Зала суду була заповнена людьми, і напруга відчувалася у кожному куточку. Повітря було важким від шепоту та злісних поглядів, які кидали на підсудних. Лави для глядачів були заповнені родичами жертв, журналістами та тими, хто прийшов побачити правосуддя на власні очі.
На підсудній лаві сиділа Мая, вигляд якої не виказував жодної емоції. Вона була спокійною, навіть холодною. Погляд був спрямований в одну точку на стіні перед нею. Обвинувачення стверджувало, що вона вбила трьох дівчат і докази були незаперечними. Поруч із нею сидів батько, Сем Бранд, обличчя якого було сховане в долонях, наче він соромився самого себе і того, що сталося.
Суддя викликала спокій, але всередині теж відчувала тиск ситуації. Вона знала, що будь-яке рішення буде мати величезний резонанс. Адвокати обвинувачення і захисту змагалися в риторичній майстерності, намагаючись переконати присяжних у своїй правоті. Але зал був заповнений не тільки словами, а й емоціями, які вирували навколо.
Коли прокурор завершив свою промову, обвинувачуючи не лише дівчину, але і батька в покриванні злочину, зал вибухнув. "Ганьба!" – кричали люди, їхні голоси зливалися в один несамовитий хор. Родичі жертв не могли стримати сліз і гніву. Деякі з них стояли, вказуючи пальцями на підсудних. Обличчя були спотворені від болю і ненависті.
Сем Бранд, чоловік, який завжди здавався таким сильним і впевненим, тепер сидів з опущеною головою, закриваючи обличчя руками. Плечі тремтіли, і здавалося, що він от-от зламається під тягарем сорому та провини. Він знав, що кожен у залі дивився на нього з осудом.
Суддя кілька разів стукала молотком, намагаючись повернути порядок у залі, але голос губився в натовпі. Вона оголосила перерву, сподіваючись, що це допоможе заспокоїти ситуацію. Люди повільно почали розходитись, але їхні емоції залишалися палкими.
Дівчина залишилася на місці, її погляд залишався незмінним. Вона не відчувала ані страху, ані жалю. Сем Бранд зняв руки з обличчя і на мить поглянув на свою доньку, сподіваючись побачити хоч якусь ознаку каяття. Але холодний погляд відповів йому лише байдужістю. Знав, що це їхній кінець – не тільки як родини, але й людей, які могли коли-небудь відчути спокій. Також знайшов серед натовпу Софію. Вона стояла наче стовп. Її очі набули інший характер.
ЧЕРЕЗ ДЕЯКИЙ ЧАС
Суддя піднялася зі свого місця, тримаючи в руках вирок. У залі суду запанувала тиша, настільки глибока, що було чути, як вітер свище за вікнами. Всі погляди були спрямовані на жінку в суддівській мантії, яка зберігала кам'яне обличчя. Напруга відчувалася в повітрі, наче грозова хмара готова вибухнути.
Мая стояла перед судом, все ще холодна і незворушна. Очі залишалися порожніми, без жодного натяку на каяття або страх. Сем Бранд, сидів поруч. Його обличчя було блідим, очі втуплені в підлогу.
- Згідно з рішенням суду, – почала суддя, голос був гучним і рішучим. З висновку експертизи, доказами які були представлені. Підсудну визнано винною в убивстві трьох осіб. Суд призначає довічне ув'язнення без права на амністію.
Крики заповнили залу. Родичі жертв не могли стримати емоцій, їхній біль і гнів були надто великими, щоб мовчати. Дівчина не реагувала, її обличчя залишалося незмінним, наче ці слова не мали для неї жодного значення.
Суддя продовжила, звернувшись до Сема Бранда: "Вас, містер Бранд, визнано винним у приховуванні злочину і перешкоджанні правосуддю. Суд призначає вам покарання у вигляді дванадцяти років ув'язнення."
Сем Бранд похитнувся, його плечі опустилися ще нижче, наче цей вирок остаточно зламав його. Він знав, що кожен у залі дивиться на нього з осудом, і цей тягар був для нього нестерпним.
У цей момент двері до зали суду відчинилися, і увійшла жінка з охоронцями. Це була Мона Кларк, мати Томаса, яка також отримала довічний термін за вбивство своєї доньки. Вона виглядала змученою, але очі світилися дивним спокоєм. Вона давно змирилася із вироком, і це відчувалося в її постаті.
У місті довго вважали, що доньку Мони забрав колишній чоловік до Канади. Але правда, яка виплила на поверхню, була настільки жахливою, що люди не могли в це повірити. Тепер усі знали, що справжня доля дитини була набагато темнішою.
Мати пройшла повз лави з глядачами, не звертаючи уваги на шепіт і злі погляди. Вона знала, щотжиття скінчено, і залишалося лише жити з наслідками своїх дій. Вона сіла поруч з іншими підсудними. Погляд був спрямований вперед, де майбутнє виглядало як нескінченний ряд одноманітних днів.
Суддя завершила засідання, і людей почали виводити із зали. Родичі жертв залишалися на місцях, деякі плакали, деякі дивилися на підсудних із ненавистю. Це було фіналом, який залишить слід у серцях і пам'яті всіх, хто був свідком цієї історії.