Як щодо цікавої історії з його усиновленням?

З’явився він в дитбудинку номер 8, що на Девіл стріт, коли йому ще й року не було. А ця вісімка грала з дітьми якусь свою гру. Ви ж знаєте, що вона означає безкінечність? От і для дітей у цій будівлі все повторювалося і не було цьому ні кінця,ні краю, як замкнуте коло.

Того дня помітили його, тільки тоді, коли він почав сильно плакати. Все таки немовля, а тоді була середина зими. Закутаний у сірувато-бруднувату тканину, ручки і ніжки червоні, на-пів замерлі, і записка в якій говорилося:

«ДОПОМОЖІТЬ МОЄМУ ХЛОПЧИКУ ВИЖИТИ. Звуть його Прокоп».

І все,більше жодного натяку, жодного спогаду, все що у нього залишилося це кулон на шиї. Хех, пожаліли тоді маленьке хлопчиська і не просто так, ви ж це розумієте. Хто захоче дитину з вулиці годувати за свій рахунок. Діти в дитбудинку переважно були без батьків, або від них просто відмовилися - їх використовували як робочу силу, і працювали вони, повірте йому на слово, по-чорному, так як він був в їхньому числі йому це відомо.

Одного літнього дня коли йому ще трошки залишилося до восьмиріччя, він й досі не знаю точної дати свого народження, до будинку завітали невідомі люди разом з їхньою директрисою-кровопивцею (так називали вони її позаочі). Тай схожа вона була на вампіра, ще й всі соки з них вижимала, завжди була чимось незадоволена і непривітна. А тоді щебетала до незнайомців, як до дуже важливих персон. Люди були одягнуті в акуратний, навіть, можна сказати, модний одяг, попрямували до кабінету міс Редвам. А вони замурзані, в порваному, бруднуватому одязі вже з не одною латкою, дивилися їм у слід і не розуміли, що вони тут роблять, для чого вони сюди прийшли. Бо ж скільки себе пам’ятає це перші пристойні люди, які коли не-будь туди заходили.

Всім дітям в дитбудинку ще й восьми не виповнилося, а коли приходила ця дата вони зникали, куди ніхто не знає. Просто в один день були з ними, а іншого дня десь пропадали. З чим це пов’язано? Прокопа аж розпирало від цікавості, бо ж йому через пару днів має стукнути вісім. Тому він вирішив прослідкувати за невідомими людьми і він знав як це зробити.

Вже давно він знайшов потаний хід через вентиляційну шахту до кабінету міс Редвам, куди часто пролазив на дах, щоб подивитися на зорі, бо ж їм категорично не можна було виходити з будинку. От зараз він йому і допоможе. Пробравшись у люк він направився прямо до кабінету.

Потрібно було повзти тихо, щоб і шороху не було чути, бо в директриси слух як в кажана. Добравшись до місця призначення, перед його очима відкрилася дуже цікава картина. Директриса і гості , які уже переодягнулися у лікарські халати, для чого не зрозуміло, говорили про щоденні уколи дітям, для так званої профілактики їхнього здоров'я. Що за уколи? Йому стало не по собі, він побачив документи з фото на столі, тобто фото дітей з дитбудинку, і повно іншого не розбери що. На деяких були уже зниклі діти, серед яких і його друг по кімнаті Кевін. Вони всі лежали окремо від тих дітей, які знаходилися зараз в будинку. Що вони задумали? Потрібно було розповісти друзям, що він побачив. Треба швидко вшиватися звідси, поки не трапилося чого.

Вибравшись з тієї вентиляції без жодних пригод, він попрямував до кухні, де всі діти готували вечерю на сьогодні.

- Ей, друзі послухайте мене!

Всі замурзані і тривожні обличчя відволіклися від своєї справи і звернули на нього увагу.

- Мені потрібно вам негайно розповісти, що я тільки-но побачив. Пам'ятаєте цих людей, що з'явилися з директрисою? Так от, вони не просто гості. В кабінеті у міс Редвам вони переодягнулися в лікарські халати і говорили про незрозумілі уколи для нас щодня. Розумієте кожного дня, що б це могло означати? Ще говорили, це допоможе нашому здоров'ю.

- Ну так що в цьому поганого? Вони хочуть щоб ми були здорові, тай все. А ми що можемо їм дати, бідні і без батьків, треба за їхню доброту і подякувати їм. – сказала одна з дітей, яка завжди вірить, що всі люди бажають нам тільки хорошого.

- І що, ти змиришся з тим, що тебе будуть колоти хто-зна-чим? - запитав я.

- Ну так це краще, ніж захворіти.- відповіла вона.

Щоб переконати її, тай не тільки її, їх всіх, то краще пристрілитися. йому одному здається, що тут щось не чисто, чи їм вже попромивали голови?! Як можна так безпечно ставитися до свого життя. Кожний на цій землі не просто так, у всіх своя місія, незважаючи на те, чи бідний ти чи багатий все залежить від тебе і тільки від тебе. Він настільки розізлився на цю байдужість, що ще трохи і закричав би на них. Але в ту хвилину зайшли до кімнати їхні поважні гості з директрисою, щоб представитися особисто.

Як виявилося міс Редвам не була тут головною, дитбудинок належав цим невідомим людям. Тепер зрозуміло чому вона була такою привітною. Але в нього було питання, яке його мучило, якщо вони власники, чого ж діти їх раніше не бачили? Звичайно він цього не запитав, і так вважався занозою в задниці, йому ще більше проблем не потрібно.

- Отже діти, як ви зрозуміли до нас сьогодні завітали власники цього будинку, я надіюся ви підготували все як я просила? – запитала міс Редвам. – Що ж давайте присядемо до столу і познайомимося ближче.

Всі направилися до столу, а Прокоп стояв і дивився їм у слід. І тут…

- Про які уколи ви говорили в кабінеті?

Різко всі обличчя повернулися на мій голос.

- От халепа, і хто мене тягнув за язик. – прошепотів він собі під ніс. Очі директриси і гостів були направлені на нього з цікавістю. Після цього він потрапив у кабінет і через кілька хвилин у нього з’явилася нова сім’я. Так, так його всиновили власники будинку.”