Прокоп розумів всю небезпечність ситуації в якій він зараз знаходиться. Це рішення було спонтанним. Він вирішив повернутися до будинку у якому залишилися важливі для нього речі: його кулон, який він з дитинства не знімав, але того дня, коли його викрали він залишив його вдома і телефон ніби з спражнів фото, як він тепер зрозумів.

Спочатку він незнав куди іти, але зрозумівши що він все ще в Нью-Йорку, зорієнтувався, де він знаходиться. Через годинку-дві він побачив будинок. Йому було страшно туди заходити, але потрібно бути сміливим. Він уже вліз в цю справу і назад дороги немає. Коли він дістався до місця, де він жив, було вже досить темно, тому ніхто не зможе побачити його. Він заліз у будинок якомога тихіше і побачив  що всі речі і меблі вивезені, їх немає. Прокоп не на жарт злякався, легенький морозень пройшовся по його спині. Непотрібно гаяти жодної хвилини, тому він швидкою ходою попрямував до своєї кімнати, відкрив двері, а там було все так як він і залишив.

Так, а тепер йому не тільки страшно, але й дивно. Таке відчуття ніби його тут чекали, ніби знали що він повернеться. Хвилини з дві він стояв, як вкопаний, навіть, не поворухнувся. У його голові промайнули різні варіанти розвитку подій, а якщо його схоплять, якщо йому невдастся повернутися або й гірше йому уб'ють. Останній варіант його аж ніяк не приваблював, а здавалося все йде саме до цього. Аж тут він почув мелодію свого телефона і враз отямився. Звук ішов з комода, а саме, з верхньої шухляди, в якій він ховав свої речі. Втекти чи підняти слухавку, ось що він в цей момент подумав. І що він вибрав? Звичайно відповісти на дзвінок.

Наблизившись до комода, він повернув ключ і відкрив шухляду. Та зі скрипом відчинилася і він взяв у руки телефон на якому висвітився невідомий номер. Він сумнівався чи підняти слухавку, його палець уже висів над кнопкою виклику та він ніяк не міг натиснути кляту кнопку. Чого він боїться? Один натиск.

Приклавши телефон до вуха, він не відповів, щоб не видати себе. Йому все це здавалося надто дивним. З іншого сторони теж ні звуку, було чути тільки незрозумілий, дивний шурхіт і все. Він слухав звуки і навіть не помітив, як червона цятка з'явилася на його тілі. Прислухаючись він не міг зрозуміти чи це все ж таки шурхіт чи голос. І тут крик з телефону.

- Пригнись!

Він округлив очі коли побачив червону цятку на своєму тілі і ніби на автоматі, як йому і наказали пригнувся. Пролунав вистріл. Вікно його кімнати розбилося на кусочки, він все ще не міг себе опанувати…

- Тікай поки не пізно! – знову пролунав голос.

Він зібрав всю свою  силу в кулак, забрав з шухляди кулон і чим дуж почав тікати. Прямо біля його вуха зі свистом пролетіла куля і знову вистріл. І ще один. Всі його спокійні дні проведені в цьому будинку зникали на його очах. А він казав, що все було дивно ще з самого початку. Тепер він не раз в цьому переконався.

- Ти хочеш щоб тебе прикінчили тут? – крикну знову жіночий голос з телефона.

Прокоп не розумів з ким він взагалі говорить, але зараз ніколи було про це думати, а тим більше говорити. Він завершив дзвінок, швидко поклав телефон у кишеню і побіг. Побіг до виходу, але вхідні двері були зачинені. Куди? Куди йому тікати? Двері на кухні, згадав він і побіг.

На щастя вони були відкриті, він вибіг з будинку та світло фар засліпило його. Затуливши рукою очі від разючого світла Прокоп подумав, що тут йому і кінець. Але доля вирішила йому допомогти.

- Залізай в машину, якщо хочеш врятуватися! – крикнув той же самий голос, який він нещодавно чув по телефону.

Часу на вагання не було, тому він забрався в машину і поглянув на свого рятівника.

За кермом він побачив молоду дівчину, на вигляд не старшу за нього самого. З кучерявим каштановим волосся і голубими очима. Пам'ять йому підказувала, що десь він її уже бачив, але пригадати ніяк не міг. Тому все що він міг її зараз сказати це подякувати за порятунок.

- Дякую що виручила, а то б не знаю чи залишився я в живих в тому домі. – якось не дуже впевнено він це сказав.

- Їм ти потрібний живий, тому не переживай.- відповіла вона і нажавши на педаль газу рванула з місця. – А тепер тримайся, бо вони нас так просто не відпустять!

- Хто не відпустить? – запитав він.

- Твої батьки, хто ж іще, – просто відповіла вона йому. – і перестань на мене так дивитися, а то протреш на мені дирку.

Він не зрозумів сказаних нею слів.

- Якщо це батьки, тоді вони нам допоможуть. – лиш сказав він.

- Не сміши мене. Ти все ще не здогадався? – покосилася вона на нього. – Твої батьки і є тією організацією, яка хоче панувати над всіма. І тільки ти їм зможеш допомогти.

Прокоп витріщив на неї очі, її слова були для нього, як грім серед ясного неба. Виходить весь цей час вони йому брехали, а він дурень повівся на це. Стоп, а які є підставити, щоб довіряти цій дівчині. Він її взагалі не знає.

- І ти хочеш щоб я в це повірив?

- Твоє діло вірити мені чи ні. Все що потрібно це витягнути тебе звідси і взагалі, де ти був останній тиждень, я весь час тебе шукала. – так для інформації запитала вона його.

- З батьками. – відповів він.

Тепер був її час протирати на ньому дирку. Вона забула що за кермом, коли почула його слова.

- Ти бачив Дженіфер? – з тремтячим голосом запитала вона.

- Еее, дивися за дорогою, ми зараз вріжемось в стовп. – штовхнув він її і взяв кермо в свої руки.