Джон стояв на порозі своєї студії, де він і жив, окинувши останнім поглядом місце, де провів стільки років свого життя. Вечірнє сонце золотило дах і стіни, надаючи всьому навколо теплий, прощальний відтінок. Валізи були вже упаковані й стояли поруч, готові до пригод.
Він глибоко вдихнув, відчуваючи легкий подих вітру, який приносив із собою запах квітів. Це місто, зі своїми вузькими вуличками й знайомими обличчями, більше не було для нього домівкою. Відчував, що настав час рухатися далі, шукати нові горизонти й відкривати для себе світ.
Джеймс стояв поруч, уважно спостерігаючи за ним. Вони були не тільки братами. Це друзі з дитинства. Джеймс розумів Джона краще, ніж хто-небудь інший. Він знав, наскільки важливим був цей крок для Джона, і підтримував його рішення. Їхня дружба була настільки міцною, що навіть відстань не зможе її зруйнувати.
- Ну, ось і все, – сказав Джон, злегка посміхаючись. "Час прощатися."
Джеймс кивнув, його обличчя світилося спокоєм. Взяв одну з валіз. "Дякую тобі за все, Джеймсе", — сказав він. "Ти завжди був поруч, я ніколи цього не забуду. Мені потрібен цей час, щоб знайти себе і зрозуміти, що я хочу від життя."
Джеймс підійшов ближче й обійняв Джона. - "Я знаю, старий. Подорожуй, люби життя і знайди своє щастя. Я завжди буду тут, чекаючи твоїх розповідей про пригоди."
Джон посміхнувся, відчуваючи, як всередині нього підіймається хвиля натхнення. Він знав, що це прощання не є кінцем, а лише початком нового розділу в житті. Відчував свободу і можливості, які чекали за горизонтом.
Піднявши валізи, підійшов до таксі. Водій допоміг завантажити багаж, і Джон востаннє поглянув на Джеймса, який стояв на порозі.
- Бережи себе, Джоне, – промовив Джеймс, коли той сідав у машину. "І не забудь про мене."
- Ніколи, – відповів Джон, і таксі рушило з місця, повільно віддаляючись, від минулого.
Джон дивився на знайомі пейзажі, які змінювалися за вікном, відчуваючи, як хвиля нових можливостей і незвіданих доріг накриває його. Він був готовий до нового життя, готовий подорожувати й любити кожну мить, яку подарує йому світ. Це був його час, його шлях. Він не боявся йти вперед.
У цей час Джефрі повільно ходив по кімнаті, збираючи речі, які були йому дуже дорогими колись, але тепер ставали частиною страшного минулого, яке він хотів залишити позаду. Принаймні на якийсь час.
Вечірнє світло пробивалося крізь вікна, кидаючи довгі тіні на підлогу. Він обережно підняв чорну мантію, яка лежала на кріслі, і притримав її на мить, відчуваючи важкість спогадів, пов'язаних з нею. Зітхнувши, він склав й поклав у камін.
Поруч на столі лежала купа старих фотографій і документів. Він взяв одну з фотографій, на якій був зображений чоловік у чорній мантії, оточений людьми. Він знав кожне обличчя на цих фотографіях, знав їхні історії й секрети. Але тепер це все було лише тягарем. Можна сказати, що у руках була єдина фотографія, де всі були без масок.
Джефрі підняв фотографії й документи та не вагаючись більше, додав їх до мантії в камін. Запалив сірник і кинув його на цю купу спогадів. Вогонь швидко охопив тканину і папір, язики полум’я танцювали, поглинаючи все на своєму шляху. Він спостерігав, як у синім язику зникає обличчя Маркуса.
Спостерігав за тим, як вогонь спалює залишки минулого, відчуваючи, як з кожним спаленою сторінкою, з кожним знищеним зображенням, з його плечей спадає важкість. Дим підіймався вгору, заповнюючи кімнату запахом горіння, але для нього це був запах звільнення.
Він стояв перед каміном, дивлячись, як вогонь поступово згасає, залишаючи після себе лише попіл. Серце билося рівніше, а в душі панувало спокійне відчуття завершеності. Тепер він міг зосередитися на своєму теперішньому житті, на роботі в лісі, яка приносила йому задоволення і мир. Роздираючи паперову коробку наче Геракл він дивився як ніжно та легко падає червоний прямокутник. Візитка. Він знову закидав камін паперами та запалив. Обтрусивши руки, зітхнув.
Закінчивши, відчинив двері та вийшов на ґанок, вдихаючи свіже лісове повітря. Він гикав від втоми. Звуки природи – шурхіт листя, спів птахів – оточували його, приносячи відчуття гармонії.