Заснув я сьогодні в районі четвертої ранку, хоч і ліг об одинадцятій. Перші години дві я просто витріщався в стелю з однією лише думкою: так магія все ж таки існує?

Потім у мене почалася яскрава дискусія з самим собою, що більше нагадувала марення професійного шизофреніка.

— Якщо магія існує, чи можу я опанувати її?

— А може, мені здалося?

— А чому я не розпитав її про магію?

— А чим взагалі їхня фірма займається?

— Може, це вампіри, які заманюють своїх жертв у такий спосіб?

— О, а може, я обраний? Як Нео… Або Гаррі Поттер.

— Та ні, фігня це все!

— Ні, не фігня, вона телепортувалася в трамваї! І ця фішка із сидінням у повітрі.

— Може, це якийсь трюк?

— Хочу навчитися телепортуватись! А ще хочу попити.

Я взяв у руки телефон, провів пальцем угору по екрану — о пів на четверту. Потім підвівся з ліжка і побрів на кухню, паралельно вбиваючи в пошуковик: Халк Хоган. Не знаю, навіщо, але захотілося оновити у пам'яті вигляд оригінального реслера. Вивалилося безліч посилань та фоток. Ну, дідько, ось викапаний Арсеній Михайлович, тільки з банданою.

Я ввімкнув світло і побачив печиво. Продовжуючи дивитися фотки, я почав поглинати борошняне. Коли воно закінчилося, відвів очі від екрана, уп'явся в стелю і задумався: а раптом це він і є? Та не-е-е, маячня якась. Продовжуючи витріщатися в нікуди, я взяв порожню упаковку з-під печива і на автоматі жбурнув у відро для сміття.

А все ж таки Алеся гарна! Майнула думка пошукати її в соціальних мережах. Я опустив погляд на телефон, але в руках було порожня упаковка від печива. З саркастичною усмішкою закотив очі. Мій телефон лежав у відрі, серед яєчної шкаралупи та іншого сміття. Позбавивши кращого друга людини від сумнівного сусідства, я повернувся в ліжко і заснув.

О шостій ранку, коли задзвонив будильник, я стійко, без вагань, вирішив вкотре піти проти системи та не поїхав до університету. Сказав домашнім, що сьогодні проводиться якась конференція і мій світлий розум там не потрібен, натягнув на себе теплу ковдру та блаженно заплющив очі. Ось тільки Всесвіт був проти мого ледарства. Телефон зрадницьки пікнув, сповіщаючи, що прийшла есемеска. Я намацав свою електронну лопату і подивився на екран:

«Здрастуйте, Дмитре. Це Алеся. Ви проходили співбесіду у нашій фірмі, ви нам підходите. Чекаємо на вас сьогодні о 09.00. По можливості скасуйте всі справи на сьогодні. До зустрічі".

—Но-о-ормально, — навіщось сказав я сам собі вголос.

Далі були стандартні ранкові ритуали будь-якого городянина, спрямовані на приведення себе в порядок. Потім, як завжди, маршрутка і метро, ​​які були досить описані мною раніше. Особливо помітних випадків чи персонажів на шляху не підвернулося. Все як завжди.

Тільки от я неслабо так розхвилювався. Через творчу діяльність і постійні виступи на публіці, я так звик до стресових ситуацій, що вже забув, коли останній раз відчував хоч найменше хвилювання, але сьогодні мене трусило по-дорослому.

Діставшись до уже знайомої будівлі на проспекті Героїв Харкова, я глянув на годинник — 8.40. Час ще є, треба поки що знайти собі заміну на тренування. Дітей не можна кидати напризволяще. Один дзвінок Перешмевському — і все, заміна є. Ну що ж, настав час…

Мій порив піти назустріч долі зупинила Алеся, яка вийшла з будівлі та попрямувала до мене. На ній, як і того разу, в метро, ​​була червона курточка.

— Доброго ранку, — спробував я радісно вигукнути, але голос зрадницьки хрипнув, і фраза більше була схожа на вигук прокуреного вірменського таксиста.

— Доброго ранку, — посміхнулася дівчина.

— Ну, ходімо всередину?

— Давай спочатку прогуляємося, тут неподалік є одна кафешка, де роблять чудовий чай із лісовими ягодами.

Алеся розвернулась і, не чекаючи моєї відповіді, попрямувала вперед.

— А ці вчорашні фокуси з сидінням у повітрі, це мені не здалося? — вирішив я відразу розставити всі крапки над i. Щосили я намагався говорити спокійно, але всередині мене здорово трусило.

— Зараз, постривай, — відповіла мені дівчина і дістала з кишені телефон. Це була розкладушка із кумедним брелоком у вигляді чортика, судячи з усього, з якогось мультика. З Геркулеса начебто. Алеся відкрила телефон, приклала до вуха і, продовжуючи рух, щось вислуховувала. Дивно, але мені здалося, що дзвінка не було.

— Так, добре, вибач, що забула розбудити. Так, на роботі вже… — сказала вона в трубку за десяток секунд, — Домовилися… Ага… В обід побачимося. Цілую.

— Класний брелок, — подав я голос, коли Алеся сховала телефон.

— Ага, дякую, — посміхнулася вона, — люблю вішати брелоки на телефон. Та й взагалі люблю старі телефони, особливо розкладушки, є в них своя індивідуальність, не те що зараз безхарактерні лопати.

Ще кілька секунд ми йшли мовчки, а потім вона глянула на мене.

— Ти про щось питав, коли мені зателефонували?

— Ага, питав. Вчора мені не здалося, що ти сиділа просто у повітрі?

— Ну, Дмитре Юрійовичу, не все одразу, — загадково прошепотіла Алеся, примруживши очі, — спочатку ми сядемо. Потім ти замовиш нам чаю і заварних тістечок. І вже потім, можливо, я відкрию тобі страшну таємницю. Тут ліворуч.

Кафешка розташовувалась у підвалі офісної будівлі. Нічим не примітний спуск у підвал, слизькі сходи, металеві поручні, звичайні дерев'яні двері. На них красувалися ковані літери, що складалися в назву кафешки — «САРІК».

Усередині панувала напівтемрява. Коли очі злегка звикли до темряви, я озирнувся — одразу примітив, що заклад мені сподобався. Простора зала. Цегляні стіни були чимось покриті та переливалися легкими відблисками. До речі, слабе світло випромінювалось від десятка гасових ламп, довільно розставлених по всьому залу.

Ми повісили куртки на ковані вішалки, прибиті до стіни, і посідали за дубовий столик у кутку. Інші столи теж були порожні, але Алеся цілеспрямовано обрала цей. Мабуть, він був її улюбленим. Замість звичних для таких закладів стільців або диванів тут використовували крісла-гойдалки. Зручно вмостившись, я краєм вуха вловив легкі звуки джазу, що долинали з невидимих ​​колонок, ще одна приємна деталь. Повітря було наповнене хвойним ароматом. Навколо панував спокій та умиротворення.

— Рано ти вмостився. Ну гаразд, так і бути, за чаєм і заварними схожу я, тут самообслуговування, але платити за них будеш ти, при виході, — безапеляційно заявила Алеся і попрямувала до великого вікна в стіні. Там стояв привітний чорнявий хлопець чи чоловік тридцяти років. Мабуть, кафешку він назвав своїм ім'ям.

Поки дівчина робила замовлення і чекала на його видачу, я спостерігав за нею зі спини. Сьогодні замість червоного світшота на ній був теплий бордовий в'язаний светр.

— Вибач, я не знаю, який чай ти любиш, тому взяла такий самий, як собі. Думаю, ти оціниш, — сказала вона, поставивши на стіл дві величезні чашки, що вміщали, напевно, по літру рідини, та тарілку з чотирма заварними тістечками.

— Дякую, зараз зацінимо, — я взяв у руки зелену чашку, і з першим ковтком зникли всі залишки хвилювання. Присмак суниці чудово доповнював атмосферу спокою.

— Ну що ж, а тепер можемо й поговорити, — задоволено промовила Алеся, побачивши, що від насолоди я навіть повіки прикрив.

— Легко.

— А яка в тебе релігія? — несподівано спитала Алеся, швидко схопивши заварне тістечко з тарілки.

— Ну-у-у-у, я хрещений, бував кілька разів у церкві, але не більше того. Напевно, я агностик, але з усіх вірувань, мені ближчі ті, в яких є ідея переродження душі.

— Це ж клас! — вигукнула Алеся, поклала надкусане тістечко назад у тарілку і відпила чаю з чашки.

— Чому?

— Тому що такі вірування максимально наближені до істини, — радісно відповіла дівчина. Вона підсунулася ближче до столу, розсунула чашки з тарілкою та поклала руки на стільницю. — Зараз я все поясню, дивись!

Ну й наступної миті я зачарувався, бо буквально не міг повірити своїм очам. В черговий раз. Алеся махнула долонею, і чай з її чашки злетів угору, як червона хмаринка, повільно підплив до середини столу, не торкаючись стільниці, і завис у повітрі. Це було схоже на те, як космонавти на орбітальних станціях виливають воду перед собою та її крапельки літають у невагомості. Чай почав ворушитися і через пару миттєвостей набув форми маленького чоловічка, схожого на імбирний пряник із «Шрека».

— Є люди. Вони живуть, розмножуються, роблять усілякі справи. Коли вони вмирають, душа покидає тіло і на якийсь час вирушає в інший вимір.

З чоловічка вийшла маленька хмарка, вона закрутилася, її засмоктав чайний вихор, спалах — і хмара знову просто застигла між руками Алесі; потім від рідини, що зависла, відокремилася маленька частина, розділилася на дві та одна утворила знак плюс, інша — мінус.

Алеся продовжила:

— Там є спеціальна комісія, яка оцінює твої земні діяння. Якщо ти був звичайною людиною, не зробив нічого жахливого, але й нічого видатного теж, твою душу поміщають у нове тіло, тобто в новонароджену дитину, попередньо стерши пам'ять про минуле життя.

Після цих слів плюс трохи збільшився у розмірах, а мінус, навпаки, стиснувся.

— А якщо на твоєму рахунку багато хорошого, ти змінив сотні життів на краще, тебе залишають у Департаменті та звільняють від мирських турбот. Передбачаю твоє запитання і відповідаю: не знаю, чим там можна займатися, — здивувала мене своєю проникливістю Алеся. Навіть не встигнувши відкрити рота, я просто кивнув і продовжив слухати. Тепер мінус став більшим, а плюс скукожився. — Якщо ж ти був поганою людиною, вбивцею чи злодієм, або ще кимось таким, то тебе відправляють у відстійник і на наступні два повні мирські життя, які можна було б прожити, занурюють у небуття. Поки що все зрозуміло?

Я лише збентежено мотнув головою, спостерігаючи за тим, як весь чай, що літає, між руками Алесі знову возз'єднався в одну масу, а потім розділився вже на три чоловічки. Один так само нагадував імбирне печиво. Інший був точнісінько такий, але Алеся поманила пальцем, і білий крем із надкусаного тістечка обвів контур другого. Ну і третій — просто щось безформне, що віддалено нагадувало контури людського тіла, але тільки з рогами та подовженими руками.

— А тепер перейдемо до найцікавішого. На Землі, крім людей, є ще кілька тисяч розумних рас. Отже, є люди, — перший чоловічок збільшився, а потім знову зменшився, начебто роблячи акцент на словах Алесі, — ще є творці, вони ж маги, в народі.

— То ти творець? Тобто маг? — нарешті я наважився її перебити, спостерігаючи, як чоловічок, обведений кремом, збільшився, а потім зменшився.

— Саме так, — задоволено відповіла дівчина. — Але, крім людей та творців, є ще третя група істот, назвемо їх нелюди, — третя фігурка збільшилася. — А от нелюдів налічується тисячі підвидів. Вони дуже відрізняються залежно від місця проживання. Здебільшого їх можна відстежити завдяки народному фольклору тієї чи іншої країни. Щоб було зрозуміло: лісовики, відьми, мавки й тому подібні сутності дійсно існують і живуть вони серед нас.

Мій мозок був готовий вибухнути від обсягу отриманої інформації, але Алеся й не думала зупинятися.

— Продовжимо. Як і в людей, у всіх цих істот є душі, і вони також потрапляють після смерті до Департаменту і теж проходять оцінку останнього життя. Все однаково, крім парочки нюансів, про які треба знати. Душа людини може переміститися тільки в тіло людини, душа вампіра — тільки в тіло вампіра, так само і з творцями, це головний закон переродження — дівчина акуратно повернула чай у чашку, а крем відправила в тістечко.

— Зрозумів. А як же півкровки? — вирішив уточнити я.

— О, резонне питання. Тут усе просто. Раса дитини залежить від батьків. Чия, назвемо все ж таки це кармою, чия карма краща, тої раси й буде дитина.

— А як дізнатись, маг ти чи ні? — спитав я, сподіваючись усім серцем... Я думаю, ви знаєте, на що я сподівався.

— Ти з самого народження знаєш. Цей талант не приходить з часом, він просто є.

Ось так витончено і невимушено Алеся увігнала мій прекрасний настрій у труну зневіри, накрила його кришкою смутку і забила пару цвяхів відчаю.

— Рано засмучуєшся, — весело підморгнула вона. — Ти можеш стати магом. Точніше, не зовсім їм, але ти зможеш пізнати світ, схований від звичайних людських очей.

Дівчина зробила довгу паузу, з усмішкою спостерігаючи за тим, як мої очі наливались юнацьким захватом та надією.

— І як це зробити? — мало не прошепотів я.

— Дуже легко. Тобі треба просто померти.