«Ховала»

Нелюд

Поширені у слов'янських країнах.

Можуть через дотик ділитись з істотами життєвою енергією.

Стійкі до перепадів температур.

Доброзичливі.

Дуже рідкісні, бо Ховала жіночої статі може за життя народити лише одного нащадка.

Ось воно що. Тепер більшості дивностей Рантуса є пояснення. І його вічне маніакальне бажання когось пом'яти, і надягання легкої весняної курточки в мінус п'ятнадцять, все набуло сенсу. От Рантус! От же… нелюд!

Я заблокував телефон і поклав його в кишеню парки, як люблять нині називати довгі та просторі зимові куртки. На колінах лежав вірний рюкзак, який завжди був зі мною, а в навушниках грав Bruno Mars зі своїм хитярою Uptown Funk. Я відкинувся на спинку сидіння вагона метро, ​​і на обличчі мимоволі проросла посмішка. Я вже майже відійшов від відвідування моргу, і зараз мені це навіть здавалося прикольним. Хоча, кого я дурю, це було круто! Моя усмішка виросла до таких розмірів, що вже виднілися зуби. Треба несильно показувати, що ти на сьомому небі, бо всесвіт побачить, як ти радієш, і спустить на землю якоюсь підлянкою.

«Станція імені Архітектора Бекетова» — прозвучало з гучномовця. Я, як завжди, встав і покинув вагон, потім вийшов на вулицю і попрямував до потрібної будівлі. На вулиці вже потемніло, вітер дув з усіх боків, а перехожі щільніше куталися у свій верхній одяг, наче приховували щось заборонене.

Судячи з листка, який видав фамільяр Люціус, інструктор чекатиме мене в дуже пристойному п'ятизірковому готелі. Ми, до речі, там колись працювали у банкетній залі, на святі якогось мужика. Чи то ювілей, чи ще щось, зараз уже й не згадаєш. Ех, скільки на моєму віці було цих корпоративів, весіль, випускних та іншого…

Так. А ось це цікаво!

Я підійшов до вишуканої п'ятиповерхової будівлі, це був готель з дорогою облицювальною білою плиткою, високими сходинками з мармурової крихти й з величезними, висотою метри три, а то й чотири, розсувними дверима зі скла. І прямо над цими дверима в повітрі висів напис: «Вхід для нелюдів, творців та двоєдушників з іншого боку». Що ж, мабуть, тепер ця вивіска стосувалася і мене, і туди мені треба.

Я обійшов будинок по колу і знайшов ще один вхід. Найпростіші металеві двері, з дешевих, які ставлять собі власники квартир, якщо грошей не вистачило на нормальні, типу броньовані. Над нею вивіска із позолоченими літерами на дошці з червоного дерева: «Континенталь». Ох, нічого собі! Це ж прямий як у тому фільмі з Кіану Рівзом! Як же він називався?.. Про найманих убивць. Точно! Джон Вік!

Я потягнув за ручку, відчинив двері і увійшов усередину. І тут… Чесно, я свиснув би, але якось непристойно. Відчуття, що ти потрапляєш в один із фешенебельних готелів Мілана чи Парижа. Дорого-багато це не ті слова, щоб описати обстановку в холі цього готелю. По наповненню переважав темно-бордовий колір у всьому: фіранки, паркет, килими, плитка, меблі. Стояло кілька столів, камін, крісла, стійка ресепшн. Біля каміна... Стривай-но! Це ж не камін! Водоспад! Чи все ж таки камін?.. Загалом, у дірці в стіні, облицьованій мармуровою плиткою, було щось типу невеликого водоспаду, але замість води зверху вниз падав синій вогонь, при цьому з нього виходила приємна музика, схожа на ансамбль піаніно і віолончелі. Поруч у кріслі сидів нелюд (треба буде потім пробити його за описом, таких я ще не бачив), лисий чоловік у чорному балахоні з великими оленячими рогами, без очей і без вух. Замість очних западин просто шкіра, замість вух теж просто шкіра. Моторошно, але я вже поступово починав звикати до такого.

У холі більше нікого з відвідувачів не було, тому я сміливо і впевнено, але трохи накульгуючи, попрямував до стійки ресепшн. Поки я долав цю пару метрів, мене м'яко огортав запах старих книг і літньої шляхетності. Не знаю, як це ще описати, як хочете, так і розумійте.

— Добрий день. Чим можу допомогти? — одразу звернувся до мене чоловік за стійкою. Зелена акуратна борідка, величезні долоні – домовик. Але одягнений так само елегантно, як і все в готелі. Бордовий піджак, біла сорочка, чорний метелик.

— Доброго дня. Підкажіть, у якому номері зупинився Роман Коранскі?

— Пан Роман Коранскі, — домовик спеціально наголосив в імені на букві О, — він зараз…

— Неймовьїрно! — пролунав ззаду чоловічий голос із сильним акцентом.

— А ось і пан Коранскі, — привітно посміхнувся домовик.

Я повернувся. До мене підбіг невисокий чоловік у круглих окулярах, як у Гаррі Поттера. Його одяг кардинально вибивався із загального тону. Білі кросівки, спортивні штани з білими лампасами, чорна толстовка та синя шапка. На пробіжці був, чи що? До речі, його огортала червона аура, такої я поки що не зустрічав. Прямо за ним не поспішаючи слідував Михаїл — той самий нелюд у чорному з чорним капелюхом, що приховує відсутність скальпу. Як тільки я його побачив, одразу запахло гумою. Аура — я назвав би цей колір сіро-зеленим.

— Міхайїль, ві були правьї, і отчьйоти теж були правьї! — знову захоплено затараторив чоловік у спортивному одязі. Ох цей акцент. Він розмовляв точнісінько як інопланетяни з «Зоряних війн». Чи то торговці, чи то посли конфедерації, зараз уже й не згадаю.

— Здрастуйте, — тільки й видав я.

Михаїл стримано кивнув, а ось очкарик схопив мене за руку і почав трясти щосили.

— Я Роман Коранскі, енергʼєтичний вамп'єр, ваш інструктор, і я просто в захваті! Скоріше, ходімо в мій ном'єр!

— Це неймовьїрно! — знову завів свою пісню Роман, коли ми вже були в його номері. До речі, звичайний такий люкс, як у фільмах показують, нічого особливого. Двоспальне ліжко, плазма, два крісла, шафа, міні-бар.

— Я Діма, — сказав я, стоячи посеред номера, бо не знав, що ще можна сказати.

— Дьїма, ві просто скарб! — продовжував чоловік, так і не знявши шапки. Він ходив навколо мене, розглядаючи, як манекен на вітрині, який, до речі, досі був у парці та з рюкзаком на плечах. — Міхайїль, ви згадували, що у цього екзʼємпляра немає аури, але її дійсно немає! А годинник! Вони вам правда не потрібні?

— Ага.

— Є дьїскомфорт? Свідомʼїсть не втрачаєте?

— Ні.

— Це неймовьїрно! Феном'єн!

— Саме тому ми й викликали вас, — відповів чоловік у чорному, сидячи у зручному бежевому кріслі.

— І вам дякую за це! Дьїма, скажіть, може, у вас щось боліть?

— Та все добре, нога тільки болить, але це через роботу.

— Неймовьїрно! Як нам пов'їзло! Дьїма, ви взагалі в курсі що з вами сталося?

— Та спіткнувся просто і вдарився об стіл.

Очі Романа вмить округлилися, а через окуляри з товстелезним склом він взагалі став схожим на Добі з величезними очима.

— Роман має на увазі переродження, а не ногу, — уточнив Михаїл.

— А, ну… я ніби став двоєдушником, але якимось незвичайним, бо в мені немає другої душі і немає годинника, який утримує душі.

— Неймовьїрно! Міхайїль, і ві нічого не сказалий цьйому хлопчіку?

— Романе, ми заплатили величезну суму, щоб доставити вас сюди, ось ви й пояснюйте.

— Хорошьйо! Я так збуджений! Спасибі! — чоловік підбіг до столу, налив собі в найкрасивішу кришталеву склянку віскі, махом її осушив і повернувся до мене.

— З чийого б почьяти?.. Е-е-е-е… Я вивчив ваше дьєло. Значно все повинно було виглядати так — вашу людську душу відчиняють від тьєла, затьєм ... Як же це українською?

— Об'єднувати, — допоміг знайти відповідне слово Михаїл.

— В'єрно! Потім її об'єднують з душею нелюдя, зростають у тіло, і ві двоєдушний. Але! Це, якби ві б'їли людиною!

— Я не був людиною?

— У цьому-то і вся прельєсть! Ві були людиною, але в минулому житті ві були нелюдом, а якщо говорʼїть точніше, ві були енергʼєтичним вамп'єром, як і я.

— Але ж мені казали, що це неможливо. Люди перероджуються в людей, творці у творців, а вампіри в вампірів, — мене щиро вразило почуте.

— Так! — скрикнув Роман і ляснув у долоні. Він знову підбіг до столу, наповнив склянку наполовину, перекинув її в себе і продовжив: — У цьому і ваша особливість! Такого раніше не було! Навіть Дьєпартамент не може нічого пояснити! Штьоб енергʼєтичний вамп’єр переродився в людину! А ще штьоб, коли його перетворювали на двоєдушніка, його душа поглинула душу нелюда для об'єднання і спокійно в'єрнулась в тьєло, ще й відкрила прихований м'їр! Чудово! Дьїма, ві новий вʼїд, і наше з вамі завдання січ'яс — визначити, якими здібностями ві теп'єр маєте. І ким ві взагалі стали!

— Я не проти, давайте визначати, — з ентузіазмом відповів я. Начебто навіть не натягнуто прозвучало.

— Неймовьїрно! А в'єдь у слов'янських країнах навіть не водяться енергʼєтичні вамп’єри, тільки в Європ'ї! — вигукнув Роман, смикнув униз руками, ніби струшував воду, і в ту ж мить його нігті збільшилися і перетворилися на довгі загострені сірі пазурі. — Дозвольте?

— А-а-а-а, що я мушу вам дозволити? — передражнив я нелюда, від хвилювання. Він мене проткнути зібрався, чи сполосувати, чи що? Якого біса?

— Дьїма, не хвилюйтеся, я не завдаю вам шкоди! Міхаїль спеціально тут для цього, щоб слідкувати за мною!

— То є істина! — несподівано подав голос чоловік у чорному капелюсі. — Якщо Роман слукавить і створить щось протиправне, я вмить про нього подбаю.

— Ось бачете, боятися нічого!

— Не скажу, що ці слова хоч якось мене заспокоїли. Ну гаразд, — відповів я і трохи примружив очі, ніби чекаючи на удар чи вибух, або щось подібне.

Роман підійшов до мене і неквапливо провів своїми довжелезними кігтями в парі сантиметрів від мого плеча, потім прямо біля голови.

— Неймовьїрно! Дьїма, скажіть, ві бачите ауру?

— Так, у вас вона червона, у Михаїла — сіро-зелена.

— А у вас?

— Своєї аури я не бачу, я думав, це нормально.

Роман сховав пазурі, підійшов до столу і, знову наповнивши склянку віскі наполовину, влив у себе рідину.

— Дьїма, у вас ньєт аури! — вигукнув нелюд, від чого я навіть смикнувся. — Але нам треба пров'єрити щось. Ходімо!

Роман кинувся до дверей, відчинив їх і помчав далі коридором.

— Куди це він? — з легким подивом запитав я в Михаїла.

— Без поняття, — відповів той, встаючи з крісла. — Не люблю іноземців.

Романа ми наздогнали вже біля ліфта, де він з нетерпінням стукав ногою по підлозі в очікуванні. Двері відчинилися, ми зайшли, нелюд натиснув на кнопку «Лобі» і залізна коробка вирушила вниз. У підвалі, який був лобі, Роман вилетів з ліфта і побіг до барної стійки. Поки ми з Михаїлом його нагнали та сіли поряд на високі барні стільці, перед нами вже стояли три склянки з віскі.

— Мені ще сьогодні працюватиму, я не буду, — одразу ж сказав я. У мене через пару годин група дітей не дуже правильно, якщо від тренера нестиме вискарем.

— О, пробачте, але це я сьйебе.

Я посміхнувся і вже нарешті зняв рюкзак, поклав його під ноги. Жаркувато, проте, можна й розстебнутись.

Роман випив залпом одну склянку, потер руки і обернувся до мене. У цьому енергетичному вампірі було вже не менше ніж півлітра віскі, але це ніяк не виявлялося. Свіжий, як літній огірок.

— Дьїима, ві знаєте на що здатні такі як я?

— Здогадуюсь, не просто ж так ми бачимо ауру, а інші ні, отже, ви можете її поглинати.

— Чудово, ви не дурна молода людина! Так, ми, такі як я, можуть поглинати ауру за допомогою пазурів. Але! Якщо до людини вселили енергʼєтичного вамп’єра, то він стає двоєдушником зі здібностями вампіра, але дуже ослабленими. Напріклад, у нього може з'являтися тільки один кіготь, і він довше поглинатиме ауру. Нам зараз треба визначити, що можете ви. Поки що зрозумʼїло?

— Цілком.

Роман осушив другу склянку. Потім він озирнувся на всі боки і, поклавши праву руку собі на коліна, випустив пазурі, щоб мені було видно.

— За допомогою цих пазурів ми можемо поглинати ауру інших істот і використовувати її у свій цілях.

— Це в яких же?

— Правильні запитання ставите, Дьїма! Різну ауру ми можемо і вʼїкорстовувати по-різному. Напріклад аури людини і двоєдушніка ми використовуємо для лікування ран і уєчій. Ауру творців ми можемо використовувати для магії, якщо знаємо, як це працює. А ось ауру таких як Міхайїль краще не поглинати, тому що це заборонено законом.

— Це якихось таких?

— Ну, представників Д'єпартаменту, я не знаю, як вони у вас називаються.

— Старовіри, — відповів Михайло за себе.

— Ось! Старов’їри.

— А як щодо аур нелюдів та інших енергетичних вампірів? — мені було дуже цікаво! Я ніби був на лекції, але не нудній, як у моєму універі, а на офігенській, яка справді мені допоможе в майбутньому.

— Аура е енергʼєтичного вамп’єра марна, голова тільки розболіється, а ось аури нелюдей дають нам можливість регулярно і частково використовувати їх здатність. Ми ще в'єрнемося до цього. Дьїма, а зараз зосередитись! Закрийте очі, уявіть ножі. Уявили?

— Ага.

— А тепер уявіть, як воні проходять крізь ваші пальці.

Я представив як мені та було наказано, але нічого не сталося. Я глибоко вдихнув, видихнув, запустив уяву по-новому, але знову нічого не сталося.

— Не поспішайте, спробуйте знов! Не у всіх відразу виходить, але пара минуть, і повинні вилізти. А я поки що відійду до вбиральні.

Я почув, як Роман зістрибнув зі стільця і ​​пішов у туалет, але очі не відкрив. Я знову і знову намагався уявити, як крізь мої пальці проходять ножі, навіть уявляв, як подовжуються мої нігті, але все марно.

Через пару хвилин нелюд повернувся, сів на барний стілець, перекинув у себе третю склянку з віскі і сумно зітхнув.

— Цьйого я й боявся, але так само це й чудово! Пазурів у вас ньйет, але ви в'їдіть ауру. Зараз пров'єримо, як у вас із засвоєнням. Розплющуйте очі.

Я розліпив повіки, глянув на свої руки. Так, пазурів не з'явилося. Тим часом Роман знову випустив пазурі на правій руці та поклав її на коліна.

— Бармен, можна вас! — покликав він невисокого білявого юнака у білій сорочці. На руці у нього красувався великий позолочений годинник, а тіло покривав серпанок, схожий на дим від кальяну. Двоєдушник.

— Налийте ще вʼїски, але з тієї верхньої полиці, спасʼїбо! — доброзичливо й усміхаючись на всі зуби звернувся Роман до бармена.

Той охоче кивнув, розвернувся і потягнувся до верхньої полиці. У цей момент Роман трохи підвівся на стільці, підняв руку з пазурами, широко замахнувся і провів ними по аурі бармена. На тому місці, де пройшли пазурі, в аурі залишилася ніби рвана рана. Нелюд знову сів на стілець і сховав руку. Бармен розвернувся з пляшкою, як нічого й не трапилося, наповнив склянку і повернув пляшку на верхню полицю.

— Спасʼїбо.

Білявий двоєдушник усміхнувся у відповідь і знову повернувся на другий край барної стійки, до кавомашини.

— Дьїма, дайте свою ліву руку.

Я беззаперечно підняв ліву долоню з пальцями, що дивилися вперед. Роман підняв свою праву руку. На кінчиках його пазурів зависла, ніби приклеєна, сіра димка. Нелюд доторкнувся кінчиками пазурів до кінчиків моїх пальців, і димка, точніше сіра аура бармена-двоєдушника, зависла в мене на нігтях.

— Дьїма, ви говорили, що у вас болить нога. Чи відчуваєте тьйепло на кінчиках пальців?

— Так.

— Уявіть, як це дим з пальців, через все ваше тіло прагне до хворої ноги.

Як тільки він це сказав, мій мозок миттєво відтворив команду і ... Димка зникла, через все моє тіло пройшло тепло, потім біль у кісточці трохи посилився, і оп! За секунду її вже не було. Я з очманівшим виразом обличчя помацав ногу. Біль пішов! Повністю!

— Ну як? — спитав Роман, уважно спостерігаючи за мною.

— Нога пройшла, — пошепки і не вірячи своїм словам, промовив я.

— Неймовьїрно! — вигукнув нелюд, від чого бармен сіпнувся і глянув на нас.

— Так, я терміново маю зайнятися пошуком інформації, — Роман залишив гроші за алкоголь і, зістрибнувши зі стільця, помчав до ліфта.

— Дьїма, всього доброго, зустрінемося через пару днів, я подзвоню! — прокричав він мені, коли двері ліфта зачинялися.

— І що тепер? — звернувся я до Михаїла, справді не знаючи, що робити далі.

— До зустрічі, — спокійно промовив той, підвівся зі стільця і ​​так само вирушив додому.

Ну а я, тому що мені більше нічого не залишалося, подався до дітей на тренування.

Тренування пройшло як завжди: розминка, багато потанцювали, трохи пожартували, фізуха та додому. Тільки в кінці тренування я всіх відпустив, а Колю попросив затриматися.

До мене підійшов чорнявий десятирічний усміхнений хлопчина, в очах якого замість зіниць палахкотіло зелене полум'я, а замість брів було щось схоже на листки берези.

— Дмитре Юрійовичу, гроші за місяць принесу через тиждень, мамі просто затримали зарплатню, — опустивши очі, сказав хлопчик.

— Добре, але я з іншого приводу, — я змовно глянув йому за спину, потім трохи нахилився і пошепки промовив: — Коляне, ти польовик?

Очі хлопця враз розширилися, а рот сам собою відкрився.

— Та не бійся, я нікому не скажу, мені цікаво.

— Ага, польовик, — так само пошепки відповів Коля. — А звідки ви знаєте? — очі хлопчика розширилися ще більше, хоча куди вже. — Ви що, творець?

— Ну, щось на кшталт того.

— Крутоо-о-о-о, — Протягнув хлопець із захопленням.

— Гаразд, біжи переодягайся.

— До побачення.

— До побачення.

Я відключив колонку, вимкнув світло і пішов у тренерську переодягатися. Поки я знімав тренувальні шорти, мене охопило звіряче бажання розслабитися і випити, це був дуже важкий і довгий день, а йти додому дуже не хотілося.

Я взяв телефон, знайшов потрібний контакт і натиснув кнопку виклику.

— Так.

— Рантусе, ти мені винен розмову, погнали по пиву.

— Я не можу, я ще на роботі.

— Через скільки закінчуєшся?

— Через півтори години.

— Ох, що ж у тебе там за така робота, вже дев'ята вечора…

— Можеш приїхати і подивитися, я якраз на той час закінчу.

— Номер офісу?

— Чотириста десять. Але ти перед тим, як заходити, постучи.

— Ок, за годину буду.