Звати мене Ножов Дмитро Юрійович, мені двадцять один рік, і я логіст. Швидше за все, вам до лампочки, що це за професія, і ви навряд чи мрієте отримати її у своє резюме у графу «спеціальність». Але коли згадав, то варто пояснити для загального розвитку, що за звір такий — логіст.

Людей, які вважають, що ця професія якось пов'язана з логікою та логічними завданнями, поспішаю розчарувати. Логіст — фахівець із транспортних систем, вантажних та пасажирських перевезень, ну і так далі тощо. Ні, в заокеанських та європейських країнах дана спеціальність дійсно дуже цінується, і ті, хто займається цим… Ремеслом (навмисно з великої літери), вирішують різні поставлені завдання, прокладають маршрути та обмірковують, як логічніше, раціональніше та дешевше перемістити вантаж чи пасажира з пункту А в пункт Б. Але це там, далеко, в тих краях, де люди не мають уявлення, що таке тремпель, борщ і хабарі. У нас же, у суворих пострадянських реаліях, логіст — нещасна людина, яка щодня з дев'яти до шести повинна сидіти в офісі на незручному стільці й не відходити ні на хвилину від телефону та комп'ютера, а то раптом клієнт зателефонує, а відповісти нікому, і тоді він піде до іншого, а тебе за це позбавлять премії.

Але щось мене занесло. Повернемося до проблем теперішніх.

Я вам представився логістом і, треба сказати, трохи злукавив. На цю мить мого швидкоплинного життя я — студент. Студент Національного автомобільно-дорожнього університету, факультету транспортних систем та логістики. Чи відчуваєте всю пафосність цієї назви? Ні, нічого подібного? А ви прочитайте ще раз, тільки тепер вголос, з паузами, виразом та з інтонацією конферансьє світових боксерських поєдинків. Тепер відчули всю міць моєї альма-матер?! Це вам не Гарварди всякі.

Насправді ж мій універ нічим не відрізняється від десятків інших вишів нашого міста. Тут, як і в інших вищих школах, дивні вусаті викладачі проводять нудні пари та дають практичні роботи, у висновку яких треба писати те, що ти писав у завданні. Тобто ви вже можете попередньо оцінити рівень підготовки наших бакалаврів, спеціалістів та магістрів.

Зараз на моєму телефонному годиннику вісім тридцять ранку, а це означає, що мені час виходити з дому і їхати на навчання. Друга пара починається о дев'ятій сорок п'ять. Одну годину п'ятнадцять хвилин я витрачаю на дорогу від рідної дев'ятиповерхівки до Національного автомобільно-дорожнього університету.

Люди! Лю-ди-ня-ки! Якщо у вас є лютий ворог, але ви не хочете, щоб він помер швидко, а бажаєте бачити його довгі та нестерпні муки, просто поселіть цього бідолаху на моєму районі та змусьте до кінця життя щодня їздити до центру міста. На роботу. На громадському транспорті. У годину пік.

Але повернемося до нашої години п'ятнадцять в дорозі. Двадцять п'ять хвилин, проведених у холодній маршрутці позаду, а отже наступні сорок пройдуть у головному порятунку та кошмарі мого Харкова – метрополітені!

Спускаючись на платформу, пікаючи карткою проїзду турнікетом і заходячи в вагон цього дива транспортної думки, мене завжди бентежить одне й те саме питання: хто ображає всіх цих людей? Ось мені щиро цікаво, чи в метрополітенах інших міст обличчя людей такі самі? Складається враження, що біля кожного входу в підземку стоїть спеціально навчена людина, яка всім завзято так топчеться по ногах, плює в потилицю, а насамкінець заливає за комір відро з помиями. Який би прекрасний у тебе не був настрій, як тільки заходиш у метро і бачиш ці обличчя, відразу ж хочеться трішечки так повіситись.

Сьогоднішня ранкова поїздка винятком із правил не стала. Люди були так само похмурі, і їх було дуже багато. Мені довелося втискатися між товстим мужиком, що смердів котячими витівками, і якимось доходягою, у якого на підборідді тільки починала зароджуватися рослинність.

Коли до потрібної мені станції залишився один перегін, а котячий запах товстуна почав органічно вписуватися в мої нюхові рецептори, я дістав телефон і переключив скажений Duality від моїх улюблених Slipknot на лайтовіший Let's get it started від качових The Black Eyed Peas. Всесвіт ніби почув зміну саундтреку, і під вступні завивання вокалістки у вагон зайшла вона — жінка з заплаканими очима, неприродно тремтячим голосом і найдешевшим тоненьким зошитом, листів на дванадцять. У зошит було вклеєно довідку та вицвілу фотографію маленької дівчинки. За легендою, це дочка володарки тремтячого голосу, яку може врятувати тільки ваш гріш, кинутий їй у пакет.

Взагалі, у житті я напівреаліст-напівоптиміст. Але сьогоднішній ранок робив мене закінченим циніком. Ось чесно, щоб не збрехати, у метро я вже катаюсь років тринадцять. І всі роки саме ця жінка саме з цим зошитом, однаково голосячи, ходить вагонами; періодично змінюються лише фотографії: то доньці треба допомогти, то синові, то матері. Що за сім'я така болісна?.. Але найбільше мене дивують люди, які кидають їй у пакет гроші. Це ж який спосіб життя треба вести, щоб бувати в метро раз на тринадцять років і бачити цю жінку вперше?

Від обурення мене врятував чоловічий голос, який оголосив мою станцію. Потяг зупинився, люди повалили із вагона. Оскільки я був в епіцентрі цієї живої хвилі, то мене просто затиснули в лещата і на волю відпустили лише тоді, коли попереду з'явився ескалатор. Ще кілька хвилин штовханини, що з боку нагадує масову міграцію пінгвінів, — і я на вулиці. Ось воно, свіже морозне повітря мегаполіса.

Не буду втомлюватиму розповідями про вулиці, пам'ятки та людей, зустрінутих по дорозі, а перейду до найосновнішого часу студента — парам.

Велика аудиторія, що нагадує амфітеатр, цілий потік студентів, вусатий викладач із зачіскою кулі для боулінгу і я в третьому ряду. Коротше, те саме четвертий рік поспіль.

Як заведено споконвіку, на першому курсі кожен студент отримує свій ярлик і носить його до кінця п'ятого, а то й шостого курсу. Є заучки, є пофігісти, є спортсмени, є ті, хто цілодобово не виходить із профкому, ну і так далі. Мені ж пощастило виділитися «багатопрофільністю». Я — той, хто постійно жартує, той, хто вічно ниє, як його дістало це навчання, і той, хто, попри купу прогулів, примудряється залишатися на плаву і закривати сесію без трійок. Якось так.

— …і тепер, переміщуючи контейнер у такий спосіб, ви значно раціональніше… — продовжував розголошувати викладач, стоячи за широкою кафедрою.

Минуло лише десять хвилин лекції, а я вже хочу тихенько вскрити собі вени.

Ну навіщо мені це знати?!! Навіщо? Навіщо забивати голови студентів цією дурнею? По суті, мою професію легко освоїти за півроку. Заплатити кілька тисяч, походити на курси, отримали сертифікат, і вуаля — можеш працювати чудо-логістом. Але куди там. У нас освоєння транспортних систем розтягнули на п'ять з половиною років і додали купу предмети, без знання яких новий логіст буде неповноцінним: філософія, політологія, хімія і ще багато чого цікавого.

Четвертий курс. Вся нісенітниця, здавалося б, зникла. Залишилося все потрібне для професії. Здавалося б. Знаєте, як називається предмет, лекцію з якого нам зараз читає цей старий юнак з вусами? Увага! Приготуйтеся, бо вперше я, м'яко кажучи, розгубився, від назви цієї дисципліни. Організація вантажно-розвантажувальних робіт на підприємстві. Організація! Вантажно! Розвантажувальних! Робіт! На! Підприємство! Ми! Повинні! Вивчати! Це! Пів! Року! Роботу вантажників ми вивчаємо півроку! Те, що можна вмістити у дві-три лекції, і кілька презентацій, нам розтягнули на шість місяців, впихнули курсову на п'ятдесят аркушів та десяток лабораторних робіт! Ось вона, вища освіта у нашій країні. Дякую, що хоч мішки з гноєм перетаскувати не змусили.

Нарешті, це нескінченне півторагодинне катування добігло кінця. З обличчям людини, яка чесно відсиділа вісім років у колонії суворого режиму, я кинувся в місце, яким прямо-таки пишаюся. Це їдальня мого університету. І тут немає жодної краплі сарказму. У Національному автомобільно-дорожньому університеті справді відмінна їдальня. Якщо, припустимо, в пристойному кафе ви можете дозволити купити собі лише чашку кави, то тут за ті ж гроші можна придбати тарілку солянки, плов, відбивну та компот. І все це не викликатиме у вас блювотний рефлекс, а навпаки, ще добавки захочете.

І ось задоволений і ситий я прямую... ні, не на чергову пару, як вчинив би будь-який доброчесний студент, а в метро. Я б, звичайно, міг ще помучитися, але тільки прислухайтеся до назви наступної дисципліни — транспортна психофізіологія. Без коментарів.

Перша, найболючіша частина дня закінчена, тепер я займуся справами, які мені дійсно цікаві, до того ж гроші приносять. Сьогодні доведеться провести ще два тренування та відпрацювати пару замовлень.

Друга моя, скажімо так, професійна діяльність – танці. Звичайно, сучасні, бо бальними я перехворів ще в дитинстві. Так склалося, що за чотирнадцять років я не кинув танцювати, лише змінив стиль, і тепер треную дітей, та й працюю танцюристом у складі шоубалету в нічних клубах та на корпоративах. Цілком цікаве, корисне і вигідне заняття, яке не дозволяє мені поїхати дахом від будь-яких Автоматизованих систем управління автотранспортом.

Як відомо, діти – квіти життя. І в моєму розпорядженні аж дві клумби цих рослин. Тричі на тиждень я ганяю їх, всіляко навантажую, загалом, роблю все, щоб батьки хоч кілька годин могли відпочити від своїх гіперактивних чад.

Два виснажливих (для дітей) тренування позаду, і я, закинувши рюкзак, чохол і язик на плече, мчу на маршрутку, щоб потім знову спуститися в метро і щасливо транспортувати своє тлінне тіло до місця наступної роботи.

Біля виходу з метро на мене вже чекає мій друг і колега з танцювального цеху Рантус. Взагалі він Владик, але прізвище, як ви можете помітити, поприкольніше, тому всі його так і називають.

— Здорово, чува-а-ак, радий тебе бачити, — привітав мене Рантус.

— Та пішов ти, тільки но вчора ввечері бачив твою пику, — радісно відповів я йому.

— Ти, як завжди, дурень.

Ми стандартно привіталися один з одним. Збоку це було схоже на танці індійських племен, змішані з привітанням чорних хлопців із якогось гетто.

— А де Перешмевський? — спитав я, коли ми вже пройшли половину шляху до клубу.

— Та спізнюється, знову якесь лихо з собакою.

— Ясна річ, завів собаку, і все, тепер ти її раб.

— Точно.

Ми обійшли будівлю, облицьовану бежевою плиткою, пройшли через арку й опинилися біля чорного входу.

— Ну, як ви вчора повисіли? — поцікавився я, поки охоронець перевіряв наші рюкзаки та чохли для костюмів.

— Так, як завжди, після другого келиха я вже ледве розмовляв, тому Оля з Вікою закинули мене в таксі, а прокинувся я тільки вранці, — невесело повідомив Рантус.

— Я дивлюся, що ти вмієш веселитися.

— Відвали. Минулого разу, після наших таких веселощів я телефон у вагоні поїзда залишив.

Я не зміг стримати нападу сміху, бо без телефону він залишився на моїх очах: ​​поклав його під подушку на верхній полиці в плацкарті та забув про це.

— А як там твої пошуки нової роботи?

— Не хочу поки нічого розповідати, щоб не наврочити, але начебто все йде добре, тьху, тьху, тьху, — Рантус тричі постукав по дерев'яному столу охоронця.

Ми забрали наші речі та неквапливо попрямували до гримерки довгим, просоченим ароматами кальянів коридором. Несподівано попереду промайнуло тіло у чорному фраку.

— Пацани, швидко переодягаємося на «Фантом», графік змістився, — скомандував, пробігаючи, наш керівник Падре. Взагалі його звуть Паша, але Падре звучить якось ... поприкольніше.

— Швидко, я сказав! — підвищив тон, повторив Падре, а це вже серйозно.

І тут, як кажуть, почалося.

— Краватка чи метелик?

— Метелик!

— Штани шкіряні?

— Так, і надягайте не туфлі, а чоботи!

— Що з малюнками?

— Спочатку ромб, на другому квадраті — у шахівницю, потім сольники та знову ромб.

— Ясно. Маски які?

— З шипами. Я поки що віднесу фонограму. Вихід за дві хвилини. Потім швидко летимо до Паласу на корпоратив.

Перевести дух я зміг уже тільки сидячи в салоні останньої маршрутки, що вирушала у бік мого району. Шість номерів, три клуби, паб та два корпоративи в різних частинах міста — це вам не жарти. Це ще добре, що не грудень. У дванадцятому місяці року у наш подібний графік на кожен день додається ще по п'ять-десять корпоративів. Місяць хоч і прибутковий, але часу не завжди вистачає навіть на сон.

О пів на першу ночі. Від зупинки до дому мені йти п'ять хвилин. Надворі десь близько нуля градусів, сніжок потихеньку тане на мокрому асфальті, вітру немає, людей теж — благодать. У навушниках заграв саундтрек до фільму «Рок-н-рольщик»: ю ар, зе сан, ю ар зе онлі ва-а-ан, май харт, із блю, май харт із блю фор ю.

Гойдаючи головою в такт музиці, я вирішив скоротити шлях через дитячий майданчик і повернув ліворуч. Попереду на стоянці перед будинком у світлі вуличного ліхтаря спостерігався якийсь рух.

Взагалі, мій район, хоч і вважається спальним, але у вечірній та нічний час доби його не можна було назвати безпечним. Наркоманів, алкашів, бомжів та пов'язаних із ними історій вистачає. Але те, що я побачив зараз, із цими категоріями якось не дуже співвідносилося.

Під ліхтарем у колі стояли чотири мужики. Двоє — у чорних балахонах, із натягнутими каптурами. В руках вони тримали короткі розкладні ножі, з вістря одного капала кров. Цілком собі така нормальна різанина, здавалося б, але два інших молодці помітно відрізнялися від перших. Вони були у спортивних штанях і… все. Босі ноги, голі мускулисті торси та бошки, поголені під трійку. Той, що вище, стискав у кулаку закривавлений кастет. Інший, нижчий, тримав двома руками грізну зброю — палку, у простолюдинів — дрин. Чи то від страху, чи від уяви, що розбушувалася, мені здалося, що від цього дрину виходить яскраве фіолетове світіння.

Чотири тіла стояли у світлі ліхтаря і не рухалися, сніг під ними був просякнутий червоною «фарбою».

Вдосталь намилувавшись картинкою, я дійшов логічного висновку: поки цей веселенький квартет мене не помітив, треба тихо звалювати. Але тут вступило в гру моє везіння.

— Агов, пацан, сюди йди! — вигукнув дружелюбний чоловік із дрином.

Скажімо так, боягузом я ніколи себе не вважав. І думаю навіть, зустрінься віч-на-віч з кимось із цих нічних мешканців, зміг би дати гідну відсіч. Але їх було четверо, а я один. Наступної миті в мене вселився дух Усейна Болта, і я з усіх ніг помчав у протилежний від цієї четвірки бік. Почувши, що слідом мені лунає свист і якісь глухі удари, рішення ще піддати вважав цілком логічним. Я перебирав ногами так інтенсивно і старанно, що міг би з легкістю п'ятами почухати потилицю. А ви додайте, що в мене ще рюкзак та чохол для одягу.

Хвилин п'ять я петляв дворами й до свого під'їзду підбіг, неабияк захекавшись. Я впевнено пікнув ключем домофона, піднявся сходами та зайшов у ліфт.

Піднімаючись на сьомий поверх у дерев'яній коробці з кнопками, я випадково подивився на себе в дзеркало і, все ще часто дихаючи, резюмував: «Ось ти й прожив ще один звичайний день».