Час пройшов незамітно, дві години як дві хвилини. Всю дорогу Прокоп задавав мільйони питань. Як завжди йому хочеться знати все в найменших подробицях, але Лора не могла відповісти на всі його запитання. Вона весь час ухилялася від відповідей, переводила тему розмови.

Наскільки Прокопа все цікавило, настільки їй не хотілося про це говорити. І справа не в тому, що вона не знала що сказати, просто спогади про сестру зачіпали її за живе. Вона ще не звиклася з тим, що сестра Бог зна де, і вона не може їй ні чим допомогти.

- Так довго нам ще їхати? – нетерплячість брала верх над ним. – Ми їдемо, і ніяк не доберемося. Тай з тобою толком і не поговориш. Шукаєш цілу дорогу якісь відмазки, тільки б не …

- Скільки тобі пояснювати, коли будемо на місці все дізнаєшся! Будь трохи терплячішим. – гримнула вона руками по рулю машини та крикнула на нього.

- Не зривайся на мені. Тільки я тут і жертва. Нічого не розумію, і ні про що не знаю. – уже і він перейшов на крик.

- Ах ти ж бідненький, так тільки ти тут жертва! Ти хоч знаєш скільки дітей тепер не можуть повернутися до нормального життя?! – з призрінням сказала вона.

- А при чому тут я? До цього часу я навіть не знав про існування своїх батьків, все що у мене було, і те видумане. Думаєш я хочу щоб так все було? У мене і в думках не було, що мої батьки на таке спроможні. Я б зрадістю допоміг їм усім, тільки немаю ніякого уявлення як, і ніхто мені в цьому не допомагає. А невідомість мене не стільки лякає, скільки починає бісити. Таке враження що я єдиний, хто може всіх врятувати, а щоб мені допомогти, то немає нікого.

- Виговорився? – вже спокійним тоном запитала вона.

- Тепер мені полегшало. – усміхнувся він їй.

- Ніхто тебе і не звинувачує у всіх бідах, що сталися за цей проміжок часу. Було важко, але не все ще втрачено. У нас є ще час все виправити.

Прокоп нічого не відповів. Він відвернувся від Лори і дивився, як машина минає невідомі містечка, а думки, як торнадо, крутилися в його голові.

Вони все їхали і їхали, та чим довше, тим далі вони були від цивілізації. На горизонті уже виднівся ліс і Прокоп з підозрою глянув на Лору.

- Ми так довго їхали, щоб ти завезла мене до лісу?

- Чому ти вічно всім незадоволений? Ти ще нічого не бачив, а вже прирікаєшся. Якщо ти не хочеш, щоб тебе знайшли, то це саме те місце, де тобі потрібно бути. Повір тут безпечніше ніж будь-де.

- Повір в це, повір в те. Буде хоть якесь підтвердження твоїх слів?- не витримав він і крикнув.

- Хочеш підтвердження? Тримай.- і натиснувши на газ вона направила машину прямо в ліс, а будучи точнішим то прямо в дерева.

- Ти що робиш? - витріщився він на неї. - Ми ж так вріжемося. Еее, ти мене чуєш? Взагалі вже поїхала розумом? Зупини машину! - кричав він на неї, та вона і не подумала зробити, те що він їй говорив. Лиш міцніше схопила кермо і без будь-яких вагань їхала на зустріч неминучій смерті.

Що йому робити? Його вона не слухає, що вона хоче цим доказати? Що вона безстрашна? Та до біса все це, якщо на рахунку чиєсь життя.

《Ти зв'язався не з тими людьми і тепер платиш за це.》 Ось про що він подумав в цей момент. А дерева були все ближче і ближче, на спідоментрі показувало цифру 120 і вона що секунди збільшувалася. Прокоп вперся в сидіння автомобіля, його серце ,напевно, уже билося зі швидкістю автомобіля, він закрив очі і весь напружився. Ще пару секунд і кінець. Один, два, три...

Але так не сталося, його очі були все ще закриті, та він розумів, що вони уже мали врізатися машиною в стовбури дерев. Не вірячи своїм же думкам в голові він спробував легенько відкрити очі. І що він побачив?

Перед його очима відкрилося щось схоже на маленьке містечко з надсучасними будівлями і технікою. Він ще в житті такого не бачив, було відчуття ніби він потрапив у якусь зовсім іншу реальність. Він не вірив тому, що бачив та протер очі руками.

- Що за дивний вираз обличчя, ти ніби космос побачив. - їй сподобалося бачити його розгубленість, її це забавляло. - От думається мені, що тепер у тебе ще більше запитань ніж було до цього.

Прокоп її не чув, його цікавило все, що він там побачив від кожного камінчика на землі до верхівки споруд.   

Вона зупинила машину та глянула на нього. А він все ще зачарований, тим що побачив, навіть, на звернув на неї уваги.

- Ну що ж ми приїхали. - сказала вона, та це ніби допомогло прокинутися Прокопу від гіпнозу.

- Ми точно туди куди треба приїхали, а то мені щось не віриться.

- Давай закінчуй з своїм здивуванням і вилазь з машини, ідемо я тобі все покажу. - тоном командира сказала вона.

Не встигли вони вийти як їх оточили маленькі квадрокоптери. Та впершу чергу вони оточили Прокопа, що привело до ще одної реакції здивування.

- Не переживай, це камери спостереження, вони по всій території, ти швидко до них привикнеш. Давайте летіть уже, він один із нас. – просто сказала вона і вони полетіли. – Таак з чого ж почнемо? Давай я тобі коротко розкажу про це місце. І заодно по дорозі покажу все.

- Ну давай, нарешті хоча б дізнаюся, куди я потрапив. – якось невпевнено відповів Прокоп.

- Що ж, це місце було створено ще коли нас не було і з часом удосконалювалося. Той хто керує всім не раз допомагав таким як ми, ти пізніше з ним познайомишся. Він же і відповість на всі твої питання.

- А не можна зразу з ним познайомитися, а про все інше ти мені розповіш згодом?

- Я б зрадістю тебе з ним познайомила, але його поки тут немає, він на завданні. – пояснила вона йому. – Що ж продовжимо. Як я і говорила «Чистилище» було збудоване ще до нашого народження…

- «Чистилище»? Що за назва така дивна? – поцікавився Прокоп.

- Ти ніколи не даєш мені договорити. – огризнулася Лора. – Пояснюю, тут ми допомагаємо дітям яким повезло врятуватися він твоїх батьків стати повноцінними і вміти себе захистити. Тому між собою ми назвали його «Чистилище», а тепер його всі так називають.

- Ааа тепер зрозуміло. Але можеш не нагадувати мені кожного разу, що зробили батьки, а то у мене таке відчуття, що це я у всьому винний. – попросив він.

- Ой вибач, я і не думала дорікати тобі цим.

- Та нічого, з ким не буває. – сказав Прокоп.

- Що ж давай продовжимо нашу екскурсію. Територія «Чистилища» захищена від навколишнього світу, я думаю ти вже бачив це, коли ми сюди їхали, тобто нас ніхто не зможе побачити, якщо ми самі цього не захочемо. Тому це найкраща схованка, яка може бути в даний час для тебе. Тут є все, що тобі може знадобитися, від столової, де ти можеш смачно поїсти, до найновіших технологій які ти ще не бачив. А люди все що потрібно тебе навчуть.

- Якось дивно все звучить, ніби потрапив до ще однієї школи зі своїми правилами. – проаналізувавши все сказане нею, відповів Прокоп.

- Тут не все так просто, але ти привикнеш. – тільки і сказала вона.

«Що ж доведеться привикнути. » подумав Прокоп. Вибір у нього не великий, або залишитися тут, або потрапити в руки батьків. А другий варіант його аж ніяк не приваблював, після всього що він дізнався і побачив. Хто ж знав, що життя таке непередбачуване, все плило своєю течією і враз так змінилося. Ще багато потрібно дізнатися і поборотися за своє місце під сонцем, що він і планує зробити.

Звук вертольота перервав хід його думок, і піднявши голову вверх він побачив гігантського розміру вертоліт, який приземлявся неподалік від них.

- От і головнокомандуючий прибув, давай я тебе з ним познайомлю. Слідуй за мною. – скомандумала вона.

І Прокоп ватними ногами попрямував за нею.