У кімнаті Томаса панував справжній хаос. На перший погляд, кімната схожа була на поле бою, де переміг не порядок, а бардак. Одяг розкиданий навколо, наче плоди недбалості, лежав на підлозі, на стільцях, навіть на ліжку, залишаючи мало місця для очей.

Стіл стояв посеред кімнати, але його поверхня була покрита купою книг, різних паперів та навіть їжі. Крім того, розкидані по всій кімнаті були різні лампи, динаміки, плати від телевізорів, дроти — які, здавалося, були використані, а потім кинуті просто десь поруч.

На стінах висіли постери з рок-зірками та малюнки, кольорові та чорно-білі, які створювали суміш фантазії та хаосу. Навіть вікно було прикрите шторами, які були зачеплені невпорядковано, дозволяючи лише краплинам світла проникати в приміщення.

Це був бардак, який відображав не тільки стан кімнати, а й стан самого хлопця. Його мислення було також заплутане, розкидане між різними інтересами та завданнями, і він відчував цей бардак як частину свого творчого процесу та інтелектуального розвитку.

Томас стояв у синій піжамі. Його очі сяяли незвичайним вогнем, який виходив із глибин його похмурого розуму. Він тримав у руках голову оленя, зняту, схоже, з манекена або виготовлену самостійно, втіливши свої фантазії.

У розмаїтті виразних фігур та кольорів його піжами відбивався яскравий контраст з його внутрішнім світом. Кожен шов на тканині здавався вишитим з ниток відчуженості, кожна блискавка виглядала як загадковий знак, намагаючись розшифрувати той, хто носив цю піжаму.

Хлопець грався з головою оленя, вкладаючи в цю дію всю свою уяву та емоції. Він рухав її, мовляв, спілкувався з нею, а можливо, навіть думав, що вона жива. У цьому неперевершеному танці фантазії його обличчя перепліталися з тінями, створюючи загадковий образ, який віддзеркалював його внутрішній світ. Час від часу усміхався.

Це була сцена, що відкривала вікно у світ художньої дивовижності та психологічних глибин. Томас у синій піжамі грався з головою оленя, вигадуючи світ, де реальність і фантазія перепліталися в одному заплутаному та непередбачуваному танці.

- Маму, я у парку буду гуляти. Промовив хлопець затинаючись. Схоже на заїкання.

Він вибіг із дому та попрямував до парку. У нього завжди існував лише один вхід. Це розірваний плід на самому куті, поблизу до його дому. У парку, де дерева танцювали під дзвін вітру, стояв Томас із психічними відхиленнями. Дивно, але він знав і розумів, що про нього так думають. Його постать була як відбиттям забутого мистецтва, його вираз обличчя — мозаїка емоцій, які танцювали на межі реальності та фантазії. Він усміхався. Раптом заплакав. І знову усміхнувся. Він ходив туди сюди. Від однієї лавки до іншої. У руках було затиснено вирізку із газети.

Зі сцени природи він витягнув нитку мелодії, яка лунала в його душі, і почав співати. Його голос був як осінній вітер, що легко грав на листі дерев, створюючи музику, яка танцювала серед зірок.

Пісня, яку він співав, була сумна та прониклива, але водночас вона була як крик душі, яка шукала виходу з темряви. Його слова несли в собі відчайдушне бажання знайти своє місце в цьому світі, бачити красу навколо і відчувати, що він належить сюди. Він замовк. Оглянувся наче чекав на оплески. Гикання. Наче хтось щойно пробіг марафон. Томас затулив собі рота. Гикання продовжується. Це не він. Він переконався у цьому. Він глянув у глиб парку. Зробивши кілька кроків. Через напівпрозорі кущі побачив як постать у чорному копає яму та гикає. Спішить наче на поїзд. Томас пригадав як звучить поїзд. Він дорослий вже. Томас відступив кілька кроків назад. Він йшов додому повільніше ніж від нього. Дорогою він знову співав. Розводячи руками показував на місяць.

Люди, що проходили повз, зупинялися, зачаровані його виступом. Вони не розуміли його мови, але відчували магію його музики. Це була музика, що виходила не з нот, а з самої глибини душі, сповнена смутку і надії.

Томас співав у своєму власному світі, де кожен звук ставав магічною часткою його існування. Це був момент спілкування душі зі світом, коли він міг віддати частину себе через музику, відчуваючи, що нарешті він знайшов спокій у цьому хаосі.

Вечір покрив місто м'яким покривалом темряви, аромати таємничо мішались у повітрі, створюючи своєрідний балет запахів. Томас стоячи у кухні дивився на своє обличчя. Яке віддзеркалювалось у чистій металевій посудині. Його матір любила порядок та чистоту. Прикро, що він її не пускав у свою кімнату.

Томас, ступаючи тихо, як тінь, пройшов біля плити, де в повітрі все ще пливло присмаком здобичі. Запах м'яса здавався чимось магнітним, що приваблювало його, мов металеві опудала залізничних рейок. Та було щось незвичайно привабливе в цьому м'ясі, щось, що спонукало його руки діяти, навіть не думаючи.

Під розсіяним світлом, що розливало бліду ледь зелену світлову пляму, він стояв перед плитою, в руках тримаючи тарілку. Його пальці плавно сковзали по поверхні м'яса, що лежало там, недосмажене, напівсирувате. Він відчував тепло цієї м'якоті, відчував, як його запах зливався з ароматом ночі. Дивно, але він наче забув про ймовірний опік. Адже матір поклала м'ясо смажити кілька хвилин тому.

Він закрив очі. Відчував кожен шматочок, м'ясо тануло в його роті, розкриваючи свій справжній смак. Його зуби потроху занурювалися в цей витвір кулінарного мистецтва, м'ясо розтануло, м'якість його розкривалася, ніби музика нічного вітру в далині. Ось він справжній смак м'яса. Подумав Томас. Після чого декілька разів підстрибнув. Так само радіють, коли забили гол у ворота противника.

Цей момент, відчуття щастя на мить перевищувало всі обмеження. Бо в цій хвилі, коли його занурювало у м'якість цього недосмаженого шедевра, він був вільний. Він був вільний від буденності, від правил, від усього, окрім цього смаку, що танув у його роті, наповнюючи кожне його нервове волокно блаженством.

У кімнаті, де кожен об'єкт мав своє неповторне місце, Томас сидів на краю ліжка, оточений стінами, що тремтіли від переливу маленького світла від лампи. Його погляд, полонений пристрасною метою, впевнено стежив за кожним рухом своїх долонь.

Тонкий дріт, мов відлитий з вогню, лежав перед ним. Сплутаний у безладному сплетінні. Тримаючи його в долонях, він відчував його міць, його непокірливу енергію, що ховалася в кожному атомі.

І в той момент його руки стали майстерною вишивальницею, що танцювала на межі порядку і хаосу. Він надавав кожному витку дроту своє місце, ніби відчуваючи його характер і темперамент. За кожним рухом, за кожним дотиком, безлад перетворювався на гармонію.

Його пальці танцювали, мов поети на барвистому папері, сплітаючи дріт у плетіння, яке віддзеркалювало його власну душу. Серед металевого переливу відбивалася його винахідлива сутність, його здатність звести хаос до порядку. Невже це ангел? Подумав Томас. Ангел із дроту. Це ж прекрасно так. Він справді бачив красу у своїх руках.

І коли останній виток дроту знайшов своє місце, кімната ожила новими вібраціями, новою енергією. Змотаний жгут лежав тепер перед ним, не просто як об'єкт, а як свідоцтво його майстерності, як символ його здатності зібрати навколо себе хаос і перетворити його на щось красиве. Ангел. 

Сутінки. Томас. Темрява. Де кожен рух, кожен момент був часткою великого театру існування. Він стояв на межі світла й темряви, прислухаючись до ніжних шепотів ночі, а серце билось у такт таємничості.

Під плащем нічної темряви, чоловік у чорному, немов тінь, танцював на грані дійсності, копаючи свою долю. Його руки, занурені у м'яку глину, молоділи від зв'язку з природою, а кожен ковток повітря був заповнений ароматом свободи. Білі руки муляли згори вниз.

Томас спостерігав, як постать у чорному, відданий своїй місії, з гідністю проймався радістю виконання. Кожен удар лопати відбивався в його душі, як ноти музики, співаючи йому пісню про працю та пригоди. Його гикання, як вітерець, дзвенів серед темної мелодії ночі, зваблюючи слухача у свої обійми. Томас торкався гілок дерев. Час від часу видихав та вдихав повітря.

Томас знаходив не лише свідомість свого існування, але й щось більше, щось, що не вловиш звичайними словами. Він був частиною цього магічного танцю, де постать у чорному та ніч створювали шедевр виконання, який тільки йому відомий.

- Томасе. Я заходжу.

Підірвавшись із ліжка він переконався чи ангел існує. Фігура із різнокольорових дротів стояла на столі наче вежа. Томас підвівся та вимкнув нічну лампу яка охороняла його сон. 

- Так маму.

Двері відчинились із тихим скрипом. Мати стояла із блідим обличчям. Томас зумів прочитати її очі. Стурбованість. Страх. Неочікуваність. Невже вона дізналась про м'ясо?

- Тебе хоче бачити детектив Крамер.

- Маму. Я просто хотів скуштувати. Заїкаючись він мало не заплакав.

- Сину все добре. Він тебе не скривдить.

У коридорі, де повітря насичене запахом їжі та дешевої хімії, детектив стоїть перед стіною, що обкладена фотографіями. Стрімкий промінь світла пробивається крізь зашторені вікна, крапаючи своє світло на старі чорно-білі знімки, які свідчать про минуле та розповідають свої таємничі історії.

Маленький Томас тримаючись за руку матері усміхається. На деяких знімках був також здоровенний чоловік. Борода та кремезність навіювала страхом. На обличчі не існує натяку на посмішку.

На кожній фотографії він бачить обличчя, зморшкуваті від часу, історії щасливих моментів, а також тих, що залишають темні плями. Кожен кадр — це як вікно в минуле, котре дозволяє розгадати секрети, що ховаються за кожною усмішкою або краплею сліз.

Детектив роздивляється кожен знімок з увагою, його розум аналізує кожну деталь, кожне вираження обличчя, мов пазл, що допоможе зібрати картину. Він переконаний, що відповіді, які він шукає, можуть бути приховані в цих фотографіях, у ретельно зафіксованих моментах щастя та болю. Цікаво хто з них її брат?

- Пане Крамер, можливо зробити вам кави?

- Буду вдячний.

Кухня на диво була досить охайна. Чистота та порядок. Хоча ззовні будинок нагадував лісову хижину.

Було важко не помітити акуратно поскладеного посуду. Навіть вікна здавались наче без скла. Те, що матір любить чистоту він переконався. Люди не брешуть. Томас вийшов та стояв деякий час на порозі. Його чорний костюм давно не бачив пральну машину. Обличчя заспане. Волосся занедбане та жирне. Руки чорні від забутого бруду. Хлопець дивився на підлогу. Наче відчував свою вину. 

- Маму. Не віддавай мене.

- Синку. Як ти можеш так думати. Матір підійшла до нього та підняла його голову. Вона глянула йому у вічі. Він стримував сльози. Вони обійнялись. Детектив у цей час вперше сьорбнув каву. Наче  у театрі якомусь. 

- Я просто хочу поговорити з тобою, Томе.

- Томас. Мене звуть Томас.

Детектив поклав чашку на стіл та почав діставати із теки папери та фотознімки. Він все робив акуратно та не поспішаючи. Без різких рухів. Щоб лишній раз не бути загрозою для хлопця. 

- Бува, не знаєш цих дівчат? Він розвернув знімки до нього та тихо поклав на столі.

Томас глянув на матір. Вона кивнула. Згодом він підійшов до столу. До рота підніс праву руку. Та почав гризти великий палець. Томас нервує. Подумав Томас. Час від часу тряслись руки. Детектив просто сьорбав каву та тихенько робив свої висновки. Томас засміявся. Забрав руку та знову її підніс до рота. Глянув на матір. Вона стримувала сльози та ввесь час шепотіла - Все буде добре!

- Ти їх знаєш?

- Аделінка.

- Ви були друзями?

- Вона не тут. Промовив Томас дивлячись вперше йому у вічі.

- Де вона по твоєму?

- Не тут.

Детектив із нотками нервів розім'яв своє обличчя наче вмивався. Думав чим він взагалі займається. Свідчення від психічно хворого. Ніхто не братиме їх до уваги серйозно. Це просто гаяння часу. Дорогоцінного часу. Він прибрав фото та почав складати все у сумку. Коли помітив плями крові на його спортивній куртці. Погляд піднявся на його обличчя. Він майже плакав. - Вона не тут. Це правда. Кричав Томас.

- Чи можна мені твою куртку? 

- Мені. Це мені потрібно.

Детектив глянув на матір. Даючи знати, що йому потрібна її допомога. Вона підійшла до сина та почала шепотіти щось на вуху. Він кілька раз повторював. - Мені. - Мені. Але таки здався та зняв її. 

- Як тільки зробимо експертизу я поверну вам її.

- Це свинина. Промовила матір.

- Тоді вам немає чому хвилюватись..

Томас вибіг із кухні до своєї кімнати. Дорогою кричав. - Мені. - Мені. Детектив вже бува, готовий покинути дім. Але одне його цікавило найбільше.

- Чому він так виглядає?

- Ви думаєте я не бачу. Вона почала плакати. - Він не підпускає мене до себе. В душ він ходить рідко. Про стрижку я взагалі мовчу. Одяг я краду коли його не має дома. Щоб кинути до пральної машини. 

- Чим він любить займатись?

- Раніше його цікавила електроніка. Насправді він дуже здібний. Може полагодити будь-що. Витираючи сльози говорила матір.

- Дякую вам за каву.

Детектив виймає з кишені телефон з напруженим виразом обличчя. Він швидко прокручує список контактів, шукаючи потрібний номер. Пальці його торкаються екрана, коли вони зупиняються на імені "Дракон". 

До слова. "Дракон" це прізвисько від друзів. Одного разу у барі був корпоратив. Маркус так перебрав, що випускав все з балкона на людей. Він був червоним наче дракон. Ще й ричав як різаний. Якось так.

Затримуючи подих, він натискає кнопку для дзвінка і підносить телефон до вуха. Звук набраного номера грає віддаленим ехо.

- Алло.

- Маркусе.

- Кажи.

- Мені потрібна адреса лісника. Чолов'яги який знайшов першу жертву.

- Так, я зрозумів тебе. Надсилаю.

- Дякую.

Закінчивши дзвінок, детектив віддаляє телефон від вуха. Він глянув на будинок Томаса. Тільки б не виявилось, що вбивця цей Норман Бейтс. Адже його не посадять. Навіть деякі жалітимуть. Він сидів та роздумував. Як раптом він глянув на дошку оголошень. Манікюр, педикюр, зачіски та грим. Точно. - Манікюр. Він дістав із сумки фотографії. Швидко тасуючи шукає потрібну. Палець. Єдиний палець. На ньому є манікюр. Наче дрібниця. Але водночас багато.

Дзинь. Повідомлення. Дракон. Детектив помітив, що він досить близько проживає від місця злочину. Хочеш заховати, поклади на видне місце? Він завів двигун та рушив на край міста.

Будиночок, загублений серед природи, стоїть невеликим острогом проти зеленої хвилі лісу. Його дерев'яні стіни змішуються з барвами довколишніх дерев, мов камуфляж, намагаючись зливатися з пейзажем.

Вікна, виштовхнуті на світ, розплющуються, немов великі очі, що вдивляються у далечінь, спостерігаючи за кожним рухом природи. Старий дерев'яний дах покрився мохом, ніби природний килим, що віддзеркалює багатство лісового життя.

Попереду будиночка вирує невеликий сад, де дикі квіти змагаються за сонячне проміння. Шлях, прокладений між різними видами рослин, веде до входу, занурюючи відвідувача в атмосферу спокою. Будиночок має свою власну ауру, власну душу. Його стіни, просочені запахом дубового лісу та шелестом вітру, розповідають безліч історій. Він стоїть там, в самому серці природи, мов вірний сторож, що оберігає таємниці, заковані в кронах дерев і шепоті вітру.

Детектив за секунду закохався у цей маленький куточок. Не дивно, що тут хоче жити цей чоловік. Та ще й на одинці.

Тиша. Шелест дерев. Сонячні промені. Джеймс спокійно зайшов на невеличке подвір'я. Яке було огороджено геть не високим парканом.

За глибокими вітрами лісу, де тінь гравіює навколо дерев, виходить чоловік. Його силует вирізняється на тлі зеленого листя. У його руках сокира, зламана світлом, з якою він підтримується, мов посохом старого чарівника.

Погляд його, заглиблений у темряву, випромінює міць. Він виходить із-поміж дерев, як владар лісу, відчуваючи силу природи в кожному його русі. Його кроки впевнено рухаються. Його сокира мерехтить в сонячному світлі, навколо якої збирається танець тіней.

- Невже ви до мене? З нотками радості запитав лісник.

- Ви тут проживаєте?

Лісник глянув на свій дім та гордовито кивнув. Підійшовши до детектива він відклав сокиру та привітався рукостисканням.

- У мене так рідко бувають гості, що я вже і забув як поводитись. Лісник засміявся.

- Мене звати Джеймс Крамер. Детектив.

- Не варто. Я знаю хто ви. Ви надто відомі, що б представлятись. Він знову усміхнувся.

- Ми можемо пройти до вашого будинку? Є кілька запитань. Щодо вбивства Аделіни Гром.

Лісник розвів рукою в сторону будинку. Йдучи вони мовчали. Лісник важко дихав. Можливо через свою вагу. А важив він поверх сто кілограмів. Добре, що подвір'я досить мале. Не потрібно далеко пертись із такою швидкістю. Думав Джеймс.

- Років десять назад я потрапив в аварію. Лікарі прогнозували, що я взагалі не ходитиму.

- Це дуже мотивує.

Двері розчинились дуже легко. Ніби вони із пір'я. Навіть без скрипу. Детектив глянув у район завіс. Невже це можливо. Адже у відділку майже кожні двері скриплять як Посейдон на мінімалках. 

Увійшовши у хатинку лісника, детектив потрапив у затишне приміщення, сповнене ароматів дерева та трав'яного чаю. Перед ним розкрився простір, де час мов зупинився, і душа лісу переплелася з душею людини.

Підлога з дерев'яних дощок, потерті від багатьох років, ледь зігнута, ніби розповідає історію кожного кроку, який колись пройшов тут лісник. Природний дерев'яний аромат заповнює кожен куточок, нагадуючи про невичерпність лісової таємниці.

Меблі виготовлені з темного дерева, що надає приміщенню старовинний вигляд. Невеликий дерев'яний стіл і стільці, розташовані біля вікна, створюють ідеальне місце для спостереження за дикою красою природи.

Під високою стелею висять різноманітні ліхтарі та лампи, які створюють приглушене освітлення. Світло, що проникає через вікна, створює ігри тіней, які танцюють на стінах, збільшуючи загадковість цього місця.

На стінах розміщені полиці, де лежать книги про природу. Перед ним відкрився світ лісу в його найчарівніших проявах.

У кутку кімнати розташована камінна піч, з якої зимою сиплеться тепло та дивовижні сполохи вогню. Біля печі стоїть крісло з м'якою оббивкою, ідеальне місце для відпочинку та розмірковувань під шепіт лісу.

Ця хатинка — не лише місце проживання лісника, вона — втілення його душі, місце, де він знаходить затишок та взаєморозуміння з природою. Детектив зрозумів як має виглядати його старість. Йому і в голову не приходила ідея над створенням сласного куточка. Це ж просто чудове місце для роздумів та загального примирення. Тепер він розуміє життєрадісність лісника. Адже насправді життя чудове.

- Я Джефрі. Мені так соромно.

- Все добре. Детектив усміхнувся.

- Ви присідайте. Бачте воно як. Наскільки рідко у мене бувають гості. Він сміявся. - Навіть забуваю називати своє ім'я.

Детектив не на жарт розслабився. Він присів наче у своє крісло. Джефрі ввесь час бігав та хотів догодити своєму гостю.

- Я зроблю нам чаю?

- Ви знаєте. Напевне я не відмовлюсь. Із задоволеним обличчям промовив Джеймс.

Джефрі включив електричну плиту та поклав чайника. Потім він дістав із верхніх полиць трав'янисту суміш. Домашній чай. 

- Ви хотіли мене дещо запитати, щодо вбивства? 

Детектив наче щойно прикинувся. Він прийшов до себе. Озирнувшись зрозумів, що він у гостях. І він на роботі. 

- Так.

- Я мало, що знаю про ту сім'ю. 

- Будь-що.

- Я знав її батька. Він був позитивною людиною. 

Було помітно, що коли мова йшла про серйозні речі. Джефрі здавався навіть дуже строгим. Він виковував кожне слово. Не було лишніх пауз чи роздумів.

- Можливо ви щось чули чи бачили перед вбивством.

- Я вам скажу так. У лісі я проводжу майже ввесь свій вільний час. Тому дивного для лісу. Він задумався. Вперше. - Дивного для лісової місцевості нічого не бачив.

- Хоча б щось. Детектив наче випрошував.

- Все-таки дещо чув.  У цій стороні я рідко бачу людей. Навіть мій собака не волає. 

- У вас є собака?

- Бачите. Він тихий як вовк. 

-Тут навіть собака в гармонії.

- За день як знайти тіло, я чув дещо. Щось на кшталт музики. Воно було досить далеко. Адже до мене долітав тільки відгомін та тупувате гупання баса.

- Яка година була?

- Ой. Перед заходом сонця. 

- Як довго супроводжувалось те гупання?

- Чесно кажучи, я і не знаю. Я зайшов до своєї хатини та готувався до сну. Я подумав, що то молодь. Зараз же все зелене. Пікніки й тому подібне. Чудова погода. Гріх не вибиратись у схожі місця.

- Ви кажете, що знали сім'ю. Як ви може її схарактеризувати.

- Анна і Майкл ніколи не славились щасливою родиною. Майкл завжди прагнув як найбільше заробити грошей. Я йому допомагав у цьому.

- Ви разом працювали?

- Так. Він був моїм помічником. Шість років ми пропрацювали душа в душу.

- Як він загинув?

- Якось ми звозили з вершини дерево. Ціла машина. Ми знали, що це ризиковано. Був дощ...

- Тобто це та сама аварія?

- Вона сама. Ми перевернулись. Він просто опинився не в тому місці. Його придавило. У мене були проблеми із хребтом. Казали, що більше не ходитиму.

- Ви говорили, що аварія була років десяти назад. А працювали з ним шість?

- Вірно.

- Як ви з ним познайомились? І з родиною вцілому?

- Майкл був хорошим будівельником. Ця хатина його витвір. Свою квартиру я залишив дружині. Ми розлучились. А Майкл за дуже вигідною ціною мені допоміг. Я дуже вдячний йому за все. Мені стало шкода його. Адже бачив, що живуть вони бідно. - Аделіну я пам'ятаю ще малюткою. Весела та зацікавлена у всьому. Востаннє я бачив її на день народження. Без батька вона дуже змінилась. Чорний одяг. Дипресивна музика. Вештання по вулицях. - Ну ви розумієте.

- Так. Детектив розглядав деревяні стіни. Після слів про Майкла та його здібностей.

- Анна. Ніколи її не любив. Скажу вам чесно.

- Чому?

- Не знаю як зараз, але ще тоді ходили чутки про секту. "Жертви янголів". Здається така у них назва.

Детектив вперше скористався записником. Було чути прочерк. І знову олівець гуляв папером.

- Я вам дуже вдячний.

- Майкл ніколи не говорив про свою родину. І я розумію чому. 

- Янголи. Де вони знаходяться?

- Ніколи цим не цікавився. Вибачте.

- Дякую ще раз.

Детектив сидить у своєму авто, важкий стукіт дверцят лунає в тиші, що окутує його. Заводиться мотор, його гиготіння розгойдує лісову тишу. Вітер, що свище навколо, здавався супутником у майбутній подорожі. Він грав з волоссям детектива, не намагаючись розповісти йому щось важливе. Через відкрите вікно проникає приємна літня прохолода.

Автомобіль плавно рухається вперед, проносячись крізь сплячі дерева. Детектив зосереджено дивиться на дорогу, його думки переплітаються з вітром. Він розумів, що лісник теж не вбивця. Принаймні поки що. У нього все чудово. Він мчить наче прийняв виклик. Він — детектив, що шукає правду, навіть коли вона схована в найтемніших кутках міста. Він розуміє, що ніготь на єдиному пальці може розказати більше ніж будь-хто. Цікаво ж скільки схожих майстрів у місті?

Дзинь. Телефон вібрував. Дракон. Детектив зменшив швидкість та підготував голос до розмови.

- Говори.

- Джеймсе. Ми дещо знайшли.

- Не тягни.

- Біля другої жертви було знайдено фотоапарат.

- Так. Що там?

-Там є десяток знімків. На деяких є Джон.

Детектив вдарив ногою по гальмах. Колеса засвистіли. Сумка із пасажирського сидіння вилетіла у низ. Він глянув по дзеркалах. Все чисто.

- Джон? Джон Крамер?

- Так.

- Це ще хтось...?

- Джеймсе, всі. Нікому в голову не приходило, що там. Якби я знав.

- Я миттю.