Джон стоїть перед своїм асортиментом камер та обладнанням, відчуваючи енергію творчості, що плавно огортає його. Сонце ласкаво проникає крізь великі вікна студії, створюючи ідеальне природне світло для фотосесії. Кожна деталь, від м'якої музики на фоні до вишуканого декору, створено для того, щоб надихнути та підкреслити красу моделей.

Джон спілкується з моделями, надихаючи їх та розслабляючи перед об'єктивом камери. Він відчуває, як вони перетворюються, розкриваючи свою особистість та внутрішню красу. Його мета - зафіксувати не лише їх зовнішню красу, але й емоції.

Кожен кадр запам'ятовує момент емоцій, які переплітаються в танці світла й тіней. Джон відчуває ритм, упійманий об'єктивом камери, ніби мелодію, яку він створює.

Він бачить красу, що сяє в очах моделей, і кожен вираз, який розкриває їхню справжню сутність. Кожна фотографія - це історія, яка зберігається назавжди. Фотосесія - це не лише знімки. Це магія, що віддзеркалюється в кожній фотографії.

Фотограф сидить за комп'ютером, що на столі у студії. Працює з фотографіями, занурюючись у світ кожного знімка. Екран комп'ютера світиться яскраво, відбиваючи вираз обличчя, поглибленого в роботу.

Руки рухаються з впевненістю по клавіатурі, швидко перемикаються між програмами для обробки фотографій. Викарбовуючи кожен кадр, немов маляр розправляється з полотном. Він використовує різні інструменти й фільтри, щоб підкреслити красу кожної фотографії, роблячи кожен знімок ще яскравішим і виразнішим.

Поруч із Джоном лежать готові роботи, що надихають на нові ідеї та творчість. Він ретельно аналізує кожну деталь, вдосконалюючи свої навички та вдосконалюючи кожну фотографію.

Час летить, а Джон залишається поглибленим у своїй роботі, аж поки кожний знімок не стане втіленням власного бачення та творчої відданості. І коли він закінчує роботу, на екрані комп'ютера з'являються неймовірно красиві фотографії, що готові здивувати.

- Ти завтра йдеш з нами?

- Цього разу без мене.

- Ти чого? Буде весело.

- Тієї ночі мене чорт попутав. Ще й фотоапарат загубив.

Джон дивився на дівчину, яку щойно фотографував. Кинув на неї сорочку та сказав вдягнутись. Вона повільно почала закривати своє тіло. Джон підійшов до маленького столика. Налив віскі та перевернув його. Віскі лягло по його горлу.

- Нам потрібно закінчувати із цим.

- Годі тобі. Там навкруги ліс. Ніхто нас не чує.

- Це було помилкою. Джон дивився у вічі із серйозністю.

- Боягуз.

- Після нашого, так би мовити, культурного відпочинку, неподалік знайшли труп дівчиська. Чому ти така тупа?

- Не кричи на мене!

Дівчина вибігла зі студії. Джон бува хотів повернутись до обробки фото. Але це тільки його догнало. Він жбурнув у монітор свого блокнота та скляну сферу. У якій завжди падає сніг на Ейфелеву вежу. Монітор погас та покрився кольоровою павутиною.

Джон сів на зручне крісло та дістав свого смартфона. Відкривши браузер натрапив на стрічку новин. "Джекпот". Офіцери поліції зупинили автомобіль Honda. Двадцяти трьохрічну дівчину зупинили за порушення правил дорожнього руху. Перевіряючи документи, з'ясувалося, що порушниця позбавлена рішенням суду права керування автомобілем. 

Крім того, керманичка перебувала з явними ознаками алкогольного сп'яніння. Офіцери запропонували дівчині пройти огляд на стан сп'яніння по закону. Вона відмовилась...

Ранок в студії Джона почався спокійно і затишно. Він почув, як промені сонця зігрівають обличчя через вікно, роблячи пробудження ще приємнішим. М'яке світло студії лагідно освітлювало кімнату, створюючи атмосферу спокою.

Джон розтягнувся на своєму кріслі, відчуваючи як його тіло застило. Першим рефлексом було глянути на годинник.

Джон підвівся. Він подивився навколо, помічаючи бардак з обладнання для фотосесії. Побачивши монітор який досі мигав павутиною. Пригадав передвечірнє прощання із Сонею. Треба просити вибачення.

Зробивши кілька кроків, Джон відчув, як кожна його клітинка прагне до життя, готовий зануритися у світ творчості. Він знав, що перед ним день, повних нових вражень. З усмішкою на обличчі, пішов до кухні. Телепень. Як можна забути яка година, коли дивишся яка година? Він ще раз кинув погляд на годинник. Пів на другу дня. Нічогенько виспався.

Дзинь. Джон почув зі студії дзвінку мелодію. Натиснувши кнопку на кавовому апараті прямував до крісла. На екрані був зображений Джеймс. Джон здивувався. 

- Алло.

- Джоне! Ти в студії?

- Що сталось?

- Ти в студії чи дома? Кричав Джеймс.

- В студії. Що сталось?

Джеймс кинув слухавку. Джон глянув на екран та скривився. Він же, наче б то, не вживає. Подумав собі. Короткий та проникний сигнал кавоварки розбудив Джона від дзвінка. Він взяв чашку кави та вийшов на балкон. Запалив сигару. Гучне гудіння двигуна та свист коліс. З повороту виднівся знайомий кузов. Джон зробив крок вперед. Наче це допомогло. 

- Джеймс? 

Авто зупинилось біля самого входу. Джону дуже це не подобалось. Адже фотостудія для нього ніби храм мистецтва. І паркувати перед входом автівки категорично не можна. - "От гадина". Промимрив Джон. Стукіт Дверей. Гуркіт сходами. Джеймс у студії перед ним.

- Ти захворів?

- Джон ми в повній дупі.

- Ми? Ти про що?

Детектив кинув перед ним фото де зображено фотоапарат. Джон поклав каву та взяв знімок двома руками. Він наче побачив НЛО. 

- Джеймсе. Звідки цей знімок? 

- А ти як гадаєш?

- Я його загубив. 

- Де? Як взагалі можна загубити камеру?

- Це було на вечірці. Я думав, що його хтось вкрав чи випадково взяв додому.

- Стоп. Вечірка була у лісі?

- Звідки ти знаєш?

Джеймс сів на крісло та схопив себе за голову. Переплівши пальці він дивився у вікно. Наче розглядав варіанти. Як бути далі. 

- Я зараз прямую до відділка. Скоріше за все, тебе викличуть на допит. 

- Що?

- Цим буде займатись Маркус. Адже, я твій брат.

- Який ще допит?

Джеймс підвівся та почав гуляти просторою студією. Час від часу торкався своєї борідки та волосся на голові. Він нервував. Джон взяв каву та присів на крісло моделі. Детектив глянув на монітор, і знову на Джона. 

- Не питай.

- Слухай. Мені до гузниці чим ви там займаєтесь. Неподалік вашого пікніка. Джеймс взяв слово у лапки. Було знайдено труп. Джоне! Труп! Кричав він.

- Це всього-на-всього нудистська вечірка.

- Та багато, що буде вказувати на вас. Дівчину знайшли голою.

- Не потрібно мені подробиць.

Джеймс вибіг зі студії. Перед цим сказав, що зателефонує. До відділка ногою подати. Куди він і направлявся. Хочеться випити. Дзинь. Емма.

- Алло. 

- Джей, де ти?

- Що сталось?

- Невже ти забув?

- Виступ?

- Ти як завжди. Ти ж обіцяв.

- Еммо...

Коли вона кинула слухавку, Джеймс деякий час робив вдих та видих. Зупинившись на світлофорі почав бити кермо руками. Під час цього у салоні літала його слина. Крики були не зрозумілі. Припинивши, глянув у сторону. Маленький хлопчик дивився прямо на нього. Джеймс усміхнувся. Повернувши голову до дороги усмішка зникла наче і не було. 

Кабінет. Детектив. За своїм дерев'яним столом, серйозно дивлячись на екран свого комп'ютера. Його вигляд показує напруженість у діях, бо знає, що тепер за кожним кутом може чекати небезпека.

Розкидані документи та досьє про розслідування, які він вивчає з уважністю. Під контролем кожна деталь, кожен факт, кожна нитка злочину, який доводиться розгадувати. Він вміло керується комбінаціями клавіш і мишкою, переглядаючи дані та аналізуючи. На фото із флешки фотоапарата дійсно є Джон. Багато дівчат. Випивка. Можливо наркотики. Всі напівоголені. Виглядають щасливими.

Вбивця може бути серед них. Добре, що на знімках немає жертв. Стоп. Хто всіх їх фотографує? Джеймс дістав смартфон. Контакт Джона не довелось шукати довго.

- Так.

- Хто вас фотографував?

- Е...Карл. Місцевий комік. Чвсто виступає у "Блаженстві".

- Як його знайти?

- Ми не товаришуємо. Я і гадки не маю.

- Повне ім'я.

- Карл Флінт.

Відчуття напруги зависає у повітрі, але Джеймс не здається. Завдання важке, але він готовий прийняти виклик і довести все до кінця. Браузер. Детектив вписав слово. "Блаженство". Нічний клуб. Графіки. Контакти. Програми. Стендап. Карл. Карл. Карл. Курсор миші прямує вниз списком. Нічого собі жартівників у місті. Подумав він. Карл Флінт. Попався.

- Чому ж ти так мало виступаєш? Субота.

Контактів коміка не було. Адреси теж. Він записав у телефон адресу клубу та вийшов із кабінету. Дорогою його зустрів Маркус. У нього був співчутливий вираз обличчя.

- Джеймсе. Це ще нічого не означає.

- Так. І водночас ні.