«Кощієвик»

Нелюд

Поширені на території Росії, України, Білорусі.

Мають здатність відроджуватися наступного дня після смерті.

Остаточно вмирають і душа покидає тіло лише від старості.

Зазвичай мають низький рівень розумового розвитку.

Найчастіше воліють до дрібного розбою.

Я закрив додаток, поклав телефон у кишеню і солодко позіхнув. Мої знання про прихований світ продовжували збільшуватися, і я був цьому дуже радий. Питання в іншому. Знаючи себе, наскільки швидко я до цього всього звикну і почну скиглити, що щось не так. Я, звичайно, дуже сподівався, що ця мить ніколи не настане, але будемо реалістами.

О! До речі! Я знову дістав телефон і відкрив програму «Bazarochat». Так. Як же ввести це в пошуковий рядок?.. Ну, почнемо з найочевиднішого. «Палка з фіолетовим світінням» ... «Результатів не знайдено …" Хм. Як ще можна її обізвати. «Бита з фіолетовою аурою…» Знов нічого. Такого немає. Так можна годинами гадати. Спробуємо пройтися за категоріями. О! «Самооборона», «Ручна зброя», «Дубинки», «Дубинки з магічною енергією». Охо-хо! Ось це вибір. Так, ну ті чуваки, зважаючи на все, не надто багаті, поставимо сортування від дешевих до дорогих. Є. Третя у списку. «Дубина з серцевиною із сухожилля огра».

«Міцна і проста дубина із серцевиною із сухожилля огра. В руках нелюдів і творців харчується від їхньої магічної енергії, за рахунок цього значно підвищується забійна сила та міцність. Стан ідеальний, дозвіл не потрібний. Є три кольори: фіолетовий, зелений та червоний».

Однією загадкою поменшало в моєму житті, краса.

«Станція Турбоатом».

Дякую, записаний голос чоловіка з гучномовця, виходимо. Ковиляючи, морщачись від болю, але виходимо. Нога боліла так само, але тепер вона ще й опухла. Мазюками я обмазав її, але, походу, треба відвідати лікаря. Ось вам і спортсмен. Ось вам і здоровий спосіб життя. У двадцять років уже час на пенсію, а то і спина ниє, і поперек тягне, і коліна хрумтять, а тепер ще й нога болить.

Я пройшов турнікет, відчинив дуже тугі, незручні двері та вийшов на вулицю. Яке чудове морозне повітря. Після затхлої підземки — справжня насолода. Я вже зібрався встромити навушники й почати шкутильгати в бік офісу, як картина, що відкрилася, змусила мене примружитися і замислитися, а чи не здається мені? Попереду, за кілька метрів від виходу з підземки, стояли двоє людей, повернуті до мене спиною. І навіть по спинах, я міг чудово їх впізнати. Начебто це нормально, але ці дві людини, точніше, нелюди не повинні спілкуватися. Ну от просто не можуть, бо першим був Серьога з нової роботи, а другим – Рантус. Так, той самий Рантус, з яким ми разом танцюємо на весіллях та корпоративах. Ох! Він ще й нелюд, виявляється! Люди не мають злегка рожеву ауру. Та й немає німба. Хоча, це й не німб, бо він був не над головою, а на голові, свічення оперізувало череп Рантуса на рівні очей, скронь та потилиці, як кільця навколо Сатурна.

— Не зрозумів, — це саме вилізло з мене, коли я зупинився за їхніми спинами.

Зараз я роздивився, що Серьога щось показував на телефоні мого друга. Рудий поставив відео на паузу і вони синхронно повернулися.

— О, Дімас, привіт.

Серьога простягнув мені руку, але я не відреагував, продовжуючи нерухомо витріщатися на Рантуса.

— Чувак, ти чого? — посміхаючись, спитав мій друг.

— Якого… Ти нелюд?

— Ну так.

— Чо-о-ого! Капе-е-ець! Ти нормальний взагалі?

— А ти? Чого це тебе так покоробило?

— Ну як! Ми ж друзі! А тут таке! Рантусе, ти нелюдь! Та не може бути такого! І давно ти нелюд? — моя голова категорично не хотіла засвоювати цю інформацію.

— Як мінімум від народження.

— І ти мені нічого не розповідав? Це підстава! Це підстава підстав!

— Так а в чому сенс? Ти все одно не повірив би. Та вгамуйся, я все той же Рантус, нічого ж не змінилося ... Стопе. Секундочку. Ти тепер бачиш, що я нелюд. Ти зробився двоєдушником? — наївне і неприховане захоплення заполонило свідомість Рантуса.

— Твою мідь, ти що, знайомий із Владосом? — це нарешті Серьога вклинився в розмову.

— Ну, ми разом танцюємо й типу кенти, — відповів за мене Рантус.

— А ти взагалі хто? — це знову я запитав.

— Чувак, ну ти чого, дуже неввічливо у нелюдів запитувати такі питання. Це все одно, що ти підійшов би до китайця і запитав: старий, а ти якої раси?

— Чуєш, не виїжуйся! Теж мені знайшовся толераст. Я тепер взагалі на тебе до кінця життя в образі маю бути.

— Який ти нестерпний.

— Взаємно. То хто ти? Ми не зрушимо з місця, доки ти не скажеш!

— Ховала я, — поблажливо посміхнувся Рантус.

— І що ти вмієш?

— Я, звичайно, дуже радий вашому возз'єднанню, але може ми рушимо у бік офісу? Ні тобі не можна запізнюватися, ні нам, — Серьога вставив ще одні свої вагомі п'ять копійок.

— Лади, покотили, — погодився Рантус, і ми попрямували до роботи. — А що з ногою?

— Ти тему не перекладай. Розмова лише починається.

— Чувак, та розповім я все, але давай не зараз.

— Окей, але ми сядемо в наш барчик, візьмемо темного, і запитань буде дуже багато.

— Добре. Але ти теж розповіси, як ти докотився до такого життя, — Рантус знову посміхнувся. Який усміхнений, аж бісить! — То що з ногою?

— Та тебе ж позавчора не було, а я довбанувся ногою об стіл під час номеру.

— Давай я тобі помасажую, стане легше.

— Ні, дякую, я ледве шкарпетку сьогодні надів, болить пекельно, а ти ще помасажувати хочеш. Щоб я від болю одразу сконав?

— Ну як знаєш.

— Сергію, а ти чого сьогодні на метро? — надто багато Рантуса сьогодні, треба відволіктися, бо буря обурення в мені кипіла.

— Та твою мідь, акумулятор здох, я на ніч магнітолу не вимкнув.

— Зрозуміло.

Пару хвилин ми йшли мовчки, розмова застигла, як бабусин холодець, а я все одно продовжував мусолити одну думку в голові. Рантус – нелюд. Один із моїх найкращих друзів теж належав прихованому світу. Ну як це? І мені жодного слова не сказав за стільки років. Так, я, швидше за все, не повірив би. Але ялинки-палиці, сказати можна було!

— Стривай, то це і є та нова робота, про яку ти не хотів говорити?

— Ага, вже більше як тиждень працюю. І з Серьогою там познайомився, він до нас часто заходить, до Насті клини підбиває.

— Ну Владос, твою мідь, я ж просив.

— Чуваку, я відкрию тобі зараз таємницю, але про це вже всі знають, навіть охоронець на прохідній.

— Хм.

— Так все ж таки, ким ти працюєш, і що за фірма?

— А ти з Серьогою до нас заходь, все розповім і покажу.

Ось ми й дійшли до нашої офісної будівлі, зайшли всередину, привіталися з охоронцем, який від кросворда навіть погляду не відірвав, попрощалися з Рантусом і піднялися на третій поверх. Вхідні двері були відчинені, отже вже хтось був усередині. Ми з Серьогою повісили курточки в комірчині, він перевзувся, а я дістав з рюкзака туфлі, ще з випускного, як нові збереглися.

— До речі, Дімасе, з приводу дрес-коду. В нас тут не суворо. Головне, щоб у шортах не ходив.

— Та я вже зрозумів, але на перший час поки що походжу офіційно, — відповів я, дивлячись на зелену картату сорочку, чорні джинси та білі кеди свого нового колеги з логістичного цеху.

— Це правильно, Людмила Аристархівна оцінить.

Ми зайшли до кімнати відпочинку. Там у кріслі вже розвалився Арсеній Михайлович. Він дрімав, мірно сопучи. Повіки були прикриті. Сьогодні на ньому сіра сорочка з короткими рукавами; здавалося, що якщо він хоч трохи поворухне рукою, то шви розійдуться.

— Дімас, чайку?

— Та можна.

— Чорний, зелений?

— Зелений.

З колонок невеликого музичного центру грав якийсь закордонний хіт із дев'яностих. Я не особливо фанат тієї музики, але мелодія була неквапливою, спокійною та знайомою.

— О, робітнички, доброго ранку, — різко прокинувся Арсеній Михайлович.

— Здрастуйте, — відповів я, сідаючи на диван.

— Салют, шеф.

— Ну як настрій?

— Бойовий, як завжди, — сказав Серьога через плече, шаманя з чашками та чайником.

— Це добре, і мені чайку сваргань, чорного, та поміцніше. О, студентку, а тобі ж досі не показали робочого місця.

— Не-а!

— Не порядок, ща чайку смикнемо, і Сергій тобі все покаже. Правильно, Сергію?

— Не питання, шеф.

Рудий хлопець розвернувся, поставив на стіл дві чашки. Одна була чорна, інша – біла. Арсеній Михайлович взяв чорну й щиро так сербнув гарячого напою.

— Ах! Добряче!

Я підсунув білу чашку до себе, але пити поки що не наважувався — не хотілося обпекти язик чи небо. Але запах виходив чудовий. Глибокий вдих. Зелений чай з м'ятою. Відчуття затишку наповнило мою свідомість.

Двері відчинилися, і в кімнату зайшов Митрич у своїй незмінній білій сорочці і чорній краватці. Він обвів очима присутніх, погляд зупинився на білій чашці, і чоловік вмить змарнів і похмурів.

— Чашка Євгена ...

— Митричу, — спокійно промовив Серьога.

— Та знаю, знаю. Але ж так шкода. Яка хороша була людина.

— Митричу, як нам він увесь час говорив? Що б не трапилося, завжди живіть далі та насолоджуйтесь, своєю кислою міною ви нікого не ощасливите, — басом озвався Арсеній Михайлович.

— Ага, ага, — відповів Дмитро Дмитрович і вийшов із кімнати, зачинивши за собою двері.

Треба якось акуратно запитати, хто такий Євген. Напевно, краще у Серьоги чи Алесі, і наодинці.

Двері знову відчинилися, але цього разу до них увійшов гладкий пузатий мужик з розкішними сивими вусами й в коричневій шкірянці. Волосся, до речі, у нього було каштанове, а аура — сірий серпанок. Двоєдушник. Час звикати, що в цьому офісі кожну секунду хтось заходить у двері, а хтось виходить.

— Які люди-и-и-и, — протяг Арсеній Михайлович. І схопився з дивана.

— Давненько не бачилися. Мені здається, чи ти ще більше розкабанів? – добродушно поцікавився чоловік.

— То просто справді давно не бачилися.

Арсеній Михайлович та незнайомець потиснули руки та обнялися. Пузатий дядько діставав начальнику лише до грудей, а наш Халкстер не міг його згребти у свої обійми через живіт, тому це була дуже кумедна сцена.

— Сергію, привіт, — сказав незнайомець, коли відліпив від грудей гіганта.

— Здрастуйте, дядьку Вово.

— О, а ти, мабуть, і є той самий новобранець, — звернувся він до мене.

— Він самий, здрастуйте.

— Ти мені й потрібний. Сеня, скажи, чи можу я на півдня умикнути твого рекрута?

— Взагалі ...

— Сень, аж дуже треба.

Після цих слів чоловік клацнув пальцями, і прямо з повітря з'явилася трилітрова банка з фіолетовою рідиною всередині. Арсеній Михайлович розплився в задоволеній усмішці, розправив руки, і банка акуратно приземлилися до нього в обійми.

— Знаєш, чортяка, як підмаститися.

— Сливове. Минулого року.

— Та все, все, припини. А то доведеться прямо тут дегустувати. Володю, ти ж знаєш, я не проти, забирай його хоч на тиждень, але кадрами не я розпоряджаюсь.

— Ну, ти загалом даєш добро?

— Звичайно.

— Отже, йдемо до наступної інстанції. Новобранець, за мною! — командирським голосом крикнув чоловік, через що я одразу підірвався з дивана.

Ми вийшли з кімнати відпочинку і пройшли до кінця коридору, до крайніх дверей праворуч. Пузатий чоловік делікатно постукав і відчинив двері.

— Людмило Аристархівно, душа моя, здрастуйте.

— Доброго ранку, не відпущу, — одразу ж жорстко й чітко відповіла заступник директора.

— А так? — чоловік клацнув пальцями, і в повітрі матеріалізувалася банка з кавою, без жодних етикеток. — Конфіскат, найвищий сорт, такого в супермаркетах не купиш.

— Ти думаєш, мене можна підкупити цим? — бухгалтер мала непохитний вигляд, банка плавно приземлилася на її стіл.

— Сеня дав добро.

Людмила Аристархівна нічого не відповіла, але лужки її очей звузилися настільки, що було незрозуміло, чи бачить вона хоч що-небудь.

— Гарного робочого дня, — сказав мужик і зачинив двері.

— Чудово, — пробубнив він собі під ніс і повернувся до мене.

— Курсов Володимир, начальник відділу затримання двоєдушників, батько Алесі, — простягнув мені руку чоловік.

— Діма.

Ось усе й стало на свої місця. А то складалося враження, що мене прийшли до військкомату забрати. Алеся вчора писала, щоб я допоміг батькові, і ось сам батько.

Ми мовчки вийшли надвір і підійшли до чорної машини. На ній не було жодних розпізнавальних знаків та емблем, але на вигляд щось середнє між Шкодою та БМВ. На передньому пасажирському сидінні сиділа Алеся, тож я вмостився ззаду.

— Доброго ранку.

— Привіт, привіт, — посміхнулася у відповідь Алеся.

— Так, зараз одразу поїдемо в ділянку, а потім можна й перекусити, — сказав дядько Вова, або Володимир Курсов, без розуміння, як мені тепер його називати.

— Без проблем, — відповіла дівчина, і ми рушили з місця.

Машина плавно вирулила з парковки і граційно влилася в міський трафік.

— То це, значить, і є той самий Діма, за яким ти цілий тиждень стежила? — поцікавився чоловік.

— Ну, та-а-ату, це закрита інформація.

— Ти стежила за мною? — опа-па, цікавенько дівки одплясують.

— Ні.

— То це виходить… тоді, біля трамвая…

— То була випадковість. Ми тоді якраз накрили банду ухилянтів, тому метро і перекрили, і я, розібравшись із паперами, вийшла зі станції та натрапила на тебе.

— Ми? — уточнив батько Алесі.

— Ну ви. Ой, я стільки часу допомагаю вам зі звітами та іншою писаниною, що мене вже сміливо можна оформляти секретарем на півставки.

— А чи не жирно вам буде, мадемуазель? — засміявся чоловік. — Тобі має вистачати й моєї батьківської любові, якою я тебе щедро обдаровую за безкорисливу допомогу нашому відділу.

— Ага, однією любов'ю ситий не будеш, — Алеся награно надулася і відвернулася до вікна.

— То ти все ж таки за мною стежила? — вирішив я трохи підлити олії у вогонь.

— Ні! Повторюю для тих хто у бронепоїзді, тоді біля трамваю ми випадково зіткнулися.

— Алесь, ну навіщо зараз від молодика приховувати правду? Він уже ваш співробітник.

— А я дивлюся, ви подружилися. Ось сам йому й розповідай усе, якщо такий розумний. — Алеся тепер справді насупилась і схрестила руки на грудях. Повисло незручне мовчання.

— Так ось, вона стежила за тобою, бо…

— Та-а-а-то, ти нормальний?

— Та гаразд, жартую, сама розкажеш, коли захочеш. Вибач, Дімо, я намагався.

— Нічого страшного.

— Знову тягнучка. Скільки можна, коли вони дороблять цю дорогу. Що ж, день тільки почався, можна й витратитись.

І наступного моменту батько Алесі клацнув пальцями. Я навіть моргнути не встиг, а ми вже стояли на парковці біля будівлі, яка була точнісінько як двоповерхова податкова для нелюдів.

Ми мовчки вийшли з машини та попрямували не до центрального входу, а до спуску до підвалу.

— Загалом, зараз ти допоможеш нам скласти зовнішність бездомного, якого ти бачив тоді в метро.

— Того бомжа з гранатом?

— Його самого.

— А ви думаєте, що це саме той, кого ви шукаєте?

— Я дуже на це сподіваюся.

— Але я вже не пам'ятаю його обличчя.

— Нічого страшного, Клава сама все зробить.

— Клава?

— Штатна відунья, — відповіла за батька Алеся, що йшла трохи позаду.

— О, ти вже перестаєш дутися, це добре. Алеся у нас відхідлива, не вміє довго ображатись.

— Та-а-а-ату…

— Все, мовчу, мовчу.

Ми зайшли в залізні, як сказав би мій батько: дебелі двері, і опинилися в морзі. Мда-а-а. Якщо дивилися фільм «Жмурки», то відразу б впізнали це місце: біла плитка, каламутні поліетиленові перегородки між відсіками з трупами, ще й запашок найлютіший. У мене аж волосся на руках заворушилося. Фоном грала якась тантрична музика, під таку лише глибини свого космосу пізнавати.

— Пігулки — праворуч на тумбочці, — пролунав жіночий голос із надр темного підвального приміщення. Стрьомно. Дуже!

Ми підійшли до тумбочки, там лежала жменя маленьких зелених пігулок. Батько Алесі взяв одну, спокійно, ніби робив це тисячу разів, вставив її собі в праву ніздрю і вдихнув. Дівчина зробила те саме. Ну а далі, думаю, не складно здогадатися, що я пішов за стадним інстинктом і теж засунув пігулку собі в ніздрю. Глибокий вдих. Трупний сморід змінився запахом свіжоскошеної трави.

— Ліворуч, у підсобку, заходьте, — знову цей голос з утроби моргу.

Ми мовчки зайшли до комірчини. Три на чотири метри, розкладачка, два стільці, стіл, незліченну кількість папок, один світильник. Спартанські умови у чистому вигляді.

— Пацієнта на стілець, — скомандував жіночий голос, який раніше звучав здалеку, а зараз прямо за мною.

Ох ти ж! Я мимоволі задивився. У підсобку зайшла дівчина, ось дівчина не дати не взяти двадцяти років. З одягу — чорні стрінги та чорний топік. З решти — вся вимазана кров'ю, в руках сталева пила, на шиї — намисто з кісток. Так само не відразу я помітив маленькі ріжки, приховані чорним чубком і якісь незрозумілі кістяні нарости на плечах. Брррррр. Коричнева аура.

— Сів на стілець! — сказала вона мені. 

Я глянув на Алесю — та навіть не моргнула оком, схрестивши руки на грудях. Подивився на її батька – той кивнув. Я слухняно сів. Дівчина, вимазана кров'ю навіть у районі п'ят, поклала пилку на стіл.

— Без твого дозволу, я не зможу вивудити зовнішність того, кого ви шукаєте, — вона простягла мені скальпель. Він був чистий і навіть, мабуть, стерильний, а я витріщив на дівчину очі.

— Мені потрібна твоя кров.

Я знову подивився на батька Алесі, той знову ж таки ствердно кивнув. А що мені ще робити? Підписався допомогти — так давай, йди до кінця. Я взяв скальпель і різонув великий палець.

— Тепер голосно скажи: я дозволяю, аморано.

— Я дозволяю, аморано.

Дівчина забрала скальпель і спокійно, як професіонал своєї справи, облизала роздвоєним язиком скальпель, на якому була моя кров.

— Коли?

— Одинадцять днів тому, перша половина дня, метро, ​​бомж, який розмовляв по гранату, як по телефону, — випалила Алеся.

Дівчина в крові поклала скальпель поруч із пилкою, а потім різко застрибнула голими ступнями мені на стегна, а руками вхопилася за голову. Якого…

Картинки у голові почали змінювати одна одну. Наче хтось гортав фотоальбом у моїй голові.

Ліжко. Умивальник. Маршрутка. Алеся. Трамвай. Вагон метро. Клітчасті сумки. Гранат.

— За звітом зайдете за кілька годин.

Що? Звідки голос? Бомж заговорив жіночим голосом? Нічого не бачу. Де я?

— І дайте йому апельсинового соку, бо відходитиме довго.