Латки чистого синього неба заполонили темно-сірі важкі хмари, немов хтось взяв і грубими штрихами, нервуючись, розмалював графітом атмосферу. Через навстіж відчинене вікно просочувався запах близького дощу, а ще поривання грому з блискавками. Вітер гнув дерева до землі, неначе ляльковод, що грається з огидними іграшками.

Ця зміна погоди відбулася в одну мить, із шаленою бистротою, начхавши на прогноз синоптиків, адже ті передбачали сонячну погоду без жодного натяку на хмаринки. Останнім часом вони все частіше ціляться мимо у своїх прогнозах, чи то пак, погода стала занадто непередбачуваною через невтішні кліматичні зміни. Саме тому Діана, власне, й одягнула легку сукню з кардиганом, а тепер, дивлячись на вулицю, не могла збагнути, як додому добиратиметься. Можливо, до вечора погода ще вгамується, але в це слабко вірилося через тяжкість повітря.

Вікторія повідомила Діані, що перший урок-факультатив їй доведеться прогуляти, бо вона проспала, вчасно не почувши дзвін будильника, а ще її мучає бісячий головний біль, і анальгетики не допомагають.

Діана: @ Можливо, це якась застуда? Куча болячок же ж ходить…

Вікторія: @ Прорвемось. Прикриєш мене там, окі?

Діана: @ Окі. Не геройствуй тільки!

Діана взяла олівець і почала ним нервово крутити між пальцями, втупившись поглядом у намагнічене блискавками небо. Свинцева, гнітюча атмосфера за вікном нагадала їй останнє жахіття.

Ніч. Ліс. Кровавий місяць. А ще могили. Вони з’являлися й раніше у Діаниних сновидіннях-маревах, тому вона не була здивована, побачивши їх. Кам’яні нагробки застеляли собою лісові хащі. На них були вибиті якісь написи, але як би Діана не намагалася їх прочитати, усе було даремно: холодний сизий туман затаював літери. До того ж від нього Діанине тіло пробиралося до дрижаків, немовби її хтось спеціально по краплинці поливав крижаною водою.

Прослідкувавши поглядом за могилами, Діана зрозуміла, що вони були не в хаотичному порядку, а ніби вказували на конкретний напрямок. І Діана сліпо йшла за ними, зачарована.

І раптом перед її очима виринув замерзлий у часі замок: величезний, він діставав до самих верхівок дерев, гострими вежами розпилював небо, покинутий, моторошний. Колись замок був, скоріш за все, гарним, із вихром життя, але тепер від нього тхнуло панічним страхом. Вікна без жодного світла, як, власне, і все в цьому жахові, обплутані павутинням, немов сховок примар. Дерев’яні двері з залізними засовами вкриті товстим шаром пилу, ніби це самі темні хмари опустилися на них, та й так і залишилися, щоб не впускати нікого всередину. А ще двері замку, як і стіни, були вкриті червоними плямами ― кров застеляла весь простір навколо. У повітрі зазвучав фальшивою нотою металевий присмак.

Діана прикусила щоку. З невідомої причини цей замок здавався до болю знайомим, але навряд чи вона колись бачила його в реальному житті. Невже такі споруди, розташовані посеред лісу, справді існують? Хоча це всього-на-всього сон… Можливо, у сновидінні картинка ілюзорна, а в дійсності все виглядає не так яскраво-похмуро?

Щоб прочиститися від напливу моторошного сновидіння, Діана хитнула головою, але воно міцно там засіло, не розвіювалося, мов отруйний дим. А ще це відчуття невідворотної небезпеки, коли серце розриває від заціпеніння, смертельного холоду та тривоги… Чому те, як вона почувалася в той момент, було занадто реальним?

Діана пам’ятала, що поривалася піти у зворотному від замку напрямку. Він її до безумства лякав! Та поява нізвідкіль вже знайомої дівчинки-зомбі зупинила Діану від такого рішення. Ця дівчинка легким рухом відчинила двері, ніби ті не важили ні грама, і зайшла всередину. Нараз перед Діаниними очима відкрилася широка зала, по якій літало павутиння та затхла атмосфера.

Набравшись хоробрості, Діана також ступила до середньовічного замку. Одначе вона ніяк не могла зловити малечу очима: та знову кудись ділася. Натомість Діана побачила чорні від кіптяви свічки, які були розкидані в невигадливому порядку по всіх поверхнях: на столах, на підвіконнях, навіть на підлозі.

Аж ось прямо на сходах з’явився хлопчик, який зиркав на Діану своїми яскравими блакитними оченятами. В глибокій темряві вони здавалися світильниками, що вказували правильний шлях. У миг ока він підстрибом побіг сходами вверх. Діана, довго не думаючи, попрямувала за ним.

Хлопчик притьмом зупинився біля однієї з кімнат і став наполегливо тицяти пальцями на зачинені двері. «Ти хочеш, аби я їх відкрила?» ― прошепотіла Діана, гучно ковтаючи. Він кивнув. Але чомусь Діані було до болючого стиснення в грудній клітині страшно не те щоб двері відкривати, а навіть торкатися до них! Було фантомне відчуття, ніби там сталося щось дуже жахливе.

«Я не відкрию», ― Діана відступила. І вчасно. Зі щілинки дверей поволі просочувалася кров разом із гучним шепотом та плачем-крещендо.

На цьому моменті Діана прокинулася з німим запитанням: чому кожен її сон такий потворний? Це її так невідомі небесні сили карають за гріхи? Що ж вона там такого наробила для того, щоб отримувати такі сни-кари?

Десь далеко прогримів грім, змушуючи Діану підскочити на місці. Ну от, вона стала надзвичайно лякливою. Скоро власної тіні чи відображення в дзеркалі буде сторонитися...

Аби остаточно прогнати нічну мару, Діана роззирнулася на всі боки. Вона знаходилася в просторому кабінеті з темно-фіолетовими стінами, які прикрашали гравюри в рамах, барельєфи сюжетів античних міфів, а також тьмяні світильники. Її школа немовби загрузла в середньовічному часі.

Однокласники поступово наповнювали клас ― галас ставав усе гучнішим і гучнішим. Дзвінкі розмови, перешіптування, чихання, кахикання, смішки, регіт, гортання сторінок ― це все здавалося несправжнім, ніби Діана й не перебувала в цьому приміщенні, а все ще знаходилася однією ногою поза межами реальності.

Раптом Діані на голову немов відро морозної води вилили: із дверей показався хлопець, якого вона зовсім не очікувала сьогодні зустріти. З появою цього хлопчиська її психіка різко почала давати задню, а нерви так і волали про заспокійливі таблетки. Він будив у ній дивні грані, про які вона навіть і не здогадувалася.

Вона не знала, що може так дратуватися, так роздраконюватися, так виходити з себе ― і звідки він тільки взявся на її голову?!

Діану здивувало три речі.

Річ перша: Майк тримав у руках два паперових стаканчики кави з емблемою знайомої кав’ярні за рогом школи (а це одна з найкращих кав’ярень міста й одна з найдорожчих! Діана там кавувала зрідка і тільки по особливих святах).

Річ друга: Майк стовідсотково прямував у її бік. Це помітила не тільки Діана. Однокласник з сусідньої парти, Руслан, чомусь хитнув головою й кинув їй:

― Бережись цього недоумка.

Діана лише міцніше олівця стиснула.

Річ третя: Майк перевдягнувся зі шкільної форми в чорний худі та такого ж кольору джинси, чому Діана шалено зраділа. Тепер він був цілком схожим на звичайного хлопчину і…

Діана боялася собі в цьому зізнаватися, але його тіло в тій білій сорочці якось неправильно впливало на її мізки, мовби вона дурманного трунку напилася. Синапси починало замикати ― і вона або незвично себе поводила, або плела нісенітниці. Тепер же п’янкий стан зник.

Але варто було Діані глянути на Майкове волосся, свідомість знову затуманилася: пасма стирчали в хаотичному порядку й були мокрими, ніби хлопець вискочив з душу й забувся висушити волосся. Ну, або під дощ попав, хоча надворі лише зливові підтексти.

Ось Майк впевненими кроками підійшов до Діаниної парти й поставив одну чашку кави на стіл, сам же всівся на стілець. Діана витріщилася на нього з широко відкритими очима.

― Щось у лісі здохло? ― не стримавшись, пробурчала вона.

― Це просто кава, пригощайся. ― Він відпив зі свого стакана.

― З чого б це раптом? ― Діана з недовір’ям провела пальцем по чашці. Чесно кажучи, вона помирала від кавової спраги.

― Без кави ти злюка, хоча й з нею далеко не янгол. ― Майк повернувся до неї, свердлячи поглядом.

Діана ніяковіло взяла стакан, все ще не вірячи, що це відбувається насправді. Можливо, вона ще не прокинулася? Ну не може цей хлопчисько отак-от ні з того ні з сього примоститися поруч та ще й кавою пригощати!

Діану не потрібно було довго вмовляти ― вона зробила декілька маленьких ковтків улюбленого напою, без якого жити не може останнє десятиліття. Її очі мимоволі заплющилися. Усе всередині затанцювало, радіючи новій дозі кофеїну. «Яка міцна! Блаженство! Я в раю, ох…» ― подумки простогнала вона. Та раптом водночас із громом за вікном вибухнула в голові яскрава, як блискавка, думка:

― Звідки ти знаєш, що я сьогодні без кави?

Майк рвучко випростався на стільці, закинувши ногу на ногу.

― Я слідкував за тобою, ― прямо відповів він, на що Діана мимохіть нервозно захихотіла.

― Що за маячня? ― з кам’яним лицем запитала вона.

― І чому правді ніколи не вірять? ― Майк скривив дивну фізіономію.

― Навіщо тобі слідкувати за мною?! ― Діану почало тіпати зсередини, немовби хтось бив її електричним струмом. Кава відставлена вбік.

Майк подивився вгору ― на чорну стелю, усіяну намальованими цятками з зірок. Відтак ковзнув кінчиком язика по верхній губі, тільки потім озвався:

― Невже ти не помітила за собою хвоста? І ні, я не себе маю на увазі.

― Ти про що?

Майк насупив брови, пригладив руками волосся, а тоді спересердя вигукнув:

― Ти неймовірна! Швендяєшся ночами й не бачиш, що в тебе за вікном робиться?!

― Ти головою випадково ніде не вдарився?

― Зараз мова не про мене, мала. За тобою ходять підозрілі типи ― і ти їх ні разу не бачила? От серйозно?!

― За кого ти мене сприймаєш, а? Якщо я й виходжу кудись вночі, то тільки на дах. Ти там бував ― там ні душі.

― Так, тобі пощастило. На даху чисто. ― Майк обхопив шию ззаду руками.

― А на вулиці то що?

― Виглянь у вікно, ― раптом попросив він. Діана ж продовжувала на нього недовірливо вглядатися. ― Виглянь у вікно. Негайно! ― із шумом повторив Майк.

Глибоко видихуючи повітря, Діана подивилася на вулицю. Нічого підозрілого вона не помітила, якщо не брати до уваги Майкове сопіння над вухом.

― Ну як, нічого не впадає в око? ― пошепки промовив він. Діана похитала головою. Майк нервово засміявся, від чого її волосся стало дибки. ― Як ти ще досі жива ходиш, а? Подивись на статуї, на фонтани, на дерева. Хто знаходиться біля них?

Діана примружилася. Вона відразу побачила тих, про кого говорив Майк, але ж це просто…

― Це охорона школи. ― У її голосі чітко прорізалася тінь невпевненості.

Охоронці в чорних балахонах, які з’явилися на початку навчального року, спершу дивували, але з часом Діана звиклася до їх присутності як німих спостерігачів. Вона навіть перестала зважати на них, як це зазвичай буває, коли бачиш якусь річ, деталь, особу кожного дня в одному й тому самому місці. Адже хто може згадати, якого кольору вивіска магазину за рідним будинком чи що написано на рекламному плакаті, повз який доводиться часто проходити?

― Ага. З яких це пір охорона школи стала й твоєю власною охороною, а? ― роздратовано процідив Майк. ― Ось ці персонажі топчуться після заходу сонця під твоїм будинком вже як мінімум тиждень. Щоправда, я так і не розібрався, яка їхня ціль… ― Майк нахмурився й потер пальцями лоб. ― Вони тупо стоять, як статуї, а як тільки сонце вигулькує, то й вони йдуть геть. Дивно це…

― Ти пробув під будинком цілу ніч?

Майк повернувся до свого стільця, відкинувся на спинку, заплющив очі й відсьорбнув кави. На питання Діани він і не збирався відповідати, хоча по його зовнішньому виглядові можна зробити висновок: він не стуляв очей всю ніч. Кола під повіками, розтріпане волосся, понурий вид… ― Діана це ні з чим не переплутає. У своєму відображенні постійно бачить таку саму картину.

Здавшись, Діана відпила й зі свого стаканчика. Вона ледве не поперхнулася від наступних слів Майка, сказаних ніби до себе:

― Нічого не можу зрозуміти, ач! Хто їх підіслав? Якщо це зробив дядько, аби тебе охороняти, тоді чому він нічого не повідомив мені?! А ще на їхніх плащах ці загадкові символи… Якщо це люди Темного Лорда, то тоді…

― Кого?! Ти казочок начитався?

Майк стрельнув розлюченими очима.

― Це не казки, а справжнє життя, Єдино, де тобі кожного дня загрожує небезпека. Тому поводь себе обдумано! Жодних нічних вилазок!!! ― Він грюкнув долонею по столу.

Діана заправила пасмо за вухо. Що цей чудак несе? Темний Лорд? Небезпека? Повна нісенітниця!

― Може, ця охорона не мене чатує, га? Ти про це подумав?

Майк дещицю секунди дивився на Діану, не кліпаючи, а потім серйозним тоном видав:

― Усе в цьому світі крутиться навколо тебе, Єдино.

Діана не знайшла, що на це відповісти. Застигла в прострації, оглушена.

― Не мели дурниць… ― Вона ледве ворушила губами. Поведінка Майка не вписувалась у жодні рамки. Та він ніби не з цього світу! Але чому Діанине серце стислося в судомах при згадці Темного Лорда? Цей титул здається знайомим.

― Гаразд, проїхали. ― Майк закусив губу. Його очі впали на Діанин фотоальбом з домашніми завданнями. Діана навіть блимнути не встигла, як той нагло притягнув до себе фотоальбом й став роздивлятися світлини, попиваючи каву.

Діана обожнює фотографувати все навколо, тому цьогорічний новий факультатив став просто-таки подарунком з неба. Вчитель давав цікаві завдання, які дозволяли подивитися на знайомі речі під новим кутом. Діана фотографувала світанки, заходи сонця, старовинні вулички, будинки, відображення неба чи будівель в калюжі, філіжанки, книги, прикраси, Вікторію, але себе ― ніколи. Майк звернув на це увагу:

― Чому себе не фотографуєш?

― Бо я за фотоапаратом, бевзню.

― Так не піде. Ти повинна звикати до камери.

― З чого б це раптом?

― Ти дуже важлива персона в нашому світі. Твої світлини будуть оформлені в золоті рамочки й прикрашатимуть ледве не кожні будинки.

Діанині брови стрімко підскочили вгору.

― Ти з дуба рухнув? Досить говорити таємницями! ― До неї знову повернулася злість. Майкове обличчя з насмішливим виразом ще більше роздраконювало.

Тим часом Майк повернувся до розглядання світлин. Його очі малювали кола по нещодавно зробленій фотографії. Діана тоді разом із Вікторією поверталася зі школи. Пройшов дощ, тому широкі калюжі плелися асфальтом. На небі була веселка, і вона цікаво віддзеркалювалась у воді. Діана попросила Вікторію влізти рукою в кадр так, щоб та торкалася до веселки у відображенні. Пішли ще цікаві бризки. Експозицію на мінімум, погратися зі світлом ― і вуаля, осіннє фото готове.

― Цікава світлина… ― Майк нахмурив чоло. ― А взагалі, ― він подивився Діані у вічі, ― непогані роботи. А то я вже було думав, ти зовсім безнадійна.

Діана підсунула фотоальбом до себе.

― Точні науки мені складно даються, а в гуманітарних я розбираюся. ― Вона дивилася ніби крізь Майка. Ще вчора цей хлопчисько від неї втікав, а зараз світські бесіди веде? Що відбувається? Ретроградний Меркурій?

― Ти просто не стараєшся. Впевнений, приклала б трохи більше зусиль, на олімпіади б їздила чи чим ви тут займаєтеся, ― стиснув плечима Майк.

― Слухай, ― протягнула Діана, відкидаючись на стілець, ― якщо ти налаштований на щирі розмови, то, може, розкажеш нарешті, звідки ти мене знаєш і все таке, а?

Відповісти Майк нічого не встиг, бо якийсь однокласник зупинився біля нього, поплескав по плечі й сказав:

― Молодець, давно треба було! ― посміхнувся той і пішов далі.

Майк з Діаною одночасно закліпали очима, дивлячись вслід однокласникові.

― Це що було?.. ― прошепотів Майк, насупивши брови.

Не встиг він відійти від одного потрясіння, як надійшло друге. Однокласниця, проходячи повз, кинула:

― Псих. Чого в нашій школі забувся? У замок свій вертайся!

Майк смертельно зблід, міцно стиснувши парту.

Діана також нахмурилася. Виходить дивна ситуація. Тепер вона помітила, як однокласники дивилися в їхній бік: хтось посміхався, хтось сердився, а хтось крутив пальцями навколо скроні.

Руслан же провів долонею по каштановому волоссі й вигукнув:

― Яка комедія! ― розреготався він.

― Ти щось знаєш? ― обережно запитала Діана.

― Та вся школа гуде.

Відповідаючи на німе запитання, Руслан показав екран смартфона, на якому чітко видно, як Майк із Деном б’ються на ножах.

Майк спритно вихопив телефон. Пильно й дуже довго дивився на відео, щосекунди насуплюючись.

― Це що, до біса, таке?! ― загарчав він.

― Ваша ганьба, ― прокоментувала Діана, забираючи мобілку з Майкових рук, які чомусь тремтіли, і віддала Русланові. А потім дістала свій телефон і зайшла в чат школи, де це відео було на перших шпальтах. ― Мені здавалося, ― повільно розпочала вона, ― що вираз «вони билися на ножах» символічний, а ні, ви буквально… Та що ви, трясця, влаштували?! А ще випроводив мене… Таке шоу пропустила… ― Діана в очманінні запустила свою руку у волосся. У голові не вкладалося: ці двоє готові були вбити один одного у стінах школи, у всіх на очах та ще й у прямому ефірі! ― І що ви не поділили? Ай, неважливо! Не знала, що Ден може так…

Денис на цьому відео був зовсім інакшим: складно не помітити вогонь ненависті та жорстокості в його очах. Від Майка Діана чогось подібного очікувала, але Денис ― інший фрукт. Шкода, на відео вимкнений основний звук (наверх наклали епічну музичку). Не розібрати, про що вони так завзято перегукувалися.

Майк промовив, розтягуючи слова:

― Повір, на тебе чекає ще дуже багато відкриттів про Дена. Утомишся рахувати. Він ще та зміюка. ― Він гидливо зморщив носа. Нетерпляче відсьорбнув каву, похапцем відсунув стакан і нарешті запитав, дедалі більше дратуючись: ― Цю штуку можна якось видалити?

― А який сенс? Це відео вже вся школа побачила. Так, у директора будуть вагомі докази тебе покарати. Але ж ти міцний горішок, ― Діана помахала телефоном, ― справишся з миттям підлоги запросто!

― Та мені начхати на вашу школу! Якщо це дійде до дядька…

― А, того самого дядька? ― втрутився в розмову Руслан. ― Як там його? Любомир? Ім’я цілком відповідає його характеру, чи не так? ― пирснув він.

― А ти, я бачу, шибко усвідомлений! ― Майк підвівся, люто дивлячись на Руслана. Діана мимовіль потягнула його за рукав кофти на місце. На диво, той підкорився, але усім станом повернувся в бік однокласника.

― Я був там, і все чув.

― Що чув? ― запитала Діана, виглядаючи за плечей Майка.

Руслан не спромігся навіть подивитися на неї, все на Майка витріщався.

― Якби в мене була така можливість, я б також Дену наваляв. Гад рідкісний. Таких ще пошукати треба. І як ти з ним стільки років дружив, диву даюся! А ти, Діано, чого досі з ним вештаєшся, га?

― Не твоє діло!

― То чого досі не наваляв? ― ушпигнув Майк водночас з Діаною.

― Дурень я, чи що? Сили свої витрачати. ― Руслан пирхнув, кладучи ногу на ногу. ― Інше діло ти, охоронець з нерозтраченою енергією… ― У його зелених очах з’явилися дивні вогники. ― Майку, невже ти дійсно думаєш, що раз тебе вибрали на цю роль, то ти маєш якесь особливе право на Єдину?

У Діани все завмерло всередині. Про що ці двоє торочать? У неї склалося враження, ніби вони зараз перебувають на знімальному майданчику в головних ролях, проте її зі сценарієм ніхто зарані не ознайомив.

― Якесь право я все-таки маю, ― з притиском просичав Майк. ― Оберігати її від таких як Ден і, щось мені підказує, таких як ти.

― Ой, боронь Боже, Майку, ― Руслан махнув рукою. ― Я ж добряк добряком. Правда, Діанко? ― підморгнув він їй. Захоплена зненацька, Діана напружилася. Та що взагалі відбувається?!

― Як ти здогадався, що Діана ― та сама Єдина?

― Я розумний хлопчик, і можу скласти два плюс два, а надто після останніх подій. Тому, Майку, не викаблучуйся. Твоя роль не наділяє тебе особливими привілеями, ага.

― До чого ти хилиш, Єдиний?

― Диви, вгадав! А ти кмітливий. ― Руслан засміявся. Втім, його сміх тривав недовго. Він заявив, злісно блиснувши очима: ― Ненавиджу вашу родину.

Майк реготнув.

― З якої це речі? ― процідив крізь зуби він.

― А просто так! Занадто багато у вас влади, а влада, Майку, плюс твоя роль, ― небезпечне комбо. Аби ви якогось лиха не натворили.

― За себе переживав би, а ми самі якось розберемося.

― От-от, я й переживаю. Ні, Майку, тобі я схильний довіряти. Ти нібито пацан адекватний. Але про твого дядька я сказати такого не можу, вибачай. Ти впевнений, що все знаєш про його справи за своєю спиною?

Майк стиснув руки в кулаки, аж до побіління в кісточках.

― І так, я теж кинув оком на ту «охорону», ― Руслан зобразив лапки в повітрі. ― То не твого дядька приставочка, це точняк. Але чи це Темний Лорд? Гм, сумнівно. Він би не церемонився, правда? З вашими родинами ж не був таким ввічливим.

― Ти про що?.. Він про що? ― Діана подивилася на Майка. Вона зараз стояла немов на краю роззявленої безодні.

― Майку, ― Руслан провів долонями по лицю, ― ти ще довго будеш гратися в ці кішки-мишки? Вона повинна все знати!

― Знати що?! ― Діанин голос здійнявся на крик.

Відповісти їй ніхто нічого не встиг. Почувся дзвінок ― такий гучний, ніби в кімнату раптово ввірвався вихор вітру. Слідом за дзвінком у клас ввійшов вчитель ― чоловік років тридцяти п’яти, з чорним густим волоссям та яскраво-блакитними очима. На відміну від інших вчителів, він відрекомендував себе просто як Алекс, і ніяк інакше. До того ж вбирався неформально: у джинси та светр.

Коли Майк побачив Алекса, то підвівся й швидко опустився назад, а його губи щільно стиснулись.

― Якого дідька? ― голосно прошипів він. ― Що не день, то нові відкриття, ач!

― Ти його знаєш? ― запитала Діана, дивлячись на Алекса. Той у свою чергу спостерігав за Майком.

― Як тобі сказати…

Тим часом Алекс підійшов до свого столу, відкрив журнал відвідування, просканував його, а потім промовив:

― Прогульник удостоїв нас честю, як прекрасно! Майку, те, що цей урок необов’язковий, не дає вам права його пропускати. Чого вас вчили тільки, а?

Майк криво посміхнувся. В його очах Діана вперше помітила непідробний розпач.

― Того, чого ти за своє нице життя не навчився, ― зовсім тихо, ніби до себе, прошипів він.

― Розкажіть усьому класові, чого ж ви соромитеся. ― Алекс склав долоні разом. ― Що для вас, юначе, значить фотографія?

З Майкового горла вирвався нервозний сміх.

― Серйозно?! І це перше питання, яке ви хочете мені задати? ― роздратовано запитав він.

― Звісно. Фотографія ― це ж не просто мить із життя. Яка ваша думка?

― Та пішов ти…

Діана прямо бачила, як над Майком розкручується ласо іскор не найдобріших емоцій до Алекса. Видно, що між ними пробігла чорна кішка. Ця кішка пробігає між Майком і всіма його знайомими? Щось підозріло з багатьма у нього напружені стосунки.

― Ну що ж, ― тим часом почав Алекс, ― раз по-хорошому ви не захотіли, буде по-поганому.

Майк закинув руки за шию, відкидаючись на стілець.

― По-поганому, кажеш? Тобто все, що було раніше, це було по-доброму? Весело у вас, нічого й додати.

― Не кидайтеся отрутою, юначе. Зробите десять портретних фото вашої сусідки по парті, а вона потренується на вас. Нічого складного. Все зрозуміло?

― А якщо я не виконуватиму це завдання?

― Напишу до вищої інстанції, ― двозначно відповів Алекс. ― І за бунтарство також не забуду докласти.

― Блискуче! ― Майк втупився поглядом у свій зошит.

Алекс підійшов до дошки й звернувся до всього класу:

― Гаразд, свої проєкти поздаєте мені після уроку, а сьогодні в нас лекція, яку бажано занотовувати. Усі почули? ― Він дивився тільки на Майка.

Діана старанно виводила слова, не вникаючи в суть (щось про світло / тінь). Вряди-годи зиркала на Майка. Чомусь його стан її схвилював: він здавався водночас і роздратованим, і засмученим, ніби йому під дих дали. До того ж Майк не конспектував, а грубо водив по зошиті олівцем туди-сюди, наче намагався продірявити аркуш.

Тим часом за вікном хлинула злива. Небо випустило пар. Діана поривалася прикрити вікно, бо бризки студених дощових крапель долітали до зошитів, але Майк смикнув її за кардиган:

― Не треба.

Діана знизала плечима, мовляв, нехай буде по-твоєму. В принципі, проти дощу вона нічого не має, до того ж із вікна віяло приємною прохолодою та свіжістю. Тому Діана продовжила конспектувати, а Майк і далі малював у зошиті загадкові лінії.

Вона думала, що хлопець так і буде грати в мовчанку ― помилилася:

― Це мій брат, будь він проклятий! ― Майк все-таки продірявив лист.

Діана переводила очі з Майка на Алекса. Якщо придивитися, спільні риси можна віднайти: обидва високі, міцної тілобудови, блідолиці.

― І ти його ненавидиш?

― Ніхто нікого не ненавидить, балда. Просто це наша перша зустріч за десять років. Ні привіт, ні листа весь цей час. Я вже думав, він подох десь, а ні ― живий-здоровий. І що йому треба в цій школі?

― Він тут вчителює, якщо ти не помітив.

Майк подивився на Діану з виразом «нічого не кумекаєш, мовчи в тряпочку».

― Це прикриття. Такий як він не опуститься до рівня звичайного вчителя.

― Ну звісно, наша школа прямо кишить мафіями чи артефактами, які можна подосліджувати під грифом таємно.

― Взагалі-то так, мала, і без сарказму. Але він тут дещо інше шукає.

Діана на мить зависла над зошитом, а потім гарячково продовжила писати. Весь наступний урок пройшов у мовчанні ― під шум зливи, шарудіння ручок та гострого темпу вчителя.

Як тільки прозвучав дзвінок, Майк підірвався, як ошпарений, і вибіг з класу. Діана ж неслухняними ногами підійшла до Алекса, простягаючи фотоальбом-проєкт. Той зміряв її оцінювальним поглядом, від чого Діані стало ніяково, а потім почав гортати сторінки в альбомі.

Раптом він запитав:

― Як самопочуття?

― Добре… ― Діана обводила очима клас.

― Чудово! ― Алекс захлопнув фотоальбом і передав назад. ― Хороші світлини. Відчуваєш композицію, не боїшся експериментувати зі світлом. Молодець! Але, Діано, немає твого портретного фото. Я недарма дав саме таке завдання Майкові. Він тобі в цьому допоможе. І ще одне, ― сказав Алекс, коли Діана поривалася йти, ― приглянь за ним, гаразд?

Діана кивнула й вийшла з кабінету. Що за дивне прохання?

― Чого він хотів? ― як грім із неба прозвучав голос Майка. Він прихилився до стіни за відчиненими дверима, тому Діана не відразу його помітила.

― Щоб я приглядала за тобою. Ха, розбіглася!

Діана дістала навушники й засунула їх у вуха, підсвідомо демонструючи, що не має бажання вести пусті розмови. Вона пішла вперед, на ходу вибираючи музику. Почула кроки за собою.

― Ти так і будеш цілий день за мною ходити? ― вигукнула вона, розвертаючись.

― Правильно мислиш, мала.

― У тебе щось в голові зламалося? Ще вчора ти мене терпіти не міг.

― Я і сьогодні тебе не сильно жалую, ага.

― Ти хоч розумієш, як це біснувато звучить?

― Звикай до моєї присутності за своєю спиною, ― заявив Майк тоном, не терплячим заперечень, від якого Діана вся похолола.

― Чого?! Ножа мені в спину встромити хочеш?

Майк в очманінні застиг. Навіть з’явились на лобі складки від напруження. Нарешті до нього повернулася здатність говорити:

― То от чому Ден опублікував те відео ― а я впевнений, це зробив він ― щоб посіяти у твоїй голові сумніви. Хитро! Діано, ― Майк подивився їй прямо у вічі, ― я ще не зробив нічого такого, що могло б тобі зашкодити. Повір мені на слово, я міг би, але зась.

― Повірити? Тобі?

― Ти не повинна себе так поводити!

― Те, що ти знав якусь мене в минулому, не дає тобі права робити висновки про мене в теперішньому!

― Та що з тобою не так?.. Ти Єдина, а не…

― Це з тобою що не так? ― перебила Діана. Здивування знову зблиснуло на його обличчі. ― Справді хочеш дізнатися? От що зі мною не так. Я неврівноважена божевільна істеричка, яка впродовж десяти років не може виспатися через жахливі видіння з карколомними сюжетами, яким позаздрить будь-який фільм жахів. Виживаю тільки за допомогою кінних доз кофеїну. До речі, дякую за каву, ага, ― вона помахала стаканчиком. ― І тут, як сніг на голову, з'являється неадекват, який знає мене і мою родину. Який чомусь мене ненавидить, але пояснювати хоч щось навіть не збирається. Натомість повторює на кожному кроці: «Тримайся подалі від мене!». А потім різко змінює вектор руху й сам слідує за мною по п'ятах. От що! Тому, ― Діана перевела подих, ― якщо ти зараз не налаштований на серйозну розмову, то й не ходи за мною. А як будеш готовий, тоді поговоримо.

Діана розвернулася. Через декілька кроків її наздогнав Майк, вхопивши за кисть. Діана вкотре здивувалася, яка в нього холодна шкіра. І невідь-чому від цього доторку з’явилося болісно-приємне поколювання.

― Почекай! ― Побачивши, що Діана не збирається нікуди йти, він відпустив її руку. ― Сьогодні. Я тобі все розповім сьогодні. А поки що… ― Майк вихопив Діанин телефон, відкрив записну книгу й ввів номер, а потім кинув виклик ― запищала мобілка з кишені худі. Він віддав пристрій назад. ― Телефонуй мені, як тільки відчуєш щось недобре, домовилися? Я зараз говорю цілком серйозно. І… ― Майк подивився вперед. Діана прослідкувала за його поглядом, який привів її до Дениса. Той стояв біля вікна і з невинним обличчям спостерігав за ними. ― Не водися з ним. Для твого ж блага. Хоча… Ти ж не послухаєшся, поки сама не обпечешся!

Сказавши цю дивну фразу, Майк полишив Діану. Відтак зупинився біля Дениса, щось йому прошептав, зловісно шкірячись, і пішов геть.

Щоб дібратися до кабінету, де буде наступний урок, Діані довелося йти повз Дениса, а їй цього аж ніяк не хотілося. Зараз знову почнуться ці любовні гойдалки, а їй і без цього є чим зайнятися.

Як і очікувалося, Денис їй яскраво посміхнувся і ліниво промурмотів:

― Крихітко, привіт.

Діана відсторонено кивнула.

― Дене, я поспішаю.

― Хотів тебе в кіно запросити, але цей ідіот наказав до тебе не наближатися. Цікаво, правда?

― Навіть і без його вказівок на фільм з тобою я не пішла б. Не старайся, Дене. Знайди собі іншу жертву, гаразд?

― Такої, як ти, я не знайду.

― Ну знову ти за своє, Дене. Дістав вже!

Не дочекавшись його відповіді, Діана пошкандибала вперед, попутно включаючи важку музику на повну гучність. Ці недомовки, таємниці, секретні ігри їй вже остогидли до чортиків!

***

Вікторія повідомила, що зовсім не прийде сьогодні до школи: голова тріщить до болю. Однак вона, перебираючи речі, знайшла дещо цікаве про нового учня. Вікторія ще вчора Діані говорила, що Майк їй когось нагадує, і от вона знайшла докази.

Діана ледве дочекалася завершення занять, на які Майк не показувався, чому вона й зраділа, і засмутилася водночас. У раптовому клубкові емоцій вона вже починала плутатися, як кицька, що бігає за фантиками від цукерок.

Вийшовши на вулицю (дощ перестав періщити), Діана стала пильніше придивлятися до охоронців. Дійсно, вид вони мають химерний: ці чорні плащі, голови, опущені донизу. Ніби й неживі зовсім.

Який сенс їм слідкувати за нею? Вона ― звичайна дівчина, а не член таємничої організації. Можливо, Майк все понапридумував? Але навіщо йому це?

За воротами школи на Діанин телефон прийшло повідомлення:

@ Куди прямуєш?

Діана хутко навсібіч покрутила головою, але Майка так і не побачила: лише дерева, трояндові кущі без бутонів та широка асфальтована дорога. Невже він сталкерить за нею?

Діана заричала, відписуючи:

@ Не твоє діло!

Послідувала швидка відповідь:

@ Не нароби дурниць.

З чого це раптом така увага до її скромної персони?

Діана доклала величезних зусиль, щоб викинути з голови зайві думки. Вона зосередилася на музиці в навушниках та красі навколо. Природа після пережитого бомбардування дощовими краплями засяяла новими фарбами, а повітря набуло вологого чистого запаху. Дихаючи на повні груди, Діана й не помітила, як дійшла до квартири, де живе подруга.

Вікторія відкрила двері відразу після того, як Діана натиснула на дзвінок. Вид у неї був ще той: чорне волосся розпатлане, карі очі вогкі, піжама пом’ята. Це не схоже на завжди бездоганно вбрану Вікторію.

― Усе аж так погано? Температуру міряла?

― Ай, ― Вікторія махнула рукою, ― забудь. Це все ці магнітні бурі.

Помітивши, що Діана завмерла на місці, Вікторія вигукнула:

― Годі стовбичити. Залітай!

Діана зайшла до квартири з пишним інтер’єром та дорогим ремонтом. Вона пам’ятала, як батьки Вікторії розбудовували цей дім, продумували кожну дрібничку, закуплювалися найкращими речами. Усе для того, аби в їхньому сімейному гнізді панувало щастя, проте воно розбилося, як кришталь, після зникнення тата Вікторії. Він був тим вогнем, що підтримував теплу атмосферу. Однак коли його не стало, усе пішло шкереберть.

― Дена немає, ― промовила Вікторія хриплим голосом, йдучи по коридору. ― У нього якісь свої справи, а мама у відключці після чергової дози алкоголю.

Діана здивувалася, помітивши відчинену кімнату Дениса. Той завжди зачиняв двері на ключ. І нікого туди не підпускав. Це заборонена зона, терра інкогніто.

Краєм ока Діана зазирнула до кімнати. Перше, що їй приглянулося ― величезний стіл з безліччю колбочок, баночок і хімічними інструментами.

― Він що, хімічну лабораторію сюди переніс? ― запитала Діана.

― А, це… ― Вікторія задумливо почухала за потилицею. ― Ден же ж обожнює хімію. Постійно якісь експерименти влаштовує, корпить над домашніми завданнями понаднормово! Майбутній Ейнштейн, як каже мама, ― засміялася вона. ― Але батько чомусь не був задоволений цим захопленням. ― Вікторія здвигнула плечима, закриваючи двері. ― Від гріха подалі.

Коли вони зайшли до кімнати Вікторії, Діана не змогла приховати очманілий зойк.

― Ві, ти ― цариця хаосу.

Одяг був розкиданий по всьому приміщенні: на стільцях, кріслах, відчиненій шафовій дверці, навіть на робочому столі. Єдине місце, де був порядок ― туалетний столик. Усупереч гармидеру запах у приміщенні був незрівнянний. Це завдяки аромасвічкам, які Вікторія дико обожнює. Їх лише на одному приліжковому столику з десяток. Букети різних ароматів зливалися в одну заколисуючу мелодію.

― За це ти мене й любиш, ага. ― Вікторія всілася на ліжко, відкидаючи кофтину на пухнастий килим. Діана приєдналася до подруги.

― Тобі допомогти зробити генеральне прибирання? ― Вона провела рукою по атласному покривалі.

― Облиш! Ти мене знаєш: через секунду знову буде безлад. Нащо тоді напрягатися? Взагалі, я тебе покликала не для того, щоб мої звички обговорювати.

Вікторія притягнула до себе чорну дерев’яну скриньку з химерними трояндовими візерунками.

― Це скринька Пандори? ― Діана тицьнула в скриньку, чим викликала сміх подруги.

― Можна й так сказати. Тут зберігаються важливі для мене дрібнички: кулончики, люстерка, нотатки, а також світлини. І на одній з таких світлин, ― Вікторія відкрила скриньку й дістала звідти фото, ― я побачила його.

Діана відразу впізнала на світлині батька Вікторії, саму Вікторію, Дениса (на вигляд їм тоді було п’ять-шість років). Поруч стояла невідома пара: в обох темне волосся, яскраво-блакитні очі, одяг немов із казки (на чоловікові костюм із фраком, на жінці ― пишна сукня з рюшами). Поміж них притаївся усміхнений хлопчик, небесно-крижані очі якого з головою його видавали. Без сумніву, це був Майк.

― Ви були знайомі?

Вікторія лягла на ліжко.

― Мій батько дружив із його родиною. Я той час пам’ятаю уривками. Одна ремінісценція. Він часто приїздив туди в ділових справах, часом брав мене з собою, але це було величезною рідкістю. От Дена він постійно вигулював, а я… ― Вікторія перевернулася на бік. ― Коротше, Майк цей походить з якоїсь крутої аристократичної родини. Бачиш, он замок на фоні навіть є.

Діана придивилася до світлини. Дійсно, вони сфотографувалися біля стіни вежі. Замок зі сну миттєво замерехтів перед очима, аж мороз поза шкірою пішов.

Окрім цього, Діана помітила на руках присутніх каблучки з літерами. Навіть у Дениса був перстень з написом «Л», хоча раніше вона його в нього не бачила. А Майк же ж і до сьогодні носить каблучку з літерою «З». Ця компанія мала вигляд спілки таємного братства.

Діана втупилася очима у світлину, втративши лік часу. Розбудив її від замороженого стану звук мобілки. Писав Майк:

Майк: @ Довго ти ще там? Є важлива справа.

Діана: @ Нарешті все розповіси?

Майк: @ Ага. Але перед цим дещо зробимо.

Діана: @ Що?

Майк: @ Виходь! Я тебе вічність тут чекати не буду, мала.

Діана здавлено застогнала, скуйовджуючи волосся. Він таки за нею сталкерив!

― Що таке? ― запитала Вікторія, піднімаючись. ― На тобі лиця немає.

― Приб’ю! ― Діана шпарко зіскочила на килим.

― Кого? Це Майк тобі писав? Ти тільки на нього так бурно реагуєш. Між вами прямо так і літають іскри прихованої симпатії.

― Ві, смерті хочеш? Це іскри взаємної ненависті!

― Як скажеш, ― розреготалася Вікторія. Вона неспішно додала: ― Будь обережною з ним. Мені здається, цього хлопчину не варто злити. Він якийсь неврівноважений.

― Ага, «в яблучко». Зайди в чат школи, очманієш.

Випаливши це, Діана притьмом вилетіла з квартири.

Біля під’їзду нікого не було. Невже Майк розіграти її вирішив? Діана гарячково тупнула ногою, розвертаючись ― умить зустрілася з Майковими очима. І звідки він тільки намалювався за її спиною?

― Обережності тобі вчитися і вчитися, ну-ну. ― Майк роздратовано клацнув язиком.

― Чого слідкуєш за мною? Це насторожує. ― Діана старалася не дивитися в його очі. При сонячному світлі вони були занадто пронизуючі.

― Схема трохи поламалася. ― Майк кивнув на дерева.

Діана тільки зараз помітила, що стовбури приховали трьох «охоронців».

― Вони йшли за тобою від самої школи, ― осудливо подивився на неї Майк, мовляв, чого така неуважна.

Тим часом Діана подумки била себе чимось важким по голові. Вона бажала вияснити все тут і зараз. Ступила в бік переслідувачів, але Майк зупинив її, розвернувши до себе за плечі.

― Куди зібралася? Вони тебе чіпають? Ні? Ну то й ти їх не чіпай!

― Але ж…

― Без «але». Взагалі-то у нас є декілька невідкладних справ.

― Якщо це не та «важлива», ― Діана зобразила лапки, ― розмова, то я пас.

― Вона буде трішки згодом. Наберись терпіння. Спершу домашнє завдання. ― Майк помахав телефоном.

― Серйозно? ― захихотіла Діана. ― Тобі ж на уроки начхати. Чи ти так свого дядька боїшся?

― Нікого я не боюся, мала, ― процідив крізь зуби він. ― Сприймай це за послугу. Без портретних світлин твій проєкт далекий до ідеалу.

Діана глибоко видихнула повітря, косо дивлячись на хлопця.

― Ти краще знаєш своє місто, ― продовжив Майк. ― Тому проведи нас на якусь цікаву локацію. Бажано, зі старовинними будовами. У тебе там була така фотографія, ― знизав плечима він. ― І то швидше, поки сонце не сіло.

― Гар-р-разд, ― просичала Діана.

Вона розвернулася й подалася швидким кроком у бік старої частини міста. Там вистачало химерних кам’яних чи цегельних будинків. Деякі з них були справжніми витворами мистецтва, а були й ті, що не оминули втручання часу.

На вулиці поступово вечоріло ― ставало прохолодніше. Діана не встигла переодягнутись у щось тепліше. Буде тепер на світлинах дрижаки ловити, а Майк молодець ― пальто накинув.

Ось вони підійшли до потрібної локації ― напівзруйнований будинок, стіни якого взяв у полон виноградний плющ.

― Фотографуватимемо на мій. ― Майк дістав телефон.

― Чого б це? ― Діані не подобалася ідея, що її фото будуть на його телефоні. Хоча вчора вона сама дала слабину й сфотографувала хлопця. Він ідеально вписувався в атмосферу бібліотеки.

― У мене остання модель, балда. Стань отам, ― кивнув Майк у бік будинку. ― І постарайся розслабитися. О, ще одне… ― Він прикусив губу. ― Витягни свій кулон. На світлинах він завжди має бути на видноті.

Майк зробив декілька фото.

― Посміхнись, чи що.

― Мені зараз не до сміху.

― Тебе полоскотати? ― Майк ступив уперед.

Діана витягнула руку:

― Ні! Стій там, де стоїш.

Їй вистачило вчорашнього голововтрачання. Більше такого не допустить.

Діана спробувала зобразити щось схоже на посмішку. Майк нахмурився:

― Звідки така невпевненість у собі?

Діана закотила очі, нагло вихопила телефон й наказала Майкові стати в стійку смирно. Вона відразу оцінила можливості його фотоапарату. Світлини виходили незрівнянні.

― Сам чого не посміхаєшся? ― не втрималася від шпички вона. Майк її ледве поглядом не прибив.

― Повеселилися, і досить. ― Він забрав телефон. ― А тепер час за деким простежити.

― У тебе хобі таке? ― здивовано звела брову Діана.

Замість відповіді Майк взяв її за руку й повів у невідомому напрямку. Діана аж вигукнула від несподіванки. Було дивно відчувати його долоню ось так. Чомусь її кинуло в жар, хоча мало би бути навпаки. Злякавшись цього хвилюючого відчуття, Діана спробувала вирватися, але Майк ще міцніше вхопився.

― Куди ти мене ведеш? ― У цьому районі Діана раніше не бувала. Повсюди маленькі будиночки, без багатоповерхівок, миленькі кав’ярні та ліхтарі з чудернацькими візерунками.

― Зараз побачиш.

Раптом Майк зупинився, відпускаючи Діану, біля альтанки без ліхтарів, яка приховувала їх від зайвих очей, але вони могли спостерігати за всім периметром. Майк почав озиратися, а коли помітив силует у чорному плащі, що вискочив з-за рогу будинку, лукаво посміхнувся:

― Попався!

Діана придивилася до обрису. У ході незнайомця було щось знайоме: легкі котячі кроки. Ось він скинув каптур ― Діана миттєво впізнала в ньому Дениса.

― Ти слідкуєш за Деном? ― прошипіла вона.

― Так точно. Цей гад щось замислив. Я хочу перевірити, що.

― Божевільний.

― Ага, ще скажи, що він і мухи не образить.

Діана похитала головою. Ні, язик такого не повернеться сказати. Денис ніколи не був пай-хлопчиком, а після вчорашньої бійки й поготів.

Тим часом Денис пішов у бік покинутого парку. Слідом за ним показалася ще одна тінь, жіноча. Коли вони зникли з поля зору, Майк попросив йти за ним. Діані нічого не залишалося, як продовжити переслідування.

Вони зупинилися біля захаращеного спортивного майданчика. По всім прикметам, цей простір вже давно не використовувався за призначенням: залізні частини паркану вигнуті, а то й взагалі відсутні, то там, то сям валялися банки з-під пива й чипсові пачки. Також навколо майданчика росли дерева, за одним із яких Діана з Майком і заховалися.

― Привіт, крихітко. ― Серед тиші голос Дениса прозвучав неабияк голосно. ― Не очікував, що ти прийдеш.

― Хтось підклав мені свиню. ― Дівчина скинула каптур. Це була Тіна з паралельного класу, колишня Дениса.

― Ти не залишила мені вибору. Я просив по-хорошому, а вийшло… ― розвів руками він. ― Але сьогодні я добренький. Даю тобі останній шанс. Приєднуйся до нас.

― Я схожа на пацюка?

― Дорогенька, зрозумій: ері Пір року підходить кінець. Або ти зараз сідаєш у Ноїв ковчег, або на тебе чекає погибель. Усе просто.

― Неможливо зруйнувати устрій, що існував тисячоліттями, Дене!

― Нічого немає неможливого, крихітко. Усе підпорядковується певним законам. Якщо зламати одну змінну, математичне рівняння полетить в тартари. І є одна особа, яка здатна це зробити.

― Хто він?

― Так я тобі й сказав. Ти довела, що тобі не можна довіряти. Чи я помиляюся, м-м-м?

Запанувала тиша, яку порушувало завивання вітру. Діана від цієї палаючої ірреальної ситуації вся похолола.

― Дене, ― першою порушила надтріснуту мовчанку Тіна, ― я нізащо не зраджу своїм принципам.

― Ех, шкода, крихітко. Дуже шкода. Такий потенціал, а ти його закопуєш у могилу.

Денис підняв поділ плаща ― у його руках щось зблиснуло, у Тіниних долонях теж. Майк стиха вилаявся.

― Дене, ти ж не збираєшся на мене зараз нападати? ― напружено мовила вона.

― Саме це я і збираюся зробити, крихітко.

І він замахнувся лезом ― Тіна миттєво відбила удар. Почувся дзвінкий звук.

Діана шарпнулася, але Майк її притримав. Він прошептав:

― Сиди тихо й не висовуйся. Тіна ― першокласний боєць. Мене ледве не завалювала на поєдинках.

Тим часом бійка була в самому розпалі. Удар за ударом, іскри сіялися в різні боки. Ніхто не хотів здаватися. Аж ось Денис дістав ще один ніж і несподівано метнув його в Тіну ― та встигла відхилитися, але її заділо в плече.

Майкові очі гарячково заблищали. Він рвучко підвівся й стрілою вискочив на майданчик, дістаючи кинджал.

― Дене, ти зовсім очманів?!

― А-а, привіт, друже. Радий тебе бачити. ― Денис закрутив між пальцями клинок.

― Яка ж ти все-таки сволота.

Денис знизав плечима й напав із ударом, якого Майк блискавично відбив. Послідувало ще три гарячкових лезових зіткнень, супроводжуваних ненависними вигуками. Атмосфера намагнітилася до максимуму.

Ось Тіна піднялася з місця й також приєдналася до бійки, міцно стискаючи зброю.

― Двоє проти одного? ― оскалився Денис.

― Хочеш жити, ― злісним тоном прошипів Майк, ― біжи й не озирайся, поки я добрий. Ти ж мене знаєш, Дене. Я слова на вітер не кидаю. Рахую до трьох. Один… ― Денис обвів поглядом недругів. ― Два... ― Майк провів пальцем по лезу. ― Три…

Денис підняв руки догори, відступаючи назад.

― Іду я, іду. Шоу поставлене на паузу. ― Денис облизав губи. ― Тіно, тобі сьогодні посміхнулась удача. Але так буде не завжди.

Він розвернувся й пошкандибав геть. Його заховала темрява.

Майк полегшено видихнув, заховав зброю й повернувся до Тіни.

― Ти як?

― Бувало й гірше. Ледве заділо. А ця що тут робить? ― вигукнула вона, побачивши Діану, яка вибігла з укриття.

― Вона… ― Майк окинув Діану пильним поглядом. ― Так вийшло, ― здвигнув плечима він. ― Дай подивлюсь на рану.

― Майку, облиш.

― Для нас будь-яка подряпина небезпечна! Тому, Тіно, не пручайся.

― Дістанусь додому й оброблю рану. Усю кров не втрачу! Ти краще за нею придивись, тремтить вся. Боляче дивитися.

― Що тут сталося? ― На майданчик вийшов ще один чоловік. Він скинув каптур. Це був Алекс.

― Невдала спроба перекинути мене на ворожий бік, ― просичала Тіна, дістаючи з кишені хустину. Вона простягнула її Майкові: ― Будь добрий, перев’яжи.

Майк спритно виконав прохання.

Наступні слова Алекса завели присутніх у стан ступору:

― Так чого не приєдналася?!

― Я на божевільну схожа? Так, ви тут розбирайтеся, а я побігла.

Вона зірвалася з місця й дійсно побігла.

― Алексе, ти десь дахом поїхав? ― Майк постукав пальцем по скроні. ― Звісно, хочеться дізнатися, хто ховається за маскою Темного Лорда. Але лізти в вороже кубло? Та ніколи!

Алекс нахилився до землі, дістаючи клинок. Він декілька секунд уважно його розглядав, а потім покликав Майка:

― Дивись, які ініціали…

― Ага, «ТЛ» ― Темний Лорд. Так і знав, що Ден ― зрадник! А це що таке? ― Майк провів по рукоятці. ― Корона й крило кажана… ―задумливо примружився він. ― Значить, та «охорона» працює на Темного Лорда?

Майк збентежено глянув на Діану, тіло якої здригалося від біснуватих дрижаків. Їй здавалося, що вона летить по кривій своїх кошмарів. Побачене не може бути правдою!

― Я б не робив такі поспішні висновки.

― Але ж усе сходиться!

― Так. Але вони не нападають. Я за ними спостерігав з-пів року. Чудаки, та й годі.

― А те, що вони топчуться під її будинком, ти також знав?

Алекс застиг із розгубленим виразом.

Скориставшись панічною тишею, Діана викрикнула:

― Що, до біса, відбувається?! Що за Темний Лорд? І…

― Ти їй досі нічого не розповів? ― зірвався Алекс. ― Зроби це негайно! Кожна хвилина на рахунку!