Ніч. На задньому дворі скромного будинку, прихованого від пильного погляду суспільства. Обгорнутий плащем, що здавався більше сутінками, ніж тканиною. Маркус легкими рухами вибрав з кишені сірника та запалив його, обережно підносячи до залізної бочки.

Спалах підсвічував його обличчя, яке виглядало втомленим і напруженим. Він відчував на собі тиск минулого, яке намагалося напасти, але він знаходив силу знищити ці спогади одним єдиним вогнем.

Одяг, забруднений кров'ю, лежав у бочці, мов свідок, який вже ніколи не зможе повернутися. Стежив за полум'ям з холоднокровністю на обличчі, знаючи, що з кожним пластом диму, його минуле вигорає разом з одягом.

Задній двір є ареною, де відбувається ритуал відновлення, де перетворювався на посвяченого в нове життя. І коли останній шматок матерії згорів до попелу, він відчув, що стає вільним. 

Маркус на своєму подвір'ї. Тиха ніч віддзеркалювала його самотність, відбиваючи кожен його крок у м'якому шепоті трави. «Що ти робиш, Маркусе?» — заговорив він до себе, голос втопився в нічному повітрі, але відлуння слів поверталися до нього, нагадуючи про монолог. «Шукаю відповіді», — відповів він сам собі, крокуючи далі, спираючись на свої власні міркування. «Вони не знаходяться тут, Маркусе. Ти знаєш це», — шепотів вітер, пронизуючи думки. Але він ігнорував його, далі продовжуючи свій шлях. «Може, ти вже забув, як виглядає щастя», — промовив він, зупиняючись перед старим деревом, яке віддавало йому всього себе. Але відповідь не приходила, лише темрява, яка обіймала його ще тісніше. «Забув?

- Ні, я просто занадто довго шукав його, і здається, воно більше не існує», — відповів він сам собі, здававшись на мить безнадійним. Але тоді відчув внутрішню силу, що збуджувалася в його душі, та знову рушив у свій безсонний марш, надіючись знайти те щастя, яке колись втратив.

Розбудившись на ґанку свого дому, Маркус сповз на підлогу, було відчуття слабості й замороженість, які паралізували його тіло. Перший промінь сонця проник у його зіниці.

Він перехопив дихання, пробуючи зняти тугу, що стискала його горло, немов чужорідний об'єкт, що перешкоджав йому дихати. Щось у ньому боліло, від цієї нереальної реальності, в якій він опинився. Поволі, ніби відчиняючи давню скриню спогадів, він почав згадувати світанки, коли ще проживав зі своєю дружиною та двома доньками. Пам'ять ніжно огортала його як теплі обійми, відганяючи нічні кошмари.

Згадка про їх теплі посмішки й ласкаві слова злилися з гіркотою сьогодення, яка стирала межу між минулим та теперішнім. Він опустив голову, закривши очі, намагаючись зберегти той останній промінь надії, що палахкотів у його серці, як останній вогник у темряві.

Маркус стояв у кухні, ніби втопившись в ритуалі приготування кави, який став його останньою надією. Тремтячими руками він наливав воду в кавоварку, слухаючи, як кожна краплина стукоче об залізну поверхню. Запах кави заповнив кухню, навіюючи важку, але необхідну атмосферу. Поклавши чашку під струмінь, він спостерігав, як чорний напій наповнює її, намагаючись знайти в цьому простому акті хоч якийсь вихід.

Навіть приготування кави не врятувало його від напруженості, що скупчилася у душі. Час від часу розкидував речі по кухні, як би випускаючи свою злість та нерви на світло, намагаючись змінити хоч якусь деталь свого жалюгідного життя.

Поставивши чашку на стіл, Маркус сів за нього. Перший ковток кави засмоктував усю його увагу, на деякий час відволікаючи від важких думок, які щодня топтали душу. Але навіть цей момент спокою був коротким, бо він знаходився в полоні своїх власних демонів, які не відпускали його ні на крок. Він дивився на ключі від автомобіля.