Станіслав Валерійович, нині більш відомий як Стасян, був звичайнісіньким бомжем. Ні, звичайно, це не його особистий вибір, але життя склалося саме так, що з шановного доктора біологічних наук і завідувача цілої лабораторії розвитку нервової системи він перетворився на звичайнісінького безхатченка. А виною цьому — слабка сила волі та, яка банальність, алкоголь. Спочатку елітний і лише у свята. Потім проблеми на роботі, урізання спонсорування, другий викидень у дружини. І ось уже «Джек Деніелс» змінився звичайнісінькою дешевою горілкою. Півтора року, і… хоп — грошей на горілку вже не вистачає, замість неї глушиться всякий шмурдяк і самогон хрін зрозумій з чого. Потім через борги зникає квартира, як бонус, йде дружина, і вуаля — шановний Станіслав Валерійович перетворюється на Стасяна.

Надворі стояла впевнена і люта зима кінця січня. Дув крижаний, пронизливий до кісток вітер. І навіть валянки, одягнені на порвані кросівки та зверху обмотані трьома міцними та великими пакетами, не рятували ноги Стасяна від обмороження. Він уже понад годину тинявся в темряві по селищу в пошуках якогось занедбаного будинку або закритої на зиму дачі, щоб забратися туди та погрітися. Навчений гірким досвідом, він обходив десятою дорогою всі багаті та двоповерхові особняки, навіть якщо ті не подавали жодних ознак життя.

Чоловік уже було зібрався на друге коло по селищу, але зрозумів, що нічого краще не знайде, і попрямував до акуратного одноповерхового будиночка з білої цегли з зеленим пологим дахом. Найбільше в цьому будинку його залучали вікна без ґрат. Недоторкані кучугури навколо і великий замок на залізній хвіртці говорили про те, що господарів тут не було з осені.

Стасян підійшов до хвіртки, помацав заледенілий замок і посміхнувся. Ніколи цього він не розумів. Навіщо ставити високу і міцну залізну хвіртку, якщо всю решту території огороджує хиленький дерев'яний штакетник заввишки до підборіддя?

Чоловік, обійшовши ділянку, зайшов з тильного боку і закинув через паркан свою поклажу — велику клітчасту сумку та дитячий потертий рюкзак з Барбі. З надр своєї старої довгої дублянки, місцями міцно поїденою міллю, бомж дістав пластикову літрову пляшку. Тара була повна наполовину, а значить, до завтра Стасян був забезпечений пальним. Онімілими пальцями він відкрутив кришку і зробив затяжний ковток, пару крапель при цьому впало на бороду, що покрилася льодом. По шлунку розтеклося блаженне тепло. Чоловік вмостив баклагу на законне місце, сильніше натягнув на голову шапку-вушанку з рваною діркою на потилиці, озирнувся на всі боки — на горизонті було чисто — і взявся за паркан.

Стасян хоч і був алкашем і бомжем, але людиною залишався культурною. Тому коли доктор біологічних наук у відставці й ночував десь на чужій території, то намагався не завдавати шкоди майну.

Чоловік дістав з бокової кишені кухонний ножик із зазубринами, обламаний на середині, і став не поспішаючи пиляти поперечну балку, що з'єднує штакетини.

Пару хвилин роботи, за які навіть пальці встигли злегка розтанути, і з верхньою та нижньою балкою було покінчено. Стасян підняв проліт паркану, який підпилив, відставив його вбік, незграбно проліз усередину і поставив паркан назад. Вранці, йдучи, він склеїть балки скотчем, або сколотить цвяхами. Хоча скотчу, цвяхів, а тим паче молотка в нього не було.

Піднявши сумку та рюкзак, чоловік підійшов до будинку. Найближче до нього вікно було дерев'яним, а підвіконня, якщо стати на фундамент, ледь діставало до пупка.

У справу знову пішов зламаний ножик. Десять хвилин маніпуляцій із цвяхами, які тримали скло у рамі, і з самою рамою, і ось уже Стасян акуратно кладе ціле скло на сніг. З другим склом довелося повозитися трохи довше, і навіть трохи розколупати раму. Але зусилля були винагороджені, і незабаром змерзлий, але задоволений чоловік опинився всередині. Він вирішив не ставити зараз скло на місце, відклавши це діло на ранок, щільно зачинив двері в кімнату, з якою почалося його знайомство з будинком, і пішов на кухню.

— Джек-пот,— прошепотів собі в бороду задоволений Стасян.

На кухні, на старому білому столі, стояла маленька газова плитка, а поруч на підлозі — газовий балон.

Через півгодини задоволений Станіслав Валерійович сидів у темній кухні та пив з чашки гарячу воду, попередньо закип'ячену в старому чайнику розмальованому червоними трояндочками. Світло він вирішив не включати — нічого сусідам очі мозолити.

Отже. Якою ж була територія тимчасових володінь особи без певного місця проживання? Кухня, дві невеликі спальні, горище, простора вітальня з каміном та туалет. Що цікаво, в туалеті навіть душ був, але вода була перекрита, та й бойлер, зважаючи на все, господарі на зиму забрали з собою.

Станіслав Валерійович дивився на вогонь у конфорці плитки та подумки дякував долі за те, що сьогодні він не замерзне до смерті. Подальшим номером його розважальної програми планувалася гра, що полягає в тому, щоб знайти всі можливі ковдри й покривала в будинку, звалити їх на старий диван, що покосився, і закопатися в них, попередньо допивши вміст баклажки. Стасян навіть думав шиканути: пошукати дрова на ділянці й затопити камін у вітальні, вже пофіг на дим, що привертає увагу, але справдитися цим планам не судилося.

До гострого слуху Станіслава Валерійовича, яким він завжди пишався, долинуло відлуння реву двигуна машини. Спочатку він не надав цьому значення, продовжуючи безтурботно посьорбувати гарячу воду з чашки, але за кілька секунд до одурманеного алкоголем розуму дійшло, що машина зупинилася біля його нинішнього притулку.

Чоловік, благо він не роздягався, схопив сумку з рюкзаком, що валялися під ногами, і рвонув у кімнату, через яку проник до будинку.

— Тря-я-ясця,— тихо протягнув Стасян, заглядаючи у вікно без шибок. Звідси він бачив лише капот чорного Мерседеса. — А пофіг.

З цими словами бомж зручніше умостив рюкзак на плечі, обома руками схопив клітчасту сумку і вистрибнув у вікно. По окрузі прокотився звук скла, що розбивається. Приземлився він, звичайно ж, на скло, залишене на снігу. У п'яті легенько кольнуло.

Стасян рвонув до підпиляного паркану, маючи намір збити його на ходу. Але не тут було. Хтось схопив його за рюкзак і з усієї дурі смикнув назад. Сумка вилетіла з рук, а сам Станіслав Валерійович, заковиристо матюкнувшись, упав на спину. Над ним одразу ж навис лисий, як коліно немовляти, громила.

— П-п-пробачте, я просто хотів п-п-погрітися, нічого більше, — заїкаючись, почав виправдовуватися чоловік, лежачи на спині.

Амбал мовчки схопив Стасяна за плечі та поставив на ноги.

— У дім! — скомандував лисий, штовхаючи бомжа в спину.

— П-п-прошу, не треба, від-д-дпустіть мене! Я п-п-правда…

Ще один сильний поштовх у спину — і чоловік мовчки побрів до входу. Прямо біля відкритої навстіж хвіртки стояв шикарний чорний Мерседес ЕС класу. І чомусь тільки зараз до Станіслава Валерійовича дійшло — він влип. І влип по-крупному, як муха в найдобірніше коров'яче лайно. Перед тим, як увійти в будинок, він озирнувся на того, хто його супроводжував.

У поголеного наголо двометрового амбала не було ні брів, ні бороди, ні вій — жодної рослинності взагалі. Смаглява шкіра та виразні риси обличчя видавали в ньому іноземця. А пошитий на замовлення чорний костюм, золоті запонки, дорогий годинник та лакові гостроносі туфлі прямо кричали, що це багатий іноземець.

Стасян зайшов у невелику кімнатку, де, швидше за все, господарі роздягалися і залишали на гачках верхній одяг, і нахилився, щоб роззутись. Йому це здалося зараз дуже логічним. Під правою ногою стрімко утворювалася кривава калюжа. Все-таки скло міцно різонуло ступню. Але через адреналін, а може, і страх чоловік не відчував болю.

— Ріспетато-о-о, не варто, проходь взутим, — почувся приємний мелодійний чоловічий голос із кухні.

Стасян, слухаючи голос, розігнувся і пройшов на кухню. Там уже горіло світло і на незручних совдепівських табуретках сиділо троє людей. Один з них розташувався в кутку — брат-близнюк того здоровила, який спіймав Станіслава Валерійовича. Він важко дихав, був блідий і однією рукою тримав закривавлений рушник, намотаний на кисть правої руки. Одяг на ньому був точнісінько такий, як на браті.

Другий із присутніх — досить літній чоловік із сивими підбритими скронями, густою каштановою шевелюрою, зібраною у високий хвіст, і акуратними тонкими вусиками. Одягнений він був нічим не гірший за близнюків — шовкова червона сорочка, дороге чорне пальто, на мізинцях золоті персні.

Ну і третім був чоловік, зовнішній вигляд якого прямо волав на всю округу: перед вами італієць — років п'ятдесяти, смаглявий, чорне волосся зачесане назад, при цьому рясно присмачене гелем, виразні карі очі, чорний костюм-трійка у вертикальну білу смужку, біла сорочка, розстебнута на три ґудзики так, що погляду відкривається густа поросль на грудях.

— Алонзо, принеси пакети та розтопи камін, фредо.

Лисий амбал кивнув і вийшов.

— Ріспетато, що ж ти так не акуратно. Подивитися треба, куди стрибаєш. Болить нога? — звернувся до Стасяна, володар рясної грудної рослинності.

— Трохи.

— Сідай, Фабіо огляне тебе. До речі, як звати?

— С-с-станіслав, — тремтячим голосом пробурмотів бомж і сів на вільний стілець.

— Не буду я його оглядати, Джакомо, від нього несе як від смітника, — різко заперечив літній італієць.

— Фабіо! Ти маєш бути вдячний такому подарунку долі! Де б ми зараз знайшли бездомного, якого ніхто не шукатиме? Так, трохи пуца, але або так, або ми не зможемо допомогти твоєму племіннику! Нон діскутере!

— Хай сам дістає ногу з лайна! — відповів літній італієць, зухвало плюнувши на підлогу.

— Станіславе, разуй поранену ногу.

Чоловік мовчки нахилився і почав розпаковувати ногу. Все, що йому зараз залишалося, — це беззаперечно виконувати те, що йому скажуть.

— Пуцца, — із заплющеними очима прошепотів лисий близнюк у кутку, белькаючи руку, замотану в кривавий рушник.

— Стай цітто! — скомандував різко Джакомо, і амбал лише видав слабкий стогін.

Тим часом Станіслав визволив ногу. Запах від неї йшов справді звірячий, але крім цього в п'яті стирчав солідний уламок скла.

Джакомо свиснув. До кімнати зайшов близнюк, залишив повні пакети з супермаркету біля входу та знову вийшов. Літній італієць підвівся зі стільця, сановито зняв пальто, закотив рукави червоної сорочки, підійшов до пакетів, порився недовго і дістав пляшку горілки.

— Фабіо, п'ю велоче, поки ці двоє не спливли кров'ю, — сказав Джакомо.

Літній італієць примружив очі, скорчив невдоволену гримасу, відкрутив кришку та одним махом, навіть не скривившись, випив третину пляшки. Потім рясно полив руки горілкою і присів навпочіпки біля Станіслава, передавши при цьому пляшку своєму товаришеві.

— Фу, я ж не люблю це пійло, — гидливо скривився Джакомо і поставив пляшку на стіл, поруч із плиткою.

Тим часом Фабіо підсунув вільний стілець ближче і недбало закинув Станіславову ногу на нього. Чоловік при цьому видав здавлений стогін.

— Алонзо! — крикнув літній італієць.

У дверях з'явився лисий амбал.

— Принеси аптечку з машини.

Близнюк кивнув і знову зник з поля зору.

Фабіо ще пригубив із пляшки, повернув тару на місце і продовжив оглядати ногу.

— Станіславе, давно їв? — звернувся Джакомо до бомжа.

— Вдень з'їв залишки курячих потрохів.

— Спорчіця! — скривився власник волохатих грудей. Він підвівся, підійшов до пакетів, вивудив з одного солідний шматок буженини та простягнув його Станіславу. Той недовірливо дивився на м'ясо.

— Ріспетато, частуйся.

— Чому я вам потрібен? Відпустіть мене, — благаюче прошепотів бомж.

— Якщо ми тебе відпустимо, то скоро ти помреш від втрати крові. Тому бери та їж! — Джакомо кинув йому в руки буженину і повернувся на своє місце.

Станіслав хотів сказати щось ще, але рот не відкрив. Влип він, по ходу, по-великому, плюс таких ласощів він не їв кілька років, гріх відмовлятися. Зуби жадібно вп'ялися в м'ясо вищого ґатунку.

— Ну ось. Бене!

У кімнату повернувся близнюк, поклав аптечку на стіл і знову зник у дверях, перед виходом кинувши стривожений погляд на блідого брата.

Літній італієць знову відпив із пляшки, дістав вату, бинт.

— Джакомо, скло застрягло в кістках, я можу не витягнути його цілим.

— Нічого, нам головне залатати витік.

Від несподіваного гострого болю у Станіслава потемніло в очах, і він мимоволі скрикнув. Наступна хвилина була однією з найболючіших у його житті. Навіть апендицит, який йому в юнацтві вирізали без анестезії, зараз здавався дитячим витівкою.

— Готово, — досить спокійно вимовив літній італієць, випростався на повний зріст, потягнувся, кинув уламок скла на стіл, взяв пляшку і повернувся на стілець.

— Вип'єш? — поцікавився, усміхаючись, Джакомо.

— Не відмовлюся, — відповів чесно Станіслав, дивлячись на добре забинтовану ногу.

— Вина?

— А можна горілки?

Почувши це, літній італієць вдоволено посміхнувся. Він узяв із підвіконня грановану склянку, наповнив половину і простяг Стасяну. Той схопив посуд, ніби в нього його ось-ось заберуть, і жадібно влив у себе рідину. По тілу розійшлося блаженне тепло. Він ще закусив бужениною, і біль у нозі вже не здавався таким нестерпним.

— Бене! Як самопочуття? — голос Джакомо ніби й був дружелюбним, але якісь таємні нотки все одно були присутні. Як у якогось серійного маніяка.

— Вже краще, дякую вам, — усміхаючись, відповів Станіслав.

— Тоді не можна зволікати, Алонзо! — вигукнув літній італієць.

За секунду до кімнати зайшов близнюк. Він уже був в одній майці та штанах, а в руках тримав сокиру.

— Наколов дров? — спитав Джакомо.

Лисий амбал кивнув головою.

— Тоді давай нарешті вилікуємо твого брата. Тримай Станіслава, щоб він не смикався.

Близнюк у майці поставив сокиру до стіни, підійшов до бомжа і натиснув своїми лапищами на плечі, притискаючи до стільця.

— Що ви робите? — тремтячим голосом спитав Станіслав. На нього знову накотила паніка: зараз його по ходу вбʼють.

— Не сци, житимеш, — весело вигукнув літній італієць із сивими скронями та допив вміст пляшки. — Амато, хлопчику мій, підйом, настав час лікуватися!

Станіслав нічого не розумів, але зі спини до нього безшумно підійшов блідий близнюк. Він зірвав рушник зі своєї руки, і бомжа ледь не знудило: долоня була закривавлена, і на ній не вистачало мізинця та безіменного пальця — їх ніби акуратно зрубали сокирою чи тесаком.

Поранений близнюк, заплющив очі. Видно було, що він дуже зосереджений та напружений. Вени на його лисій голові здулися пульсуючими горбками. Наступної миті доктор біологічних наук очманів! Нігті на здоровій руці лисого амбала почали витягуватися і невдовзі перетворилися на довгі загострені сірі пазурі. Він з розмаху всадив їх у плече бомжа. Станіслав скрикнув, але більше за інерцією, ніж від болю. За кілька секунд до нього дійшло, що йому не боляче. Погляд ковзнув по плечу. Пазурі лисого буквально в сантиметрі від дублянки зависли в повітрі, але було відчуття, що вони ніби вплуталися в невидиме желе і навіть пульсували. Потім у Стасяна перед очима замиготіли зірочки, картинка стала нечіткою, у роті з'явився кислуватий присмак. Хоч свідомість і повільно покидала тіло, але перед тим, як відключитися, доктор біологічних наук дещо помітив. Відрубані пальці на руці лисого близнюка стали відростати.