Карл прокинувся в лікарні, з терпким запахом антисептика та гудінням медичного обладнання. Його голова відчувала, ніби її розтрощили важким молотом. Біль у руці був настільки гострим, що кожен рух здавався неможливим. Він зітхнув. Спогади перетнули його розум: виступ, велосипедна подорож додому. А потім... темрява, гучний тріск і крик болю.

Він подивився на свою руку та побачив, що вона лежить в гіпсі. За дверима його палати лунали приглушені голоси медичного персоналу. Карл відчував, як паніка вже намагається пробиратися через його вразливий розум. Що якщо це був не просто нещасний випадок? Що за цим стояло щось більше, щось темніше? Кому то потрібно? Дрібний комік який нещодавно переїхав від мами. Сором його і тут відвідав. 

Карл знаходився у безладді своїх думок, повних тривоги. Розгублений, вирішив покликати медсестру, чи бодай когось.

- Є хто? — відгомін його голосу лунав у коридор через щілину у дверях.

Минуло кілька хвилин, перш ніж двері розчинилися, і перед ним з'явилася медсестра. Молода дівчина випромінювала спокій. Вона підійшла до нього, готова вислухати потреби.

- Чим я можу допомогти? Голос був лагідним.

Карл взяв глибокий подих, зітхнувши з полегшенням від присутності медсестри.

- Мені потрібно знати, що трапилося? Чому я тут? — він показав на свою зламану руку, відчуваючи, як його серце б'ється швидше в очікуванні відповіді.

Карл повільно розвертається в ліжку, звільняючи себе від лікарських дротів. Кожен рух супроводжується болем. Він дивиться на своє тіло, розглядаючи рубці та подряпини. Рішуче, але зі зламаним ритмом серця, висуває ноги з ліжка, опираючись на міцність своєї волі та залишаючи на покривалі сліди боротьби. Молода медсестра намагалася його зупинити. Зрештою вибігла.

Коридор лікарні простягався перед ним темрявою. Мов завіса, затулена фігурами, які мовчазно простягали долоні. Наче просили милостиню. Його кроки вигравали невпевнений ритм по плитах, де кожен звук тікав у нескінченність.

Карл у білому костюмі, який виглядав старим та зношеним. Вираз був замученим, з глибокими зморшками, які перетинали обличчя, як картина, пронизана сотнями пензлів. Кожен крок, кожен шепіт, кожен стогін з палат, збуджував його страх.

- Містере Флінт! Вам краще залишатись у ліжку. Заговорив голос позаду.

- Коли я зможу піти додому?

- Повертайтесь до палати.

Містера Флінта наче не чули. Або не хотіли чути. Лікар із молодою медсестрою завели його до палати. Вони допомогли йому лягти. Карл час від часу реагував на біль, який пульсував у руках. Згодом він заснув.