Пролог.
Розділ 1. Ще один звичайний день.
Пролог. Продовження.
Розділ 2. Рюкзак із намальованими кросівками.
Пролог. Завершення.
Розділ 3. Легенда рестлінгу.
Розділ 4. I even don't know the name of your firm.
Розділ 5. А яка в тебе релігія?
Розділ 6. Якісь чуваки.
Розділ 7. Тарантинівський антураж.
Розділ 8. Поки я був мертвий.
Розділ 9. Відхідняк.
Розділ 10. Бомж та якісь чуваки.
Розділ 11. Нове життя.
Розділ 12. На новому робочому місці.
Розділ 13. Лівак.
Розділ 14. Перша половина другого робочого дня.
Розділ 15. Друга половина другого робочого дня.
Розділ 16. Вечір другого робочого дня.
Розділ 17. Відунья, бомж і якісь чуваки.
Розділ 18. Все за розкладом.
Розділ 19. Товстий гусак.
Розділ 20. П'яний дракон.
Розділ 21. Сестри.
Розділ 22. Стан не стояння.
Розділ 23. Знову якісь чуваки.
Розділ 24. Кіпіш.
Розділ 25. Бомж бомжа бачить здалека.
Розділ 26. Клава.
Розділ 28. Ножов.
Розділ 29. Інша історія.
Пролог. Продовження.

За одним зі столиків у популярній молодіжній кафешці, де основними стравами були всілякі бургери, сиділи двоє не дуже молодих людей. Делікатно наполегливий офіціант намагався впарити їм найкращі, на думку багатьох, курячі крильця у місті, оскільки булка, набита м'ясом та овочами, їх не цікавила. Але парочка була непохитна.

— Повторюю, юначе, дві чорні кави, — твердо промовила жінка, як кажуть, у тілі. Назвати її товстою язик не повернеться, більше підійде вираз «з пишними формами».

— Я вас зрозумів, приємного вечора, — трохи розчаровано кивнув хлопець і забрав зі столу меню.

— І коли нестимете замовлення, уважніше – на підлозі може бути шось розлито.

— Людмило Аристархівно, але ж я не п'ю кави, — обережно зауважив другий гість, що сидів за столиком.

— Я знаю. Це я собі. І, Митричу, припини барабанити пальцями, дратує!

Чоловік прибрав руки зі столу, зробленого із сірої мармурової крихти.

— Людмило Аристархівно, у вас це, на щоці щось.

Жінка примружила очі, голосно втягла повітря через ніс і різко кинула:

— Зараз повернуся.

Вона взяла чорний шкіряний клатч і пішла в туалет. У дамській кімнаті Людмила Аристархівна попрямувала до величезного дзеркала, що закривало стіну над двома раковинами. Як завжди, вона почала з самого низу. Вологою серветкою протерла і так начищені до блиску чорні туфлі з клиноподібним підбором. Провела руками по колготках тілесного кольору до колін, де починалася чорна спідниця-олівець, оправила її та струсила неіснуючі порошинки. Поправила широкий бордовий пояс, щоб пряжка чітко лягла посередині спідниці. Після проінспектувала в дзеркалі строгу білу блузу — чи немає якихось вад. Потім підняла очі та пильно подивилася на обличчя. На правій щоці, трохи вище повних губ, нафарбованих бордовою помадою, справді біліла якась цятка. Людмила Аристархівна багатозначно хмикнула і дістала зі свого клатча пудреницю. Пара секунд – і дефект усунений. Жінка ще раз окинула поглядом своє відображення, пильно подивилася сама собі в зелені очі, нігтем вказівного пальця, вкритим бордовим лаком, акуратно підправила чорну, як перо ворона, чілку, злегка підбила низ зачіски-каре і, забрала клатч.

— Шо, кави ми так і не діждемося? — спитала вона, коли повернулася за столик.

— Офіціант послизнувся на розлитому соку і впустив тацю.

— А я ж попереджала. Митричу, ось чому мене ніхто ніколи не слухає?

— Я вас завжди слухаю, — несміливо відповів співрозмовник.

— Ох-х-х, скажеш ще, — загадково та з легкою усмішкою протягнула Людмила Аристархівна. — Ну, де Серьожа? Йому час уже з'явитися.

Двері закладу відчинилися, і в приміщення ввалився рудий хлопець. Він стомленим поглядом пробігся столиками та, побачивши потрібну йому парочку, попрямував до них.

— Тільки не кажіть, що тут не можна курити, — майже благаючи видихнув тільки но прибулий, плюхнувшись на вільний стілець.

— Здрастуйте, бажаєте чогось? — ввічливо поцікавився, невідомо звідки виникнувший офіціант, розставляючи чашки з кавою на столику.

— У вас тут курити можна?

— На жаль, ні, у нас не можна курити.

— Тоді, несіть мені стейк середньої прожарки та картоплю фрі, — одразу ж спохмурнів Сергій.

— Вимушений вас засмутити, стейків у нас також немає. Але можу вам порадити шикарний бургер з індичатиною, гарнір до якого якраз картопля фрі.

— Несіть.

— Напої? — уточнив, усміхаючись, офіціант, задоволений тим, що таки втюхав комусь бургер.

— Води. Вода у вас є? — роздратовано спитав рудий хлопець.

— Так звичайно. Приємного відпочинку.

— Твою мідь, як же задовбали ці кафешки з модною жрачкою. Мені хоч і всього двадцять сім, але я краще посидів би в якійсь чебуречній, — стомлено звернувся хлопець уже до своїх співрозмовників. — Інше місце не могли знайти?

— Вільні столики були лише тут, — спокійно відповіла жінка.

— Сергію, я, звичайно, перепрошую, але не могли б ви нарешті сказати нам, як все пройшло і що ви дізналися? — не стримав хвилювання Митрич і нервово почухав залисини.

— Та запросто. Людмила Аристархівна, як завжди, мала рацію, це навмисне вбивство, — поділився інформацією Сергій.

Митрич від жаху викотив очі, а ось жінка лише самовдоволено хмикнула.

— І, до речі, шеф не посилав Євгена на склад на Індустріальній, поліція сказала, що, судячи з доказів, його хтось притяг туди вже мертвим. Але хто саме і навіщо — невідомо.

— Ну що ж, Сергію, розкажи нам докладніше, що каже поліція, і одна, і друга, а потім ми всі разом займемося організацією поминок. З крематорієм я домовилася. І ще, треба потихеньку розпочинати пошуки нового співробітника, в Арсенія Михайловича вже навіть є хтось на прикметі.

© Дмитро Шилов,
книга «Прихований Харків. Том 1».
Розділ 2. Рюкзак із намальованими кросівками.
Коментарі