щойно пережитий момент?

Безумовно, так буде краще: просто зробити вигляд, ніби нічого й не було.

Але щось же ж таки було! Майк же ж навсправжки ― до взаємного божевілля, до обопільної втрати свідомості й землі під ногами ― бажав цього поцілунку. Не може бути, щоб їй це просто примарилося…

Хай там як, а дихати одним повітрям з ним Діані було неспромога. Хотілося обдумати все наодинці. Вона навіть на негнучких ногах мало-помалу позадкувала назад, коли роздався приглушений голос Майка, що линув наче крізь вату:

― Навіть після найтемнішої ночі завжди приходить світанок. ― Він повагом обернув до неї пополотніле обличчя. ― Ти вичитала цю фразу в якійсь книзі й повторювала безперестанку. ― Його вуста зі смутком сіпнулися вгору. ― Досі любиш зустрічати світанки?

Діана заледве кивнула, обдаючись холодом.

Обличчя Майка ще більше зблідніло.

― Після подій у Тронній Залі я на якийсь час зненавидів світанки, ― гірко продовжив він. ― Але, мов достоту навіжений, продовжував приходити сюди мало не кожного ранку, щоб стрітись із сонцем, що сходить, ― із думкою, що десь там є ти і так само дивишся на світанок.

Несподівано Діану почала бити дрож, проймаючи до самих кісток: чи то від тільки-но почутих палких одкровень, чи то вже від холоду. Щоб зігрітися, вона обійняла плечі руками, що аніскілечки не допомагало зібрати всіх здичавілих дрижаків до купи, а скоріше навпаки ― відпускало їх на волю обсипати кожну клітинку тіла крижаним потом.

Вочевидь, Майк це помітив: зупинився на Діані розгубленим поглядом й досадно хитнув головою:

― А я таки дурень міднолобий!

Відтак поривчасто стягнув із себе кофту й, не питаючи дозволу, надів її на Діану, таким чином залишаючись в одній трикотажній майці. До його пояса був прикутий шкіряний футляр ¬― невже Майк ні на мить не розлучається з небесною сталлю?

― Та не треба було… ― Усупереч своїм словам Діана ще дужче вкуталася в кофтину, що була їй завелика й досягала мало не колін.

― Треба, треба, ― пхинькнув він. ― Не вистачало ще, щоб ти на крижинку перетворилася, ― немов само собою зрозуміле, стенув плечима Майк.

На мить хтось наче вибив кисень з Діаниних грудей: вона, мов під дією чарів, спостерігала за рельєфом м’язистих рук Майка, бувши безсилою відірвати погляд, і навіть в горлі пересохло. Але тільки на мить: на відкритих ділянках шкіри виднілися яскраві рубці від небесної сталі. Їх було просто-таки безмір! Одні виразні, чітко-окреслені, продовгуваті, інші менш помітні та тонкі. Відразу так і не перерахуєш… Страшенно й уявити, скільки таких рубців приховано за одягом.

Діана насилу приборкала божевільне бажання провести пальцями по рубцям і присоромлено відвела погляд.

― А ти сам не замерзнеш? ― кинула млявеньку шпичку вона.

Майк чомусь нервово захихотів.

― Ні, ти що? Із криги же ж виліплений!

Спотайна Діану охопив мандраж: зуби зацокотіли дрібно-дрібно, серце закалатало скажено, і дихати стало важче. «Балада про сяйливу троянду та кригу» спливла перед очима блискучим спалахом.

Діана тяжко зглитнула й ніби в пустоту мовила:

― Можеш ще раз мене обійняти… Чого ж соромитися? Моє тепло створене для холоду твого. ― Притьмом полум’я обурення пронизало весь її дух, спопеляючи всіх кицьок на серці разом узятих.

У три миги обличчя Майка в очманінні витягнулося: Діані явно вдалося вибити його з рівноваги. Аж ось він кисло скривився й сіпнувся:

― Мені ніколи не подобалися ці слова з наших легенд... ― І враз стрімко нахилився до Діани й зазирнув їй прямо у вічі. ― Тільки тобі ― і лише тобі ― вирішувати, кому віддавати своє тепло. Жодні легенди, жодні приписи та жодні традиції не повинні тобі диктувати це. ― Він шепотів занадто палко, що неабияк схвилювало Діану. Та наступні його слова мов студеним дощем уперіщили: ― Звісно, нехай цей «хтось» буде з племені Єдиних. Менше проблем буде…

І Майк швидко відвернувся до горизонту. Самохіть Діана міцно, до ошалілого болю, стиснула долоні в кулаки. Вона не могла до кінця собі пояснити, чому його останні слова, обронені ніби в порожнечу, так сильно зачепили її за живе, що аж кров кинулася до лиця... Бажання торохнути Майка важким предметом по голові виросло стократ, й опиратися йому ставало просто-таки неспромога.

― Не кип’ятись, ― миролюбно мовив Майк, правильно розтлумачивши її настрій. Звільна продовжив: ― Отже, ти почала читати книгу, подаровану Любомиром… Дуже добре. ― Він зробив промовисту павзу, а потім повчально виголосив: ― Читай між рядками, Діано. Впевнений, істина, прихована за сімома печатями, піддасться тобі легко.

Незабаром Майк розправив руки й солодко потягнувся, наче робив зарядку.

― Ех, все одно спати не хочеться!.. ― протягнув він звичайним голосом. ― Не знаю, як ти, а я б не відмовився від ще одного кухля кави. Тобі принести?

Діана, перебуваючи в змішаних почуттях, насилу кивнула: що-що, а сну не було в жодному оці.

― Я швидко, ― відсторонено кинув Майк. Уже на виході, не повертаючи голови, додав: ― Якщо ти підеш, я тебе зрозумію.

Не дочекавшись відповіді, він прожогом зник у проході, залишаючи Діану самотою стояти на терасі й розгублено витріщатися на океан.

Вона нікуди не пішла ― тупо рахувала зірки, що розсипалися молоком на дзеркальній гладі води, роздивлялася в заціпенінні сусідні вежі, кам’яні стіни яких тьмяно світилися, озорюючи простір блякло-перламутровим сяйвом. На якусь мить Діані здалося, ніби вона опинилася над прірвою одного зі своїх жахіть. Лише один крок ― і вона навіки потоне в його задушливому, гнітючому мороці.

Тим часом двері з шумом відчинилися, пропускаючи вперед Майка, за правою пазухою якого визирали два пледи у чорно-білу клітинку, а в лівій руці він тримав величезну плетену корзину. Коли їхні погляди зустрілися, його обличчя на дещицю секунди посвітлішало, і навіть на щоках заграли ямки.

― Ти не пішла, ― просто мовив він.

Діана тільки плечима повела й спробувала видушити з себе тінь посмішки.

Якусь мить вони у вкрай обтяжливому мовчанні вивчали одне одного очима. Майк першим спохватився ― розстелив плед, сів навпочіпки та став витягати з кошика здобутки: бутерброди з червоною ікрою, шинкою, огірками, а також солодощі (еклери, круасани й печиво). І звісно ж, не забувся й про велетенський термос. У миг ока він наповнив два кухлі запашною кавою й широким жестом наказав Діані приєднатися. Коли та обережно всілася, Майк мерщій накинув їй на плечі другий плед, навіть не вслухаючись у її недолугі заперечення.

― Тут холодно, ― пояснив він. ― А ти така худюща, що від одного стукоту зубів на друзки розлетишся.

Діана зиркнула на нього таким осатанілим поглядом, на який тільки була спроможна. Майк на це, здавалося, зовсім не зважав: з байдужою фізіономією передав Діані кухоль.

― А ти від гарячого напою дивись не розтань, ― намагалася вщипнути вона. Майк, який цієї миті якраз надпивав каву, несподівано реготнув прямо в кухоль.

― Та вже постараюся.

Деякий час вони в цілковитій тиші смакували кавою та жували бутерброди. Останнім Діана була вельми рада, адже під час вечері їй так і не вдалося нормально поїсти. Її живіт задоволено забурчав тільки так, а на свіжому повітрі, під місячним та зоряним сяйвом, пронизаним океанічним музичним супроводом, їжа виявилася ще смачнішою.

― І багатьох дівчат ти сюди приводив? ― Запитання зірвалося з Діаниного язика перш, ніж вона встигла його прикусити.

Майк здивовано блимнув Діані око-в-око й доволі різко відрізав:

― Я тобі не Ден, затямила? ― Він спохмурнів, наче був не радий одному звучанню імені свого запеклого ворога. Намагаючись приховати збентеження, перекинув ногу на ногу й навіть трохи відвернувся від Діани. Заповільно видушив: ― Про це місце знав тільки Ден. Тепер і ти. Ви двоє занадто близько підібралися до мене у свій час. ― Майк пронизав її гострим поглядом, від якого Діані миттю закортіло сховатися в якійсь шпаринці. Однак вона стійко витримала двобій й сама пішла в напад:

― Дарма ти ведешся на його шпички. Це безглуздо! Власне, як і на… ― на півслові обірвалася Діана, не в силах підібрати правильні слова. ― Коротше, зав’язуй викликати на поєдинки всіх, у кого язик розв’язаний на непристойні словечка.

― Макс прохопився? ― незадоволено клацнув зубами Майк. ― Ну-ну, точно язика відріжу…

― Макс, не Макс ― яка різниця? ― запалилася Діана. ― Не можна нападати на всіх, хто патякає язиком, що не лінь. Ти ж перший потім постраждаєш!

Вона говорила надто палко, навіть не помічаючи цього. Майк аж застиг в очманінні, за звичкою здійнявши праву брову. Коли раптом на його щоках спалахнули глузливі ямки.

― Не зрозумів… ― поблажливо почав він. ― Ти хвилюєшся зараз за мене, чи що?

― Не в тім річ! ― мигцем заперечила Діана, дратуючись, що її так швидко розкусили. ― Вимахуючи зброєю, усім роти не замкнути. І Влад тому приклад!..

Якусь мить вони обмінювалися допитливими поглядами, як Майк заховав посмішку в кухлю.

― Домовилися, ― похапцем погодився він, вкотре дивуючи Діану своєю поступливістю. Воднораз його обличчя затьмарилося, а на дні темних зіниць запалилися люті вогники. ― Але Влада це не стосується, ― з неприхованою ненавистю процідив він. ― З ним я пізніше розберуся. Ще пошкодує, що на світ виплодився, чортів виродок. Небесної сталі на нього не вистачає. На шматки пошматую, сволоту… ― Він збився, угледівши Діанин переляк. Тяжко зітхнув, а відтак доторкнувся до її долоні, що напружено стискала плед. І раптом, наче його громом вдарило, швидко забрав. ― Діано… ― із пригніченням повів далі він, втупивши зір убік. ― Хочеш ти цього чи не хочеш, а я не такий хороший, як ти. Деякі речі для мене неприйнятні для пробачення.

Діана, намурмосившись, невесело гмикнула:

― Як знаєш…

― А що ти хотіла? ― скипів Майк, креснувши очима. ― Щоб я його по голівці погладив? Його і твого янголятка Дена заодно?!

― Та до чого тут Ден? ― не зрозуміла вона, багровіючи від нежданої люті, що мотуззям обгорнула горло.

― З ними обома в мене особливі рахунки. ― Його голос дзвенів відвертим гнівом.

― І які ж? ― не моргнувши оком запитала Діана: хоч би там що, а одну таємницю вона просто-таки мусить розгадати.

Діані здавалося, що Майк знову пошле її до біса, швиденько закриється у своїй мушлі ― і поминай як звали. Одначе він знову зумів її здивувати:

― Бачиш оцей шрам? ― Майк провів пальцем під своєю лівою ключицею, по чітко окресленій лінії рубця, що йшов далі під майку. Він затарахкотів різко та сухо, немовби бажав якомога швидше покінчити з цією темою: ― Мені було дванадцять. Майже тринадцять. Цілий рік я не програвав жодного поєдинку. Серед однолітків мені не було рівних. Що ж там приховувати, навіть двобої зі старшими на декілька років давалися мені як раз плюнути. Але, Діано, одного дня я прокинувся з такою дикою слабкістю в м’язах… ― Його голос сповільнився. ― Я ні разу не почував себе таким кволим, наче всі мої м’язи мов на команду здулися. Це було щось за межею фантастики! Цей стан тривав довго, тижнями. Дійшло до того, що я не те що стояти на ногах без похитування не міг… Я меч в руках тримати не міг! ― Майк замовк, поринаючи в роздуми.

― Ден щось тобі підсипав? ― із тривогою перепитала Діана.

― А ти як думаєш? ― лиховісно звузив очі він. ― Без зміюки-Дена не обійшлося. Власне, я тоді вважав його своїм найкращим другом… Облажався, Діано, по повній. ― Майк кисло скривився, хмурніючи. ― Розумієш, нікому не можна було знати, що я той самий охоронець. А Денові я мов на духу все розказав. Ідіот! Звісно, той не стримав язика за зубами і всім розпатякав. А я, такий простодушний, взяв і пробачив.

― Ти ж не знав… ― ввібрала голову в плечі Діана.

― Не знав. Але я мав би бути обачнішим. Добре ще, що я не відкрив йому, хто обраний на роль принцеси. Хоча не думаю, що Ден такий дурень і не здогадався… Я ж розповідав йому про тебе: так, в загальних рисах… ― Майк затнувся, прикусивши губу, невдоволено хитнув головою. І продовжив: ― До слова, Ден дуже часто згадував тебе, як і решта. Навіть будучи малим, його фантазії про принцесу-Єдину були занадто… відвертими. Шкодую, що ще тоді не відбив йому… кхм… будь-яку охоту думати про тебе в такому ключі. ― Після короткої павзи Майк промовисто шепнув: ― У будь-яких думок повинні бути розумні границі. У Дена ж їх немає. ― Зненацька він рубанув, дивлячись Діані прямо у вічі: ― І який чорт тебе повів із ним дружбу водити, га?

― Та я й не збиралася дружити з ним… ― знітилася Діана, насуплюючись.

― Але ж дружила! Усе розумію: Ден може вміло забивати баки. Це в нього в крові. Але це ж Ден!

― Це дружбою складно було назвати… ― Діана непомітно зайорзала, почуваючись донезмоги розбитою. ― Ден ― брат Вікторії. Ну, зведений, ― миттю виправилася вона. ― А Вікторія була моєю найкращою подругою.

Діана сама не втямила, як поділилася, що саме Вікторія першою пішла на контакт з нею, коли всі інші однолітки, наче змовившись, уникали її, мов вона була якоюсь прокаженою.

― Маячня якась, ― не повірив Майк. ― Через зовнішність тебе уникали? І це ще в нас древній вік! ― зробив великі очі він і раптом лукаво всміхнувся. ― То, кажеш, Ден не був із тобою люб’язним? Та дідько б його, здається, він дійсно закоханий в тебе! ― Майк захихотів, а Діані було не до сміху.

― Не верзи нісенітниці... ― спалахнула вона. ― Краще розкажи, звідки шрам-то взявся? То від Дена?

Немов отямившись, Майк труснув головою й хмуро відрізав:

― Ні, не від Дена. Це діло рук Влада. ― Він замовк, роздумуючи над відповіддю. ― Тренер відмовляв мене від поєдинку, мовляв, ти й так на тренуваннях халявив, куди тобі ще битви на небесній сталі! А я не послухався ― і ось маю рубець на все життя. ― Його вуста невесело смикнулися. ― Якщо чесно, думав, копита відкину. Влад цілився акурат біля серця. Меч дивом не зачепив життєво важливих органів. Ледве оклигався, а через буквально якихось два тижні я на власні очі бачу, як ця тварюка Ден підмішує мені в мою улюблену каву незрозумілу субстанцію. Бач, він ще тоді став захоплюватися зіллєварінням... ― Його обличчя раптом перекривилося від огиди.

― А це щось… протизаконне? ― Від моторошної оповіді Діану мороз пробрав по шкірі. Вона здогадувалася, що минуле приховувало жахливу правду, але, як виявилося, була не готовою осягнути її повністю. Повірити, що твій хоч і колишній, але друг здатен на безчесну ницість, виявилося набагато складніше.

― Ні, ― спокійно відказав Майк. ― Це навіть дуже цікаво. Зіллєваріння ― дуже потрібна галузь у нашому суспільстві. Одначе вся біда в тім, що Дена завжди захоплював саме темний бік зіллєваріння. Уявляєш, ― Майк знічено похитав головою, ― Ден навіть не хотів визнавати своєї вини! Тупо стояв і витріщався на мене, і такий з невинним личком: «Ой, я тут кави вирішив тобі зробити». Тюфу! ― сплюнув він. ― З того моменту я його просто-таки на дух не переношу, ― підсумував Майк.

Опустилася тиша, охоплена важким та болісним настроєм. Діана вчепилася нігтями в долоні, приголомшена розповіддю, а Майк насумрено ковзав по ній поглядом.

― Та розслабся ти! ― не стерпів він. ― Це давня історія, з якої ти повинна винести лише один урок: довіра ― небезпечна штука. Любомир має рацію, легковажити нею не варто.

Діана заледве знайшла в собі сили кивнути, а відтак, міцніше вкутавшись у плед, взялася пити каву, спостерігаючи за миготливими зірками. Кожна з них немов намагалася повідати свою історію. Одначе, на жаль, не всі історії завершуються щасливо. Деякі з них таврують зажурою, несправедливістю та ворожнечею на дуже й дуже довго, а то й на ціле життя.