― Ото вже препаскудний хлопчисько, ач! ― бурмотіла Діана собі під ніс.

Вона сиділа на підвіконні й навіть не намагалася зімкнути очей. По-перше, жахіття могли вкотре завітати, як непрохані гості, по-друге, Діану страшило, що незнайомець міг прийти до її сну у вигляді потворного фантома. А їй ще цього не вистачало для цілковитого щастя.

Під ранок злива вгамувалася, землі вдалося втамувати свою спрагу, а от Діані ― ні. Вона тримала в руках уже третю чашку кави й розмірковувала над тим, що зробить із незнайомцем, як тільки його десь зустріне.

Крок перший: з усього дуру притисне незнайомця до стінки й проведе допит. Звідки цей хлопчисько знає її батьків, та й її саму теж? Якого біса він її розшукував? Чому так визвірився на неї, побачивши, якого кольору її волосся? Чому його очі спалахнули феєрверками негативних емоцій при одному погляді на ланцюжок? Скільки б Діана не намагалася пригадати, де вона могла перейти дорогу цьому хлопчині, нічого путнього в голову не приходило.

Крок другий: з усього розмаху притисне незнайомця до стінки й розірве на шматки! Подумати лишень: незнайомець зазіхнув на найсокровенніше ― на спогади про її батьків. Та де це чувано, щоб якийсь дивакуватий хлопець з-за двору знав те, що від неї приховане за броньованою стіною з марева?!

Крок третій: з усієї наснаги притисне незнайомця до стінки й…

― Ач, як бісить! ― вигукнула Діана, скуйовджуючи волосся. Краплинки кави розлилися на піжамні штани. Вона на це навіть уваги не звернула.

Усі її думки беззаперечно та цілковито заполонив нічний гість.

Хто він такий? Як звати? У яку школу ходить? Якими темними провулками? Знайти його і…

Діана видала протяжний звук від злості та напруження.

― І де він тільки взявся на мою голову, а-а-а?! ― вдарилася головою об ноги вона.

Усе, Діана вирішила: як тільки зустріне незнайомця, то з шумом притисне до стінки й розшматує!

Вона пирснула, уявивши цю картину. Скоріш за все, усе буде з точністю до навпаки. Згадати лишень, якими гнівливими очима той на неї вишкірявся, повними злоби та жовчі. А ще Діана помітила в них прихований відтінок болю. Хоча, можливо, їй це просто привиділося.

― Так… ― Вона пригнула з підвіконня, почала намотувати круги по кімнаті, граючись пальцями з ланцюжком. ― Що за жалість? Він мені ніхто. Абсолютно ніхто. Нуль без палички. Ідіота шматок. Коли зустріну, йому мало не покажеться, от як! ― Діана пуцьнула ногою об ліжко.

Нога запульсувала від удару: сильно вдарила. Отак вона й хлопчиська поколотить. Ось, вирішено.

Діана знесилено сіла на підлогу, взяла жмут волосся в праву долоню й пильно придивилася.

― І чим йому моє волосся не угодило, а? Звичайний відтінок же ж! І нічим не особливий…

Насправді Діана себе обманювала. У початковій школі вона частенько ловила на собі зачудовані погляди, вряди-годи чула компліменти від однолітків чи знайомих ― це у кращому випадку, ― або ж, за гіршим сценарієм, заздрісливі шушукання за спиною. Це її пригнічувало. Часом виникало божевільне бажання перефарбуватися, що бабуся строго-настрого заборонила робити. Мовляв, ти чого, з глузду з’їхала? Чи ж постригтися наголо, на що вона сама б ніколи не наважилася. Як не крути, Діані несамовито подобалося її довге волосся, нижче талії. До того ж із часом усі звикли до нього. Та й в епоху прогресу, коли без проблем можна в рожевий перефарбуватися, незвичним золотистим відтінком нікого вже й не здивуєш.

― В очі мої ще зазирав… ― Діана тяжко зітхнула. ― І що він там побачити хотів, чорт?! ― Вона занурилася руками в волосся, заплутуючи його.

Так, у Діани незвичний колір очей, небесно-блакитний, дуже яскравий ― аж занадто ― ніби його крізь маску соціальної мережі профільтрували. Був навіть час, коли вона одягала кольорові лінзи, аби стати непомітною тінню. Вікторія від таких дій подруги чудувалася. Вона говорила, що душу дияволу продала б за такий колір очей. Навіщо його приховувати, мов. «Виділятися ― це круто!» ― повторювала Вікторія. Проте Діана з цим незгодна. Тому вона була рада, що пітьма приховала її очі від незнайомця. Страшенно уявити, як він відреагував би на цей нюанс її зовнішності. Спалив би на місці своїм вогняним поглядом, стовідсотково.

― Яке ж паскудство!

Діана піднялася на ноги. Вона не могла знайти собі місця. Хотілося кудись бігти, хоч щось робити для здійснення свого таємного наміру по колотнечі. А ще вона шкодувала, що не побігла за незнайомцем. Діана тоді була збита з пантелику, до тремтіння в суглобах. А коли оговталася, було вже запізно. Момент упущено. Тепер потрібно покластися на неймовірний подарунок долі.

Діана підійшла до вікна.

Світає.

Їй подобається саме цей час доби, коли небо розмальовується у фантастичні барви. Такі в її снах не побачиш. Там тільки похмурі візерунки, а тут цілий калейдоскоп ніжних, теплих фарб, ніби сонце турботливо будить землю поцілунками. Діана сумнівалася, що колись зможе відчути на собі таке піклування…

― Ух, і про що це я думаю? ― здавлено пробурмотіла вона, ховаючи голову в долонях.

Почувся писк мобільного телефону, сповіщаючи про нове повідомлення.

― Про вовка промовка…

@ Крихітко, не забудь прийти раніше, пліз.)

@ Через годинку в оранжереї школи, зможеш?

@ Знаю, сонечко, ти не спиш (≧◡≦) ♡

Діана закотила очі. І чого Денисові від неї треба в таку рань? Вона відписала:

@ Ок.

Через секунду прийшла відповідь:

@ Ну ти й лаконічна… *примружений смайл*

@ У принципі, як завжди…

@ Лади, чекаю, крихітко

@ *чмок* *чмок* *чмок*

Діана прямо бачила, із яким видом Денис строчить ці повідомлення: ліва рука на підборідді, байдужий погляд, правою рукою механічно натискає на літери. Вона це спостерігала мільйон разів, коли її друг листувався з дівчатами, а їх у нього було безліч ― Діана вже збилася з рахунку. Вона навіть не сумнівалася, що в того десь є секретний записник зі всіма любовними захопленнями. Таке повністю в його дусі.

Довгий час Денис не зважав на Діану, сприймав її просто як подругу своєї сестри, до якої можна прискіпуватися й приставати зі всілякими витівками. Але нещодавно Дениса немов переклинило. Він ніби вперше побачив, що Діана, взагалі-то, дівчина, а не просто доповнення до його сестри. Почав компліментами сипатися направо й наліво, чого раніше від нього й не дочекаєшся, напрошуватися на ніжні тактичні дотики. Але Діані не хотілося бути «однією зі списку». Її цілком влаштовувало звичне положення речей. І нічого змінювати вона не збирається.

Зате завдяки повідомленню Дениса в Діани з’явилася причина вийти раніше з дому. Можливо, у ранкових сутінках вона десь наштовхнеться на нічного незнайомця. Діана боялася, що сонячні промені його спопелять, що він розтане, як міраж ― і в неї зникне можливість дізнатися більше про своїх батьків.

― Досить думати про цього бовдура! ― вигукнула вона, наливаючи в бамбукову екологічну чашку ще одну порцію кави.

Діана перевдягнулась у перший-ліпший одяг. Коли вона накидувала на плечі рюкзака в коридорі, то почула з кухні голос бабусі:

― Доню, ти куди так рано? А снідати?!

― У школі поїм!

Діана вибігла на сходовий майданчик, на ходу засунула навушники у вуха й ввімкнула на повну гучність музику, щоб приглушити всі інші звуки ― і голос у своїй голові в тому числі.

Діана вирішила пішки дістатися до школи. Часу було предостатньо. Тим паче Денис не відрізнявся особливою пунктуальністю.

Швидкими кроками переходячи через калюжі, Діана чимдуж дивувалася. Зараз зима. У цей час зазвичай кружляє сніг у парі з хуртовиною, а натомість то сонце жарить, то дощить. Коли це бачено, щоб люди в літніх шортах та легких сукенках розгулювали посеред зими? Діані часом здавалося, що зима програла битву з осінню ще перед її початком. Катавасія, та й годі.

Ось Діана добігла до школи. Це була грандіозна п’ятиповерхова споруда з гострими шпилями на даху, що розрізали сіре небо. Подейкують, колись тут жили королі й королеви. Одного разу вони влаштували величний пишний бенкет, запросили гостей. Проте свято не відбулося. Королева збожеволіла й підпалила фортецю. Багато гостей не вижило. Навіть Король. Не витримавши горя, Королева вчинила самогубство. Після того тут ніхто не ночував.

Тепер ця історія перетворилася на страшилку. Мовляв, якщо провести ніч у школі, до ранку не доживеш. Діані не хотілося перевіряти цю теорію на практиці. Хоча школа їй подобалася. Тут вона відчувала химерний дух, ніби це її дім. Дивне відчуття.

Діана крокувала до оранжереї, роздивляючись статуї з мармуру, які були розкидані по всій території школи. Це були і тварини, і міфічні істоти, і люди. Діані особливо подобалась статуя пари, яка знаходилася посеред троянд в оранжереї. Чоловік та жінка трималися за руки й ніжно дивились одне на одного. З їхніх ший звисали ланцюжки з половинчастим серцем. При цьому скульптор зробив так, що ці кулончики торкалися в повітрі, об’єднуючись в одне ціле. Ці ланцюжки нагадували Діані її ж власну прикрасу, що зараз преспокійно ховалася за кофтиною.

Діана не розуміла, чому їй подобалося споглядати на цю пару. Але коли вона дивилася на них, то їй перехоплювало подих. От прямо-таки як зараз.

Зненацька чиясь рука витягла навушник із Діаниного вуха й зухвало засунула у своє.

Діана обернулася й зустрілася з карими очима Дениса.

― Ти чого підкрадаєшся? ― сердито пробурчала вона.

Одного погляду на хлопця вистачило, аби її серце зрадливо стислося. Він, як завжди, виглядає прекрасно. Блондинисте волосся ідеально укладене. Діанина рука так і тягнулася його скуйовдити. Чітко підкреслені гострі скули, рівний ніс, пухлі губи, які немов створені для поцілунків. У їхній школі вже давно відмінили шкільну форму, але Денис і надалі продовжував її носити. Відверто кажучи, вона була йому до лиця. Біла сорочка з чорним піджаком та краваткою робили Дениса схожим на такого собі спокусника з дарк-академічних книг.

― Хардрок? ― здивовано запитав Денис, вигинаючи брову. ― Зазвичай ти таке не слухаєш…

― Не слухаю, ― вона вихопила навушник із його вуха, ― але сьогодні я не в гуморі, тому…

― Слухай, Діанко, у тебе такі темні кола під очима, ― повільно мовив він, оглядаючи її лице, від чого Діані стало млосно, ― і ти ще блідніша, ніж зазвичай, і…

― Ну, величезне дякую за комплімент! ― Вона шарпала правий рукав кофти. Їй хотілося якомога швидше завершити цю розмову. ― Ти сьогодні просто в ударі.

― Я хвилююся за тебе, сонце. ― Денис ніжно заправив локон Діаниного волосся за вухо, долонею на мить затримуючись на щоці. Зрадницькі сироти вихорем покрили її шкіру. Діана повсякчас лякалася такої реакції на його доторки. ― Уперше бачу тебе такою.

― Якою «такою»? ― Діана відступила на негнучких ногах.

― Ти зазвичай тримаєш себе в руках. Тебе складно вибити з рівноваги. А я пробував, ти знаєш. ― Денис злегка посміхнувся, показуючи білі зуби. Ця посмішка може збити з ніг не одну дівчину. Денис знає це, і вміло користується цим. Діанине серце також не витримало й пропустило удар.

― Ти вже другий, хто каже, що я якась не така Діана, ― вирвалось із її вуст.

Денис склав губи в трубочку, на його лобі з’явилися ледь помітні складки.

― Хто перший?

― Один бовдур в тіні… ― загадково відповіла Діана, ховаючись за чашкою кави. Вона була вже не рада, що згадала про незнайомця, бо, по-перше, її тілом пройшлися хвилі роздратування, а, по-друге, Денис зацікавився. А якщо він чимось зацікавлений, його не зупинити.

― Хто він? Це через нього в тебе такі кола під очима?

― У мене кола під очима, бо я не спала цілу ніч!

Діана миттєво пошкодувала, що так відкрилася. Денис розсипався у запитаннях:

― Отакої! Ти була на побаченні? У тебе з’явився залицяльник? Хто він? Хочу з ним поговорити. По-чоловічому. ― Денис склав руки в замок і потягнувся. Почувся гучний хрускіт. Він подивився за Діану, ніби сподівався, що цей загадковий кавалер візьме та й вигулькне з-за її спини.

― Не мели дурниць! Нікого в мене немає. І взагалі, давай-но відразу до діла. Про що хотів поговорити?

― Можливо, я просто хотів тебе побачити… ― сконфузився Денис, торкаючись волосся.

― Ага, звісно. Так я тобі й повірила.

― Це настільки дивно?

― Атож!

Денисові ніколи не було до неї діла, окрім останніх місяців. Діані починає здаватися, що всі представники жіночої статі вимерли від серцевого удару, спричиненого розставанням з Денисом, і той прибіг до неї як за порятунком. Іншими словами, у його почуття до неї вона не вірить. Аніскілечки.

― Слухай, те, що було в дитинстві ― це вже далеко в дитинстві. Знаю, я частенько перегинав палицю у своїх вибриках, але це не привід динамити мене й надалі.

― Я не динамлю! Дене, зрозумій нарешті, я не проти спілкування з тобою, але давай без ось цих от всіх рожевих тонів, ― змахнула навколо себе руками Діана.

― Це і називається «динамо».

Діана глибоко видихнула повітря. З неї досить.

― Так і знала, що не потрібно було приходити.

Вона розвернулася, маючи стійкий намір іти геть. Але Денис не дав їй цього зробити: ухопив за долоню, розвертаючи до себе.

― Почекай. Куди ж ти…

Він збився, дивлячись на Діану своїм фірмовим поглядом. Шоколад в його очах розтопився ― Діана відчула, що починає тонути в ньому. Їй це до запеклого трепоту в колінах не сподобалося. Вона шпарко вирвала свою руку. Денис прослідковував за її рухами зі злегка прикритими повіками.

― Ще жодна дівчина не витримувала мого погляду…

― Невже ти серйозно думав, що від одного твого погляду я буду пісятися кип’ятком? ― нервово засміялася Діана.

― Ну, було б непогано, ― стиснув плечима він.

― Бовдуре ти.

― Навіть не знаю, що на таке відповісти.

― Просто змирись.

― Із тим, що я бовдур, чи з тим, що ти мене динамиш?

― Із тим, і з іншим, ― твердо відповіла Діана й відсьорбнула ковток кавового напою.

― Не можу. От просто не можу, ― розвів руками Денис.

― Ну, це вже твої проблеми, ― дратівливо відповіла вона, дивлячись ніби крізь хлопця.

Ця ситуація вже починала її підбішувати. Денис це помітив:

― Так, крихітко, щось ти сьогодні сама не своя. Цукор у каву додавала? ― Денис вихопив стакан із Діаниних рук і відсьорбнув. Він скривився. ― Зовсім здуріла?! Чого таке солодке? Цукровий діабет хочеш заробити, чи що?

― Не твоє діло! ― Діана забрала каву. Пити з цього стаканчика вона вже навряд чи наважиться: Денис же ж торкався губами до кришки. Ото вже пакосник! Ні, йому не вдасться її спантеличити. Діана надпила зі стакана, прямо дивлячись у Денисові очі, які зосереджено спостерігали за нею.

― Чомусь у мене стійке відчуття, що ти прийшла до мене вже не на жарт роздратована.

― Бінго! Ти вгадав. ― Діана злегка стукнула його по плечу. ― Хочеш приз? ― саркастично запитала вона.

― Хіба що у вигляді поцілунку, мила. ― Денис посміхнувся кутиками вуст.

― Не наглій!

― Чорт, і хто ж зумів тебе так вивести з рівноваги? Щиро заздрю цьому розумникові. От усім серцем! Хочу міцно, по-братськи, потиснути йому руку.

― Не уявляєш навіть, як сильно я також цього хочу… ― Діана закусила губу, тяжко видихаючи. Їй хотілося не просто потиснути незнайомцеві руку, а до болю її стиснути, аж так, щоб кісточки побіліли.

― І хто ж він? Розкажеш?

― Якби ж я знала… Та це й неважливо, Дене! ― запалилася знову вона.

― Та як це «неважливо»? Я тебе такою зроду-віку не бачив… Мені дико цікаво подивитися в очі тому, кому вдалося роздраконити мою вічно спокійну Діану.

― Я не твоя, Дене! І зараз якраз ти мене й дратуєш.

― Раніше я б цьому зрадів, але наразі це мене зовсім не веселить… ― Денис ошелешено пригладив рукою своє волосся.

Діана ніяковіло захитала головою. Ця розмова зайшла в глухий кут. Їй хотілося чимшвидше заховатися в стінах школи, бо від цього трояндового аромату робиться душно, як і від пронизуючого погляду Дениса.

― Ну, ти мене побачив. Якщо це все, і тобі більше немає чого додати, я піду.

― Та почекай ти! ― Денис рішуче доторкнувся до Діаниного зап’ястка, ніби боявся, що вона візьме й втече. ― Крихітко, це ще не все. Ти мене розкусила, ― посміхнувся кутиком вуст він.

Його очі потемнішали, стали майже чорними. Діані чомусь цей погляд зовсім не припав до душі. Це очі іншого Дениса, якого вона не знала. Щось зашкрябало між її лопатками. Втім, Денисові очі знову повернулися до звичного кольору.

Він продовжив, усе ще тримаючи її за руку:

― Я не тільки хотів полюбуватися твоїм вродливим личком, крихітко. Мені потрібно тобі дещо передати. Одну дуже важливу річ.

Денис вільною рукою потягнувся до кишені штанів і дістав срібну каблучку. Діанині брови піднялися дашком.

― Зажди, ти мені хочеш пропозицію зробити, чи що?

Денис вибухнув дзвінким сміхом, одночасно відпускаючи Діану.

― Крихітко, ти чудово мене знаєш: я затятий серцеїд. Одруження не входить у мої плани.

― Рада, що ти щиро зізнаєшся у своїх гріхах, ― пробурчала вона, прикушуючи щоки. ― Що це? ― Діана кивнула на предмет у Денисових долонях.

― Каблучка, Діанко.

― Та я бачу, що не браслет, ― закотила очі вона. ― У честь чого такий подарунок? ― Денис майже ніколи нічого не дарував. Вона його зараз зовсім не розуміла.

Денис кашлянув.

― Наближаються дуже складні часи, Діано, ― таємничо промовив він.

― Ага, контрольні, екзамени, випускні…

Денис примружився. На мить запанувала мовчанка. Було чути гамір учнів за стінами оранжереї, але так рано в саму квіткову залу ніхто не заходив.

― Діано… ― Він торкнувся долонею своїх вуст. І зашепотів: ― Ти дуже особлива дівчина. Завжди нею була. Шкода, що я раніше цього не помічав.

Діана стиснула склянку кави. До чого це Денис хилить? Вона нутрощами відчувала, що в цьому свого роду компліментові є подвійний сенс: Денис казав ці слова без натяку на посмішку, із кам’яним обличчям, чого раніше за ним не помічалося.

― Я не можу прийняти цей подарунок.

― Крихітко, ти не можеш відмовитися. Ця річ належить тобі від народження.

― І чому ж тоді вона зараз у твоїх долонях, а не в моїй скриньці з прикрасами, а?

― А це цікаве питання… Я знайшов цю каблучку чисто випадково в кабінеті свого батька. Потрібно було поперебирати всілякі папери, знаєш… І тут серед різноманітного мотлоху я знаходжу конверт із написом, гм. ― Він почухав потилицю. ― Коротше, це потрібно було передати тобі. Татусь, видно, не встиг цього самостійно зробити, сама розумієш, чому.

Батько Дениса, Віктор, безслідно зник рік тому. Жодних зачіпок, жодних натяків на те, що з ним сталося. Слідство зайшло в безвихідне становище. Справу довелося закрити.

Денис продовжив:

― Тому я набрався наглості й взяв на себе таку відповідальність. Це твоє, Діано.

Він простягнув каблучку. Діана обережно взяла її, ніби та була небезпечним матеріалом, здатним роз’їсти шкіру. Каблучка була тоненькою, з химерними завитками у формі серця, а також із літерами «З», «В», «Л», «О».

― Що значать ці літери? ― тихо запитала Діана, проводячи по буквах великим пальцем.

Денис стиснув плечима.

― Це не моя компетенція. Є одна людина, яка понад усе бажає розкрити тобі всі секрети, ― засміявся він. У його хихотінні почулися нервові нотки. ― Одягни цю каблучку, крихітко.

― Що за людина? ― зіщулилася Діана.

Занадто багато питань виникло протягом останнього часу, а ділитися розгадками ніхто не спішив. Он, і Денис продовжує говорити загадками:

― Він скоро з шумом вийде на театральну сцену, не переживай. Якщо вже, звісно, не вийшов… ― Він приклав довгі вказівні пальці до підборіддя. ― І тобі варто буде його дуже сильно берегтися. Так, дуже сильно. Адже він до біса небезпечний тип. Особливо для тебе, сонце. Чи ти для нього. ― Денис зареготів.

Діана підозріло подивилася на друга. Приїхали, уже й він збожеволів. Та що ж це коїться таке?

Вона засунула каблучку до кишені джинсів, чим викликала у Дениса хвилю обурення.

― Крихітко, ти куди заховала таку ціннісну річ?! Одягни, і то швидко.

― Не збираюсь! ― Чомусь їй хотілося протестувати.

Денис розізлився. Таким вона його не бачила навіть у миті найжахливіших витівок. Обличчя втратило звичні риси доброзичливості, а очі стали просто-таки чорнющими.

― Ти повинна її одягнути!

― Нічого я тобі не повинна! ― здмухнула волосся з лоба вона. Та що це з Денисом таке сьогодні? Також не з тієї ноги встав, чи що?

Діана зиркнула на вихід з оранжереї й ледве не зомліла ― вона помітила чийсь темний силует, який прямував до дверей школи. Чорний клаптик волосся, чорний довгий піджак, що був чимось схожим на плащ, чорні штани… ― невже це він? Усі інші звуки кудись зникли, кров шалено загупала в голові. У скронях враз задзвеніло й засвистіло. Діана навіть не чула, що бурмотів над її вухом Денис. Уся увага тільки на хлопчиськові, що стрімко віддалявся.

Це не може бути він. Діані не може так пощастити. Єдиний спосіб перевірити це ― побігти за ним, що вона й зробила. Стрімко, не роздумуючи, зірвалася з місця, тільки п’яти закивали.

― Ти це куди, крихітко? Ми недоговорили! Тьху ти.

Денис побіг слідом.

До незнайомця залишалося метрів із двадцять. Аби тільки його наздогнати, аби він не встиг розчинитись у незліченних коридорах школи, серед сотень учнів та шкільного шуму.

Тим часом Денис опинився поруч.

― За ким ти женешся?!

― Ти бачиш ту чорну шевелюру? ― Діана вказала на силует, який прудко даленів.

― Яку із? Тут таких сотні.

― Та не тупи! Онде він, біля дверей. У чорному одязі.

― Ну, така собі характеристика…

― Дідько, та роззуй очі, Дене! Тільки ти й він одягнуті в шкільну форму.

Раптом Діана гучно застогнала:

― Тільки не це!

Незнайомець зайшов до школи, величезні дерев’яні двері з металевим оздобленням приховали його обрис.

― От халепа! ― Діана зупинилася, тупнувши ногою. ― Тепер шукай вітру в полі...

― Це був той нічний гість? ― У голосі Дениса вчулися металеві нотки.

― Та не знаю я!.. Чорт, чорт, чорт!!!

Діана застрибала на місці. В очах Дениса вона помітила дивну тінь, ніби до його нейронів дійшла вельми важлива інформація. Але ділитися зі своїми висновками він не збирався.

― Як це, ти не знаєш?

― Я бачилася з ним один-єдиний раз. Було дуже темно. Тому я без поняття, як він виглядає! ― її голос здійнявся на крик, що викликав здивовані погляди учнів. Діана похолола. Вона зробила декілька важких ковтків повітря, що в цю мить роздирали її легені на шмаття. Зрештою, вона впевнено виголосила: ― Але я так просто не здамся. Піду й знайду цього покидька!

Діана круто розвернулася й помчала до школи. Вітер зашумів у вухах. Вона краєм ока помітила, що Денис теж кинувся на поміч.

За кілька швидких кроків Діана влетіла до дверей, із гуркотом їх відчиняючи. Чого й варто було очікувати, у шкільному фоє стояв божевільний гармидер та галас. Декілька десятків учнів, згуртувавшись по купках, щось обговорювали між собою, а хтось просто йшов по своїх справах. Розгледіти загадкового хлопця було жодним чином неможливо. Він може бути де завгодно: ховатися серед учнів у фоє, бродити коридорами школи, знаходитися в одному з класів, перебувати в бібліотеці ― та де-небудь!

І чи був цей силует взагалі тим самим незнайомцем? Щось Діані підказувало ― шосте чуття, інтуїція, проникливість, ― що це саме він. Дуже сильно цей хлопчисько виділявся серед інших. Ніхто повністю в чорному одязі зараз не ходить!

Діана заричала. Вона роздумувала, куди їй бігти, що робити, як бути. Попрямувати наліво, направо, прямо? А, може, піднятися сходами? Ця школа просто-таки величезна! Тут безліч коридорів, море кабінетів, багатоярусна бібліотека. Ходять чутки, що навіть і потаємні ніші є. Їй його аж ніяк не відшукати.

― Крихітко, це дохлий номер, ― повернув Діану з небес на землю Денис.

― Підбадьорив, так підбадьорив, нічого й додати. ― Її дихання ніяк не могло прийти в норму. По спині пробігалося ледь помітне тремтіння. Діані здавалося, що вона наразі здатна поколотити кого завгодно, і першим під удар цілком може підпасти Денис.

― Тобі його зараз не знайти. Це неможливо.

Діана наблизилася до Дениса впритул.

― Неможливо, кажеш? ― Її очі звузилися.

― Неможливо, ― підтвердив той, також примружуючись.

― Це ми ще побачимо!

Діана бажала побігти прямо по коридору, а там діяти по ситуації, але Денис перегородив дорогу. Вона процідила крізь зуби:

― Не стій не шляху.

― Не трать даремно свої сили, крихітко. Якщо буде потрібно, цей таємничий юнак ще покажеться, а якщо ні… Ну що ж, так тому й бути.

Щось у Денисовому голосі Діану насторожило, але вона не придала цьому вагомого значення.

― Ти зараз говориш, як якась гадалка. «Якщо буде потрібно», бла-бла-бла. ― Вона продовжувала озиратися навкруги, нервово покусуючи щоки.

― Діано, прийди врешті-решт до тями! ― Денис стиснув Діанині плечі. Він нахилився до її лиця й промовив, як до малої дитини: ― Через двадцять хвилин урок, а бігати по школі в пошуках незрозуміло кого така собі затія.

Діана гучно ковтнула, закриваючи очі. Денис має рацію. Незнайомець безслідно розчинився в стінах фортеці, немов примара. Шукати тут його буде схоже на чергове нічне жахіття. Довго, нудно, безрезультатно.

Діана торкнулася рукою до лоба, розгладжуючи зморшки, які виникли від напруження. Денис почав масажувати їй плечі, що не заспокоювало, а навпаки ― дратувало. Але Діані зараз було несила його відштовхувати.

― Ну все, крихітко, заспокоїлась?

Вона лише втомлено кивнула.

― Отак. Не переживай. Викинь зайві думки зі своєї світлої голови, гаразд?

Між ними запанувало гнітюче мовчання, яке першою порушила Діана. Вона ламким голосом запитала:

― А де Вікторія?

Денис на хвильку завис у задумі. Нарешті він відповів, прямо дивлячись на Діану:

― Коли я йшов до тебе, вона ще дрихла міцним сном. Ти ж знаєш, її складно розбудити, а чекати, коли вона причепуриться, ще та нудна задачка. Але цілком може бути, що Ві вже десь у школі. Я ж за нею не слідкую, ― стиснув плечима він. ― Ну як, ходімо на урок? Зараз якраз твій улюблений предмет. ― Денис злегка посміхнувся.

― А за моїм графіком, значить, ти слідкуєш? ― пирхнула Діана.

Щось нічна та вранішня пригода її зовсім вимотали, а першим уроком, як на зло, була математика. Діана всім серцем терпіти не може цей предмет, а викладач, здавалося, терпіти не міг саму Діану ― постійно діставав.

Діана вирвалася з обіймів Дениса й попрямувала до класу швидкою ходою.

Вона не чула, як Денис зовсім тихо прошептав, злісно жмурячись:

― Каламбур якийсь, чесне слово…