Пролог.
Розділ 1. Ще один звичайний день.
Пролог. Продовження.
Розділ 2. Рюкзак із намальованими кросівками.
Пролог. Завершення.
Розділ 3. Легенда рестлінгу.
Розділ 4. I even don't know the name of your firm.
Розділ 5. А яка в тебе релігія?
Розділ 6. Якісь чуваки.
Розділ 7. Тарантинівський антураж.
Розділ 8. Поки я був мертвий.
Розділ 9. Відхідняк.
Розділ 10. Бомж та якісь чуваки.
Розділ 11. Нове життя.
Розділ 12. На новому робочому місці.
Розділ 13. Лівак.
Розділ 14. Перша половина другого робочого дня.
Розділ 15. Друга половина другого робочого дня.
Розділ 16. Вечір другого робочого дня.
Розділ 17. Відунья, бомж і якісь чуваки.
Розділ 18. Все за розкладом.
Розділ 19. Товстий гусак.
Розділ 20. П'яний дракон.
Розділ 21. Сестри.
Розділ 22. Стан не стояння.
Розділ 23. Знову якісь чуваки.
Розділ 24. Кіпіш.
Розділ 25. Бомж бомжа бачить здалека.
Розділ 26. Клава.
Розділ 28. Ножов.
Розділ 29. Інша історія.
Розділ 25. Бомж бомжа бачить здалека.

Андрій вийшов з людського відділення поліції Салтівського району і під саме горло застебнув блискавку на дешевому пуховику МейдІнЧіна. Чорна курточка, зимові черевики що не гнуться і пахнуть гумою, дешевий костюм із сорочкою, куплені на розпродажі, шапка-вушанка на «риб'ячому» хутрі — все це було нове, пряме як нове життя Андрія.

Ким він був раніше? Сорокап'ятирічний ухилянт-легенда, який починав свій шлях борцем проти системи, а в результаті це ні до чого не привело; двоєдушником, чиї незвичайні здібності — дрібне везіння та феноменальна пам'ять; самотнім чоловіком, у якого купа зв'язків, але немає друзів, немає сім'ї та немає свого куточка у цьому світі. Останні місяці життя вели його по стежці саморобного алкоголю та поганих наркотиків у безодню безвиході… Все, чим він горів, все, за що він боровся, все це виявилося нікому не потрібним…

Але. Коли єдиним нормальним виходом з усього цього здавалася петля на шиї, магічне везіння зіграло з ним жарт, і не зрозуміло поки, виявиться він злим, чи добрим. Андрія накрив відділ з упіймання двоєдушників-ухилянтів, прямо в поганій кімнаті в одній зі старих комуналок, які він змінював щотижня. Спочатку його хотіли відправити до виправної установи для двоєдушників. Звучить мило і безневинно, особливо з вуст представників Земного відділу Департаменту, які описують його як курорт, де іноді доводиться послужити суспільству. Але насправді це в'язниця, порівняно з якою всякі Алькатраси і поруч не валялися. Там немає правил, немає органів керування, немає нічого. Усіх двоєдушників-ухилянтів, відловлених у місті, просто замикають на спеціально відведеній території у п'ятдесят гектарів, де вони надані самі собі. Хочеш їсти — піди убий тварину. Не вийшло – вирости овочі. Теж не вийшло — відбери їжу у слабенького. І так у всьому. Жахливе місце, про яке Андрій чув від трьох двоєдушників, яким дивом вдалося втекти звідти. Як вони це зробили — жоден з них не розповідав, але те, що це в області нереального — факт.

Андрія вже збиралися відвозити в це місце, але Курсов Володимир — начальник відділу з упіймання ухилянтів, запропонував угоду: Андрія не везуть до виправної установи, а він натомість надходить на службу у пряме підпорядкування начальнику відділу, стає його особистим пішаком. Курсов вважав Андрія з його зв'язками та здібностями дуже корисним, сказав, що люди з ідеальною пам'яттю та везінням дуже цінні кадри. Андрій погодився не роздумуючи. На боці бравих ухилянтів він уже побував, і в сорок п'ять років можна спробувати пограти за іншу команду, а раптом там поле зеленіше.

І ось тепер Андрій — молодший співробітник відділу з упіймання двоєдушників-ухилянтів, зі стабільною мінімальною допомогою від Департаменту та кімнаткою в гуртожитку. Не густо, але це вже обіцяє набагато більше стабільності та впевненості у завтрашньому дні, ніж у нього було до цього.

Андрій зав'язав під бородою мотузочки шапки-вушанки, одягнув рукавички з паленої шкіри, взяв свою стару картату сумку, родом з дев'яностих, і пішов у напрямку до метро. Так, він все ще трохи скидався на бродягу, але чоловік не хотів зголювати бороду і підстригатися. За стільки років він так звикся до них, що без них відчував би себе голим.

Спустившись на платформу, Андрій одразу ж застрибнув у вагон, двері якого зачинилися за його спиною. Молодшому співробітнику відділу залишалося заїхати ще до однієї поліцейської дільниці. Доля зниклого пацана хвилювала його мало, та й бути хлопчиком на побігеньках у його віці не прям межа мрій, але коли начальник сказав — треба виконувати, не діло припиратися зі старшим за званням, особливо коли ти тільки став на перший ступінь нових сходів.

Андрій сперся на двері з написом «Не притулятися» і озирнувся. Пасажири, що сиділи у вагоні, з легкою огидою косилися на картату сумку, від якої несло гнилими яблуками, але Андрію було глибоко і самозабутньо плювати на їхню думку! Ця сумка — це життя Андрія, найцінніше, що він має на сьогодні. Якщо звичайна людина загляне в це картате прямокутне диво, то вона побачить надкусані та напівзгнилі яблука, банани, груші, апельсини, грейпфрути й гранати. А якщо туди загляне нелюд — він побачить десятки старих кнопкових телефонів. Чим вони такі цінні для Андрія? Це одноразові телефони з усіма його контактами та зв'язками. Одноразові не тому, що після одного дзвінка вони самознищуються, а тому, що після кожного дзвінка вони змінюють номер і їх неможливо відстежити.

«Станція Завод імені Малишева» — сповістив чоловічий голос через гучномовець.

Андрій вийшов з вагона, піднявся на вулицю й одразу ж уперся у чотириповерхову довоєнну будівлю з сірими стінами. Весь перший поверх був зайнятий поліцейською дільницею — куди чоловікові й потрібно було потрапити.

Пару кроків по заледенілому асфальту, потім три сходинки, і Андрій навалився всією своєю вагою на залізні двері з сірою фарбою, що облупилася, та з небажанням піддалася. Залізна махина повернулася на місце, а чоловік опинився в приймальні поліцейського відділку — маленькій кімнаті з десятком стільців, п'ятьма дверима, безліччю різних стендів, протертим до дірок лінолеумом та одним загратованим віконцем. За ним, втикаючи у свій телефон, сидів черговий, який навіть не подивився на зайшовшого.

На одному зі стільців сидів бездомний у старій потертій дублянці. Його трохи трясло, а права нога була без взуття та перебинтована, з легким нальотом крові та бруду. Більше людей у ​​кімнаті не було.

— О, Стасяне, здорово! — Андрій одразу ж попрямував до чоловіка.

Він зустрічав його пару разів у минулому, ім'я пам'ятав, а за роки життя ухилянтом колишній бродяга виробив звичку: якщо хоч раз спілкувався з людиною, яка згодом не завдала тобі шкоди, і ти зустрів її знову — поговори з нею, від тебе не вбуде, а людина може розповісти щось корисне.

— Ми знайомі? — бомж перелякано витріщився на протягнуту руку Андрія.

— Так, ми якось ночували разом у притоні на Масельського, біля старої щитової. Самогон ще глушили на груші, що смердів, як тухла риба. А вранці ще самокрутки з бур'яну робили, ох і дебільна була витівка.

— А точно, пригадую. Добрий день.

Чоловіки потиснули руки, і Андрій сів поруч із безпритульним.

— Що з ногою? Собаки погризли?

— Та ні, по дурості своїй поранив.

— Ясна річ, а сюди чого прийшов? Тут тебе не вилікують, зуб даю.

— Та ні, я тут з іншого питання, — Стасян вмить змарнів і перевів погляд на порожню стіну.

— Розкажеш за яким? Може чим допоможу за старою дружбою, — дружелюбно посміхнувся Андрій.

— Не повірите, коли розповім, ніхто не вірить. Вже до третьої поліцейської дільниці прийшов, а мене чергові виганяють, погрожуючи викликати бригаду з дурдому. І не прийміть за образу, але чим ви можете допомогти?

— Стасяне, ми з тобою з одного лайна зліплені, і в цьому ж лайні спимо щоночі, тому ти спочатку розкажи, а потім уже подумаємо, чи я зможу допомогти, чи ні, лади?

Бомж усміхнувся, але починати своє оповідання не поспішав, щось його стримувало.

— Стасяне, послухай, я бездомний, який носить із собою сумку з гнилими фруктами, бо вважає їх засобами зв'язку. Знаю, звучить дивно, але це моя правда, якої я не соромлюся. Можливо, я і не зможу тобі допомогти, але я хоча б тебе вислухаю, не приймаючи за божевільного, плюс у мене тут троюрідний брат працює, він мене, звичайно, цурається, але якщо щось серйозне — то вислухає, — трохи прибрехати можна у таких ситуаціях. Щось Андрію підказувало, що не просто так він зустрів цього бродягу саме тут і сьогодні. Дуже рідко такі збіги у його житті ні до чого не приводили.

Чоловік знову гірко посміхнувся, та нічого не відповів. Тоді Андрій вирішив вдатися до останньої робочої в таких випадках хитрощі, якщо не спрацює, то така воля пані Фортуни. Він уважно подивився на чергового у вікні, його увага максимально була поглинута смартфоном, потім підвівся зі стільця і ​​спиною ненароком закрив Стасяна від камери. Молодший співробітник відділу з упіймання ухилянтів дістав зі своєї сумки пластикову пузату літрову пляшку з каламутною рідиною і простягнув бродязі. Той недовірливо глянув на пляшку, потім на віконце чергового. Андрій наполегливо сунув тару прямо до рук. Стясян, не втрачаючи жодної секунди, відкрутив кришку і приклався до пляшки, він вилакав третину вмісту, ніби жадібно пив воду в спекотний день. Андрій отримав пляшку назад, поклав її в сумку і знову сів на стілець поряд.

Після невеликої паузи, під час якої Стасян жадібно занюхував пійло своїм рукавом, його прям прорвало, бомж затараторив з неймовірною швидкістю і чіткістю, ніби лекцію зачитував, але на прискореному перемотуванні.

— Я заблукав у селище в пошуках нічлігу, мороз же на вулиці, вибрав непримітний будиночок, забрався всередину, хотів зігрітися, переночувати, але на ранок я пішов би, і шкоди дому не завдав; але тут з'явилися господарі, навіть не господарі, а, швидше, небезпечні кримінальні друзі господарів, які від чогось ховалися і хотіли сховатись на якийсь час у цьому будинку, тут вони мене і схопили, під час упіймання я ногу і поранив; я вже збирався попрощатися з життям, навіщо їм у свідках нікому непотрібний бомж, по горлу ножиком і в ліс, але натомість один з них випустив пазурі, це неймовірно, ось такі пазури і я знепритомнів, але перед цим я побачив, як він до мене доторкнувся, ну не доторкнувся, а провів біля плеча кігтями, і в нього відросли пальці; потім я прийшов до тями, але вони цього не помітили, і я спостерігав, як вони цими ж кігтями катували дівчину, молоду дівчину, щоб вона допомогла їм знайти хлопця, якого вони, швидше за все, хочуть вбити, ну а навіщо ще таким воротилам потрібен пацан студентського віку, його фотографія відобразилася якимось чином на стіні за допомогою дивного пристрою, схожого на проектор; потім я дивом втік, поки всі поїхали, а один із них ґвалтував дівчину; так, мені соромно, але я б їй не допоміг у тій ситуації, тому я відразу ж пішов у поліцію, щоб допомогти врятувати цю дівчину та хлопця, у мене гарна пам'ять, я запам'ятав місце, де вони жили, та зовнішності всіх бандитів та хлопця з дівчиною, можливо, після моєї втечі вони змінили місце, але треба щось зробити, вони ж уб'ють їх, але мене ніхто не слухає, — Стасян закінчив свою розповідь, глибоко вдихнув і опустив погляд.

Андрій примружив очі, погладив кудлату бороду, а потім із внутрішньої кишені дешевого пуховика дістав фотографію хлопця, пошуком якого вони зараз займалися. Якщо не зараз, то коли ще може спрацювати його маленьке магічне везіння?

— Стасяне, скажи, а випадково не цього хлопця шукали ті кримінальні елементи?

Побачивши фото у бомжа відвисла щелепа, а вказівний палець повільно піднявся на рівень фотознімка.

© Дмитро Шилов,
книга «Прихований Харків. Том 1».
Розділ 26. Клава.
Коментарі