Ну, я трохи розчарувався, але лише зовсім трохи, причому майже відразу забувши про це почуття. Річ у тім, що я очікував відшукати якийсь Чародеєграм, Нелюдебук або на крайній край Магомейл, але нічого такого не виявилося. Був лише сайт з основною інформацією для чайників, які тільки поринули у прихований від людей світ, або хотів покопатися в історії, ще кілька сайтів із тематичною інформацією та п'ять програм для скачування. Про них можна і детальніше.

Вже відомий вам Ident – ​​для розпізнавання нелюдів за фото та описом.

Другим значилося — Loc. Щось типу Google карт, але тільки на цих картах були позначені розташування будівель, прихованих від людей, або замаскованих під якийсь занедбаний завод.

На третій позиції — Bazarochat. Аналог людського додатка про купівлю та продаж різних магічних штук.

Четвертий додаток — Talktotroll. Щось подібне до форуму, де обговорювалося все, що тільки можна.

П'яту позицію посіли Таємні Новини. Ну хоч одне з українською назвою. Тематика, на мою думку, теж зрозуміла — там викладалися різні пости з новинами. Можна було вибрати рівень: світові новини, новини у країні та міські. І саме в цю програму я зараз залипав, сидячи в останньому вагоні метро. Може, звичайно, ще існували сотні інших піратських сайтів та додатків для нелюдів, творців та двоєдушників, але вони поки що для мене були невідомі.

А ще не зайвим буде додати, що кожен із цих додатків так само відкривався за допомогою фронтальної камери, яка зчитувала обличчя, сітківку та ауру. Запобіжні заходи, як-не-як.

«За даними, зібраними за останні півроку Земним відділом Департаменту, влітку очікується наплив закордонних творців-абітурієнтів, оскільки вартість навчання в нашій країні втричі менша, ніж у західних, і з кожним роком про це дізнається дедалі більше іноземців.

Батьки майбутніх творців-студентів нашого міста обурені, але ректор Державної вищої школи творців запевняє, що кількість іноземних студентів ніяк не вплине на вартість контракту, більше того, кількість бюджетних місць для вітчизняних абітурієнтів буде збільшена вдвічі».

Я читав цей пост новин, до якого була прикріплена кольорова фотографія сивого повного чоловіка років шістдесяти, що стояв за тумбою з мікрофонами та щось розповідав, і офігівав. Начебто, звичайна новина, яка нічим не відрізняється від інших новин, які висвітлюють по телевізору в ранкових випусках, є тільки одне маленьке «але»! Це була новина з магічного світу та про магічний світ, частиною якого я тепер був.

«Станція Турбоатом!» — пролунало з гучномовця у вагоні.

Я встав, закинув рюкзак на плечі та кульгаючи вийшов з вагона. Нога боліла страшно, але я стійко терпів і до лікаря йти не хотів. А що як він скаже, що вдома сидіти треба кілька тижнів! Я ж збожеволію, переді мною тільки-но відкрився прихований магічний світ, а я на лікарняний, не дочекаєтесь! Головне, щоб мама не спалила, вона ж у мене медсестра — помітить, що щось не так, і все, потрійна опіка та ударне лікування з домашнім арештом.

Продовжуючи кульгати та терпіти біль у нозі, я побрів вулицею до вже знайомої офісної будівлі. Це чортове вчорашнє весілля! Падре ж уранці зателефонував і сказав, що танцюватимемо кухарів та офіціантів. І все начебто було як завжди, але я ще не звик до нелюдів. І коли під час номера я побачив, що матір'ю нареченої виявилося щось, схоже на бабусю, але з величезними курячими ногами, гострими рогами, носом, розміром з велику картоху та вухами-лопухами зеленого кольору, то спотикнувся, зніс офіціанта і довбанув з усього розмаху ногою об стіл. Пізніше я пробив у додатку опис за словами, і це виявилася кікімора.

Що ж, від офісу мене відділяли п'ять хвилин пішої ходи. Які думки завітали до мене за цей час... Логіст. Я працюватиму логістом. З одного боку, я це ненавиджу. Тепер мені доведеться не тільки в універі поринати в це, а й на роботі. З іншого боку, заради того, що мені зараз відкрилося, можна й засунути глибше свою неприязнь до професії та насолоджуватися життям та тим, що мене оточує.

Я пройшов крізь знайомі розсувні двері та підійшов до прохідної. Все той же охоронець, який виявився нелюдом. Величезні долоні, як рукавички у бейсболістів, і пишні зелені вуса під носом — доказ причастя цього екземпляра до прихованого світу. Домовик. До речі, як і наш двірник дядько Боря. Його я вранці непомітно сфоткав через програму і дізнався, хто він.

По суті, це добрі безневинні істоти, що завжди прагнуть допомагати оточуючим і облагороджують територію, на якій живуть. Тому двірник чи охоронець – нормальна робота для них. У чому ж їхня магічна фішка, крім зеленої рослинності на обличчі та величезних рук? Вони не їдять, не сплять і не п'ють, а харчуються добрими емоціями, які їм дарують люди.

Ось на прикладі дядька Боря. Посипав він замерзлу стежку піском, люди йдуть нею, не падають і про себе думають: «Ой, дядько Боря молодець, вчасно посипав стежку», а домовик у цей момент стоїть поруч, відчуває цю подяку і насичується. Можна також їх віднести до енергетичних вампірів певною мірою.

— О, Ножов, доброго ранку, — не відриваючи погляду від кросвордів, промовив охоронець.

— Доброго дня, — ввічливо відповів я.

— Це тобі. Втратиш — відновлюватимеш за свої гроші, — нелюд простягнув мені пластикову картку.

Я з неприхованою цікавістю взяв перепустку в руки.

«Ножов Дмитро Юрійович

LogTrans

Молодший співробітник»

Праворуч від слів моя фотка та маленький чіп.

— Стій.

— Не рухаюся, — підкорився я команді.

— Складається із восьми біт. Чотири літери.

— Байт.

— Проходь.

Я підійшов до турнікета і пікнув перепусткою, спалахнула зелена стрілочка, і ось я всередині. Третій поверх. Праворуч. Скляні двері.

Ох! Нагадую фішку офісу, де мені тепер доведеться працювати, — тут все пофарбовано так, ніби ти потрапляєш до наркоманського тріпу. Блакитна стеля, жовті двері, зелений ламінат, чорні стіни.

Не бажаючи шукати пригод на свою мадам сиджу, я, як і в перше відвідування, зайшов у перші двері ліворуч. Відпочинкова кімната для співробітників.

І знову різка зміна кольорів і навіть сприйняття. Прямо як у фільмі «Доктор Стрендж», коли його кидало по вимірам. Світло-блакитна стеля, фіолетові стіни, помаранчевий лінолеум.

На білому шкіряному дивані вальяжно розсівся рудий хлопець у червоно-синій картатій сорочці. Його оточувала ледь помітна біла аура творця. Та що таке! Як багато різних кольорів усюди, так і епілептиком можна стати!

Майбутній колега ліниво попивав із чашки, не виринаючи зі своїх думок. Чекайте, я його десь уже бачив... Точно, він був з Алесею та Арсенієм Михайловичем, коли в мене намагалися вселити чужу душу.

— Дмитро, — впевнено сказав я, простягаючи руку.

— Сергій, — хлопець потиснув мені долоню у відповідь.

— А тобі ніхто про змінку не говорив? — спитав він, дивлячись на підлогу за мною.

Там, на помаранчевому лінолеумі, залишилися мокрі сліди від черевиків. От баран! Зима ж, міг би й сам здогадатися, чи хоч би ганчіркою підошву протерти.

— Двері навпроти — там залишиш курточку і візьмеш швабру, умивальник там теж є, і капці. І раджу поквапитися, доки Людмила Аристархівна не прийшла.

Я акуратно, намагаючись наступати на свої ж сліди, вийшов назад в коридор, відчинив жовті двері навпроти. Маленька підсобка з умивальником, гачками для одягу, поличками для взуття та різним мотлохом у кутку. Я одразу ж повісив куртку на гачок, перевзувся у зручні сірі капці і зайнявся витиранням своїх же слідів. Коли з ними було покінчено і я зачиняв двері, в коридор увійшов чоловік у теплій дублянці та смішній кролячій шапці з вушками. Біла яскрава аура творця у наявності.

— Здрастуйте, Дмитро Дмитрович, — сказав чоловік, простягаючи руку.

— Дмитро.

— О, тезки. — він усміхнувся і почав роздягатися, а я, щоб не заважати, повернувся до кімнати відпочинку і сів на диван. З колонок невеликого музичного центру грала приємна The Lazy Song – Bruno Mars. Так і що тепер?

— Чайку? — запропонував рудий хлопець.

— Ні дякую.

— Ну як знаєш. О, Митричу, здоров.

— Доброго ранку.

До кімнати зайшов чоловік, вони привіталися, Дмитро Дмитрович сів на біле шкіряне крісло, дістав телефон і поринув у читання. Новоприбулий, до речі, більше був схожий на офісного працівника, ніж рудий — біла сорочка, штани, чорна краватка.

— Що пишуть? — поцікавився Серьога, сьорбнувши з чашки.

— Знову проблеми із кентаврами у Греції, мітинг влаштували.

— І що їм там не задовольняє?

— Бажають обгородити частину лісу, в якому вони живуть, від решти світу і створити там свою громаду, а одна будівельна компанія має намір знести цю частину лісу та збудувати там готель.

Двері кімнати відчинилися, і в неї зазирнула жінка зі стрижкою каре. Її голову обрамляла помаранчева аура. Хм, цікавенько, такої я ще не бачив.

— Доброго ранку, Людмило Аристархівно! — усміхнувшись, вигукнув Митрич.

— Здрастуйте, — майже одночасно сказали ми з Серьогою.

— Ножов, за годину зайдеш до мене в кабінет, треба офіційно оформити тебе. І змінне взуття завтра не забудь! — докірливо додала вона в кінці, ковзнувши поглядом по тапках. Двері зачинилися.

— А це хто?

— Людмила Аристархівна — наш бухгалтер і заступник директора в одній особі, — відповів Митрич і тяжко зітхнув, продовжуючи дивитись на зачинені двері.

Сергій зробив останній ковток, поставив чашку на стіл і солодко потягнувся.

— Ну-с, новобранець прибув, тепер нам легше буде… — не встиг він продовжити, як щось загуло. Спочатку тихо та приглушено, а потім швидко наростаючи. Працівники фірми напружилися, а я не розумів, що відбувається

— Митричу! — вигукнув Серьога. Дмитро Дмитрович у той же момент вскочив з дивана та направив руки у бік холодильника.

Сам же рудий хлопець підбіг до підвіконня, взяв якийсь прилад, схожий на металодетектор, і теж направив його на старий Донбас. А той у свою чергу лютував! Цей стародавній звір ревів як поранений динозавр. Шум стояв невимовний. Апокаліпсис неминучий. Нам уже не врятуватися. Потім гучний ляск, яскравий спалах і все припинилося.

— Хух, встигли, — Сергій опустив дивний пристрій і плюхнувся назад на диван.

— А хто цього тижня відповідає за їжу? — спитав Митрич, повертаючись у крісло.

— Та хто, хто… Алеся. Тільки вона замовляє доставку на ранок. Дімасе, запам'ятай, коли буде твоя черга — оформляй доставку на обід. Не на ранок, а на обід! Якщо раптом вранці нікого не виявиться поряд, Донбас рознесе пів будівлі.

— Сергію, не утрируйте, — усміхнувшись, помітив Митрич.

— Ну гаразд, не пів будівлі, але ремонт робити доведеться.

— Весело тут у вас, — вставив свої п'ять копійок. Концентрація подій на секунду тут дуже щільна. Я тільки прийшов, а вже такий рух.

— Щось поперек розболівся, — копирсаючись у кріслі, сказав Митрич.

— А ти попроси Людмилу Аристархівну зробити тобі масаж, — Серьога зареготав, а чоловік змарнів і понурився.

Двері знову відчинилися і в отворі зʼявилося щасливе обличчя Арсенія Михайловича.

— Усім доброго ранку, робітнички!

— Салют, шефе, — весело відповів Сергій.

— Доброго ранку, — промовив Митрич.

— Здрастуйте, — невпевнено додав я.

— Студентику, чудово виглядаєш, але зі змінкою ти звичайно дав маху.

Я лише кивнув. Я уявляю, який у мене видок. Синя сорочка, кардиган, чорні джинси та капці.

— Ну нічого, навіть якщо не братимеш змінку, можна в тапках, вони зручні. — Халк Хоганович глянув собі за спину, змовно примружився і тихо промовив: — Не кажіть Людмилі Аристархівні, але я завжди без змінки.

— А вода та бруд куди зникають? Ви завжди у чистих! — Серьога був явно здивований.

— Ось як у тебе буде своя фірма — тоді й розповім. Гаразд, студентку, пора тобі все тут показати. Митричу, будь такий люб'язний, покажи…

— Не покаже, — пролунало з-за спини начальника, і він ввалився у кімнату, а за ним увійшла Людмила Аристархівна. До речі, а двійник реслера теж двоєдушник. Просто сіра футболка поло в обтяжку, зливалася із сірою аурою, і до мене не одразу дійшло, що до чого. — Дзвонили з податкової, вони знайшли кілька помилок у звіті, і ви не передали їм жодну з необхідних довідок, — докірливо зауважила заступник директора, звертаючись до самого директора.

— Ну, я знову туди не поїду, мені ліньки стояти в чергах півдня.

— Нічого, я вже про все домовилася, шоб завести потрібні документи, директор не потрібен. Сергію, поїдеш ти, і захопи з собою Ножова. Ти стоятимеш у черзі, а ти в цей час сходиш заправиш картриджі за цією адресою, — друге відносилося до мене.

Людмила Аристархівна віддала Сергію білу папку, а мені пакет із картриджами для принтера та папірець з адресою. Як швидко все розвивається, тільки прийшов, а вже посильний — стрімке кар'єрне зростання.

— Я, звичайно, все розумію, а за бенз хто платитиме? — обурено вигукнув Сергій.

— Ти ще не викотав той, шо ми тобі заливали минулого тижня!

— Звідки ви знаєте… А гаразд, нічого від вас не приховаєш, — посміхнувся рудий хлопець.

— Поспішайте, якшо не хочете просидіти в податковій до вечора! І так, я все чула про те, шо ви завжди без змінного взуття! — обернулася заступник директора до Арсенія Михайловича.

Що було далі я не знаю, тому що ми з Серьогою максимально швидко ретирувалися з офісу і через пару хвилин вже їхали в його малиновій дев'ятці. Всередині грало радіо, в ефірі якого ведучі ранкового шоу теревенили про всяку нісенітницю, а за вікном миготіли машини, світлофори та різнокольорові сфери, що з усіх кінців міста зліталися до величезної вирви, яку було чудово видно через лобове скло.

— Куриш? — звернувся до мене Сергій.

— Ні.

— Та я знаю — гортав твоє діло, це я так, для пристойності запитав. Чи не проти, якщо я подимлю?

— Звичайно, але якщо лише з відкритим віконцем.

— Ще один, — усміхнувся рудий хлопець і відчинив вікно.

Потім він узяв з торпеди пачку, спритно закинув одну цигарку у куточок рота і клацнув пальцями. На кінчику нігтя з'явився вогник. Серьога підкурив і погасив його.

— Слухай, я ось хотів спитати, ви з Дмитром Дмитровичем та Алесею творці, але в тебе тьмяна аура, а от у них яскрава, чому так?

— Твою мідь, Дімасе, — відповів хлопець і затягнувся, — по-перше, не називай Митрича на ім'я та по батькові, Митрич він просто Митрич. І ми вже звикли, і він не ображається, і ти сам би незабаром заколібався його так довго обзивати. По-друге, — він знову затягнувся, — аури серед нас бачиш тільки ти, тому я не знав, що в мене вона тьмяніша. І, по-третє, — знову затяжка, —  це, напевно, тому, що я слабенький творець, Вищих шкіл не закінчував. Просто, батько мій рано помер, довелося після школи відразу йти працювати на двох роботах, щоб мамку і сестричку прогодувати. А магії де вчать? У Вищій школі, а в мене на це ні часу, ні грошей, ні можливостей не було. Ось і вмію тільки цигарки підкурювати й телепортуватися, і то, лише кілька разів, потім довго відновлювати сили доводиться.

— Ясна річ, — відповів я і опустив очі. Якось ніяково стало.

— Дімасе, та ти не тушуйся, все нормально, якщо ще є якісь питання — задавай, — Серьога ще раз затягнувся, викинув недопалок на дорогу і зачинив вікно.

— А що це за сфери та величезна вирва?

— О! Це Омут душ. Скажи, епічно виглядає?

— Ага.

— Сфери — це душі тих, хто відкинувся, і після смерті вони виходять із тіл і вирушають до Департаменту, а вир цей — портал. До речі, ми вже приїхали. Ща підеш зі мною, щоб знав, де мене шукати, а потім зганяєш картриджі заправиш, добре?

— Добре.

Ми насилу відшукали місце і припаркувалися біля старої триповерхової будівлі. Машин перед нию стояло просто непомірно багато, а людей ходило туди-сюди ще більше.

— Це і є податкова? — спитав я, дивлячись на пошарпане щось зі старими рамами вікон.

— Вона сама, тільки ти не плутай, це податкова для нелюдів, а не для простих смертних.

А справді, як я відразу не помітив. Калейдоскоп різних аур прям різав очі. Кого тут тільки не було, зважаючи на все. Ми зайшли всередину, піднялися на другий поверх і вперлися в довжелезну чергу аж до самих сходів. Усередині, до речі, все було більш цивільним, ніж зовні — стіни, оббиті білим пластиком, підвісні стелі, паркет. Ще й пахло свіжим папером.

— Твою мідь, це дуже довго. Гаразд, Дімасе, я тут, а ти йди, тобі на сусідню вулицю.

Я покірно кивнув і вийшов назад на вулицю. Ну ось так, тепер я нижча ланка і маю виконувати всі вказівки. Гаразд, відставити скиглення! Підписався, значить роби.

За допомогою телефону я швидко знайшов потрібну адресу, пройшов хвилину вздовж дороги та спустився в підвал п'ятиповерхівки. А там на мене чекав сюрприз. У невеликій кімнатці з принтерами, плотерами та комп'ютерними моніторами за стійкою стояла майже точна копія Людмили Аристархівни, але трохи молодша, в окулярах і замість чорного каре — русява стрижка під хлопчика. На відміну від офісного стилю одягу начальниці, ця дама була одягнена у теплий в'язаний светр, звичайні джинси та коричневі уггі. Як же я ненавидів це взуття! Ви навіть не уявляєте. Я розумію, що це зараз сказано ні до села, ні до міста, але як мене іноді вражала сучасна мода! Звичайно, в поганий бік.

— Доброго дня, хлопче, чим можу допомогти? — спитала жінка спокійним та владним голосом.

— Мені ось картриджі треба заправити.

У неї була помаранчева аура. Помаранчева! Вдруге за сьогодні бачу таку. Хто вона? На вигляд, без урахування аури, — звичайна людина, без жодних рогів, лусок, рослинності, зайвих кінцівок та іншого. Але ж щось є.

— Вітатися не вчили?

— Ой, здрастуйте.

— Печиво заласуйте. Шо ти ойкаєш, як дівка на дискотеці. Сестра прислала?

— Напевно… — невпевнено промимрив я. Натиск цієї мадам вражав. Яке «напевно»? До чого тут «напевно»? Ну видно ж, що вони сестри! Зовсім баран?

— Давай картриджі, — спокійнісінько, навіть бровою не повівши, відповіла жінка. Я передав пакет. — Ваня-я-я, три чорні картриджі! Заправ! — прокричала власниця уггів.

Кілька секунд нічого не відбувалося, а потім почулися глухі удари. Бух. Бух. Бух. Повільно відчинилися двері, яких я спочатку не помітив. Вони були обклеєні такими самими бежевими шпалерами, що й стіни. З отвору вивалилося величезне щупальце з присосками, розміром із людську голову та вкрите рожевою аурою. Склизька чорна кінцівка чи гігантського восьминога, чи мініатюрного кракена, наблизилася до жінки, акуратно просунула кінчик щупальця в лямки пакета і повернулася в приховану кімнату, зачинивши за собою двері.

Ну ніфіга собі! Я навіть про біль у нозі забув від побаченого.

— Тебе недавно взяли, так? — примруживши очі, спитала жінка. Моє здивування не пройшло непоміченим.

— Ага.

— То я пригадую, шо минулого разу рудий хлопчик заходив. Він був поспритніший. Прізвище?

— Моє? — ой, що ж ти ляпнув.

— Ти мене розлютити надумав?

— Ножов.

— Ага… Ножов… То ти і є той самий унікум? — її права брова трохи піднялася.

— Та ні, мабуть.

Ох вже це знамените «та, ні, мабуть"! Іноземці, напевно, просто божеволіють від наших таких фраз, де є і заперечення і згода, а потім ще й невпевненість.

Двері за спиною жінки відчинилися, з прорізу знову вивалилося щупальце, поклало пакет на стійку і втекло. Тіла цього створення так і не побачив.

— Забирай. І передай сестрі, нехай завтра приходить до нас на вечерю.

— Дякую, до побачення.

— Коли підніматимешся, тримайся за поручні. Арсюша-Арсюша, кого ж ти взяв? — сказала мені наостанок жінка. Останню фразу вона промовила ледь чутно.

Я вийшов з підвалу, взявся лівою рукою за залізний поручень, піднявся на три сходинки і вжух, мало не впав. Але втримався, за рахунок чіпкої хватки. А це ось дуже цікаво. Провісниця, чи відьма яка? Та ще й сестра Людмили Аристархівни... А цей Арсюша часом не наш Халкстер?.. Одні загадки.

Поки я повертався до податкової для нелюдів, полазив до Ident. Пошук за ключовими словами (у моєму випадку ці слова – помаранчева аура) результатів не дав. У мене починав спалахувати азарт. Тепер спати не зможу, доки не дізнаюся, що за істоти такі Людмила Аристархівна зі своєю сестрою.

Піднявшись на другий поверх податкової, я одразу ж натрапив на Серьогу. Хлопець як стояв за якимось домовиком із зеленим засоленим волоссям, так і стоїть, не на сантиметр не просунувшись у черзі.

— Все, заправив. — відрапортував я.

— Красень, Дімас.

— А тут я дивлюсь все стало намертво?

— Ага, вгадай чому?

— Обідня перерва? — жартома ляпнув я.

— Дімас, двічі красень, у саме яблучко влучив. Пішли покуримо.

— Ну пішли.

Серьога сказав домовику, що стояв попереду, що ми за ним, тільки в туалет зганяємо, на що той лише дружелюбно кивнув.

Ми вийшли надвір, і Серьога, як і вперше, підпалив цигарку нігтем.

— А Людмила Арістархівна, вона хто? — спитав я, любуючись гігантським Омутом душ над головою.

— Твою мідь, Дімасе, ну ти даєш! Я ж казав — бухгалтер та заступник директора.

— Та ні, я не про те. Вона нелюд?

— А-а-а-а. — загадково протягнув рудий. — Так, наша Людмила Аристархівна нелюд. Дуже специфічний. Але я не скажу який. Хочу подивитись на твою реакцію, коли ти сам усе побачиш.

У відповідь я лише вимучено посміхнувся. Теж мені, інтриган фігів. І як мені тепер накажете спати ночами? Сергій глибоко затягнувся, повільно видихнув через ніс.

— Дімас, загалом, я тут, походу, завис надовго, а довіряти тобі розбирання з податковою ще рано. Але! Є одна тема. Хочеш трохи підзаробити?