- Прокоп, де тебе носило? - крикнула вона до нього.

- Не зараз Лоро, не зараз! Давай виберемось з цього клятого місця, мені вже набридло бачити всіх цих людей, яких ти вважала за сім'ю.

Та не так все просто, як здавалося. Коли вони майже вийшли з тунелю, вихід уже був перекритий залізними гратами, через які їм точно не пролізти. Позаду почулися швидкі кроки людей і бажана свобода, яку їм обом хотілося, пройшла крізь пальці. 

- Далеко втекли? - почувся бридкий голос чоловіка з шрамом. - Думав що твій постріл вб'є мене? Не з тим зв'язався, ти не перший хто пробує втекти, а якщо ти сюди потрапив, то звідси виходу немає. - і його сміх заполонив всю тишу в тунелі. - О, а що це за подружка з тобою, ми її теж заберемо з собою.

- Не чіпай її. - закричав Прокоп та кинувся на нього, за що отримав кулаком в живіт та на мить втратив рівновагу.

- Ти тут не командуєш малеча. Повертаємося назад! - крикнув він команді і вони взяли Прокопа з Лорою та повели назад.

Лора не хотіла показувати жодних дій, бо це могло спровокувати ще гіршу біду, але в голові у неї назрів план.

- Не пручайся, давай зробимо так, як вони кажуть. - прошепотіла Лора.

Прокоп махнув головою.

Повернувшись назад у бункер їх закрили у приміщенні без жодних вікон. Прокоп ходив туди-сюди, а Лора сиділа на землі, схиливши голову і думала над планом.

- Нуу, і добре я зробив, що послухав тебе, я ледь звідси вибрався, прийшлося вдатися до злочину, я вистрілив в людину. І що тепер, я знову тут. - знервовано виговорився Прокоп.

- Знаєш, а вони ж мене, навіть, не обшукали, - хитрим голос сказала вона і витягнула звичайнісіньку ручку.

- Що? Ручка? І що вона нам допоможе? А ні постривай, це напевно знову одна з твоїх примочок, як тоді в машині, коли ми тікали від корпорації. - заворожено вимовив він.

Почувся звук поворону ключів у замочній щілині, Лора швидко сховала пристрій, в той час як двері відчинилися.

- Ну що готові до подорожі? -  з ухмилкою на обличчі сказав чоловік. 

Прокоп та Лора подивилися один на одного і усміхнулися, махнули головою в знак порозуміння та з обличчям яке не показувало жодних емоцій пішли за чоловіком. 

На що вони надіялися, знали тільки вони, тому тут залишилося тільки зачекати на їхні дії, а точніше на дії Лори, бо весь план був тільки у неї в голові.

Їх привели в ту ж кімнату, яку пам'ятав Прокоп. Все було підготовлено до експерименту. Стояло два крісла до яких було підведені дротики, біля них стояв столик з усім необхідним, уколи і речовини, застосування яких знали тільки люди, які збиралися провести дослід.

- Що ж почнемо, Енді, підключи їх до апарату, і давайте більше без сюрпризів, мій час дорого коштує. - сказав мужчина в білому халаті, з все ще притаманною йому спокійною манерою спілкування. 

- Просив же не називати мене по імені, ти не зрозумів з перших разів? - знервовано відповів йому Енді. - Чи ти хочеш щоб вони і твоє ім'я знали? 

- Без різниці. Це не така важлива інформація. - все ще спокійно відповів чоловік. - І будь добрий, прив'яжи їх до стільців так, щоб вже точно нікуди не зникли. 

Прокоп знервовано поглянув на Лору. Вона ж у відповідь, навіть, не глянула на нього. Її обличчя, як камінь, жодна емоція, жодної краплинки страху ви на ньому не побачите, тільки зосереджений погляд на всьому що відбувалося. 

Енді спершу прив'язав Прокопа, і пояснив це тим, що хватить з нього останнього разу коли він втік. Після Прокопа підключили Лору, яка була надто спокійна для тієї, на кому збираються експериментувати. Енді морочився з ремнем на кріслі в Лори, і тоді ж вона поглянула через плечо на Прокопа і махнула головою і крикнула:

- Час!