Аеропорт наче живий організм, напружено пульсує під наляканим світлом. Мовчазно переживаючи кожний рух та подію. Пасажири та персонал пересуваються по живих сходах, мов сови в нічному лісі, затягнутому таємничими хмарами. Можливо це через дощ, що вирує на вулиці.

У кутку аеропорту стоїть Джон, окутаний аурою невпевненості. Замислено зачіпає поглядом особу, яка проходить повз. Нервові рухи здаються суворими, непередбачуваними. Раптово, з темних кутків аеропорту, виходять працівники поліції, приглушено гомонячи своїм радіозв'язком. Їхні обличчя заховані за масками доброзичливості, а кроки звучать, мов удари серця.

Джон, замислено стоячи у черзі, раптово відчуває присутність погляду. Обережно оглядається, вловлюючи віддалені шорсткі голоси поліцейських. Серце рветься з грудьми, як відчайдушні барабани. Вони вимагають його співпраці, а він відчуває, як пастка закривається навколо нього.

- Джон, це все! Сказав один з них та кивнув головою на вихід.

- Чому ви тут?

- Давай без шуму. Дякуй, що без наручників ведемо.

Його долоні потіють, коли усвідомлює, що вже немає виходу. Він піддається, допускаючи, що його приголомшлива подорож завершується тут, серед цих бетонних стін, що перетворилися на жах.

- Ти серйозно? Куба?

- Там чудово! Відрізав Джон, не підводячи своїх очей на Джеймса.

- Це було твоєю помилкою. Тепер тобі допомогти буде важче. Про що ти в біса думав?

Джон тримав свого погляду на старих дверях кімнати для допиту. Очі мерехкотіли та сіпались наче він мчить на мотоциклі зі швидкістю сто кілометрів на годину. Здається так починають плакати.

- Мене підозрюють?

- Тепер, наче так. Тобі не потрібно було рипатись. Я ж просив тебе чекати. Зазвичай тікають злочинці.

Маркус зайшов у кімнату. Двері скрипіли. Джеймс глянув у район завіс. Було чутно як спрацював механізм замка коли вони зачинились. Він обійшов Джеймса та кинув на стіл прозорий пакет із речами. Гроші, мобільний, навушники та блокнот.

- Куба? 

Джеймс глянув на Маркуса та усміхнувся. Вони разом глянули на Джона, який продовжував дивитись на старі двері. 

- Прямих доказів немає. Проте слідство бере до уваги твої дії. 

- Там же мій фотоапарат знайшли?

- А він твій?

Джон вперше перевів погляд на Маркуса. Потім на Джеймса. Він протер обличчя руками. Наче тільки, що вмився холодною водою.

- Ти на всіх фотографіях. Зазвичай фотографує власник фотоапарата.

- Про що ви?

- Джоне, я не дозволю, щоб з тобою щось сталось. Втрутився Джеймс.

- Про що ти?

- Я обіцяв батькові приглядати за тобою. Джеймс дивився на брата. В очах відчувалась сила та підтримка.

Сидячи за столом, де запах свіжої кави переплітається з ароматом печива. Вони тримають у руках гарячі чашки, від яких відбивається тепло, зігріваючи долоні. Обличчя виражають напруженість і концентрацію, але при цьому вони зберігають спокій.

- Ми повинні перевірити всі салони краси в районі, — говорить Маркус, підносячи чашку до губ.

- Так, манікюр може бути ключем до розкриття справи.

Голоси звучать впевнено, водночас спокійно. Вони знають, що перед ними важка робота, але зусилля спрямовані на вирішення цієї таємничої справи. Вони готові рушити вперед.

Салон краси, що знає свою розкішну ауру, розташований поруч із серцем міста. Він стоїть там, немов оазис спокою. Вікна з тонкими золотими обрамленнями пропускають потоки світла, що розсілися по всьому інтер'єру, надаючи йому теплого відтінку.

При вході їх зустрічає приємна мелодія спокою та релаксації, яка створює атмосферу довіри та затишку. Салон імпонує своєю елегантністю та дизайном. Аромати ефірних олій та квіткових есенцій наповнюють повітря, створюючи атмосферу спокою.

Кожен крок по коридору веде до різноманітних столиків, де пропонують широкий спектр послуг - від масажу та спа-процедур до сеансів манікюру та педикюру. Тут кожен клієнт відчуває себе особливим.

На них важко було не глянути. Серед ніжності. Серед яскравих кольорів стояли наче стовпи два здорових детективи. Або ж поміж них, вони виглядали здоровими.

- Ви записані? У залі почулось хіхікання.

Вони озирнулись. Обмінюючись поглядами почали діставати із кишені свої документи.

- Детектив Джеймс Крамер. Він тримав перед дівчиною крихітну книжечку. Позаду його дублював Маркус.

- Чим можу допомогти?

Джеймс діставши фото білої, холодної руки жертви, передав його дівчині. Вона дивилась та одночасно скривилась. Хоча старалась цього не показувати.

- Могли у вас зробити даний манікюр?

- Робота досить хороша. Чи є ще фото?

- Ви ж робите записи? У вас є клієнтська база? Почав Маркус.

Дівчина відійшла від них на кілька кроків. Комп'ютер який стояв поруч засвітився.

- Яке ім'я вас цікавить?

- Аделіна Гром.

Звук набирання звучав наче вічність. Джеймс помітив тремтіння рук. Дівчина почала переживати.

- Нічого немає.

Маркус який стояв позаду рвонувся за стіл, щоб побачити монітор. Дівчина не сказала ні слова. Він глянув на порожній, білий екран. Джеймс кивнув на двері.

- З мого досвіду робота досить акуратна та вишукана. Провадила дівчина.

- Це мало, що дає. Відрізав Маркус.

- Зверніться до "Нефертіті".

Дівчина замовкла, коли почула дзвінку мелодію робочого телефону. Джеймс подякував. Вони вийшли із салону та закурили.

- "Нефертіті" це ж бізнес Сема Бранда?

- Невже все так цікаво? Джеймс засміявся.

Двері авто злегка загриміли, відбиваючи вуличний шум. Мотор спрацьовує. Пальці Маркуса легко обхоплюють кермо. Вітер, що пронизує автомобіль, грає з їхнім волоссям та одягом, мов знамення їхньої нескореності перед випробуванням. З відчинених вікон тікав сірий дим сигар.

- Щось мені підказує, що це все дарма.

- Спробувати ж варто.

- Ну так. Крамер зробив затяжку.

Вони уважно спостерігають за кожним рухом навколо, намагаючись спрогнозувати найменші зміни. Розмова між ними звучить як секретний код, який тільки вони розуміють.

Автомобіль несе їх через вулиці міста, ніби корабель, що пробивається через хвилі великого океану. На борту цього авто - не просто детективи, а вартові справедливості, які вирішили подолати будь-які перешкоди на своєму шляху. Принаймні так вони думають.

- Нічогенько!

- Так. Вражає. Підкреслив Джеймс.

Двері до розкішного салону краси розчиняються перед детективами, мов ворота до світу розкоші та елегантності. Вони входять. Атмосфера в середині салону сповнена ароматами дорогої парфумерії та ароматів свіжих квітів. Стіни оздоблені дорогоцінними картинами та ексклюзивними декоративними елементами, які виражають статус та смак власника салону.

- Я наче в гостях у Нефертіті. Маркус засміявся.

Піднімаючи погляд, Джеймс спостерігає за розкішними витонченими меблями та ексклюзивними аксесуарами, які прикрашають простір.

- Чим можу допомогти?

Джеймс показав знову маленьку книжечку. Жінка уважно провела погляд на обличчя. Вони усміхнулись. Зазвичай це дерев'янна усмішка.

- Що ви можете сказати про даний манікюр?

Жінка уважно вдивилась у фото. Але без грама на огиду чи шок. Наче її друга професія патолог.

- У нас є даний малюнок. Тобто, ми робимо такий візерунок. Вона передала фото назад.

- Гляньте у базі чи бува, не відвідувала ваш салон Аделіна Гром?

- Добре. За який час вас цікавить?

- Місяць. Додав Маркус.

Поки вони чекали на результати пошуку. Маркус розглядав журнали які хаотично лежали на столі. Він час від часу дивився на годинник. Джеймс спостерігав за жінкою. Вона вписала ім'я.

- Аделіна Гром. Є.

Маркус жбурнув журналом та підскочив до монітора. На білому екрані світилось ім'я жертви. Невже вони близько?

- Один. Два. Майже два тижні тому. Він дивився на свою праву руку та загинав пальці.

- Яка послуга? Спокійно запитав Джеймс.

- Манікюр.

- Це ж той самий манікюр. Заволав Маркус.

Джеймс попросив жінку видрукувати потрібну сторінку. Вони також ввели ім'я Джесіки Маренчо. Друга жертва. Але нічого не було. Їхні очі полізли на лоб. Коли дізнались ім'я майстра, який прийняв Аделіну.

- Це ж донька?

- Вірно. Жінка ніжно усміхнулась.

- Дивно.

- Мая Бранд досить проста дівчина. Вона воліє заробляти гроші самотужки. Попри те, що її батько місцевий багатій. Вона мріє про власний салон.

Детективи стоять на вулиці, недалеко від салону, огорнуті хмарами диму від своїх сигарет. Куріння для них - не просто звичка, це майже ритуал. Дим від сигарет розігріває легені, аромати тютюну заповнюють повітря, надаючи моменту ще один шар загадковості.

- Що далі?

Їхні погляди переплітаються з обміном думок та гіпотезами для можливих версій. Вони знають, що важливість до деталей може виявитися вирішальною в цій грі.

- Не знаю! Це ж нічого не означає.

Неподалік припаркувалась автівка. Роза вийшла відразу. Скляні очі дивились у низ. Вона відкрила задні двері та кинула туди куртку від форми. Джеймс з Маркусом обмінялись поглядами та спостерігали за нею. Вона обійшла авто та глянула у вікно. Роза торкнулась губ та поправила волосся.

- Не знав, що ти відвідуєш такі місця?

Вона здригнулась та побачила їх позаду на сходах. Джеймс бува, хотів засміятись. Але подумав, що Роза прийме як насмішку. Або, що він сміється із риторичного питання Маркуса.

- А ти вже після процедури?

Маркус змінив усмішку на подив. Джеймс все-таки засміявся. Вони викинули сигари та привітались.

- Невже ви по справі тут?

- Не твоє діло. Йди он штрафи виписуй. Маркус кивнув кудись в місто.

Думки Рози переплітаються в горищах свідомості, як темні хмари перед грозою. Серце важке від схожих образ. Душа немов річка, що вирує під тиском негоди. Вона перебирає слова Маркуса, намагаючись розгадати сенс кожного, як пазл, що складається перед її очима. Чому? Чому він сказав так? Та й не тільки він. Кожен другий у колективі її не любить.

Вона спробує забути, спробує пробачити, але сліди образи залишаться, як шрами. Вона прагне зрозуміти, чому люди, яким вона довіряє, говорять подібне.

Тривога й невпевненість огортають її, але серед цього хаосу відчуває себе сильною. Знає, що заслуговує на повагу, на любов, яка є міцнішою за образу. Знає, що це не кінець, а початок нового розділу її життя, де вона буде визначати межі та вимагати поваги до своєї особистості. Вони ще отримають. Вона зайшла у салон.

- Дарма ти так. Почав Джеймс.

- Хай знають своє місце. Ми детективи.