Вірші
ВІД СЕБЕ ВТЕКТИ НЕ МОЖНА
Там, де возродиться фенікс із сірого попелу,
Від звичайного недопалку, кинутого десь біля калюжі,
Ти усміхнешся й повернеш назад зопалу,
Зникне твоя байдужість.
Там, де місиво людських ніг топтатиме квіти
І колючки троянд застрягатимуть у підошвах їхнього взуття
Ти зрозумієш нарешті, що від болю можна здуріти,
Відчуєш смак життя.
Там, де на цілу вулицю лунатиме гучний вибух
Від повітряної кульки, що хотіла злетіти вище
Ти усвідомиш, що із суспільства вибув,
А найстрашніший гуркіт - гуркіт тиші.
Там, де серед багна лежить забута совість
Збереглися відбитки може й твоїх черевиків
Ти побачиш, що краще іти в невідомість
Ніж залишатись безликим.
У якомусь забутому, покинутому будинку
Ти кулаками гамселитимеш порослу мохом цеглу
В голові ніяк не складеться докупи картинка,
Що щастя ламає ребра.
Там, де краплі дощу омиватимуть брудні вікна
І сірою ставатиме просто краплинка кожна
Ти побачиш нарешті, що істина вічна,
Від себе втекти не можна.
1
0
552
Роздоріжжя
Я залишусь на роздоріжжі без тебе й без імені,
Не кричатиму, не молитиму, просто піду.
Тільки очі із неба засяють волошками синіми,
Сиплять блискітки срібні на кригу між нами тверду.
Поверну в інший бік і губитиму сльози лиш перлами,
Може, вітер улітку закотить в зелену траву,
Може, як насінини, зростуть аж до неба стеблами,
Може, наче крижинки, розтануть у ніч грозову.
Може, діти знайдуть і додому нестимуть, як м'ячики
У долоньках маленьких, неначе предивні скарби,
Дивні мрії мої вже чужі зігріватимуть пальчики,
Розростуться по світу, як після дощу гриби.
Я залишусь на роздоріжжі без тебе й без імені,
Не кричатиму, не молитиму, просто піду.
Тільки спогади, мої вірні картинки сповільнені
У кутку в темну скриню, всміхаючись, мовчки складу.
7
0
1897
Дитятко спить
Вечірнє місто з тисячами ліхтарів,
Легкі сніжинки у зимовому повітрі
І ніч розмішує у грозовій палітрі
Блакитне місиво з яскравих диво-снів.
Погасне світло в кожній з затишних осель,
Крізь димарі сни проникатимуть в кімнати,
В людські свідомості й комусь розповідати
Як із реальністю ведуть вони дуель.
М"яка подушка, тепле полум"я в каміні
І оченята враз заплющились умить,
Спокійне дихання - дитятко мирно спить,
В долоні ловить на стіні барвисті тіні...
6
0
2164
На сусідній подушці
Ніч навшпиньки прокралась і тихо в кімнаті лягла.
Крізь вікно незачинене і незаслонені штори
Розкидала на стінах предивні сріблясті узори,
Принесла із собою шматочок чужого тепла.
Вже ні шурхоту... Тільки проміння танцює на стінах
Вперемішку із тінню від клена, що спав за вікном,
Навіть запах повітря я щойно відчула нутром,
Металевий ліхтар похитнувся і спить на колінах.
Завітав чарівник та у диво мене огорнув,
Кинув золота трішки на срібному фоні стелі,
Вийде поспіхом ніч і залишить мені акварелі,
На сусідній подушці тихесенько місяць заснув...
4
0
518
Білий птах
Я надто молода і непутяща
Що вірю так приречено у щастя,
Аж збилася із спокою і сну,
Сама собі вигадую весну...
Марія Людкевич
Я знов собі вигадую весну
Серед зими, знайомим птахом білим
Махне крилом і далі полетить
Мені ж би хоч на мить її спинить
Хоч мить!
Щоб все нарешті стало зрозумілим,
Без ясності я, мабуть, не засну...
Я чую щебіт, щебіт крізь сніги
І музика під талі сніжні сльози
Сховає страх і далі полетить
Мороз дзвенить, блищить, кричить
Хоч мить!
Хай збудуться усі метаморфози
Та шелест крил додасть мені снаги...
І вітер, блискавиця, буря, грім
Освічує все небо так красиво,
А біла птаха далі полетить.
Життя ламає долю, гуркотить,
Хоч мить!
І я весну розгонистим курсивом
Запрошую у свій зимовий дім...
Я вірю в щастя, в щастя серед зим,
Його несе знайома біла птиця,
Кивне лише і далі полетить
Щоб зиму цю нарешті зупинить
Хоч мить!
Осяє небо знову блискавиця,
Та це вже яв і птах мені не сниться,
Я відчиню вікно, хай вийде дим...
Можливо, молода і непутяща,
Та досі вірю в казку, мрію, щастя!...
2
0
450
Розмови за чашкою чаю
Моїм найкращим О. і О.
Чашка теплого чаю знову зігріває наші долоні,
На вустах застигли слова, розлетілися серед кімнати
І танцюють зимовий вальс із сніжинками на балконі,
Хоча хочеться тільки кричати...
Ці чотири стіни, як частина одної вежі,
Тож чого сидимо отут та в очах німі запитання?
Розбивай же прокляте скло і виходь скоріше за межі
Мовчання...
Тихий затишок просто у тиші ледь торкає холодні душі,
Налякається і тікає в темінь ночі ще трішки хоробро,
- Чуєш, подруго, може, досить? - хтось порушив тишу байдужу.
Так добре...
Очі схрещені, наче шпаги, свою власну ведуть розмову,
Кинеш оком на чай і наче аж до дна пропалюєш чашку,
Ми ще дітьми, напевно, придумали невідому нікому мову
Так важко...
В хід піде солодка отрута, наші ліки коли погано,
Шоколад зігріває пальці, мабуть, краще від цього чаю,
Розтікається просто в душу й чорним пластиром склеює рану.
Все знаю...
Тихий затишок проникає, розливається владно тілом,
Слово раптом злітає з вуст і ховається в темінь ночі
І чомусь ніщо не лікує так майстерно і так уміло,
Як ненависний шоколад, що чужі нагадує очі...
4
0
480
А ти все йдеш
Проходять люди, навіть не вітаючись
Знайомі лиця, долі, спільні спогади,
Та в голові усе переплітаючи
Тебе на мить торкаються хоч поглядом.
Життя біжить, летить, шляху нема,
Назад не підеш як би не хотілося,
Маячить спереду лиш сніг й зима,
Хоч серце літом ще не відігрілося.
Закрутить листя, вітром в даль пожбурене,
Він не спитає чи воно нажилося
І далі крутиться сумне й таке зажурене,
Лиш біля ніг на мить чомусь спинилося.
З вікон кав'ярень тихо заглядаючи
Аж в саму душу мовчки, рідним спогадом,
А ти все йдеш надворі, лиш чекаючи,
Того одного, хто зігріє поглядом...
10
0
1683
Небо впало на голову...
Небо впало на голову...
Боляче... Безпощадно...
Розлетілось на друзки і розвіявся щастя дим...
Повіває лиш холодом,
Я тепер безпорадна.
Це глухий долі вирок і ти таки був не тим.
Наше щастя оманливе...
Зоряне... чи веселкове...
Чи тверде, наче кремінь... чи крихке, як кришталь...
Доля дуже ощадливо,
Та вже й не так загадково
Витягає з шухляди улюблену чорну вуаль...
Небо впало на голову,
Не боляче і не вдарило!
Від знайомих мостів залишається тільки дим...
Розгаряченим оловом,
Спогадом... Маревом...
Вітер в тіло сніжинки... а ти таки був не тим...
5
0
530
Тому, хто перед сном читає вірші
Тому, хто перед сном читає вірші
Так, друже, я тобі пишу листа
Коли давно поснули вже міста
І зорі в небі світять яскравіше.
Ти бачиш сяйво цих високих ліхтарів?
Вони привітно нам у вікна заглядають,
Підморгують грайливо і чекають
Коли я допишу оцих рядків.
А в мене зараз власний монолог
І слухачі тут темрява і тиша,
А, може, за вікном блукає миша
І ми почнемо з нею діалог.
Приєднуйся, читай мої рядки,
А я на кухню, зроблю трохи чаю
І піду спати тільки дочитаю
Та вимкну світло порухом руки.
Чомусь виходить знову "Колискова"
Таке життя і так впливає ніч,
Що тіні розкидала навсібіч
І бігає в кімнаті загадково.
Добраніч всім, хто ще читає вірші,
Солодких і смачних Вам, друзі, снів
Й тому, хто ще при світлі ліхтарів
Сидить із віршами на самоті у тиші...
6
0
539
Залежність
У мене давно вже з'явилася, друже, залежність,
Її не відкинеш, від неї, на жаль, не втечеш.
Так сильно до себе притягує все ж протилежність, Залежність від того, як ти просто поряд ідеш.
У мене залежність від вишень, дощів, червня й липня,
Від поля, села, від дороги і стежки туди,
Не смійся лише, я нарешті до цього вже звикла,
Іду і збираю думками твої там сліди.
У мене залежність свої почуття проявляти
І бути слабкою, коли поряд сильне плече,
Залежність від тиші, мовчанням люблю розмовляти,
Від усмішки тої, що раптом теплом обпече.
У мене залежність від зір, що ховаються в небі,
Та і взагалі від всіх зоряних теплих ночей,
У мене залежність від погляду, друже, на тебе,
У мене залежність від погляду твоїх очей.
У мене залежність від спорту, від віршів тобі і танців
І звісно від вітру, що лагідно б'є по лиці,
У мене залежність від дотику твоїх пальців,
Відбитки яких зберігаю на правій руці .
Як радість - то радість, а сум то - залежність від суму,
Кохаю без міри я швидкість і сіре шосе,
У мене залежність від запаху твого парфуму,
Він спогадів теплих, які я люблю понад все...
1
0
448
Загублене щастя
Я ще відчуваю той дотик твоєї руки,
Слова, наче кістка, застрягли в моєму горлі,
А фрази летять, та не ті, не мої й якісь кволі
Я подумки пишу до віршів потрібні рядки.
А річка під нами невтомно і гучно шумить
І балки моста, що із часом покрились іржою
Ти вибач мене, та не зможу я бути такою,
Яку ти, напевно, хотів би собі сотворить.
Вже потяг над нами летить по стареньких рейках,
Я хочу сховатись від пильного слова контролю,
Ти міцно тримаєш над нами мою парасолю
Поїдем назад: я - енергія, я - батарейка.
Незручна дорога та ще під ногами калюжі,
Ми більш не спиняємось, крутимо швидко педалі,
Бо їхати нам необхідно далеко й ще далі
У дощовику моє серце чомусь нездужа.
Я ще пам'ятаю, мій друже, той радісний день
Як плакало небо, для нас це не є перепона
І мокрі до нитки вкладаємо свої закони
Й загублене щастя з твоїх визирало кишень...
7
0
526
Скажи...
Я вже не поруч, так життя розставило
І смуток тихо здавлює, мов обручем,
Я лиш спитаю, хоч порушу правило
Скажи, мій друже, а тобі не боляче?...
Нема образ, забула все давно уже,
Ти, мабуть, знову в натовпі крокуєш сам
У тому світі, де усе таке чуже,
Скажи лиш, друже, а тобі не важко там?...
Мине ще час й свідомість всю покриє сніг,
Будь обережний там серед своїх боїв,
В моїх думках, мій друже, ти всіх переміг,
Лише скажи ти не голодний, ти поїв?...
Тут вітряно, у листі все осінньому,
Захоплює в свої обійми голову,
А ти десь там, у небокраї синьому,
Скажи, мій друже, а тобі не холодно?...
Засвітить сонце радісно-оманливе,
Віддасть усе холодним крижаним дощам,
Блокнот сміється лагідно-образливо,
Скажи, мій друже, а тобі хоч добре там?
Нехай зігріють в далині тебе вірші,
Я надішлю привіт лиш ніжно-сонячний,
Сюди вкладаю ще частиночку душі,
Скажи ти хоч щось згадуєш, не боляче?..
Останні я зроблю ще рухи ручкою,
Вкладу сюди іще лише одне слівце
І раптом думка стрімко стала рвучкою,
Скажи, мій друже, ти хоча б читаєш це?...
5
0
574
Ми досі живі?..
Ідемо, поспішаючи кожен у своїх справах,
Закутавшись в сірі плащі від жорстокої осені,
Які вже від часу старенькі і, мабуть, теж зношені,
Та нас не лякає рутинно-буденна оправа.
Мрії живуть вперемішку з цигарковим димом,
Як він, розчиняються в світло-блакитному небі,
Чи вже сіро-чорному, як пристарілий лебідь,
Що чув оцю лайку і спробував трішечки пива?
Меридіани в нас, мабуть, якісь криві,
Та день за днем крутиться наша старенька планета,
Яка між перервами також палить сигарети
Ми досі живі?...
4
0
510
Не зникає ніколи любов
Я помру, щоб воскреснути знов,
Я забуду, щоб потім згадати
Не зникає ніколи любов,
Варто вірити все ж і чекати.
Я піду, щоби потім прийти
І ображусь, щоб згодом простити
Ти завжди мене зможеш знайти
Якщо хочеш насправді любити.
Загублюсь в павутинні мереж,
Та не видалю свою анкету
Вперто вірю, що і в тебе теж
Влучила та стріла з арбалету.
Промовчу, щоби згодом сказать
Те, що зараз сказать не зуміла
Важко, друже, слова ці писать,
Бо без тебе писати не вміла...
Вже до тебе лечу стрімголов,
Бо набридло тобі вже блукати
Не зникає ніколи любов,
Варто вірити все ж і чекати...
5
0
499
Казкова елегія
Я нанизую зорі на нитку сріблясту печалі,
Павутиння життя, вкрите росами, впаде до ніг,
Та мені вже добряче набридли оті карнавали,
Синя птаха крилом все нестиме в омріяний гріх.
Я збираю хмарки у рядочки розмашистих літер
І краплинки дощу будуть крапками, мабуть, в кінці
Свій нашіптує ритм і куйовдить листи мої вітер,
Кольорову веселку малюють брати-олівці.
Я мереживом снігу покрию своє творіння
І ранковий туман сивим маревом ляже на нім
Та нарешті тепер вже очиститься моє сумління
Коли новий прибулець заходить в старенький дім.
1
0
517
А ти досі приходиш...
Ти приходиш в думки, розтікаючись чаєм по венах
І твій голос шепоче слова осіннім листям,
Ми з тобою таки не довели оті теореми,
Лише спогад проколює серце безжалісно вістрям.
Ти приходиш у сни, розливаючись чарами ночі,
Через відстань і стіни я ще відчуваю твій подих,
Ніч моя небезпека, бо зорі, немов твої очі,
Я далеко не лицар, новий щоб робити подвиг.
Ти вселяєшся у перехожих, немовби навмисно
Та у кожного стрічного, друже, твоє обличчя,
Вже у тонусі нерви, мабуть, це таки корисно
І холодна твоя ота стриманість мені ближча.
Ти приходиш у вірші, хаотично кидаючи букви
І моїми руками слова на папір виводиш,
Скільки часу минуло такої гіркої розлуки
А ти досі приходиш... Ти досі, мій друже, приходиш...
3
0
478
Просто поряд будь
Не вір більш осені, що вперто так шепоче
Усе забути й далі йти вперед,
Скидає листя аж під ноги і лоскоче
Його, мій друже, твій велосипед.
А ти не вір птахам, що полетіли,
Піднялись в небо і торкнулись хмар,
Бо краще жити вже, мабуть, без віри
Ніж загубитись десь серед примар.
Не вір дощам, що стукають у вікна,
Краплини срібні залишаючи в траві,
Не вір тій квітці, що самотньо квітне
І всім рослинам, що іще живі.
Не вір туманам зранку пеленою
Закриють місто від чужих очей,
Не вір тому, що досі за стіною
Комусь ти снишся зоряних ночей.
Не слухай шепіт музики сумної
І тихий шелест під ногами в нас,
Лише знайди у пам'яті сувої,
Що зберегли той неповторний час.
Не вір вітрам, які морозять руки
Не вір снігам, що скоро теж прийдуть
Як жовтий лист тобі несе розлуку
Йому не вір, лиш просто поряд будь...
4
0
469
Зимова ніжність
Сьогодні знову випав білий-білий сніг,
Зимова ніжність тихо стелиться під ноги
І я іду, не розбираючи дороги,
Під дітлахів веселий срібний-срібний сміх.
Холодні клапті розбиваються на друзки
І припають до плаща і рукавиць
Усі чужі і круговерть мільйонів лиць
Аж до душі тепер простягують мотузки.
Осколки снігу, як розбиті дзеркала,
Та для усіх настала вже зимова казка,
Тож насолоджуйтесь, хороші, ось, будь ласка
Зима торкається цілунком до чола.
А небо сипле, засипає геть усе,
Дає деревам ці зимові теплі шати,
Вони мовчанням тихо будуть розмовляти
З блискучим маревом, що рветься до осель.
Сьогодні холодно, та ніжність шелестить,
Моя ж давно уже розтанула, напевно,
О, якби змогу хоча б раз ще, потаємно
Зимову ніжність повернути хоч на мить...
3
0
423
Зоряний вірш
В зимовому небі згубилося зоряне щастя
І Фея чарівна по хмарах ступає пухких,
З поверхні зганяє сніжинок отих полохких
Та місяця промінь тримає її за зап"ястя.
У сяйві нічному засвітиться раптом весь сніг
І подихом дива повіє закоханий вітер
Та Фея все ходить, в торбинку із зоряних літер
Вкладає всі рими на тихий, спокійний нічліг.
Блукає по вулицях й білим мереживом рук
Розкидує ніжність зимову обабіч дороги,
Заковує льодом блискучим, ховає тривоги
Та маревом тиші лунає снігів перегук.
Периною з хмар покриває все небо ще більш,
Нічні серенади співає закоханий вітер,
А Фея чарівна з торбинки витягує літер
Й у темряві ночі йому пише зоряний вірш...
4
0
456
