Машина, розрізаючи повітря, швидко їхала по темному тунелю. Тільки фари освітлювали шлях, сірі стіни й безпроглядну чорноту попереду.

Усередині машини розміщувався невеликий салон. Діана не могла назвати себе знавцем по видах авто, але їй здавалося, що ті повинні містити хоча б, як мінімум, сидіння. Натомість сидіння було одне, водійське, яке й очолив Макс. Інші ж розмістилися на сірому пухнастому килимі хто де: Мей плюхнулася біля Максового крісла, обережно розправивши складки тієї самої сукні в клітинку, Дафні ― справа від Мей. Вона незадоволено оглянулась і скривилася, надувши губи. Майк присів біля Дафні, а Діана таким чином опинилися між Майком та Мей.

― Нічого собі так участь, ― роздратовано пробурчала Дафні, ― бігати по лісі, а потім ще й тіснитися в залізній коробці, наче прислуга. Правда, Майку?

Відповів не Майк ― той сидів із кам’яним обличчям, видно, звиклий до гострого язика Дафні, ― а Макс. І голос його прозвучав, на диво, розсерджено, зі свистом, ніби він себе ледве в руках тримав:

― Приструнь свою подружку, бро. Я хоч і Літо, але терпіння в мене не вічне. Вона мені вже всю голову за ранок об’їла своїм незадоволенням, мовляв, на якій некомфортній машині прокатять її дупу. А цю машину, до речі, я сам, своїми ж ручками, складав по власним кресленням, і тут таке чути. Яка образа для майстра. Сидінь їй шкіряних бракує, бачте! Хочеться люксу, не туди звернулася. Це тобі, кицюню, до Дена треба. Той тобі в оренду таку тачку візьме, впісяєшся від щастя.

Мей закотила очі, мовляв, починається, а Дафні стріляла вогнем, остаточно надувшись.

Повітря при згадці Дениса немовби наелектризувалося.

Майк склав руки на грудях і старався виглядати незацікавленим, але Діана вловила його досадливий настрій ― вилиці ледь поворушилися, жилка на шиї напружилася.

― До чого тут Ден? ― озвучив її запитання Майк.

― А-а, ти ж не знаєш, точно…

― Максе! ― обірвала хлопця Мей.

― А що? Він має знати. Щоправда, при інших обставинах і не від мене… ― Макс блимнув на Дафні, яка, відсторонившись, милувалася своїми нігтями. ― Але до біса! І так вся академія гуде. Твоя подруга, Майку, нещодавно лизалася з блондинчиком, порушуючи при цьому не один устав академії.

Мей завдала Максові доволі сильного запотиличника:

― Бовдуре! Ну нащо ляпнув?

Макс лише охнув, міцно тримаючись за руль. Видно, Мей він поважав більше за Дафні.

Діані не почулося? Звісно, це було б чудом, якби Денис оминув своєю увагою таку красиву дівчину, як Дафні. Висока, струнка, з усіма принадами ― вона цілком у його смаку. Але Дафні ― вона ж дружить із Майком і зробила таку підставу? У голові не вкладалося.

Лице Майка від почутого втратило всі барви ― йому нанесли жорстокий удар. Чомусь від його вигляду Діані нестерпно закортіло розцарапати не тільки Денисове личико, а ще й Дафні. У цей момент вона збагнула: друзями з Дафні їй не бути.

Майк перебільшено холодно мовив:

― Невже закінчилися всі адекватні хлопці ― і залишився лишень цей придурок, зрозуміти не можу. Та ледь не кожен мріє опинитися в ролі твого залицяльника. Ти ж як ніяк з королівської сім’ї. Кожному за честь тобі голову одурманити. Але Ден? Серйозно?

― Він твій ворог, Майку, не мій. І Ден не такий вже й поганий, яким ти його малюєш.

― Звісно-звісно. Його вісімки з твоїм язиком так тебе оп’янили, що ти й минуле забула. Здається, хтось торік намагався тебе зґвалтувати.

Що Денис намагався зробити? Наскільки Діана знала, той у любовних справах був справжнім джентльменом. Але не схоже, що Майк блефує. Під лопатками неприємно засвербіло. Що ще вона не знала про колишнього друга?

― Ти зрозумів усе неправильно. Ми просто… ― Дафні стисла плечем, ― дурачилися.

― О, то це тепер так називається? ― Його очі перетворилися на дві сині крижинки. ― Давай не будемо применшувати насильство, Даф. Я бачив тоді те, що бачив. Якби не моя поява, не знаю, чим би закінчилося ваше «дурачення».

― Ти помиляєшся. Не знаю, чому ви з ним перестали бути нерозлийвода, але не потрібно зганяти всю злість на Дена.

― Йому тебе однієї буде замало, розумієш?

― Мені теж. Але тобі цього не збагнути. Твоє серце холодне, як крига.

― Холодне, як крига, кажеш… ― Майк розтягував слова, смакуючи. Діана вже вдруге чула, що його серце якесь не таке ― крижане. Вона не могла з цим погодитися. Так, часом він поводиться препаскудно-холодно, але серце в нього точно є. І битися воно може шалено-шалено. Це Діана відчувала кожного разу, коли Майк її обіймав. ― Як крига… Що ж, нехай буде так. От тільки коли рожева пелена спаде з твоїх очей, не біжи плакатися до мене в подушку, лади?

― Якось обійдуся. ― Дафні витягла зі стопки коричневий плед, укрилася ним, обперлась на м’яку чорну обшивку й заплющила очі, усім своїм видом показуючи, що тема закрита.

Запанувала гнітюча мовчанка.

Мей дірявила Діану поглядом, від чого та скуйовдилася. Звичайно, вигляд вона мала далекий до королівського: одяг та обличчя брудні, з цівками засохлої крові, і в душі гниляки.

― Майку, ви що там, у землі рилися?

Майк тільки плечима повів.

Макс напівобернувся:

― Тут, у тумбі, є вологі серветки й печиво. Здається, воно там точно було.

― Ага, якщо миші не згризли, ― дорікнула Дафні.

Макс глухо заричав.

― Тихо! ― змахнула руками Мей. ― У перший день ― і посварилися. Як діти малі, їй-богу.

Вона потягнулася до тумби, дістала серветки й передала їх Діані. Печива, на жаль, не виявилося. А зараз воно було б дуже доречне: Діана не могла пригадати, коли востаннє нормально їла. Добре, що ще живіт не бурчав…

― Дякую. ― Діанин голос, на її превелике невдоволення, прозвучав нестабільно, а руки, відкриваючи пачку, тремтіли. Це все відбувалося ніби не з нею: кудись везуть, подалі від дому, потім чекають нові обов’язки. А воно їй взагалі потрібно? «Так, тряпка, зібралася, і то швидко!».

― Ото вже умора. ― Майк вихопив серветку з її рук і став витирати їй лице від грязюки, уникаючи контактів долоні зі шкірою.

Час втратив свою силу. Діані здалося, що вони зараз одні в машині, і немає ні колючого погляду Дафні, котрим та їх спалювала, ні здивування Мей, ні хмикання Макса ― лише небесні очі Майка. Діана раптом усвідомила: Майк не дасть їй пропасти, допоможе з усім впоратися, як і обіцяв. Вона була впевнена в цьому на всі сто відсотків.

― А-пель-син-чик, ― нечутно, одними губами, промовила вона.

Рука Майка застигла, а очі опустилися на вуста, зчитуючи слово ― у животі враз щось кольнуло, віддаючи солодким теплом по тілу.

― Бал-да, ― скопіював її тон Майк.

Діана мимоволі посміхнулася: знала, що він так відповість.

― Приготуйтеся! ― громовим голосом викрикнув Макс. ― Зараз виїдемо на світло, а далі ― злетимо.

― Злетимо? ― Діана звела брови дашком.

― Саме так. ― Майк провів серветкою по її носі. ― Тобі сподобається.

У машині було одне вікно, для водія. Саме туди Діана й спрямувала свій погляд, затамувавши подих. Спершу нічого не відбувалося. Вони їхали, як і раніше, крізь темний тунель. Аж раптом світло сонячного дня вдарило в очі ― довелося прижмуритися, але Діана встигла помітити, що вони прямували в самісіньку прірву, оскільки попереду був обрив.

Раптом позаду почувся дивний свист.

Майк пояснив над вухом:

― Розправляються крила.

І дійсно, після обриву машина не гепнулася донизу, а здійнялася в повітря, піднімаючись вище і вище, до хмар. Діана ще ніколи не літала на літаках, тому відчуття турбулентності було для неї нове. Погойдування відчувалося недовго, декілька хвилин, але в Діани все всередині стислося від переживання: а раптом машина-літак не витримає потоків повітря й впаде? От і перевірять «теорію одного падіння».

Макс зареготав, повертаючись на кріслі:

― Прикольно, правда? Зарані нічого не говорив, щоб побачити, як ти відреагуєш, Діанко. ― Він підморгнув. ― Моя машинка працює на сонячній енергії всуміш із небесною сталлю. Новітня технологія, січеш? Не впаде. Окрім цього, швидкість до трьох тисяч кілометрів за годину. А нам треба подолати далеченьку відстань.

― Не хвастайся. За кермом ліпше дивися, ― хитнув головою Майк.

― Ображаєш. Ти краще координати введи до свого таємничого замку, а то зараз всліпу летимо.

Майк підвівся і, пригнувшись, щоб не вдаритися головою об дах, підійшов до бортової панелі й став вводити координати.

― А ти чого сам не знаєш? ― наважилася запитати Діана.

― Ну-у-у… ― Макс спантеличено зашкріб потилицю.

― Координати знають тільки обрані, ― відповів Майк, обернувшись. ― Для безпеки. Мій замок на картах не відмічений.

― І супутники його не зловили?

Майк подивився на неї як на недоумкувату.

― Зловили. Але ми заключили договір про нерозголошення даних.

Щось схоже Діана вже чула, і знову їй у це слабо вірилися. Чим це Пори року таким володіють, що всі заключають з ними «взаємовигідні» договори? Невже все діло в небесній сталі? Цікаво, де її добувають? І чи вона так само небезпечна для звичайних людей, як і для Пір року? Діана вирішила розпитати про це згодом.

― А тепер включаємо режим автопілоту, ― промурмотів Макс, щось натискаючи на панелі керування. І повністю розвернувся, обводячи всіх хитрим поглядом. ― Я весь ваш. А тепер, Майку, пояснюй все з самого початку. Бо твоє повідомлення серед ночі лишень ще більше мене заінтригувало.

― Дякую, Максе. ― Майк поплескав того по плечу. ― Ти справжній друг.

Він попрямував назад, але примостився вже між Діаною та Мей.

― Не друг він, а жалюгідний ремісник.

― Даф! ― вигукнув Майк. ― Бачу, спілкування з Деном на тебе добряче впливає.

― Він тут ні до чого. Кожен повинен знати своє місце. Ми з тобою з іншого кола ― і не повинні товаришувати з подібними їм. ― Дафні кивнула по черзі на Макса, потім на Мей.

― Я тебе не впізнаю. Коли ти встигла стати такою…

― Майку, ― Мей злегка стисла його лікоть, ― усе гаразд. Зрештою, Даф має рацію, ― гірко посміхнулася вона. ― У нас справді різне соціальне становище.

― Та чхав я!

― Ми знаємо, ― приховав посмішку Макс.

Виходить, світ Пір року глибоко загруз у середньовіччі. Діана повела кутиками вуст, зосередившись на виді за вікном ― блакитне небо та білі пухнасті хмари в завитках.

― Мей розповіла, ― продовжив Макс, ― що Діана нічого не пам’ятає. Перше, що мені спало на думку ― Антиспогад. Але це ж не він, так?

― Саме він, ― підтвердив Майк. ― Братик постарався.

― Братик?! ― викрикнули всі разом, окрім Дафні. Та накручувала локон світлого волосся на палець, будучи нерадою знаходитися в такій огидній компанії.

Тепер зрозуміло, чому Алекс постійно докопувався до Діаниного самопочуття. Переживав про наслідки Антиспогаду? Тоді потрібно було запитувати, як їй спиться…

― Але хіба Алекс не зник десять років тому? ― насторожено запитала Мей.

― Зник. Але на світанку приходив у гості. Шкода, не поділився, яким чином діставав Антиспогад. Однак факт є фактом: він занадто сильно турбувався про емоційне здоров’я Діани, що забув про Закон. А ще… Він розповів, що Королева-Зима зникла.

― Чого? ― Дафні скинула маску байдужості й приєдналася до розмови. ― Це неможливо. Замок охороняється. Вона не могла просто так взяти і зникнути!

― Але взяла і зникла.

― Майку, ― Макс застукотів по підборіддю, ― а тобі не здається це дивним? Твій брат об’являється ― і Зиму раптом викрадають. Не зрозуміло, де він вештався всі ці роки.

― Останні пів року Алекс точно провів у школі, ― висловилася Діана й уточнила: ― Він вчителював.

― Та не вчителював він! ― Майк скоса зиркнув на неї. ― Найімовірніше, за тобою вирішив приглянути. Совість прокинулась у бідолашного. Чи не напартачив, либонь. Антиспогад ― це жахливий препарат. Його недарма заборонили, розумієш?

― І все ж таки, а раптом він пов’язаний з Темним Лордом? ― завершив свою думку Макс.

― Ти це серйозно? Алекс і перейшов на темний бік? Маячня. Так, я пам’ятаю його ще дитиною, але я йому цілком вірю. Тим паче, у нього є особисті причини, скажімо так… ― Майк метнув швидкий погляд на Діану, ― захищати Єдину.

― Я тобі вже давно говорив і повторю ще раз, ― Макс для більшої переконливості підняв вказівний палець, ― Темним Лордом може бути хто завгодно. Особливо я би придивився до найближчого оточення. Він ніби крізь стіни ходить, кумекаєш?

― Подейкують, ― озвалася Мей, ― що Темний Лорд ― це не одна особа, а ціла організація.

Хлопці одночасно закотили очі під лоба й тяжко видихнули. Схоже, дискусія на цю тему велася не вперше.

Майк із натиском сказав:

― Та звісно ж, що у Темного Лорда є прибічники. Сам би він точно не впорався.

― Це стопудово одна особа. ― Діана зловила на собі водночас чотири пари шокованих очей.

― Ти… ― обережно розпочав Майк, ― щось згадала? Звідки така впевненість?

Вона ніяково згорбилася:

― Я чую шепіт. Уві сні.

У всіх від здивування здійнялися брови. Майк першим порушив очманілу тишу:

― Я здогадувався, що ти божевільна. Але хоч не палися так. Шепіт вона чує…

― Та я серйозно! Я сама ще не все розумію. Але цей шепіт… Він точно належить одній людині. І таке відчуття, ніби з ним пов’язано щось дуже й дуже жахливе. Пам’ять заблокувала спогади, проте підсвідомість видає їх… ось так: у вигляді зловісного шепоту.

Про кров Діана вирішила не додавати, зваживши, що й цього одкровення від неї буде цілком достатньо.

― Знаєш, Майку, а це може бути схоже на правду, ― висловив своє припущення Макс. ― Хоча треба ще дослідити, як діє цей Антиспогад... Його вже давно ж викинули зі шкільної програми.

― Ага… ― Майк закинув руки за голову.

― А що ти скажеш про свого дядька?

― Максе, невже ти натякаєш, що мій дядько ― Темний Лорд? Дурня несусвітня!

― А що, він у тебе такий хороший? Він же ж тебе, свого рідного племінника, зовсім не шкодує.

― Слідкуй за словами. Так, у мого дядька своє світобачення і свої методи виховання. Але він завжди діє справедливо. ― Випереджаючи новий випад Макса, Майк процідив: ― Те покарання було цілком справедливе. Я напав на найкращого учня академії. Ледве його не зарізав. Ти думаєш, дядько повинен був мене після такого по голівці погладити? Тут одним підземеллям не обійтися. І плювати, що бажання прибити того гада в мене зовсім не зникло. Однак… Мій дядько ― точно не Темний Лорд. Я за ним слідкував ― не думай, що я такий довірливий! ― але він чистий. Це не він.

Макс висунув руки вперед, мовляв, пригальмуй:

― Добре-добре. Не він, так не він. Але дивно це все! Те, що сталося з вашими батьками… Навіщо було вдаватися до такої жорстокості?

― Я сам над цим морочу голову вже не перший рік. Дійшов лише до такого висновку: не ми йому були потрібні. Лицарі Темного Лорда бачили мене. Просто не могли не помітити! Й облишили. Та й Діану… Не думаю, що Темний Лорд такий сліпий і не помітив, де її заховали. У нього є якісь плани на нас. От тільки які?.. Можливо, тобі ще щось уві сні шепочеться, а? ― Останнє запитання було оформлене в явний сарказм.

― Якщо раптом щось зашепочеться, ти дізнаєшся про це першим. ― Діана здмухнула пасмо, що вибилося з коси.

― От і чудово, мала. Може, зараз вирубишся? Либонь, щось привидиться.

Вона ледве не виплюнула гостру відповідь, як Макс, давлячись посмішкою, втрутився в перепалку:

― Поспати ― це хороша ідея. Летіти довго, годин вісім. Он, навіть наша вередунка клює носом.

Дафні, не розплющуючи очей, вдарила Максову ногу своєю:

― Будеш обзиватися…

― Поцілуєш, як Дена? ― гидливо скривився Макс. ― Дайте мені це забути.

― Бевзень!

― Максе, ― прошипіла Мей, ― дай їй спокій. Краще скажи: у тебе кава десь є?

― Та звідки в ремісника кава? ― рубонула Дафні дошкульно.

― Не в тебе запитували, кицюню. А кава є. ― Макс відкрив тумбочку зліва від себе й дістав величезний термос, літрів на п’ять. ― От тільки пити доведеться з однієї кружки. Не припас більше, вибачайте.

Дафні розсерджено пирхнула:

― А хто б сумнівався!

Макс, ігноруючи слова Дафні, налив каву в кружку, відсьорбнув і передав Мей. Та також відпила:

― Ух, яке гаряче!

Вона передала кружку Майкові. Він смачно відсьорбнув:

― Це та сама кава? Ти досі її не випив?

― Бережу для особливих подій. Я ж бідний ремісник, ― виділив останні слова Макс, зловісно зиркнувши на Дафні.

― Ясно.

Майк було потягнувся передати каву Діані, але та відмовилася. Її від одного запаху колись такого улюбленого напою нудило.

― Балда. Це найсмачніша кава на світі. Б’юсь об заклад, ти такої ще ніколи не пробувала.

― Я не буду. Що тут незрозумілого, а?

Майк додав тихіше ― так, щоб це чула тільки Діана:

― Це через Антиспогад? Не переживай, тут його немає. ― Діана тільки головою похитала, насуплюючись. ― Ти від тієї кави, з Антиспогадом, позбулася, так?

― Висипала в унітаз.

― Збоченка. ― Майк щиро посміхнувся, показуючи ямки. Діана не витримала й посміхнулась у відповідь.

Мов з-під землі визирнула рука Дафні й вихопила кружку.

― Не затримуй чергу. ― Вона відсьорбнула, дивлячись своїми зеленими очима точнісінько в Діанині очі.

Дафні що, ревнує?

«Ваші стосунки далі від флірту не пішли», ― недоречно згадалися слова Дениса. Діані раптом подумалося, що Дафні була би зовсім не проти «піти далі», адже пожирала Майка закоханими очима ― Діана це, як дівчина, шостим чуттям відчувала. Але, дізнавшись про нещодавній «інцидент» з Денисом, Майк уникав Дафні поглядом, а якщо й дивився, то зовсім по-іншому: холодно й відсторонено. Тепер він і на кілометр її до свого «крижаного» серця не підпустить.

Діана на мить уявила, якби стосунки Майка з Дафні просунулися далі від флірту, як замість неї біля Майка сидить сама Дафні, як вони тримаються за руки, мило щебечуть… ― у районі сонячного сплетіння боляче здавило.

«Стоп. Це що, тепер я ревную? З якої це радості?»

Діана подивилася на Майка ― і похолола. Той дивився прямо на неї, вигнувши праву брову.

― Упустила ти свій шанс, мала. Нічого, в замку я миттєво виб’ю цю дур із твоєї голови. Насильно кавою напою. Злюка ти мені не треба.

Від його тихого охриплого голосу по Діаниному хребті пробіглися сироти. Чому ― ну чому? ― цей хлопчисько так неправильно її до себе вабить?

― Здається, мені й справді потрібно поспати, ― затараторила вона й мигом потяглася за пледом. Відтак закуталася в нього, зручно вмістившись. А потім включила улюблену музику в навушниках, заплющивши очі. І постаралася усіма силами викинути з голови яскраво-блакитні очі Майка з довгими, страшенно чорнющими віями.

«Просто я його пам’ятаю на підсвідомому рівні, от і все».

Діана думала, що не зможе заснути, але безсонна ніч дала про себе знати ― її швидко затягло в сонреальність.

Цей сон був інакшим за всі попередні. Хоч Діана й опинилася серед знайомого лісу, однак він не був похмурим чи темним. Навпаки. Навкруги літали золоті світлячки, немов зоряні кулі, роблячи простір яскравим та радісним.

Діана зі здивуванням виявила, що на ній блакитна довга сукня з пишними рукавами-воланами, а волосся зібране на потилиці в хитромудру зачіску. Вона немовби зійшла зі старовинного фотопортрету.

Серце пропустило удар, коли Діана помітила того, хто стояв попереду й ошпарював її поглядом. А він що забув у її сні?

Майк теж наче вийшов зі старовинної світлини: біла сорочка з рюшами, темно-синій костюм з фраком, а волосся… Воно було довшим, ніж зараз, зібране у хвостик, і декілька пасом спадали на лоб.

Діана незчулася, як ноги самі понесли її до Майка. Вона обійняла його міцно-міцно, вдихаючи на повні груди цитрусовий аромат. Він ― перша жива людина в її сні. Не марево, не зомбі, не шепіт, а просто людина. Яка поки що не збиралася перетворювати цей сон на жахіття...

Майк обійняв Діану у відповідь:

― І знову привіт.

― Ти що тут робиш?

― А ти не рада? По твоїй реакції не скажеш.

― Ну, я все ще очікую якоїсь каверзи…

Майк захихотів і раптом повів її в повільний танець.

― Пам’ятаєш, як ми разом вчилися танцювати?

― Я нічого не пам’ятаю, балда. ― Діана спеціально наступила йому на ногу. У відповідь Майк ще міцніше притиснув її до себе.

― Тільки я можу тебе так називати, балда.

Діана залилася сміхом. Зараз їй було дуже добре, як ніколи раніше.

Але це її особистий світ кошмарів, у якому немає місця для щастя.

Як і очікувалося, Майк став повільно розчинятися в повітрі, допоки не розтанув повністю. На його місці залишилася лише пустка.

Світлячків теж і слід прохолов.

Ліс перетворився на пастку, заковану в пітьму страху та безнадії.

На заміну спокійній мелодії, що грала весь цей час, прийшов шепіт. Діана зігнулася навпіл й осіла на сиру землю. Вона вирішила просидіти так, зціпивши зуби, мовчки терплячи біль, поки сон не відпустить.

А він дуже довго не відпускав її зі своїх тенет.

Здавалося, пройшла ціла вічність, коли Діану накрив сизий туман, огортаючи її спокоєм та прохолодою. Аж ось вона почула, немов крізь вату у вухах, голос Макса:

― Пані та панове, готуйтеся до приземлення!

Заодно Діана відчула й чіпку руку на своєму плечі, а в ніздрі з силою вдарився запах Майка ― та це ж Діанина голова лежить на його грудях!

Що відбувається?

Його «крижане» серце билося в такт з її ― голосно та швидко: «Стук-стук. Стук-стук. Стук-стук».

― І це така твоя ненависть?

«Еге ж, Дафні, я також задаюся цим питанням».

Діана була впевнена: коли ненавидять, не обіймають. З якої це речі цей хлопчисько ― не відштовхнув, не пересунув ― пригорнув (!) її до себе? Та ще й одного навушника собі у вухо встромив…

― Не твоє діло, Даф. До того ж у мене серця немає, забула?

Діана повільно підняла голову ― затуманені очі Майка вп’ялися в її. Його лице посвітлішало.

― О, ти вже прокинулася? А я вже продумував звірський план, як тебе розбудити.

― І довго я була… ― вона кахикнула, прочищаючи осипле горло, ― у відключці?

― Та всі вісім годин. ― Майк накрутив хвостик коси на палець. ― Тобі щось снилося, так? Ти дивно тремтіла. Хотів тебе розбудити, а ти все ніяк.

― А потім взяв і здався! ― крізь хихотіння вимовив Макс. ― Сам вирубився.

― Максе! Колись обов’язково відріжу тобі язика.

― Тільки спробуй, брате. ― Макс показав язика, напівобернувшись. ― Тільки спробуй.

Діана, опам’ятавшись і остаточно прокинувшись, відсунулась від Майка. Не знати чому, але зараз вона була здатна згоріти від сорому. Це все неправильно! Словесні перепалки, які лоскочуть нерви ― це одне, а сон в обіймах ― це зовсім інше.

Чи то від різкого руху, чи то від хвилювання ― у скронях враз зірвалися феєрверки болю, наче тисячі молотків одночасно накинулися з ударами. Як уві сні. Але… Це не повинно з нею відбуватися в реальності!

Діана сховала голову в колінах, руками здавлюючи скроні. Вона не могла ні про що думати, окрім болю, що закрався в кожну клітинку її тіла.

― Агов! ― Щось холодне торкнулося до її скронь. ― Мала, не лякай мене. Якщо це саботаж, то трохи запізнілий.

― Ти не бачиш, що їй погано?

― Це апріорі неможливо.

Зненацька біль вщух, ніби його й не було зовсім. Діана зустрілася зі стурбованими очима Майка та Мей, блакитними, з золотим вкрапленням.

― Що це було? ― ледве чутно прошепотіла Діана.

― Та це ми в тебе хочемо запитати. ― Майк забрав пальці зі скронь.

«Спершу я чула сміх у коридорі, тепер вже відчуваю фізичний біль наяву ― у мене дах їде?»

― Це нездорова дурня, ― кинув Макс, ― з якою розберемося пізніше. Бо зараз на нас чекає приземлення.

Діана подивилась у вікно. Ого! Вони летіли над океаном, посеред якого, на невеликому острові, здіймалися гострі шпилі справжнього-справжнісінького замку. Діана нарахувала сім веж, шість із яких, немов кутики сніжинок, колом обступали середню, сьому вежу ― найвищу.

― Це Кригожар, ― з гордістю прорік Майк. ― Середня вежа ― моя.

― Ціла вежа?

― Цілий замок.

― Та йому не тільки цілий замок належить, ― гмикнув Макс. ― А ще й фабрика Небосталь, ювелірні крамниці, розкидані по всій імперії. І ще ціла купа замків та маєтків ― втомлюсь перелічувати.

― Тебе і не просять. За дорогою слідкуй.

Макс посміхнувся й зосередився на керуванні. Машина, опинившись над островом, пригальмувала свій рух, на мить зависнувши в повітрі, а потім почала повільно й впевнено опускатися на землю.

Коли відкрилися двері, Дафні першою вилетіла з машини-літака, залишаючи за собою шлейф духмяних парфумів.

― Наша другосортна компанія їй остогидла, ― прокоментував Макс, обмінявшись поглядом з Мей. Та пожала плечима й вийшла на свіже повітря. ― Чого баньки вилупили? ― хлопець звернувся до Діани з Майком, які так і сиділи на килимі. ― Марш на вулицю! Мені ще техогляд зробити треба.

Діана обережно піднялася, ігноруючи простягнуту руку Майка, і вийшла з машини. Макс, виявляється, приземлився за залізними воротами Кригожару, на дорозі, вимощеній камінням. Дорога вела до ще одних воріт, ґратчастих, за якими виднілися вежі замку. З такого ракурсу Кригожар здавався ще більш величним. Промені післяобіднього сонця цікаво переливалися на його темно-сірих стінах, неначе відбивалися від криги ― дивна ілюзія. З чого зроблені ці стіни?

Діана не помітила, як вимовила останнє питання вголос.

― Є одна давня легенда, ― виринув за її спиною Майк. ― Подейкують, що Кригожар викували в кризі. Ніби давним-давно на цьому місці, де ми знаходимося, була суцільна льодяна корка. Звідси й назва ― Крижаний замок або Кригожар. Але так це чи не так, на жаль, ніяк не перевірити. А легенди ― це просто легенди, казки.

Діана захоплено слухала, аж раптом їй запаморочилося в голові, чорна пелена застелила очі, ноги підкосилися ― вона похитнулася, але Майк її притримав. Останнє, що вона почула перед знепритомненням:

― Я знав, що мій замок справить на тебе враження, але ж не настільки!

***

― Та вона ж не їла ще нічого! ― здається, це говорила Мей.

― Ми від цього не непритомніємо. Ми взагалі не втрачаємо свідомість!

― Можливо, вона просто перехвилювалася. Дівчина ж…

― Виключено, Максе. І ти це прекрасно знаєш.

― Та прикидається вона. Уваги хоче до своєї королівської персони.

― Даф, нагадай мені, будь ласка, нащо я тебе взагалі запросив із собою?

Дафні гучно пирхнула й покинула приміщення, грюкнувши дверима.

Діана насилу розплющила очі.

― Нарешті! ― Майк полегшено зітхнув, тримаючи в руках склянку з водою. Він що, збирався вилити на неї воду? ― Нічого не говори й випий.

Діана піднялася на ліктях, виявивши, що знаходиться на широкому ліжку; стіни кімнати оточені книжковими стелажами; широке вікно з темно-фіолетовими шторами було навстіж відчинене, даруючи таке потрібне їй свіже повітря; у каміні спокійно палахкотіло полум’я, а Діану, вже вкотре за сьогодні, ― зі збентеженням обпікали три пари очей.

Вона вдячно прийняла стакан і стала пити воду, насолоджуючись кожним ковточком. Пересохле горло потребувало саме цього.

― Я втратила свідомість, ― резюмувала Діана, опорожнивши стакан.

― Так! ― заричав Майк. ― А тепер дай-но мені чесну відповідь: ти точно нічого не вживала в квартирі Дена? Це важливо. Згадай.

― Ні, ― з твердістю відповіла вона. ― Цього ранку я там нічого не вживала, ні краплинки і ні шматочка.

― Значить, раніше ти там щось-таки куштувала?

― Вікторія ― моя подруга. Зрозуміло, що щось я й смакувала в її квартирі. Це не тільки Денова квартира, зрештою!

― Хай йому грець! ― Майк почав намотувати круги по кімнаті. ― Ден, звісно, ідіот, але міг труїти тебе місяцями, прикидаючись самою люб’язністю. ― Він рвучко зупинився навпроти Макса. ― Ми можемо звідси зв’язатися з Деном? Лист-шет не підійде. Це тільки локальна мережа. Через телефон можемо?

― Можемо, звісно. Але… Подумай, навіщо це Денові? Який йому резон отруювати майбутню Королеву?

― Якраз і дізнаємося.

― Так і бачу, як він тобі зізнається, ― зіщулився Макс.

― Якщо це вибрики Дена, ― обережно втрутилася Мей, ― то без додаткової дози все має пройти. У тебе ж було саме так, Майку.

― У мене ― так. Але незрозуміло, що він нахімічив цього разу. ― У його очах затанцювали люті вогники. ― Придурок. Як побачу…

― От тільки давай без зброї, ― перебив його Макс і додав: ― Якщо це Ден. Це ж може бути й не він. Не забувай про Антиспогад, Майку, і його побічні ефекти.

Майк нервово скуйовдив волосся, видаючи гортанні звуки. Зараз він був схожим на звіра, якого загнали в клітку.

― Зі мною все гаразд, ― сказала чисту правду Діана.

Вона дійсно почувалася бадьорою, оновленою та повною сил, немовби їй поміняли старі батарейки на нові.

Майк з хвилину зміряв її очима, оцінюючи, а тоді з видихом виголосив:

― Гаразд. Але якщо ти ще раз гепнешся…

― Давай спершу Діана поїсть, ― розважливо мовила Мей, ― а вже потім досхочу розпалюйся у своїх погрозах. Вам через годину треба бути в дядька, пам’ятаєш?

― Та забудеш таке… ― Майк кисло прижмурився. ― Максе, допоможеш мені дещо перенести?

― Я?

― Ти бачиш тут ще одного Макса? Ходімо.

Макс стиснув плечима й покинув кімнату вслід за Майком.

Коли хлопці зникни, Діана тяжко видихнула. Хоча вона й сказала, що почувається добре, але глибоко в душі її гризли дикі кішки. Ніяк не могла збагнути, що з нею коїться таке останнім часом. Вона ніколи раніше не втрачала свідомість. І це не могло не бентежити.

― Так, Діано, ну ти нас і налякала, ― озвалася Мей, підійшовши до дубового столу, що біля ліжка, і зняла з тарілки кришку. ― Пригощайся.

― Пів царства віддам за їжу. ― Діана нахилилася над тарілкою й побачила рис із тушкованим м’ясом та овочами. Її рот миттєво наповнився слиною. ― Спасибі, Мей. А ти… будеш?

Їй було незручно, що вона їстиме, а Мей ― ні.

― Їж. Не я втрачала свідомість. ― Мей присіла на ліжко.

Діану не треба було довго вмовляти. Їжа просто танула в роті ― однозначно, це найсмачніший рис, який вона їла за все своє життя. Подумки Діана відправляла хвалебні оди кухарю.

― І довго я цього разу… м-м-м… «спала»?

Мей призадумалася:

― Десь пів години. Ледь не збожеволіли. Майк так взагалі… Давно його, якщо чесно, таким вибитим з рівноваги не бачила. Роздратованим ― так, розсердженим ― так, але розхвильованим… Гаразд, ― раптом запоспішала Мей, ― ти доїдай, а я піду наберу ванну. Тобі потрібно бути при повному параді перед знайомством з Любомиром.

Вона піднялася з ліжка.

Діані ця ідея не сподобалася:

― Я сама можу набрати собі ванну.

На вустах Мей заграла натягнута посмішка.

― Як сказала наша спільна знайома: кожен повинен знати своє місце. Ти принцеса, а я ― прислуга.

Діана притьмом опустила виделку й теж піднялася. Вона ще має руки й ноги, тож здатна потурбуватися про себе самостійно.

― Показуй, де ванна. Я все зроблю сама.

Зненацька Мей щиро розсміялася:

― А Майк правду говорив: ти вперта! Здається, це йому в тобі й подобається. ― Вона приховала посмішку, вдаючи, що не помітила Діаниного збентеження. ― Добре, твоя взяла.

«Вперта? Подобається?» ― ці два слова, як навіжені, крутилися в Діаниній голові, імпульсами посилаючи приємний трепет у кожну клітинку тіла. Враз світ побачився в яскравіших фарбах. Залишалося сподіватися, що карколомні випадки сьогоднішнього дня завершаться знайомством з загадковим дядьком Любомиром, якого всі так сильно страшаться. Окрім Майка. Хоча і в його очах при згадці дядька Діана помічала тривогу. А може, їй це просто здалося…