Страх змішаний з незрозумілістю. Двоє чоловіків років десь під тридцять, брутальні з колючими поглядами, схопили його так різко, що він не встиг отямитися.

- Ану відпустіть! Ви хто такі? Що вам потрібно? – пручаючись, викрикував хлопець. Не встиг він договорити, як незнайомці закрили йому рот. Вдих і він поринув у пітьму.

- І що тепер з ним робити? – сказав один з незнайомців.

- Так, як і планувалося, нам дали наказ привести його неушкодженим. Тільки зв’яжемо його, щоб нічого лишнього не натворив.

Пройшло вже не менше години. Прокоп отямився, у нього пекло в горлі, все тіло заніміло. Він спробував поворухнутися, але у нього не вийшло. Руки і ноги були зв’язані. Він оглянувся довкола, було темно. До нього все ще не дійшло, що його викрали. Він чув шум машини. Виходить його кудись везуть. Але куди? Для чого? Він спробував все ж таки піднятися, але відразу впав через, те що машина різко затормозила.

- Що за …? – огризнувся він. І знову спроба піднятися. Цього разу у нього вийшло. Довкола не було жодної можливості щось розгледіти. Жодного натяку хто це може бути. Тай він сам нічого не знав. До цього часу нічого подібного не траплялося. Раптом почулися звуки боротьби, битого скла, хтось впав.

- Тримайте їх!! Не дайте втекти! – почувся крик.

Через секунду мотор знову завівся і машина рушила з такою швидкістю, що Прокоп упав на плече так боляче, аж сльози з'явилися на очах. Різкий поворот, удар головою і знову пітьма.

                                 ***
Привідкривши ледь повіки Прокоп намагався зрозуміти де він, але все було як в тумані, тільки крихітні плямки більше нічого. Він хотів протерти очі рукою, але у нього не вийшло, руки були ніби не його, він не міг їх підняти. Морозець пройшов по всьому його тілу. Він не може його контролювати, жодного чортового руху. Він спробував крикнути, але зрозумів що і тут не може керувати своїм голосом, не може видати ніякого звуку. В нього почалася паніка, йому тільки чотирнадцять, і він тепер інвалід? Не може такого бути. Знову не вдала спроба закричати, піднятися, втекти. І нічого, ніхто не почує його, не допоможе йому. Все що йому зараз хотілося, це повернути все як було до цього. Принаймі він ходив, у нього була можливість бачити всю красу довкола і він міг говорити. Сльози навернулися на очі і він почав ридати, просто ридати у нього більше нічого не залишалося…
                                  ***
- Нііі, тільки не це…

- Прокоп отямся, будь ласка!!

- Нііі!! - він крутився, сльози лилися з його очей і він не міг заспокоїтися.

- Прокоп та отямся ти, це сон! Чуєш?! Просто кошмар. – трусила вона його.

- Нііі… - викрикнув він і відкрив очі. З переляку він відштовхнув людину яка була поруч. Його тіло було все липке, холодний піт стікав по чолі, він тяжко дихав. Переляканими очима він дивився на неї, на свою матір.

- О сину, я так переживала за тебе. – підступила вона до нього, щоб обняти.

- Я не твій син і ти мені не матір. – різко відповів він, витягнувши руку щоб зупинити її.

Обезсилений він спробував встати, але у нього закрутилося в голові і він ще б трохи і впав. Ніжна рука допомогла йому повернутися на місце.

- Тобі потрібно ще полежати і відновити сили.

- Не торкайся мене!! Забери свої брудні руки!

- Прокоп!? – здивувалася вона.

- Забирайся негайно, або я піду сам звідси.

Вона не хотіла починати їхнє знайомство так, тому вирішила залишити його наодинці з його думками і вийшла.

Прокоп скрутився калачиком на ліжку, обнявши себе за коліна і довго думав про те, що з ним трапилося. Що за дивні люди його викрали? Що вони хотіли? Звідки у них був голос прийомних батьків? Багато питань без відповідей і це його дратувало. А ще у нього розколювалася голова і боліло все тіло.
- Цей кошмар колись закінчиться?! – з благанням запитав він. – Я ж просто хотів купити книгу.

У нього не було більше сил нінащо, тому він просто заснув.