Хто ці невідомі люди, що називають себе моїми батьками? Він все ще дивився на них і задавався питанням, чим вони займаються. Хто вони такі? Чи мені знову збираються збрехати?

- Ми можемо все пояснити, - сказала мати. – Це не те, що ти подумав.

- Хто ви? – з незрозумілим страхом в голосі запитав він.

- Ми вчені. – знову спокійним тоном відповів батько.

- Тобто, хочете сказати,  ви проводите досліди на людях? – йому стало не по собі.

- Ми всього лиш шукали ліки від невиліковних хворіб. – старалася якомога правильніше висловитися мати.

- І ви шукаєте їх на людях? Навіть не так, на дітях? – він оглянувся і не побачив жодного дорослого.

- У них сильніший імунітет ніж у дорослих.

- Та помовчи ти, Майк. Прокоп, синку, послухай мене. – підійшла вона до нього.

- Не наближайся до мене, - прокричав він матері. – Я вам не вірю, ви не мої батьки, це все не може бути правдою. Це всього лиш сон і він скоро закінчиться, лиш потрібно закрити очі.

Але він боявся і це зробити. Він не зможе їх закрити. Не тут, не з ними. Його очі побачили двері в кінці довгої кімнати, як світло в кінці тунелю, і в той момент він вирішує втікати звідси куди подальше і якомога швидше. Він зібрав всю свою силу і побіг.

Коли він біг, він бачив дітей, які лежали з закритими очима і були підключені до апаратів. Його жахала ця картина і він почав рухатися швидше. Здавалося, двері були так далеко, що він не зможе дістатися до них. Він біг і біг, ще залишилося декілька кроків, аж тут він побачив дитину, ту саму дівчину з свого сну і вмить зупинився.

Хвилин з п’ять він вдивлявся в її обличчя, перебираючи в голові свої спогади про неї. Він підійшов ближче щоб переконатися, що бачить її власними очами,  і так це все ж таки була вона.

- Це Дженіфер – тихенько мовила матір і поставила руку Прокопу на плече.

- Хто вона? Чому я її знаю? – так само тихо запитав він.

Мати поглянула на Майка і вони одне одного зрозуміли.

- Вона така як і ти.

- Як це зрозуміти?

- У неї є здатність подорожувати в часі.

- Ви що смієтеся з мене? Які ще подорожі в часі? – з насмішкою запитався він.

- Ми хотіли поговорити про це з тобою, але ти не давав нам шансу.

Прокоп на мить поринув у свої думки. Якщо у нього є можливість подорожувати в часі, то це пояснює його дивні сни, все що він там бачив. Але ж як? Як туди потрапити? Це ж дурня якась.

- Виходить всі дивні сни були реальністю? – запитав Прокоп.

- Виходить що так. – відповіла мати.

- Але ж як? – все ще перебираючи в голові спогади запитав хлопець.

- Ми з твоїм батьком довгі роки працювали на корпорацію JK. Нашим завданням було знайти ліки проти невідомих ще світу вірусів, що ми вправно і робили. Тоді ми не замислювалися над наслідками які привели б до ситуації, яку ти бачиш зараз власними очима. Ми були молоді і амбітні. Та коли я дізналася про те, що вагітна тобою, це аж ніяк не входило в мої плани. Тому я вирішила віддати тебе в місце, де тебе виховають краще ніж я, в місце де у тебе буде можливість жити, як звичайна дитина.

- Дитбудинок ти називаєш місцем, де б я зміг бути собою? – з недовірою перепитав він її.

- Я тоді не знала, що саме цей будинок, стане причиною того, ким ти зараз являєшся. – з сумом відповіла мати.

- А ким я є? Хто я? – розгублено запитав він.

- Найперше і найголовніше ти мій син, наш син. – відповіла мати.

Для того, щоб вони стали його батьками, доведеться пройти не легкий шлях.

- Що сталося з всіма цими дітьми? – це питання яке не давало його спокою.

- Вони застрягли в іншому часі. Спочатку коли все починалося, нам вдалося створили припарат, який присипляв їх на деякий час і ми спостерігали за тим, що відбувалося в їхній голові. Коли ефект припарату закінчувався вони прокидалися і говорили настільки нереальні речі, що ми не вірили тому що почули. З часом ми зрозуміли, що інформацію яку вони давали, допомагала нам у створенні штучних вірусів, які могли б вбити величезну кількість населення і тільки у нас б були антивіруси для цих хворіб. Першочерговим завданням корпорації був заробіток грошей, але вони на цьому не зупинилися. Тепер їхнє завдання панувати над народами, вони хочуть керувати всім.

- Стоп, стоп – поспішно зупинив її Прокоп ,- хочеш сказати так звана вакцина, яку вони мені кололи, був саме цей припарат?

- Нажаль це так. Діти після останньої дози припарату ніяк не прокидалися. Це  тривало цілий місяць  і щоб ми не робили нічого не допомагало. Коли ми зрозуміли, що накоїли, у нас не було іншого виходу як втекти. Це переросло в щось більше ніж просто науковий експеримент. Ми склали план і слідували йому. Якщо коротко сказати, як бачиш нам вдалося забрати дітей і зараз ми поклали всі сили на те, щоб знайти вакцину, яка допоможе їм прокинутися.

Прокопу було важко переварити всю інформацію, яку він щойно почув, але він розумів, що йому потрібно допомогти цим дітям.  І він це, чорт забирай зробить. Можливо саме це його місія на цьому світі.