- Ти допомагаєш мені, чи хочеш щоб нас пошвидше схопили? – зі злістю він покосився на неї все ще тримаючи руль, щоб машина їхала рівно. – Еее, отямся, машина сама не буде їхати!

«Що з нею не так? Одне слово про те, що я був з батьками, враз її змінило. Ніби великий біль приховувався за цим. Що ж мені з нею робити? Дженіфер, хмм Дженіфер. Точно!! Це ж та Дженіфер, яку я бачив. Ось чому, коли побачив цю дівчину, вона мені когось нагадувала. Очі! Такі ж самі очі. Вони сестри?»

Прокоп зрозумів чому вона тепер так болісно виглядає, її сестра, у неї забрали сестру. Тому він вирішив надавити на її болюче місце, щоб вона отямилася.

- Якщо ти зараз же не візьмеш себе в руки, тоді ми нічим не зможеш допомогти Дженіфер. – сказав він і почекав поки вона переварить сказані ним слова.

Ніби переживаючи ще одну біль, її обличчя змінилося на напружену гримасу жалю і каяття. Але як не дивно це допомогло. Вона відштовхнула Прокопа, взяла кермо у свої руки, надавила на газ і вони помчали на зустріч невідомості і небезпекам.
                             ***
- Так тепер ти можеш мені пояснити, що це  все взагалі означає? – не міг заспокоїтися він.

- Не зараз. – просто відповіла вона.

- Хоча б скажи своє ім'я.

- Лора.

І тишина. Тільки звук мотора і швидкість. Все так давило на нього, що не хотілося нічого. В голові крутилися різні думки. За пару тижнів все настільки змінилося. Він зрозумів, що зараз довіряти не варто нікому. Спочатку брехня в дитбудинку, потім прийомні батьки, а вже пізніше і рідні. Так легко було їм повірити. Прокопу не вистачало підтримки і любові з дитинства і тут він подумав, що нарешті він її знайшов. Але доля зробила ще один поворот.

«Світ наповнений брехнею і щоб відрізнити її від правди ти не раз опинишся на роздоріжжі. Тут потрібно вірити собі і тільки собі. Тільки ти, сам собі і ворог, і друг. Тільки ти керуєш своїм життя. А коли надієшся на підтримку когось іншого, тоді уже керують тобою.» За долю секунди машина так різко повернула, що аж шини автомобіля зі свистом проїхались по дорозі.

Повернувши голову на винуватця, Прокоп уже і забув що там була дівчина.

«Лора виглядає як гонщик за кермом автомобіля. Її швидкі рухи і впевненість дають надію. Але чого ж вона так спішить, за нами ж ніхто не женеться.»

- Може ти збавиш обороти? Для чого такий поспіх? – тримаючись за все що можна, запитав він її.

- Якщо ти нікого не бачиш, це не означає що їх немає. Повір, я в цій справі набагато довше і знаю більше ніж ти. Тому краще заспокійся і не задавай непотрібних запинать. А тепер тримайся, бо вони позаду нас.

- Що? Хто позаду нас, нікого не бачу. – дивився він у заднє вікно машини, але там нікого не було, тільки ліхтарі світили на дорогу.

Але раптом вони почали виключатися одне за одним. Та чим раз тим ближче до їхнього автомобіля.

- От тобі і доказ того, що вони від нас так просто не відстануть, ненаситні звірі. Їм тільки і давай людину, а вони з неї зроблять рослину, без жодної жалості, ми для них лиш м'ясо яким вони розпоряджаються як їм заманеться. – стиснувши кермо процідила вона крізь зуби.

- Але ж нікого не видно. – сумнівався він у сказаних нею словах.

- Ти їх і не побачиш. Думаєш все на стільки просто. Вони не один рік приховують те чим займаються, їхня компанія лиш прикриття для всіх їхніх планів. Зараз я  не зможу тобі все пояснити, нам потрібно знайти де б сховатися від них.

- Ти не маєш ніякого плану? – він витріщився на неї.

- Ну я якось не думала, що ти був у них весь цей час. Востаннє я тебе бачила, коли ти відпочивав в своїй кімнаті. Потім побачила як дивні люди йдуть до твого будинку, і тоді ж ти пропав на тиждень.

- Так це ти була під моїм вікном? – дивився він їй у вічі.

- А ти що злякався? – самовдоволено усміхнулася вона.

- Не дочекаєшся. – відповів він, склавши руки перед грудьми.

- Я менше з того, чого тобі потрібно боятися. При тому ти мені потрібний, ти можеш більше ніж будь-хто з нас.

- Стоп, стоп. З нас? Що ти маєш на увазі? – він уже нічого не розумів.

- Коли доберемося до місця тобі все пояснять. – вона лиш сильніше надавила на газ, коли в той же момент заднє скло авто розлетілося на кусочки.

У них стріляють, але Прокоп нікого не бачить. Звідки стріляють? Хто? Тільки по словах Лори він знає що це його батьки, але для чого їм це. Стільки років він думав, як він зустрінеться з ними. Якби вони його не залишили чи було б все як у нормальних сімей? Вони б сиділи щовечора за переглядом цікавого фільму з батьком, обговорюли б футбольні матчі, його дні у школі. Мати ж на його дні народження готувала б його улюблені млинці з джемом і все було б так правильно. Але все з самого дитинства було не так як у всіх і йому прийдеться все вияснити.

- Що за чорт? Що їм від нас потрібно? – крикнув Прокоп, прикриваючи голову від уламків скла.

- Не будь дурником. Ти їм потрібний і вони підуть на “страшне” щоб тебе отримати. Ти і не уявляєш скільки у тебе можливостей все зробити на краще, якщо ти не попадеш у їхні руки. З ними ти будеш зброєю для хаоса.

- Звідки тобі все відомо?

- Коли відірвемся від них, ти зустрінешся з людими які дадуть відповіді на всі твої запитання.

- То чого ти чекаєш, давай дави на газ. – повисив він на неї голос.

- Дістань ззаду на сидінні круглий м'яч і кинь його у заднє вікно, так ми матимемо час відірватися.

Прокоп подивився на неї нахмуривши брови, але вирішив не задавати питань, а просто послідувати її словам. Знайшовши предмет який вона сказала, він не був схожий на м'яч. Це була важка , як камінь, залізна куля. Але не це зараз було важливо.

- Ти про цей м'яч? – несміло запитав він Лору.

Побачивши що вона кивнула головою, Прокоп уже не чекав ні хвилини. Він викинув дивний предмет у заднє вікно. Куля покотилася по дорозі, та за секунду розкрилася, і промені білого, неймовірно яскравого світла засліпили все, що він міг побачити.

- Ось так вам за все, тепер вам не дістатись до нас. – викрикнула Лора радісним голосом.

Прокоп все ще привикаючи до нічної темряви привідкрив повіки. Те що він побачив не на жарт його здивувало. Позаду них утворилася велика прозора стіна, яка перекрила будь-який рух дорогою. Тепер їм точно їх не дістати.

- Що це за м'ячик такий? – витріщивши очі спитався він.

- Хех, тобі теж сподобався? – усміхнулася вона до нього. – Все ти дізнаєшся, дай тільки трохи часу і ми будемо на місці.