Сьогодні дещо сталося. Можна назвати це по-різному: вихід за рамки, матриця дала збій, форс-мажор, стрес для звичної та лінивої рутини.

Спочатку все було як завжди. Підйом о шостій ранку. Десять хвилин боротьби із самим собою, внутрішній діалог на тему «важливість першої пари та її вплив на моє життя».

Потім-таки невідома сила підняла мене з ліжка. Подальший алгоритм дій вивірений до дрібниць: туалет, ванна, зубна щітка, холодна вода, що розліплює мої повіки, величезна баклага з водою, чайник, холодильник, ковбаса, хліб, масло, музичний канал по телеку, будильник молодшого брата, довготелесе тіло, що ледве пересувається, чашка, окріп, пакетик зеленого чаю, ліниве жування бутерброда, кімната, крик мами «Ти вітаміни випив?», одяг — перше, що потрапило під руку, оцінка нутрощів гаманця, курточка, шапка, черевики, шнурки, рюкзак, крик «Па, закрий двері », пакет сміття в моїх руках, ліфт, мерзенний писк домофона.

Подальший розвиток подій приймає певну варіативність, що створює ілюзію вибору. Складається вона з трьох гілок, кожна з яких просто кардинально впливає на моє життя.

По-перше, викидаючи сміттєвий пакет в бак і долаючи при цьому слизьку стежку, я ризикую впасти. Таке вже бувало двічі. Першого разу я порвав штани, у друге — упав у багнюку. І в обох випадках не поїхав до Національного автомобільно-дорожнього університету, а повернувся додому, матюкаючись як справжній вантажник на оптовому ринку.

По-друге, підійшовши до зупинки, я можу відразу застрибнути в переповнену маршрутку, або є варіант почекати наступну і навіть примудритися посидіти. У другому варіанті з сімдесятивідсотковою ймовірністю я запізнюся на пару.

Ну і по-третє, що дуже схоже на по-друге, у метро я можу або одразу заскочити у вагон, або почекати наступного поїзда.

Але сьогодні все пішло під котячий хвіст. Сталося те, що вплинуло на рутинний алгоритм життя тисяч городян! Ні, не зомбі-апокаліпсис, не падіння метеорита, як у голлівудських фільмах чи вітчизняних спробах наслідувати їх. Все набагато, набагато катастрофічніше.

Я вже звично вивалився з маршрутки, під натиском бабусь, які невідомо куди шурують у таку рань, спустився в перехід і поплентався по довжелезному коридору, що веде до турнікета. Те, що основна маса людей йде в протилежний бік, а не в один зі мною, як завжди, я зрозумів лише через хвилину, коли мене зачепив якийсь двометровий дитинча. Від побаченої картини, я навіть навушник правий витяг.

На майданчику перед турнікетом близько десяти поліцейських вишикувалися в лінію, перекриваючи вхід у підземку. Перед ними зібралося безліч людей. Хтось кричав, хтось обурювався, але більшість завмерли з кам'яними обличчями, ніби їм стерли пам'ять або зламали систему і вони тепер не мають уявлення, що робити.

За кілька метрів я помітив хлопця з мого району. Я не знав його особисто, але ми часто їздили в одній маршрутці.

— А що тут діється? — звернувся я до нього, простягаючи руку для привітання.

— Так, по ходу якийсь дебіл стрибнув під потяг, тепер ось станцію перекрили.

Я здивовано хмикнув і відійшов трохи убік. Краєм вуха я вловлював різні версії того, що сталося, і чим довше стояв, тим барвистішими та різноманітнішими вони ставали. Дійшло до того, що якась бабуся бомжуватого вигляду закричала на все горло: «Там висадилися рептилоїди, держава хоче приховати це від нас!» — і, розштовхуючи всіх руками, попрямувала до виходу.

Постоявши ще кілька хвилин, я почув, як дід запевняє двох жінок, що він щойно дзвонив синові й той спокійно собі їде в метро, ​​а отже, заблокували лише цю станцію, максимум наступну.

На пару я вже спізнився, тому неквапом повернув навушник на звичне місце, знайшов у телефоні забористу рок-композицію. Насамкінець став обводити поглядом вируючий натовп і… і помітив дівчину.

Привабило мене в ній насамперед не миле обличчя без косметики, не світле довге волосся, яке мені дуже подобалося, а те, що вона з'явилася з іншого боку від турнікетів. Дівчина впевнено минула перешкоду, поліцейські, побачивши її, миттєво розступилися, і незнайомка розчинилася в юрбі. Дивно.

Не встиг я засмутитися, що втратив чарівну повелительку людей у ​​формі, як вона виринула з гущі людей неподалік від мене і стрімко попрямувала до виходу, залишаючи за собою слабкий, але чарівний запах м'яти та барбарису.

Не усвідомлюючи те, що роблю, я мимоволі пішов за нею. Її запах був для мене як повідець, що тягне за собою пса. Лише на вулиці, вдихнувши свіжого повітря, я трохи прийшов до тями. Точніше сказати, став тверезо мислити, але, як і раніше, слідував за незнайомкою, відстаючи кроків на десять. Мене чомусь тішило, що вона йшла туди, куди треба мені, до трамвайної зупинки.

Хотілося підійти до дівчини в червоному пуховику і з блідо-сірим рюкзаком, на якому безліч різних намальованих кросівок, але водночас охоплювала паніка: «А що я їй скажу?!» Хоча одне питання у мене до неї точно було: як вона опинилася на платформі метро, ​​коли поліція там все перекрила?

Несподівано молода особа зірвалася з місця, не поступаючись у спритності бігунові стометрівки. Невже вона помітила, що я переслідую її, і злякалася? А ні, просто трамвай ось-ось мав рушити. Я теж додав ходи. Але водій ніби спеціально чекав, коли я підбіжу, і перед носом зачинив двері.

Я засмучено видихнув і мимоволі підняв погляд на скло у дверях. Серце шалено заколотилося, у грудях щось стиснулося, стало важко дихати, долоні миттю спітніли. Крізь брудне скло на мене дивилася незнайомка з метро. Вона посміхалася з таким виразом обличчя, ніби зловила мене на місці злочину під час крадіжки казенної цегли на будівництві. Дивно, але це додавало їй чарівності. Дівчина підморгнула мені й… зникла. Так-так, саме зникла! Не випарувалася, не розтанула, не розчинилася як у тумані, а просто бац — і її немає. Це схоже на те, коли ти дивишся фільм на ноутбуці та випадково клацнув на клавішу перемотування. Щойно тупуватий поліцейський був у кадрі, клац — замість нього вже порожня вулиця і переповнені урни для сміття.

Я, звичайно, не розумово відсталий і зовсім недавно був на огляді у психолога та психіатра (вимога військової кафедри — ще один життєво необхідний заклад, у який я поперся невідомо навіщо), але те, що сталося зараз, ввело мене в конкретний такий ступор.

З трохи дурним виразом обличчя я смиренно дочекався наступного трамвая і, сівши в нього, проїхав три зупинки до станції метро.

Спустившись у підземку, я виявив, що інопланетяни так само ігнорують нашу планету, тому пікнув студентською картою метро з п'ятдесятивідсотковою знижкою на шістдесят поїздок і зайшов у вагон, що під'їхав.

Те, що навушники випали з вух і вже хвилин десять тусувалися у мене під ногами разом із черевиками, я помітив тільки зараз. Тобто розумієте, наскільки я був у шоці.

Недбало сунувши винахід для погіршення слуху в кишеню, я поставив рюкзак собі на коліна і втупився в рекламу, що обіцяла всього за три сеанси повністю вилікувати геморой, ще й з величезною знижкою, але тільки до кінця цього місяця.

Станції через три з глибоких роздумів мене вивів запах. Не той чудовий запах м'яти та барбарису, а той неповторний аромат, який випромінюють бомжі зі своєю поклажею.

Навпроти мене сидів яскравий представник цієї субкультури: бородатий, брудний, у порваних старих речах, з величезними смердючими сумками, — загалом, все як годиться.

Цілком собі звичайний мужик, якого покарало життя, або він дозволив йому себе покарати, але за мить його звичайність вже не була для мене настільки очевидною.

Бомж спокійно і впевнено розстебнув блискавку однієї з сумок, покопався там трохи, дістав половину граната — фрукт такий, з маленькими червоними зернятками всередині, — зосереджено глянув на зерна, натиснув на парочку, витяг їх і приклав половину фрукта до вуха. Кілька секунд нічого не відбувалося, а потім чоловік загорлав на весь вагон:

— Алло, так, говори голосніше, я в метро! Так! Так! Нас накрили! Скоро буду!

Після цих слів, сказаних у гранат, бомж поклав фрукт на місце, взяв у руки баули та застиг, розглядаючи пасажирів вагона. Чоловік у гучномовці оголосив станцію, поїзд зупинився, двері відчинилися, і бомж, підхопивши свою поклажу, вилетів на перон.

Шлях до університету, що залишився, я подолав без особливих пригод, яких за сьогоднішній ранок трапилося вже не мало.

Так, аудиторія двісті тринадцять. На екрані телефону вісім двадцять, тобто я вже на двадцять хвилин спізнився на лекцію з Пристроїв регулювання дорожнього руху (до речі, ще один відмінний предмет, на якому ви півроку вивчатимете, що таке світлофор).

Я зняв шапку, піднявся сходами на другий поверх і постукав у потрібні мені двері. Відповіді не було. Я опустив ручку вниз і штовхнув двері.

— Вибачте за запізнення, дозвольте…

— Двері зачиніть.

— Але ...

— Я сказав, двері зачиніть. Вже двадцять хвилин лекції минуло.

— Але я не спеціально, там людина під поїзд потрапила.

— Ви що, оглохли? Повторюю, зачиніть двері з іншого боку.

— А як же ті великі знання, яких я не буду мати, пропустивши ваші лекції?

Викладач повернув до мене червону від злості пику і зібрався сказати щось дуже гнівне, але я вже розсудливо зачинив двері, попередньо вистрибнувши з аудиторії. Ось же вусатий гусак, думає, що його предмет найважливіший у всьому всесвіті.

Настрій був повністю і безповоротно зіпсований, тому я зухвало напнув шапку, ніби кидав виклик усьому світові, і вирушив додому.

Залишок дня я провів удома, розділяючи його разом з героями одного з моїх улюблених серіалів: Тьорком, Джей Ді, доктором Коксом та іншими мешканцями «Клініки».