- Якщо він зараз же не прокинеться ми його втратимо, як і всіх. І прощавай всі наші плани. – сказав чоловік.

- Які в біса плани!! Це наш син! – викрикнула мати Прокопа.

- Ааа так ти згадала, що у тебе є син?? – запитав він  з сарказмом.

- Та йди ти, я про нього і не забувала. Тоді у мене не було іншого виходу як віддати його, він не вижив би зі мною. Хто ж знав, що з ним таке зроблять. Ти хоч знаєш як це було важко?? Де ти тоді був, щоб зараз повчати мене? – ледь не кинулася вона на нього.

- Ей полегше, заспокійся. Ніхто тебе не повчає. Подивимось правді у вічі, тоді він був не потрібний тобі, а тепер ти згадала про нього. – спокійно мовив чоловік.

- У тебе немає зараз ніякого права мені це говорити! Тебе тоді не було. – уже більш стримано сказала вона. – У нас зараз є більша проблема, ніж вирішення минулих помилок. Що нам зробити для того, щоб він прокинувся?

- Сама знаєш, він сам має захотіти. Потрібно було його попередити!

- Ти ж бачив як він відреагував на мене, про які попередження могла бути мова.

- Тоді нам нічого не залишається як чекати.

                                      ***

Перед Прокопом відкрилося просторе поле, дув приємний теплий вітерець, сонце світило так яскраво, що очі не витримали променів і просльозилися. Прокоп поглянув довкола. Це місце йому не знайоме, але тут так чудово. Він розумів що це  сон, йому зараз все сниться. Але все здавалося схожим на правду. Таке реальне і таке особливе.

- Так і залишився б тут, далеко від всіх турбот і негараздів… - мрійливо мовив він.

- Ти не повинен тут бути!! – почувся жіночий голос.

Прокоп підскочив з несподіванки та різко повернувся. Перед його очима стояла дівчина років приблизно чотирнадцяти і виглядала досить схвильовоно. Хоча повз нього не пройшла її краса. Миловидна, з довгим, пишним волосся, коляру смоли, і яскравими голубими очима, які здавалося бачили тебе наскрізь і були такі глибокі, як хвилююче море.

- Що ти тут робиш? Тобі потрібно негайно прокинутися!! – слова дівчини прозвучали як наказ, який потрібно виконати.

- Про що ти говориш? – з повною незрозумілістю запитав він.

- Ми вже бачилися, я пам'ятаю тебе, ще коли ти був тут востаннє.

- Я не розумію, хіба я тут був, ми знайомі?

- Немає часу на теревені, забирайся звідси поки не пізно, бо залишишся тут назавжди як і я. – вона продовжувала говорити щось не зрозуміле. – У тебе залишилося дуже мало часу. Проснись!!! - щтовхнула вона його.

                                   ***

І він проснувся. У нього все ще жахливо боліла голова, у скронях так пульсувало, наче по них стукають молотком. Він не зміг відразу зрозуміти, де він і що з ним трапилося, таке відчуття ніби по ньому пройшлося табун коней. Він жахливо себе почував.

- О Боже, Майк, він проснувся!! – прозвучав уже знайомий голос. – Ти в порядку? Як ти? Як себе почуваєш?

- Якщо б ти перестали кричати було б набагато краще! – з прикритими очима мовив Прокоп, масажуючи скроні пальцями рук.

- Ой, вибач. Я не подумала. – пошепки мовила мати.

- Здається, думати не твоя сильна сторона.

Вонa відчула легкий удар по її самолюбству і не стрималася.

- Тобі напевно вже краще, якщо ти позволяєш собі грубити.

- Ну, не було кому навчити мене правильних манер.

Кожне його слово різало, як ніж по серцю. Він все правильно говорить. Її не було поряд коли він промовив свої перші слова, коли ступав свій перший крок, коли у нього були проблеми. Все це вона пропустила, втратила і це не повернути. Залишається не зробити ще більше помилок, хоча вона відчуває, що всі проблеми ще попереду.

- Мені соромно за те, що я тебе покинула самого. – попробувала вона згладити трохи розмову.

- Так і повинно бути. – байдуже мовив він.

І звідки в нього з'явилася така сміливість? Швидше за все це говорить не він, а дитина, яка сильно ображена на батьків.

- Ти несподівано покинула мене на розстріл світу  і так само неочікувано з'явилася. Як ти думала я буду реагувати? Підбіжу до тебе і буду дякувати, що ти повернулася? – уже з злостю запитав він.

Така ситуація не подобалася його матері і вона вирішила перевести розмову в інше русло.

- Я зроблю все що зможу, щоб загладити свою провину. Але зараз не про це. Що тобі снилося? Що ти бачив?

Прокоп витріщив на неї очі. Він не розумів хід її думок.

- А це взагалі до чого? Яке це має діло до нашої розмови?

- Це важливо, нам потрібно перевірити наші припущення. – коротко відповіда вона.

- Які ще припущення? Я що вам якась підопитна свинка, що ви на мені будите перевіряти свої здогадки? – розізлився він і встав з ліжка.

Його голова все ще боліла, але терпимо. Він побачив свої речі і почав у них одягатися. Хех, і знову бруд, він напевно ніколи від нього не відмиється. Все залишається незмінним, його життя, його оточення. Його думки перервали…

- Ти куди? Тобі не варто виходити. – хвилюючись мовила вона.

- Не тобі мені вказувати, що робити! – з презирством відповів Прокоп.

Він забрав все що було його і направився до дверей, але його зупинила чиясь сильна рука.

- Тобі дійсно не варто покидати це місце. – сказав незнайомий чоловік.

- А ти хто ще такий? – глянув Прокоп на нього нахмуреним поглядом.

- Твій батько. – спокійно відповів він на його запитання.

У хлопця забрало дар мови. Він спочатку поглянув на чоловіка, потім на матір, вона легко махнула головою в знак того, що це прадва. Потім він знову повернув свій погляд на чоловіка. У нього не вкладалося в голові його слова, він не вірив ні очам, ні вухам. При здорових батьках, він був сам у цьому світі. Це не на жарт його розізлило. Він вирвав свою руку і мовив :

- Прекрасно, вся сім’я в зборі.  Що ж хочу вас розчарувати, я покидаю це місце і хай хоч один з вас попробує мене зупинити.

Він відкрив двері і побачив перед собою лабораторію і десяток дітей на ліжках, які були підключені до апаратів. Він озирнувся на батьків і в його погляді читалися сотні запитань.