Пролог.
Розділ 1. Ще один звичайний день.
Пролог. Продовження.
Розділ 2. Рюкзак із намальованими кросівками.
Пролог. Завершення.
Розділ 3. Легенда рестлінгу.
Розділ 4. I even don't know the name of your firm.
Розділ 5. А яка в тебе релігія?
Розділ 6. Якісь чуваки.
Розділ 7. Тарантинівський антураж.
Розділ 8. Поки я був мертвий.
Розділ 9. Відхідняк.
Розділ 10. Бомж та якісь чуваки.
Розділ 11. Нове життя.
Розділ 12. На новому робочому місці.
Розділ 13. Лівак.
Розділ 14. Перша половина другого робочого дня.
Розділ 15. Друга половина другого робочого дня.
Розділ 16. Вечір другого робочого дня.
Розділ 17. Відунья, бомж і якісь чуваки.
Розділ 18. Все за розкладом.
Розділ 19. Товстий гусак.
Розділ 20. П'яний дракон.
Розділ 21. Сестри.
Розділ 22. Стан не стояння.
Розділ 23. Знову якісь чуваки.
Розділ 24. Кіпіш.
Розділ 25. Бомж бомжа бачить здалека.
Розділ 26. Клава.
Розділ 28. Ножов.
Розділ 29. Інша історія.
Розділ 13. Лівак.

Легальне працевлаштування. Як багато у цих двох словах обману. І чомусь, а, швидше за все, через радянське виховання, батьки нам торочать із самого дитинства: ти маєш вирости, закінчити школу, інститут, а потім влаштуватися на нормальну роботу за спеціальністю, де з тебе зніматимуть податки, у тебе накопичуватиметься офіційний стаж, а в старості тобі платитимуть злиденну пенсію. Але лише про одне у дитинстві замовчують — найчастіше на офіційну, чисту, білу заробітну плату ви навіть комунальні послуги сплатити не зможете. Ось такий парадокс, через який є зарплата в конвертах, несплата податків, всякі халтури й таке інше. Щоб хоч якось вижити та прогодуватися на офіційній роботі, всім доводиться лівачити.

І знаєте, що? У мій перший день на роботі,  яка належить до моєї спеціальності та де мене офіційно працевлаштують, мені запропонували лівачити. І я, як доброчесний громадянин, погодився. А чому б і ні. Сергій розповів коротко, що доведеться робити, але я вам цього переказувати не буду. «Чому?», запитаєте ви. «А навіщо?», відповім я питанням на запитання. Ні, я не єврей (хоча, як на мене, це дуже застаріла і неправдива приказка), просто це завдання з видобутку лівих доходів зараз відбуватиметься на ваших очах, просто читайте і стежте за ходом діла.

На автобусі — як же добре, що не на метро, ​​хоч якась різноманітність, — я дістався від податкової для нелюдів до одного з двох складів нашої, тепер уже можна сміливо так називати її, логістичної фірми. Там на мене повинен чекати Азат, далекобійник. Так-так, це його ім'я.

Я вийшов на потрібній зупинці, трохи пройшовся і вперся в будівлю, яка колись була пожежною частиною. Пожежники переїхали на нове місце, а це викупила моя фірма, переобладнала і тепер це склад. З п'яти воріт відкриті крайні справа. Оскільки інших дверей я не помітив, то рушив саме туди. Зайшов усередину, окинув поглядом майже порожнє приміщення, суцільно з сірого бетону з комунікаціями, і відразу впізнав Азата. Я ось не сумнівався, що цей джигіт, який стояв біля газелі та покурював сигарету — той, хто мені потрібен. Шикарна чорна і густа борода, не менш шикарні, густі чорні брови, орлиний ніс. От тільки скільки років йому, не зрозумієш, я сказав би: від тридцяти до п'ятдесяти п'яти. Та і який із нього далекобійник, якщо він їздить на газелі.

— Діма? — одразу ж спитав він у мене, коли я підійшов.

— Ага.

— Застрібуй! — скомандував мій новий знайомий, засунув пачку цигарок у чорний дутий жилет і сів за кермо.

Я слухняно заліз на пасажирське сидіння газелі. Навіть детальніше розглянути склад не встиг. Хоча що там розглядати — середина робочого дня, всі водії на рейсах, вантажі акуратно складені в штабелі в кутку, а комірник десь у каптерці спить або в телефон втикає. Азат відчинив двері, висунув голову і прогорлав що було сили:

— Христіна-а-а, я поїхау! Закриуай уарота! — голова повернулася в салон, водійські двері газелі зачинилися. — Адрес скажіш?

— Вулиця Манізера чотири.

— Це біля метро Бекетоуа?

— За кілька кроків від нього.

— Погналі!

Азат утопив педаль у підлогу, і старенька газелька, ревучи від натуги, полетіла в потрібному напрямку. У салоні було жарко, я навіть трохи розстебнувся, а от водій і не думав знімати свою хутряну шапку-бандитку.

Ми мчали по дорозі, обганяючи машини й мовчали. Чесно, я навіть не знав, що на газелі можна так ганяти, а ще мені було дуже некомфортно, навіть трохи сцикотно. Шалений джигіт з майже чорною аурою, яку я бачив уперше, сидів поруч, і я відчував, що все це ой як не до добра. Серьога казав, що він нормальний мужик і вони з ним уже багато всього провертали. Але ж це я! Танцюрист і студент, а не рішала.

Мовчання затягувалося, а шалений темп їзди, заданий Азатом, і не думав заспокоюватися. Хотілося щось сказати, щоб розрядити обстановку, але тільки зараз до мене дійшло, що я чую знайому музику.

— Це що, Вардруна?

— А-а-а, Діма, слющай, як здогадався? — запитав Азат, не відриваючи погляду від дороги.

— Ну, я люблю іноді таку музику послухати, коли хочеться розслабити мозок.

Так, це справді була Вардруна, ці монотонні барабани, дивні звуки та гіпнотичний вокал ні з чим не сплутаєш.

— А я ось підсіу на них після Уікінгів! Дивився такий серіаль?

— Звичайно, це один із моїх улюблених серіалів.

— А-а-а-а, Діма, гарний смак у тебе! Я ось зараз на четуертому сезоні, це просто уах! Колі Рагнар зі своїм народом і сокирами проти урагів під цю музіку йдуть у бій, це просто у-у-у-у-у-у!!!

І на цьому самому у-у-у-у-у-у він почав завивати, його обличчя витягнулося у вовчу морду, знову протяжне у-у-у-у-у, клац зубами і фізіономія набула колишнього вигляду.

Ага. Запам'ятаємо! Майже чорна аура — перевертні. Ні, може, вони по-правильному якісь волколаки чи перевертки, але поки що нехай будуть перевертні.

— Діма, до речі, смарі, чо прикупиль… — Азат різко кинув кермо, повернувся назад і почав руками нишпорити за сидінням. У мене серце пішло в п'яти, ось прямо ледь не буквально. На такій швидкості й водієві кинути слідкувати за дорогою.

Коли я думав, що все, зараз ми вріжемося в самоскид з піском, Азат повернувся в колишнє положення, крутнув кермом, і ми благополучно обігнали вантажівку.

На коліна мені впала метальна сокира, пряма як у серіалі Вікінги. Довге вузьке топорище, переплетене мотузками для зручного хвату і невелике лезо.

- А! Скажі клас. Я уже даже потрапляю у ціль дуа рази з трьох.

Я взяв у руку сокиру, справді класно! Мене трохи попустило, я почав заспокоюватися, але не тут було. З вулиці почулося завивання сирени та якісь команди, які поліцейський кричав у гучномовець. Наші перегони не залишилися непоміченими. Припливли. А я навіть не знаю, що у нас за вантаж. Серьога ніби казав, що нічого кримінального, але трясця! Щось мені ой як не віриться.

Азат почав зменшувати швидкість і вибирати місце, де можна притиснутися до узбіччя.

— Діма, слющай, такий план — уідуолікай цього мента на себе, я поки що пригрію сокиркою другого, а потім уазьму кинджял і допоможу тебе розібратися з цим, — джигіт забрав у мене сокиру.

— Агов, Азат, ти чого? З дуба впав? Який кинджал? Це просто поліцейський патруль; може, вони лише документи перевірити хочуть.

— У мене прауа прострочені. Я не можу різикувати! Просто ми їх чик-чик і в кузоу, а з тілами я потім розберуся.

— А як ти взагалі працюєш на фірму із простроченими правами?

— Уони не знають про це, я з Сергієм на пряму, а уін уірить мені, не перевіряє. — ми нарешті притиснулися до узбіччя, і незабаром до нас має підійти поліцейський. — Готуйся, — сказав Азат і запустив другу руку вглиб своєї жилетки.

Якого хріна! Я на таке не підписувався! Я не роздумуючи відчинив двері та вискочив назустріч поліцейському. Чесно, я не знав, що робити далі, але стати співучасником подвійного вбивства через прострочені права — це в моє резюме ніяк не вписувалося.

— О-о-о, привіт, а я вас пам'ятаю, ви в мене на весіллі тиждень тому танцювали.

До мене не відразу дійшов сенс слів, сказаних поліцейським у мій бік. А коли все ж таки дійшов, я мало не заспівав від радості.

— Олександре, здрастуйте, не думав, що так скоро побачимося, — я потис руку поліцейському і широко посміхнувся. Ніколи ще моя підроботка у вигляді танцюльок на весіллях не приносила мені такої користі. Головне, щоб цей гірський вікінг зараз не кинувся у бій.

— А чого це ви перевищуєте швидкість? — все ж таки нагадав поліцейський причину нашої випадкової зустрічі.

— Вибачте, дуже поспішаємо, поставку з квітами затримали, треба дуже терміново доставити.

Які! Нахрін! Квіти! Мозок! Ти в своєму розумі! А якщо він зараз полізе перевіряти?

— Вибачте, вас це не врятує від штрафу, але ось у мене в тещі через місяць день народження, якби ви там станцювали, я міг би заплющити очі на вашу квапливість.

— Загалом без запитань, у вас наш телефон залишився?

— Звичайно!

— Ну, тоді чекаємо на ваш дзвінок.

— Щасливої ​​дороги.

— Всього найкращого.

Хух! Ні, не так! ХУХ! Оце пронесло, так пронесло.

Я заліз назад у салон газелі і безсило розплився по сидінню.

— Діма джан, дай потиснути тебе руку! Це було красіво, уах!

Я простягнув долоню, Азат стиснув її що було сили, аж пальці хруснули, і знову продовжив рух.

— Азат, прошу, не перевищуй більше швидкості.

— Діма джан, гауно-запитання.

До потрібного місця ми приїхали без пригод. Коли я випав із салону газелі біля ресторану «Алібі», то замість того, щоб піти та знайти потрібну людину Олену, я підійшов до Азату.

— Слухай, а ти можеш показати, через що взагалі все це?

— А-а-а-а, дорогий, підемо покажу.

Ми підійшли до заднього борту газелі, Азат прочинив двері кузова, запрошуючи мене всередину, я заліз, але темно було, хоч око виколи. Я почув як за мною застрибнув новий знайомий-перевертень і зачинив за собою двері. Потім він клацнув щось на стіні і... ми опинилися в багажнику метрів п'ятдесят на двадцять. Магія! Будь ласка! Прошу любити та шанувати. Звичайна маленька газелька із маленьким стадіоном у кузові.

Ми пройшли в найдальший кут цього «багажничка», де стояло десять дерев'яних ящиків.

— Хурма? — ну а що я ще міг сказати, побачивши десять ящиків хурми, через яку ми мало не завалили двох поліцейських.

— А-а-а-а, Діма джан, ображаєш! Це не звичайний хурма! Спробуй.

Я взяв одну штуку, протер рукою. Постає питання, нафіга? Типу б це допомогло! Ну байдуже, я надкусив і відчув алкоголь. Це було як вино з хурми, тільки хурма. Алкогольна хурма.

— Ви накачали вином хурму? — спитав я, трохи прицмокуючи від дивного смаку.

— Ображаєш! Це спеціальний сорт! Його гобліни у горах уиростають! Ти ще кісточку спробуй.

Я зробив ще два укуси, дістався кісточки, поклав її в рот, трохи надкусив… Шоколад. Вона була із шоколаду.

— Очманіти!

— Я ж казау! Я часто з рейсів, щоб не їхати назад пустим, беру усякі екзотичні тоуари, а Сергій їх тут збуває за гарною ціною. Тільки Діма джан, прошу тебе, не треба Арсенію Михаловичу знати про це. Сам розумієш.

— Звісно, ​​які питання.

— От і добре. Ну пішли.

Але від мого погляду не вислизнуло, що його рука протягом усієї розмови була всередині жилетки, де мирно лежав кинджал.

Я зустрівся, як і сказав Серьога, з адміністратором ресторану, розписався в паперах, забрав гроші, віддав товар, певну частину вирученої суми вручив Азату і, відмовившись від його пропозиції підвезти, поїхав на метро назад у податкову.

— Ну, як все пройшло? — спитав мене спокійнісінько Серьога, стоячи біля своєї малинової дев'ятки і покурюючи цигарку. Надворі вже було темно.

— Пішов ти в дупу з такими варіантами підзаробити, — одразу випалив я Серьоге, шпурнувши на капот конверт із грошима.

— Не зрозумів.

— Твій цей Азат мало не зарізав кинджялом і сокирою двох поліцейських, які зупинили нас на цій сраній газелі з хурмою!

— Трохи?

— Один із них виявився моїм знайомим, і я все порішав.

— Ну бачиш, недаремно ж я тебе послав. Красень, Дімас, заслужив бонус!

— Та пішов ти.

— Не ображайся, так, у Азата незвичайний характер, але все все ж таки пройшло добре.

— У нього права, до речі, прострочені.

— У сенсі прострочені?

— У хренсі! Прострочені!

— Твою мідь. Ось шакал! Я з ним розберусь. А братом же клявся, що в нього все добре з документами. Хоча, знаючи Азата, у нього і брата ніякого немає, швидше за все.

Я мовчки дивився на нього з-під чола.

— Гаразд, сідай, підкину тебе додому. До офісу все одно вже безглуздо їхати.

Я мовчки сів у машину і відвернувся. Серьога і не напрошувався на розмову, тому ввімкнув легкий рок, і ми рушили.

— А куди нам їхати, до речі?

— На Рогань.

— Твою ж мідь.

— Знаю, — поблажливо відповів я.

— Ну, нічого, це тобі.

Мені на ноги впали кілька згорнутих купюр.

— Спасибі.

— Тобі, Дімас, дякую. Виручив.

Наступні десять хвилин пройшли мовчки. Мене це влаштовувало, рудого колегу, походу теж, тому я дістав телефон.

Діма:

Здарооовушки))) Як справи?

Алеся:

Привітик) та капець просто, я сьогодні навіть в офісі не була, тату допомагаю, тут у нього аврал повний на роботі, а як ти, вже освоївся?

Діма:

Якщо чесно і відверто, то я як тільки прийшов, нас із Серьогою одразу відправили до податкової, а потім таке було! Загалом завтра розповім, а то довго писати. А що це за завал? І ким твій тато працює?

Алеся:

Він начальник відділу з відлову двоєдушників-ухилянтів, нещодавно накрили цілу зграю таких, у метро ховалися, але один, найспритніший з них, пішов... тато його вже третій рік ніяк не зловить

Діма:

Який умілий ухилянт)))

Алеся:

Та все через те, що відділ не може встановити його особистість… він уже щось на кшталт легенди

Діма:

Ого! А я чимось можу допомогти? Може, там хоч із паперами, щоб тебе трохи розвантажити?)))

Алеся:

Це, звичайно, дуже мило з твого боку, але чим можеш допомогти? хіба що… якщо ти зустрічав якихось дивних бомжів, під яких ухилянти вічно косять… але таких у нас у місті тисячі, то навряд чи, але дякую, що запропонував…

Діма:

Дивно, але нещодавно я бачив дивного бомжа, який розмовляв по гранату, як по телефону.

— Тут куди? — Серьога відволік мене від листування, та й Алеся щось замовкла.

— За заправкою ліворуч, потім до кінця довжелезного будинку і ще раз ліворуч.

Алеся:

Діма, це, швидше за все, помилкова тривога, але якщо ти допоможеш із встановленням зовнішності цього бомжа з гранатом, ти дуже допоможеш моєму батькові.

Діма:

Серйозно?) Та без проблем, хоч зараз.

Алеся:

Зараз не треба, але завтра було б дуже до речі. Заздалегідь велике тобі спасибі;

Діма:

Та поки що нема за що.

Серьога вдарив по гальмах, я трохи телефон з рук не випустив.

— Дімас, дивись! Кощієвики!

— Хто?

— Ну, кощієвики, нелюди такі.

Я стежив за його поглядом. Ох ти ж їжак-хробак! Яка зустріч. Пам'ятаєте чотирьох гопників зі світловим дрином? Так от, виявляється, це були кощієвики.

— Погнали підійдемо до них, вони вічно щось прикольне чудять, я таких уже п'ять років не зустрічав.

— Навіщо? — жалібно простяг я, згадуючи, як під ними були калюжі крові, а в руках — ножі.

— Та погнали, вони хоч і виглядають грізно, але тупі до неподобства.

Ми вийшли з дев'ятки і попрямували до чотирьох голених під трійку мужиків у спортивних костюмах адідас, що стояли біля старої альтанки. Підійшовши ближче, я нарешті побачив, чим вони відрізнялися від людей, крім сріблястої аури. В очницях замість очних яблук горіли маленькі вогники. Прям як у примарного гонщика.

— О, мужики! Сюди йдіть! — крикнув нам один із них.

— Здоров, чим займаєтесь? — весело відповів Сергій, коли ми підійшли. На відміну від минулого разу вони не були в крові, та й зброя в руках була відсутня.

— Мужики, допоможіть нам! — сказав один із лисих гопників.

— Чим? — так само трохи хамовито відповів мій рудий колега.

— У нас тут суперечка, яку ми вже місяць не можемо вирішити.

— Кажи.

— Що?

— Ну, в чому полягає суперечка.

— Ми не можемо вирішити, хто з нас сильніший, — сказав один із них.

— Ми, типу, щовечора б'ємося до смерті та, типу, один із нас залишається на ногах до останнього, але ми не знаємо, типу, хто, бо від ран останній теж вмирає. А вранці, типу, ми перероджуємось, але не пам'ятаємо, типу, хто вистояв до кінця, — додав другий.

— Мужики, можете зняти нашу бійку на телефон, а вранці скинути відео нам, щоб ми дізналися, хто виграв. Виручіть, га?

— Та не питання, — відповів Серьога і відразу дістав свій смартфон.

— Ні, я в цьому не беру участі, — вистачить з мене сьогодні пригод. І так перебір, як на перший день.

— Дімасе, ти певен? Це буде круто.

— Ні. Дякую, що підвіз, я все.

— До завтра. Ну, я готовий, можете починати.

© Дмитро Шилов,
книга «Прихований Харків. Том 1».
Розділ 14. Перша половина другого робочого дня.
Коментарі