Холодна залізна лава зі спинкою, навіть незважаючи на тепле пальто, неприємно давалася взнаки в районі попереку. Фабіо вже хотів підвестися і пройтись, щоб зігрітися, але передумав, адже поки він ходитиме, його місце геть охолоне.

— Ну і дубар! Чому в аеропорту не топлять? — вигукнув літній італієць, зняв рукавички й почав розтирати долоні.

— Топлять, Фабіо, просто потужність стоїть мінімальна. А знаєш чому? — спитав у нього смаглявий чоловік з ретельно зачесаною назад чорною густою шевелюрою.

— Чому?

— Тому що ці майялі так заробляють!

— Заощаджують на опаленні?

— Ні! Ти бачив, які тут ціни на каву? Не бачив? У кілька разів більше, ніж у будь-якому дорогому рісторанте в центрі міста. Саме тому вони тут майже не топлять: щоб ті, хто чекає на рейс, мерзли, йшли в ці дизгустозе кафешки та купували каву або віскі втридорога, аби зігрітися! Довбані страниері! В Італії такого нема! Італійці собі такого не дозволяють, бо ми чесні та добропорядні люди! — зухвало махнув рукою наприкінці своєї пристрасної промови Джакомо.

— В Італії нема таких холодів, — спокійно відповів Фабіо. — Що там із рейсом?

— Літак із Неаполя затримується ще на годину.

— Хто б сумнівався.

— А коли ти востаннє бачив своїх племінників?

— Перед від’їздом, їм тоді було по десять років. Сподіваюся, я їх впізнаю.

Фабіо запустив руки в надра свого плаща і витяг звідти дві фляги: одну більшу — у шкіряному чохлі, іншу меншу — залізну. Першу він простяг Джакомо.

— Що всередині? Знову ця твоя горілка?

— Ні, спеціально тобі налив червоного сухого.

— Італійського?

— Звичайно.

Джакомо взяв флягу, відкрутив кришку і оцінювально понюхав. За мірним і ледь помітним хитанням голови Фабіо зрозумів, що вино сподобалося його товаришу.

— Вип'ємо за Антоніо, Масіміліано та Луїджі.

— Ріпозате ін паче.

Чоловіки випили, і Джакомо засунув руки разом із фляжкою в кишені шкіряної куртки.

— Чорт знає, скільки років ми вже в цій країні, все було тихо, неспішно. Бене, ми майже наблизилися до нашої мети, навіть вже знайшли лігво відунь. І тут з'явився цей стронсо і замочив Антоніо, Масіміліано та Луїджі. Хто він? Фабіо, дай відповідь мені, ким він був? Навіщо він це зробив?

— Не знаю, але мені він здався дуже знайомим.

— А як він був не один? А якщо їхня ціла організація?

— Значить, це ще один привід якнайшвидше закінчити наші пошуки і повернутися. Сьогодні яке число?

— Двадцяте.

— Позавчора було рівно дванадцять років, як ми прилетіли до цієї країни. Вип'ємо, Джакомо, за річницю.

Фабіо перекинув флягу і залив в себе залишки алкоголю.

— Фабіо, фії дун кане, зав'язував би ти з цією горілкою. Пекельне пійло.

— Це допомагає мені пам'ятати.

— Те, що змушує людей забути, допомагає тобі пам'ятати?

— Так.