Пролог.
Розділ 1. Ще один звичайний день.
Пролог. Продовження.
Розділ 2. Рюкзак із намальованими кросівками.
Пролог. Завершення.
Розділ 3. Легенда рестлінгу.
Розділ 4. I even don't know the name of your firm.
Розділ 5. А яка в тебе релігія?
Розділ 6. Якісь чуваки.
Розділ 7. Тарантинівський антураж.
Розділ 8. Поки я був мертвий.
Розділ 9. Відхідняк.
Розділ 10. Бомж та якісь чуваки.
Розділ 11. Нове життя.
Розділ 12. На новому робочому місці.
Розділ 13. Лівак.
Розділ 14. Перша половина другого робочого дня.
Розділ 15. Друга половина другого робочого дня.
Розділ 16. Вечір другого робочого дня.
Розділ 17. Відунья, бомж і якісь чуваки.
Розділ 18. Все за розкладом.
Розділ 19. Товстий гусак.
Розділ 20. П'яний дракон.
Розділ 21. Сестри.
Розділ 22. Стан не стояння.
Розділ 23. Знову якісь чуваки.
Розділ 24. Кіпіш.
Розділ 25. Бомж бомжа бачить здалека.
Розділ 26. Клава.
Розділ 28. Ножов.
Розділ 29. Інша історія.
Пролог. Завершення.

Людмила Аристархівна знову спробувала зручніше вмоститися у своєму кріслі, проте спроба успіхом не увінчалася. Замість рівного положення її п'яту точку трохи хилило вправо.

— Та шо ж таке?! — обурилася жінка.

Вона взяла зі столу смартфон, знайшла у контактах потрібний номер та натиснула виклик.

— Так-так, слухаю, — пролунало з динаміка.

— Сергію, зайди до мене.

Жінка скинула виклик та акуратно поклала апарат паралельно комп'ютерній клавіатурі. Оцінюючим поглядом пробігла по робочому столу, ручку прибрала у футляр, а мишку підрівняла праворуч від клавіатури, щоб вона лежала симетрично телефону. У двері двічі постукали.

— Заходь.

У невеликий кабінет із робочим столом, двома офісними кріслами та величезним вікном на півстіни увійшов рудий хлопець.

— Викликали, Людмило Аристархівно? — грайливо запитав підлеглий, після чого зачинив за собою двері та вмостився у вільне крісло.

— Я дивлюся, у тебе гарний настрій.

— Звичайно, вчора зарплата прийшла, а незабаром вихідні.

— Ти ж не маєш вихідних.

— Ну, роботу в барі я не вважаю роботою. Це швидше заняття для душі та щоб за комуналку заплатити.

— Як справи з кандидатом? — жінка різко перейшла до справи, вона дуже не любила даремно тріпатися, тим більше на робочому місці.

— Алеся вже підготувала звіт. Вона десь за годину буде в офісі та сама вам все розповість. Але мені здається, що вже можна почати вербувати голубчика. Бо ми з Митричем зашиваємося.

— За годину чи десь за годину? — уточнила Людмила Аристархівна, примруживши очі.

— А котра година?

— Дев'ять нуль вісім.

— За сорок п'ять хвилин. Вона написала у спільному чаті, що допомагає батькові.

— А подзвонити не можна було?

— Людмило Аристархівно, вже всі давно у месенджерах спілкуються з робочих питань. Я навіть Митрича до цієї справи привчив.

— Ти думаєш, шо кандидат погодиться? — змінила тему заступник директора. Вона на дух не переносила текстових повідомлень, бо вічно хтось або кому не там поставить, або м'який знак пропустить. А ці смайлики! Жах!

— Алеся каже, сто пудів. Все-таки цілий тиждень за ним стежила.

— Добре. Полагодь мені стілець, а я полетіла до Арсенія Михайловича, а то він сам у податковій наробить зараз справ.

— Зробимо, — відповів Сергій.

Повисла незручна пауза. Зазвичай, після таких вказівок заступника директора підлеглі тут же кидаються виконувати доручення, щоб не клопотати догану. Але жінка продовжувала сидіти нерухомо в несправному кріслі. Ще за десяток секунд Людмила Аристархівна тактовно покректала.

— А точно! Вибачте.

Сергій відштовхнувся ногами від підлоги та разом зі стільцем повернувся спиною до начальниці. Далі хлопець чув лише звуки. Відкривання вікна. Незрозумілий скрегіт. Легкий стукіт. Помахи крил.

— А тепер подивимось, що там із цим кріслом.

© Дмитро Шилов,
книга «Прихований Харків. Том 1».
Розділ 3. Легенда рестлінгу.
Коментарі