Роза зайшла до салону. Вперше крокує впевнено. Очі вражають спокоєм, але разом з тим, вони випромінюють гостроту.

Крокуючи в середину, вона відчуває ауру жіночності, яка огортає її. Салон зустрічає з увагою, визнаючи авторитет і статус. Вони вітають з посмішкою та готовністю надати якісні послуги.

- Ваше ім'я?

- Роза Лоренс.

- Вас вже чекають. 

Роза сидить перед дзеркалом, відчуває, як серце прискорюється що секунди. Сара впевнено працює з її волоссям. Стрижка, що народжується, мало, що хвилює. Вона уявляє як раніше тут сиділа Аделіна. Можливо на цьому самому місці.

- Я ж не ідіотка? Казала, що не буду зним! По сусідству через одне порожнє крісло, було чутно розмову двох дівчат. Майже через репліку, вони реготали. Їхні слова обривались. - Він же знав, що ми у лісі самі. Хіхікання та погляди які говорили замість слів повторювались. Роза загострила свої вуха у бік дівчат. Не те дівчисько, я обрала. Подумала вона.

- Майже до світанку...

Роза чула четвертину із того, що вони говорять. Стоп. Знайоме обличчя. Роза повернула голову та дивилась прямо на дівчину яка робила зачіску. У губах дівчина тримала маленькі ножиці. Мало не ковтаючи їх. Через дурнуватий сміх.

- Як її звати?

- Ви про Маю? Зашепотіла Сара.

- Мая? Мая Бранд?

- Вірно. Щось не так?

Роза сиділа із задоволеним обличчям. Вона усміхалась та роздивлялась зміни на своїй голові. Сара акуратно робила свою роботу. Творила красу. Точніше вона повертала красу.

- Ви із поліції?

- Зараз я звичайний клієнт. Роза дивилась на Сару через дзеркало навпроти.

- Ваші думки блукають.

- Ви про що?

- Ви надто голосно думаєте! Говорила тихо Сара.

Роза подивилась на Сару по іншому. Дівчина виявилась цікавішою ніж здається на перший погляд. Ні, вона не розчарована. Скоріше навпаки.

- Невже поліція займеться Маєю. Вона знову прошепотіла.

- Продовжуйте!

- Ви ж стосовно вечірок у лісі? Сара старалась говорити крізь зуби.

Роза обернула голову до дівчини. Вона зловила її за руку. Їхні очі зустрілись.

- Ти знаєш більше?

- Всі це знають. Вони ж довбані нудисти. Чи як їх там?

Коли Мая закінчує свою роботу, подруга сидить, роздивляючись свою нову зачіску. Вони досі обговорювали щось дике та смішне.

- Саро! Розкажи все, що знаєш.

- Це все!

У відділок поліції ввійшов високий чоловік у темному пальті. Його крок був точним, а вираз обличчя — суворим, але добрим водночас. Погляд пронизливим, як буденна зброя, яка вже пройшла багато битв. Джефрі стояв твердо, ніби коріння великого дерева, готове витримати бурю.

- Містер Крамер у себе?

- Він чекає вас?

- Навряд. Я маю деяку інформацію, щодо справи інкасатора.

Хлопець за невеличким склом набрав кілька цифр. Він дивився на чоловіка навпроти. Гудки були довгими. Але зненацька він заговорив, - містере Крамер, до вас чоловік. Він перевів погляд на комп'ютер та знову на Джефрі, - каже, це щодо інкасатора. Він кивнув та поклав слухавку. Наче співрозмовник його бачить. Хлопець на варті провів Джефрі до кабінету Крамера. Вказав на двері. І знову кивнув. На знак прощання. Стук у двері. З кабінету голос Крамера, на кшталт, - Заходьте!

- Вітаю!

- Що вас привело? Дорога не близька.

- У лісі, я ввесь час ходжу пішки. Звик. Для мене не важко.

- Кава?

- Вдячний, але ні.

- Ви ж через інкасатора тут?

- Вчора, знову чув галаси, музику та верески.

Крамер підсів до нього. У його очах горіла зацікавленість. Він наче налаштовував вуха для істини. Наче чекав цього.

- Те саме місце?

- Думаю так.

 Телефон різко затріщав у кишені, викликаючи його увагу з безжалісного спостереження за словами Джефрі. Крамер вийняв телефон і відповів на дзвінок. Голос на тому кінці лінії був теплим, але трохи напруженим, з тим особливим відтінком, який може виникнути лише у найближчих розмовах.

- Дорога, знову забула про машину? Сказав він, усміхаючись ледь помітно. Ні, ні, не про це. Просто у мене справи на роботі, я не зможу забрати її зі школи. Добре. Я зрозумів.

Джеймс замислився на мить, його вигляд став трохи м'якшим, але й далі серйозний. "Звісно. Я заберу її. Не турбуйся, все буде в порядку. Сказав він, відчутно заспокоюючи свою дружину.

Поклавши телефон, повернувся до розмови з лісником, але його думки вже були далеко. Піднявся та був готовий покинути кабінет. Джеймс записав щось у свій блокнот. Відкривши шафку дістав звідти куртку.

- Мені шкода. Треба негайно їхати.

Джефрі вийшов з відділку поліції, сповнений легкості. Його крок був ще стійкішим, його погляд — ще проникливішим. Пальто ледь коливалося за його спиною. Зараз, коли він виходив на вулицю, його обличчя виблискувало сонцем, відбиваючи його внутрішню сутність — міць. Він обернувся на відділок та легко усміхнувся.

Поруч з ним йшов Джеймс Крамер, який, здавалося, намагався відтворити такий же суворий вигляд, але даремно. Джефрі який працював все життя руками, нажив собі здорові та міцні руки. Його наче, боялись навіть мозолі. У порівнянні з Джефрі, він виглядав як тінь, що слідує за справжнім героєм.

Джеймс спокійно відкрив двері свого автомобіля і сів за кермо. Двигун загуркотів і машина від'їхала. Він вже був готовий до наступної роботи.