Пролог.
Розділ 1. Ще один звичайний день.
Пролог. Продовження.
Розділ 2. Рюкзак із намальованими кросівками.
Пролог. Завершення.
Розділ 3. Легенда рестлінгу.
Розділ 4. I even don't know the name of your firm.
Розділ 5. А яка в тебе релігія?
Розділ 6. Якісь чуваки.
Розділ 7. Тарантинівський антураж.
Розділ 8. Поки я був мертвий.
Розділ 9. Відхідняк.
Розділ 10. Бомж та якісь чуваки.
Розділ 11. Нове життя.
Розділ 12. На новому робочому місці.
Розділ 13. Лівак.
Розділ 14. Перша половина другого робочого дня.
Розділ 15. Друга половина другого робочого дня.
Розділ 16. Вечір другого робочого дня.
Розділ 17. Відунья, бомж і якісь чуваки.
Розділ 18. Все за розкладом.
Розділ 19. Товстий гусак.
Розділ 20. П'яний дракон.
Розділ 21. Сестри.
Розділ 22. Стан не стояння.
Розділ 23. Знову якісь чуваки.
Розділ 24. Кіпіш.
Розділ 25. Бомж бомжа бачить здалека.
Розділ 26. Клава.
Розділ 28. Ножов.
Розділ 29. Інша історія.
Розділ 16. Вечір другого робочого дня.

Я провів перепусткою над прозорим квадратом, на турнікеті загорілася зелена стрілочка, шлях вільний.

— Ножов, ти куди? Всі твої давно розійшлися, — голосно запитав домовик-охоронець, не відриваючись від кросворда.

— Мені до друга треба зайти, в чотириста десятий.

— Це до Рантуса, чи що?

— Ага.

— Стій.

— Стою.

— Аналог кофти, чотири літери, перша Х.

— Худі.

— Проходь.

З благословенням охоронця я піднявся сходами на четвертий поверх і, повернувши праворуч, потрапив у стандартний за всіма мірками офісний коридор. Чотириста сім, чотириста вісім, чотириста дев'ять, о, чотириста десять. Дерев'яні, покриті лаком двері, на яких табличка з циферками і більше ніяких розпізнавальних знаків. Максимальний мінімалізм. Тук-тук-тук.

Почувся приглушений ляпас, човгання капців, двері відчинилися. На порозі стояв Рантус у сірих спортивних штанях, білій футболці та сірих тапочках.

— Заходь, тільки тихо.

Щойно я переступив поріг, по нюху одразу вдарив запах аромасвічок, я мимоволі чхнув. Ніколи не любив запаху цих пахощів, та й, походу, у мене була алергія на них, весь час чхав.

— Почекай тут, — махнув рукою Рантус у бік невеликого шкіряного диванчика. — Ще десять хвилин. Зимно на вулиці?

— Капець як похолодало, — надвечір на вулиці справді вдарив мороз.

— Насть, зроби моєму другу зелений чай, будь ласка. Дякую.

Я зняв шапку, кинув рюкзак на диван і сам приземлився на нього, попередньо розстебнувши куртку. Так, що ми маємо? Апчхі.

Я опинився в справжньому масажному салоні. Але з ма-а-а-а-аленьким ноу-хау у вигляді магії. Походу, вся офісна будівля здавалася в оренду фірмам, які мали справу із прихованим світом. З чого я взяв, що цей масажний салон не для звичайних людей? Зараз розкажу.

Ну, по-перше, Настею виявилася невисока симпатична дівчина азіатської зовнішності, у просторому білому кімоно, з яскраво-жовтою аурою та з гарним і пишним лисячим хвостом. А чи не та це Настя, за якою Серьога сохне…

По-друге, стіни та стеля кімнати, де я сидів, були зроблені з води. Водна гладь трохи ворушилася, копіюючи ілюзію річкового потоку. Дуже незвичайно і навіть трохи дивно спочатку, тому що не залишає відчуття, що зі стелі на тебе зараз рине потік води.

Ну і по-третє, перед дверним отвором, що вів у надра салону, висіли всілякі дипломи, грамоти та сертифікати масажистів.

— Дякую, — сказав я, приймаючи з рук Насті чашку з чаєм. Дівчина усміхнулася, вклонилася мені та зникла у дверях.

Я махом випив чай, тому що рідини в мініатюрній філіжанці мені вистачило на два ковтки, розслабився і віддався ритму ненав'язливої ​​музики на японську тематику. Хм, якось треба записатися на масаж, по-любому тут є якісь круті магічні техніки.

Хвилин за десять, а може й п'ятдесят, мене не слабо так прибило до дивану — у кімнатку вийшов Рантус. Без шапки, але в шкірянці, джинсах та кросівках.

— Ну, погнали, я готовий.

— На вулиці мінус чотирнадцять, — глянув я примруженими очима на цього моржа.

— Ну, норм.

— От нелюд.

Ми вийшли надвір, попрощавшись з охоронцем, і попрямували до метро.

— А це і є та Настя, за якою бігає Серьога? — це питання вирувало в моїй голові та не давало спокою.

— Ага, тільки вона не ведеться. Він їй теж подобається, але вона хоче чоловіка-японця.

— Настільки все серйозно?

— Ага. Свої загони, але вона гарна.

— Та у тебе всі гарні. А хто вона?

— Дочка власника салону. Студентка.

— Та ні, я не про те.

— А-а-а-а. Треба звикати, що ти тепер теж один із нас. Вона — Кіцуне. Може перетворюватися на лисицю та знімати стреси, забираючи їх собі.

— Хм. Те, що треба для масажного салону.

— Згоден.

За таким безглуздими балачками ми й спустилися в метро. Далі кожен поринув у свій смартфон, бо в підземці шумно, а кричати один одному у вуха, щоби щось розповісти, ні я, ні Рантус не любили.

«Станція імені архітектора Бекетова». Я ж буквально дві години тому був тут, міг би й десь у Маку почекати Рантуса, але чортова цікавість взяла гору.

Ми вийшли надвір, пройшли вздовж старого житлового будинку метрів двадцять і спустилися в підвал, на дверях якого красувалися дві цифри «99». Мій улюблений барчик. Мені його якось показав однокурсник ще на першому році навчання в університеті. Мені тут одразу сподобалося. Невеликий зал, п'ять великих столів, футбольна тематика (будь-які шарфи, плакати, м'ячі) і найсмачніше темне пиво.

— Здрастуйте, два темних та фірмові сухарики, — з порога сказав я бармену-офіціанту-адміністратору-прибиральнику, на що той усміхнувся та одразу почав наповнювати келих.

Ми приземлилися за столик у кутку, зняли курточки і подивилися один на одного.

— Ну, питай, — посміхнувся Рантус.

— Та я й не знаю тепер, що питати. Не дави на мене.

— Тоді я почну. Як ти став двоєдушним?

— Фішка в тому, що я не двоєдушник… — і я повідав Рантусу всю мою історію входження до нового колективу та про конфуз, який зі мною трапився під час підселення душі. Якраз під кінець розповіді нам принесли пиво з сухариками, ми цокнулися й пригубили пінного.

— Ну круто, чувак! Так навіть краще. Не треба паритися з приводу годинника, захоплення тіла душею і всякого іншого геморою. А взагалі, можна бути сходити до юристів і дізнатися, чи законне твоє відпрацювання, воно ж існує для двоєдушників, а ти тепер хрін зрозумій хто. Може, тобі й не треба сім років корчитись логістом.

— А ось це — слушна думка. Вип’ємо! — ми цокнулися і приклалися до запотілих келихів.

— Рантус, о! Назріло питання! Скажи мені, як так? Раніше, коли я був людиною, я не бачив усіх цих рогів, хвостів, твого німба, а зараз бачу. Але! Я бачив магію, яку робили інші, хоч усе ще був людиною.

— Дивись, — Рантус з'їв сухар і запив пивом. — Все влаштовано ось так, але я не знаю чому. Все те, що є магічним і постійним, — воно приховано від людських очей. Тобто мій німб, як ти його назвав, він постійний, я з ним народився, я не можу його прибрати, я з ним живу. Це постійна частина мене, як твоя нога. Так само хвіст Насті, це її п'ята кінцівка. Вона неприродна для людей, і вона від них прихована. Так само і з будинками, вони постійні, вони незмінні. Туди можна віднести та Омут душ. А ось з магією та всякими магічними маніпуляціями та штуками все по-іншому. Мінливу, непостійну магію чомусь люди бачать. Тобто людина може побачити, як перевертень перетворюється на вовка, тому що він не завжди вовк, він може на нього перетвориться за допомогою магічної енергії, яка в нього закладена. За цією ж логікою людина побачить, як творець кидає вогненну кулю і таке інше. Прояснив трохи ситуацію?

— Начебто.

— Добре, тоді я схожу в туалет поки що.

Рантус вирушив у своїх справах, а я закинув у топку два сухарики і запив їх пивом.

Телефон блимнув, надійшло повідомлення. Кому я там потрібний? Не хотілося відповідати, але раптом щось важливе.

Алеся:

Вибач, не знаю, що на мене найшло, але ти мене в машині так розлютив... Це так безглуздо. Пробач. Я справді стежила за тобою. Перед тим, як когось завербувати, працівники фірми повинні стежити за кандидатом і вивчати його, щоб зрозуміти, чи він підходить фірмі.

Діма:

Привіт, досить незвичайний початок. Тоді в мене одразу питання. Якщо я був вашим кандидатом, і ти за мною стежила, навіщо весь цей цирк із анкетуванням в універі?

Алеся:

Такі правила. Це… Це щось на кшталт тендеру. Має бути кілька кандидатів і потім, після особистої співбесіди, можна обрати одного. За цим слідкує Департамент, і якщо процедура порушується, фірму можуть закрити.

Діма:

Зрозумів)

Алеся:

Ще раз, пробач мені…

Діма:

Проїхали, забули, рухаємось далі)))

Алеся:

Як все пройшло з інструктором?

Діма:

Завтра розповім при зустрічі. Втомився я щось за сьогодні.

Алеся:

Так нечесно! Ну гаразд) До речі, того двоєдушника ухилянта спіймали годину тому, завдяки тобі!

Діма:

Так швидко?

Алеся:

Так, Клава майстер своєї справи, одна з найкращих відунь у місті. І ще, тато просив передати тобі величезне спасибі і запросив якось прийти до нас на вечерю. По секрету, але ти йому дуже сподобався. Йому мало хто подобається з моїх знайомих чоловічої статі.

Діма:

Ого, прийму це за комплімент. А давай завтра після роботи сходимо кудись, повечеряємо?)

Алеся:

Типу побачення?)))

Діма:

Ну, можна і так сказати) Тим більше раз я сподобався твоєму татові.

Алеся:

Я б з радістю, але думаю мій хлопець буде проти. До речі, він теж просив передати, що нам дуже сподобався французький фільм, який ти порадив)))

Ну твою ж… У неї є хлопець. Ось ... Як каже мій дід: «Плили, пливли, а на берегу всрались!»

— Що пишуть? — спитав Рантус. Він одразу помітив розчарування на моєму обличчі.

— Як гадаєш, тут є раки? Ніколи не пробував раків. Хочу раків.

© Дмитро Шилов,
книга «Прихований Харків. Том 1».
Розділ 17. Відунья, бомж і якісь чуваки.
Коментарі