Діма:

Добрий вечірок))) Як справи?

Алеся:

Привіт) та ось, валяюся на дивані, думаю який би фільм подивитися, а як ти? як самопочуття?

Діма:

Нормально) Вже навіть голова не болить, ще трохи, і нудити перестане.

Алеся:

Добре, що голова перестала, значить, скоро почнуться твої суворі трудові будні)

Діма:

Швидше б уже. То що там з фільмами? Які у тебе є на вибір?)))

Алеся:

Та не знаю я, комедію хочеться, щось веселеньке та легеньке

Діма:

А як ти ставишся до французького кінематографа?

Алеся:

Ніяк) крім Таксі та Астерікс та Обелікс нічого і не дивилася

Діма:

Дуже наполегливо рекомендую Бобро Поржалувати! Ми всією сім'єю якось дивилися, гоготали, як потерпілі)))

Алеся:

О, дякую, його і подивлюсь

Діма:

Ну, гарного тоді перегляду, а я піду спати) Заокеанських сновидінь)))

Алеся:

Дякую, а тобі єнотів-рятувальників у сон)

Діма:

Єнотів???

Алеся:

Ага! вони ж ті ще милахи)

Я ще раз перечитав наше вчорашнє вечірнє листування з Алесею і посміхнувся. Ніби нічого особливого, звичайна балаканина, але радісна усмішка сама проявилася на моєму обличчі.

Згорнувши діалог на екрані, я глянув на час. 8:55. Ага, ще п'ять хвилин до будильника. Чудово! Посмішка, на мої суто особисті відчуття, засяяла ще яскравіше. Ось воно! Початок першого офіційного дня у моєму новому житті. Я тільки прокинувся, а мене вже розривало зсередини від гарного настрою.

Я піднявся з ліжка і пританцьовуючи підійшов до комп'ютерного столу. Як же добре-е-е-е, а значить і музика має бути такою ж гарною. Натиснув кнопку, під'єднав перехідник від колонок до телефону. Так що там у нас?.. О так-а-а-а!!! Чудово! Найшикарніший Will Smith із треком Gettin' Jiggy With It. З колонок зазвучала приємна мелодія, я зробив голосніше.

— Вируби! — невдоволено прокричав молодший брат зі свого ліжка, трохи піднявши голову.

— Харе спати, встава-а-а-й! — я підхопив свою подушку і без сильного замаху жбурнув її в брата. Світлий серпанок жовтого кольору, що огортав братика, різко став яскравішим. Він кинув у відповідь свою подушку. І тут почався подушечний махач. До речі, забув сказати, поки ми з братом жбурляємо один в одного подушки, покривала і ковдри, я донесу до вас деяку інформацію. Я тепер бачу ауру істот. І це прям крутота! Так, решта світу мені тепер видно в трохи тьмяних тонах, але я можу бачити ауру всіх істот. І у кожного виду вона різного кольору. Крута плюшка! Мені сказали, що ауру можуть бачити тільки енергетичні вампіри та інші подібні до них створення.

— Все, відвали, дай я ще поваляюся, — примирливо сказав братик, захекавшись, і впав на своє ліжко.

— Окс! — продовжуючи пританцьовувати, я пішов у туалет.

— Доброго ранку, — весело заспівав я, зустрівши маму в коридорі. Вона мені нічого не відповіла.

Мама не розмовляла зі мною, оскільки вона була ображена. Чому? Ну, тут її можна зрозуміти. Син пропав на п'ять днів, без зв'язку та іншого, до пуття нічого не пояснив, надіслав перед зникненням лише одну смску: «На пару днів поїхав по роботі в інше місто». А коли я повернувся, то вона мені влаштувала розгром, мовляв, якого дідька я заздалегідь не попередив, потім ще п'ять днів не відповідав ні на дзвінки, ні на смс. Я їй сказав, що вкрали телефон. Знаю, матері брехати погано, але не скажу ж, що я помер, потім у мене намагалися вселити якесь створіння, і я кілька днів валявся безпам'ятства в лікарні для нелюдів. До речі, виявилось, що я особливий випадок. Але про це трохи згодом, а зараз чищення зубів.

Поки я шалено драв зубила, щоб потім всі бачили мою білу посмішку, я трохи задумався про дивне. А саме – про спогади. До мене повернулися спогади, і це добре, але також у мене з'явилися спогади, які не були моїми. І я чітко відтворював їх у себе в голові раз-по-разу. Виноградники, яких я ніколи не бачив, сангрія, яку я ніколи в житті не пробував, темноволосий і смаглявий незнайомець, якого переповнював розпач, і переляканий хлопчик. Як вони опинились у моїй голові? Невже це спогади з мого минулого? Потрібно буде це обговорити зі знаючими людьми. Точніше нелюдями. Або творцями. А може, і двоєдушники підійдуть, у всьому цьому мені ще доведеться розібратися.

Отже, з чищенням покінчено, тепер можна закинути палива. Я ввійшов на кухню, так само пританцьовуючи, тепер уже під наступну пісню Принца з Беверлі-Хіллз Men in black.

На кухні на всю куховарив батько. Через те, що його робота знаходилася на іншому кінці міста, він завжди вставав раніше за всіх, це увійшло у звичку, і тепер навіть у неділю він вставав о шостій ранку.

— Деруни? — натхненно поцікавився я.

— Так, тримайте, спеціально за вашим спецзамовленням, — весело відповів батько і поставив на стіл величезну миску з дерунами. Вони були гарячими й з твердою скоринкою по краях. Тарілочка зі сметаною також додавалася до цієї пишності. Ідеально! Краще сніданку і не придумаєш!

— Кудись збираєшся?

— Так. Я ж казав, що влаштувався на стажування до логістичної фірми. Треба заскочити, вирішити питання перед виходом, так би мовити, на роботу.

— Ясно, — вдоволено відповів тато і повернувся до приготування.

Несподівано музика припинилася та заграв дзвінок. Я підірвався зі стільця і ​​побіг у кімнату, повторюючи за дзвінком: «Текіла! Та та таратара та та...»

— Алло, так.

— Привіт, не розбудив? — це був Паша, він же Падре, керівник колективу, де я танцюю, якщо хтось забув.

— Ні, я якраз їв.

— Хочеш сьогодні попрацювати?

— Так звичайно. Що й о котрій?

— Офіки та кухарі, зустріч о восьмій вечора біля Холодної Гори.

— Прийнято.

— Все бувай-бувай.

— Бувай.

Взагалі шикардос! Ще й робота привалила, у неділю у нас дуже рідко вискакують замовлення. Я знову врубав музику на телефоні та пішов насолоджуватися дерунами.

Через півгодини я вийшов на вулицю і на повні груди вдихнув свіже морозне повітря прекрасного недільного ранку. Діти грали у сніжки. Сусід із шостого поверху старанно вибивав килим на снігу. Дві бабки з сусіднього під'їзду неквапливо ходили під руки, перемиваючи комусь кістки. І всіх цих людей огортала світла з жовтуватим відливом аура. І тільки у дядьки Борі, нашого двірника, аура була світло-зелена. Мене це дуже здивувало, я пройшов повз нього, кинув привітне: «Доброго ранку». У відповідь дядько Боря лише кивнув, і я побачив його попереду. Вмерти на місті! Все той же невисокий повненький згорблений мужичок, що довбав ломом замерзлий асфальт, ось тільки тепер його довжелезна борода була не сива, а темно-зеленого, болотяного кольору. І долоні, які стискали лом, у два рази більше, ніж в Арсенія Михайловича, а в того лапищі були ого-го!

Ось тобі й на! Виявляється, ось що було приховано від моїх очей весь цей час. Значить дядько Боря нелюд. Цікаво, чи багато ще таких я зустріну сьогодні? Відповідь не забарилася. На підході до зупинки мені назустріч йшла жінка, оповита фіолетовою аурою. І крім аури у її зовнішності була ще одна примітна і дуже незвичайна деталь. Її очі були білими. Тобто крім білого суцільного кольору більше не було нічого, ні зіниць, ні кришталиків. Круто.

Я підійшов до зупинки й вперся у довжелезну чергу. Ялинки-палиці! Неділя ж! Куди ви всі претеся? А фіг із вами! Пішки пройдуся. То що у нас там з музики?

Я встромив навушники, дістав телефон і, зайшовши в плейлист, поставив рандомний вибір композиції. Fall Out Boy — Dance, Dance. Чудова пісня для гарного настрою. Іти хвилин сорок. Ну нічого, ми не горді, пройдемося, подихаємо свіжим повітрям.

По дорозі до метро з нелюдів я зустрів ще двох дівчат із білими очима. Але це просто ніщо порівняно з тим, що мене очікувало в переході. Я ніби потрапив усередину веселки! Від кількості різноманітних аур у мене навіть голова трохи закрутилася. Поки я дійшов довгим переходом до турнікету, я вже навіть перестав звертати увагу на всі ці роги, хвости, крила та інші дивацтва. Вони, якщо дивитися моїм новим поглядом, всі були сірими та нецікавими, а от аури, які оточували істот — це щось. Відтінки були всілякі, тут і лимонний, і персиковий, і колір морської хвилі. Якісь яскравіші, якісь тьмяніші, якісь прямо ледь не засліплювали, а деякі ледве мерехтіли.

Скільки ж було від мене приховано. Я пікнув карткою, спустився на платформу, дочекався поїзда та зайшов усередину. Народу було небагато, тому я сів посеред цілої вільної лавочки, навпроти хлопця, у якого шия була вкрита зміїною лускою, а голова — як у ящірки, але з пташиним дзьобом. Він, як ні в чому не бувало, дістав підручник з психології та поринув у читання. Я ж у цей час на всі очі витріщався на нього, дивом утримуючи щелепу, яка так і норовила впасти на підлогу.

Через дві станції у вагон зайшов чоловік з гітарою. Во-о-о-о! Ось йому я завжди якусь грошину кидаю. Ще в дитинстві я випадково побачив, що він справді сліпий, під окулярами, я підгледів, що в нього немає очей, лише порожні очниці. Він мав чудовий голос, як у Висоцького, з таким риком, але співав він, в основному, Океан Ельзи.

Я витяг один навушник. Квітка... Я дістав з кишені пару монет і кинув у пакет. Опа! А мужик-то не такий простий. Творець! У нього, як і в Алесі, була біла аура.

Станція Університет. Час виходити. Я благополучно вийшов на вулицю, продовжуючи здивовано витріщатися на всіх перехожих. Я пройшов метрів двадцять і завмер. Моє здивування, яке й так сьогодні не відчувало берегів, подолало черговий рубіж. Чому я цього не побачив раніше, коли вийшов з дому?

Поряд з Університетом, прямо на центральній площі нашого міста, є будівля Держпром. Це стара і міцна махина, яка вистояла і війну, і бомбардування, вона, мені здається, і смерч із землетрусом без проблем витримала б. Так ось, з найвищого шпиля цієї будівлі прямо в небо йшов гігантський вир. Ні, не так. ГІГАНТСЬКИЙ вир! Він переливався різними кольорами, але основою були жовтий, помаранчевий та коричневий. У основи вир був всього пару метрів у діаметрі, потім збільшувався і плавно переходив у два величезні млинці, розмір яких я на око не визначу, але з цього місця, де я стояв, третину небосхилу вони закривали точно. Потім вирва знову зменшувалась і йшла кудись у небо. З усього міста, з різних його кінців, до цього виру злітали різнокольорові сфери, не більше баскетбольного мʼяча. А що якщо?..

Я дістав телефон, увімкнув камеру, навів на цей гігантський вир, зробив знімок і… На фотографії був лише Держпром та шматок будівлі університету. Ну, цього слід було очікувати. Я ще трохи помилувався цим видом і пішов до Університету.

Вчора вдень Алеся мені надіслала повідомлення, що сьогодні неділя, у всіх вихідний, тому моя робота в офісі почнеться з завтрашнього дня, але мені треба зайти до Університету, відвідати спеціальну лекцію для свіжоспечених двоєдушників. Так би мовити, вступна інформація для чайників. Я хоч таким і не був по факту (це про двоєдушника, а не про чайника), але прийти був зобов'язаний.

Я увійшов у потрібну мені будівлю і пройшов турнікет, охоронець на мене навіть уваги не звернув. Ага, аудиторія шістсот сім. Я піднявся пішки на шостий поверх, знайшов потрібні двері, зайшов усередину. В аудиторії вже були люди.

За першою партою, прямо перед дверима, сиділа рудоволоса дівчина, навіть швидше дівчинка, років шістнадцяти. Обличчя її було повністю всипане ластовинням, губи трохи випирали, видаючи наявність брекетів на зубах. Одяг! Капець! Одяг теж був... рудим... Ну точніше, помаранчевим. Помаранчевий пуховик, оранжева кофта, оранжеві джинси, оранжеві черевики. Немає слів!

Прям за нею, на другій парті, сидів хлопець, звичайний на вигляд студент. У кепці з прямим козирком та в картатій сорочці. Зараз він з опущеною головою втикав у свій смартфон.

А ось за ним, уже на третій парті, сидів чоловік. Єврей. Ось прям як у фільмах! У чорному плащі, біла сорочка, жилет, капелюх та пейси.

— Здрастуйте, — видав я всім присутнім, усміхнувшись.

Дівчина щось невпевнено пробубнила у відповідь, хлопець лише мотнув головою, не відриваючись від телефону, а ось єврей навіть уваги на мене не звернув, він читав книгу і вона, зважаючи на все, поглинула його з головою.

Я пройшов до аудиторії та сів за другу парту другого ряду. Ніколи не сідав за першу парту. Не люблю це місце. Ти як на долоні, а за спиною в тебе десятки інших людей, котрі бачать все, що ти робиш! Брррр.

О! Цікава деталь! Ці троє не мали аури. Точніше вона була, але вона не мала кольору, як у всіх живих істот, їх огортав легкий серпанок, схожий на дим від кальяну. Цікаво, у мене така сама? Я подивився на свої руки, але це були просто руки, ауру я бачити не міг.

За хвилин десять, коли мені вже набридло кидати акуратні погляди на єврея та руду дівчинку — цікаві ж персонажі, в аудиторію зайшов нелюд. Так, треба було звикати до нових реалій, і я подумки всіх, кого бачив, уже ділив на групи: люди, нелюди, творці. Двоєдушники якось поки що мені дуже рідко траплялися.

Так от, увійшов… хммм, як би тут описати яскраву зовнішність?.. Знаю! Два слова: голова, тіло. Саме так! Тіло та голова. Тіло статного чоловіка в коричневому костюмі трійка з розстебнутим коміром і без краватки. І прямо над цим тілом голова пантери з жовтими очима. А знаєте, що найцікавіше? Вони були роз'єднані. Тілу ніби відсікли голову разом із шиєю, а зверху, там де повинні стирчати всі потрухи, поклали білу тканину, яка все приховувала. І ось уже над цією тканиною, прямо у повітрі, сантиметрах за п'ять від коміра, висіла велика чорна голова пантери.

Інші присутні теж здивовано дивилися на цю істоту.

— Здрастуйте, мене звати Люціус. І відразу дам пораду: якщо бачите нелюда, а особливо якщо цей нелюд незвичайний, то не треба на нього так витріщатися! Більшість це дратує, а декого бентежить, — промовив володар коричневого костюма трійки, голови пантери та темно-синьої аури. — Ні, не відводьте погляди, дивитися можна, не треба саме витріщатися, спасибі.

Люціус сів за викладацький стіл, поклав на нього папку, кілька важких книг і сумно зітхнув.

— Чи є вже запитання? Відповім лише на одне, питай, — роздратовано промовив нелюд, помітивши підняту руку рудої дівчинки. Він хоч і намагався говорити без акценту, але іноді щось проскакувало стороннє в його словах.

— А ви хто? — запитала дівчинка досить писклявим голосом.

— Пара хвилин і ти це дізнаєшся, — по тону голосу нелюда стало зрозуміло, що це питання йому одразу ж ставлять у десяти випадках із десяти. Ну звичайно! Літаюча голова пантери та безголове тіло!

— По-перше, візьміть свої смартфони, вимкніть їх та по черзі підійдіть з ними до мене.

Так як я сидів ближче від усіх до Люціуса, то підійшов до нього першим і мовчки простяг свій телефон. Нелюди взяв смартфон, торкнувся вказівним пальцем вимкненого екрана, провів долонею і повернув назад. Те саме він зробив з телефонами рудої дівчинки та студента. А ось із євреєм сталася затримка, бо він дав йому стару чорно-білу Нокію.

— А ось це, Ібрагіме, для вас, — Люціус вклав у руки єврея його телефон та товстелезну книгу. — Довідник, який відповість на більшість ваших запитань. А вас, молодь, я попрошу увімкнути свої гаджети.

Ми послухалися поради пантероголового і… Нічого не змінилося, мене вітально зустріли шпалери зоряного неба.

— Тепер ваші телефони прошиті й… — Люціус затнувся, знову сумно зітхнув. — Тепер це магічні телефони. Спробуйте щось зробити.

Я потягнув за іконку камери, але телефон лише завібрував і нічого не сталося.

— Це заходи безпеки, щоб запобігти витоку інформації у світ людей. Тепер щоразу для розблокування телефону вам треба буде направити фронтальну камеру на свої очі, десь на відстані тридцяти сантиметрів, прошита камера зчитує ваше обличчя, зіниці, ауру та розблокує телефон.

Я зробив так, як сказав нелюд, і телефон справді розблокувався.

— Попереджаю одразу! Навіть не намагайтеся показувати звичайним людям те, що є у ваших телефонах! Від їх погляду будуть приховані фотографії, але ось текст, ваші слова вони можуть прийняти за дах, що поїхав. Тепер зайдіть у браузер, в закладках у вас має з'явитись новий сайт.

Я зайшов до закладок, і там справді з'явилося нове посилання. Натиснув на нього.

— Вітаю, тепер ви допущені до всесвітньої мережі, прихованої від людей. Тут є і спеціальні додатки, і вся необхідна інформація, яка вас цікавить, потрібно просто уважно пройтися розділами. Ну а вам, Ібрагім, доведеться вивчати довідник.

Єврей лише ствердно кивнув.

— А тепер відповідаю на твоє запитання, дівчинко, зайдіть у розділ Програми та скачайте Айдент.

Десяток секунд і на екрані з'явився новий ярлик у вигляді овалу з підписом Ident.

— Відкрийте програму, натисніть на іконку розпізнати по фото і сфотографуйте мене, — продовжував нас інструктувати Люціус.

Я слідував його командам, навів камеру, що відкрилася, на голову пантери, зʼявився повзунок завантаження, а потім відкрилася картинка з поясненнями. На малюнку були зображені людські тіла у повсякденному одязі, над якими були голови різних тварин, прямо як у Люціуса. Під зображенням був невеликий підпис.

«Фамільяр»

Нелюд

Поширені у західній Європі.

Мають магію, але не таку сильну, як у творців.

У давнину вважалися помічниками чаклунів та відьом, але після Дикого повстання відстояли своє право на незалежність.

В основному воліють працювати держслужбовцями та адвокатами.

І внизу ще близько п'яти посилань на різні сайти з більш детальним описом.

— Також у додатку є пошук за словами. Просто вводьте приблизний опис, і програма знаходить нелюдів, які підходять на вигляд.

— Фамільяр, — заворожено прошепотіла руда дівчинка.

— Ось я й відповів на твоє запитання. А якщо є ще, то відповіді на них ви зможете знайти на сайті та у додатках, — промовив Люціус.

Нелюд підвівся з-за столу, кожному видав листок з дрібно надрукованою на ньому інформацією і попрямував до виходу.

— Вступна лекція закінчена. Післязавтра о сімнадцятій нуль нуль за вказаними адресами вас чекатимуть ваші інструктори відповідно до приписів. Всього найкращого.

Люціус залишив аудиторію, а я… А я просто не можу підібрати слова, як це все описати! Крутота!