Лора

- Де він подівся, вже пів дня не можу його знайти. Ви його не бачили? - запитала вона людей.

- Востаннє він тебе теж шукав, минулого вечора, більше ми його не бачили – відповіли вони.

- Чорт забирай, куди він подівся, як під землю провалився. Ну, добре дякую, ще побачимось. – помахала вона їм рукою і пішла.

На душі було не спокійно, ну не міг він втекти без неї, тай чого б це йому йти звідси? “ Що ж було востаннє коли я його бачила? Ми попрощалися біля моїх дверей, він вже тоді поводився дивно. Тай вигляд був у нього не кращий: ці синяки під очима і стривожений погляд. Що ж він мені говорив? Що я забула?”

Лора йшла холлом і не розуміла, щось не клеялося з тим що вона знає, і те, що вона бачить. Ніби вона щось пропускає, але що? Піднявшись по сходах до своєї кімнати, вона почала роздумувати над вчорашнім днем. Рання пробіжка, яку вона вже давно не робила, зустріч біля дверей кімнати і весь день заняття, вона навіть не зайшла до Прокопа, хоча протягом дня думала про нього, а вечором вже й не пам’ятає що було. Здавалося б що лягла спати, тай все. І ось сьогодні вже цілий бісів день вона не може знайти Прокопа.

Лора підійшла до вікна і глянула в далечінь, в голові був рій думок. Вона оглянула місце, в якому живе уже 4 роки, за виключенням останнього, коли її перевели в школу для обдарованих, де вона була під прикриттям. Очі гуляли по сучасних будівлях, по людях, які відпочивали в парку і вона бачила, що тут для кожного знайдеться місце, як і для неї колись. Коли вона почула гавкіт, то опустила голову на звук і побачила, як собака грається з чимось. Та приглянувшись, вона побачила знайому пару кросівок. Здається, вона вже десь бачила їх. І враз вона згадала. Це кросівки Прокопа. Чого вони на вулиці?

Не зволікаючи ані хвилини вона спустилася вниз. На вулиці все ще трималася спекотна погода, хоч був вже кінець жовтня, але було без дощу та дерева ще не скинули свого листя. Лора підбігла до місця, де бачила взуття та собака уже повністю обслюнявила їх. Вона було хотіла забрати їх, але собака почала гарчати на неї.

- Ану віддай сюди, це не іграшка! – розлютилася вона на собаку. Та це нічого не дало, тільки зробило ще гірше. Собака взяла кросівок і побігла з ним. Лора хотіла наздогнати її, але у неї не виходило і спортивна підготовка їй в цьому не допомагала.

- Ану зупинись, кому говорю, стій! Противна собака! – обурено кричала вона. Та поки вона за нею бігла, вона помітила, що собака насправді не тікає від неї, а кудись її веде. Коли вона це зрозуміла, то спинила рух і собака теж зупинилася, дивлячись на неї.

- Ти хочеш мені щось показати? – невпевнено запитала вона. На що собака просто гавкнула і повиляла хвостом. – Ну тоді веди! – і вона пішла за нею.

Прокоп

“Тут надто холодно, я уже пальців ніг не відчуваю. Скільки я вже тут?” думав Прокоп та відповідей не було. У нього все ще була легка слабкість в м’язах, але розімнути їх не було можливості. Його престебнуте тіло, вже починало нити від однієї і тієї ж пози, йому хотілося свободи. Від початку і до цього часу до Прокопа ніхто не приходив, він все ще з закритими очима. “Ненавиджу нічого не знати.” Говорив він сам до себе.

- Ей, є там хтось? Чого вам від мене потрібно? - прокричав Прокоп, та у відповідь лиш почув ехо свого голосу. – Ну прекрасно, не встиг з одної халепи вилізти, як вже потрапив у інші. – не заспокоювався він. – Ей, я серйозно, є хто? В мене тут проблемка. І якщо її не вирішити, думаю вам потрібно буде прибирати потім тут. – він уже реально не міг терпіти.

- Ну і ну, а хто тут у нас? – почувся незнайомий голос.

Прокоп відреагував на різку зміну привичної за цей час йому тишити. Та нетерпляче запитав:

- Хто тут?

- Це не обов’язково тобі знати. У нас ще буде можливість з тобою поговорити і тоді не думаю, що тобі це сподобається.

- Що за дурниці ви говорите? – огризнувся Прокоп. – Я вас не боюся.

І чиясь важка рука схопила його за шию.

- А варто було б. – грубим голосом мовив незнайомець. – Тут з тобою ніхто панькатися не буде.

Почувся звук відкритих дверей.

- Заспокійся, Енді. Не потрібно перебільшувати. – стриманість і впевнена манера мови, відрізняла іншої незнайомся, від цього грубіяна.

- Ей, я просив не говорити моя ім’я при жертвах. – розгнівався Енді.

- Він не жертва, всього лиш експеримент.

“Що за дурниці? Хто тут експеримент? Невже я? Чорт забирай.”

Очі Прокопа ще не привикли до світла і коли хтось зняв з його голови чорний мішок, він не відразу зміг розгледіти все навколо, де він знаходиться і хто з ним там. Та коли його зір відновився, перед собою він побачив перекошине від ненавісті обличчя з шрамом на лівому оці, яке починалося від його щоки і вверх через око. “Напевно було боляче.” подумав Прокоп. Та не це його хвилювало, а слова сказані раніше.

- Що вам від мене потрібно? – запитав з цікавості Прокоп. Він їх не боявся, тай не було чого, вони нічого йому не зробили. Покищо!

До нього підійшов інший чоловік. Одягнутий в білий халат, він був схожий на лікаря. Кучеряве волосся і окуляри, які прикривали його яскраво голубі очі, надавали йому вигляд розумної людини.

- Скоро дізнаєшся, а поки давай ми тебе трохи звільнимо від цих ремнів.

- Може не треба? – запитав інший.

- Що він може нам зробити? Він всього лиш дитина.

- І то правда.

- Кхм, я вибачаюся, але можна мені в туалет?

- Енді проведи цього хлопчиська, у вбиральню, я поки підготую тут все. – і повернувся він до столу, біля якого стояли якісь пробірки з розчинами.

- Давай, рухайся. – штовхнув він Прокопа у спину.

Вони вийшли з приміщення і пройшли в кінець широкого коридору, у якому було безліч дверей. Там було сиро і темно, як у якісь в’язниці. Він помітив декілька камер спостереження по дорозі і пару людей у формі за дверима, в деяких були вікна.

- Давай заходи, але швидко і без жартів, навіть, не думай втікати, у тебе не вийде. – криво посміхнувся він.

- Зрозумів. – і він зайшов у вбиральну.